Спочатку:
На сторінку книги
Корнило ступив до покоїв Глафіри з поважним виглядом, ніби йшов не на відвідини, а на перемовини з королевою. Його гостре око відразу помітило, що кімната була наповнена блиском — скриньки з прикрасами, витончені шкатулки, що переливалися золотом. Глафіра стояла перед великим дзеркалом, приміряючи на себе витончене намисто з сапфірами, яке відливало синім вогнем у світлі свічок.
— Поважною справою, мабуть, займалася пані, якщо має такі коштовності, — промовив Корнило, уважно розглядаючи її в дзеркальному відображенні.
Глафіра усміхнулася — її пальці ще раз пробігли по сапфірах, перш ніж вона відклала намисто й звернула увагу на гостя.
— За довгі роки життя, як у мене, у кожного мають бути гарні статки і не менш поважні чоловіки.
Корнило всміхнувся куточком губ, кивнувши, наче погоджувався, але одразу запитав:
— Це, мабуть, про такого поважного чоловіка, як Імгар?
Глафіра піджала губи, однак не знітилася. Вона знову повернулася до дзеркала, вдягаючи нову прикрасу — цього разу браслет з різьбленими рубінами. Корнило тим часом витягнув з-під плаща кілька аркушів, розправив їх на столику й продовжив:
— Знаєш, я вчора дещо цікаве знайшов серед паперів. Особливу увагу привернули рахунки, які йдуть звідси і… повертаються сюди ж. Тобто гроші надходять, а потім знову виходять за межі цих гір. Дивний ланцюг, чи не так?
Глафіра подивилася на документи, що лежали перед нею, проте залишалася мовчазною.
— І коли я опинився перед Імгаром, — продовжив Корнило, — той дав мені цікаве завдання, і… це був рахунок. Він був зашифрований, але навіть Імгар не знав, що там ніби від нього щось приховували.
Глафіра зітхнула й сіла у високе різьблене крісло. Її погляд був важким. Вона мовчала, чекаючи, коли той скаже все.
— Тепер я точно знаю, що це за рахунки. Це ціна за дітей. Жодна дитина не потрапила сюди по добрій волі, — його голос був твердим, не терпів заперечень. — Щоб їх забрали, було заплачено. Вельможі і бідняки вірили, що діти опиняться в добрих руках, будуть нагодовані, вдягнені, але що сталося? Вони стали рабами, важко працюють, а все, що вони створюють, продається вельможам з далеких земель Лавразії.
Корнило уважно дивився на Глафіру, ніби намагався прочитати кожен її порух. Він розумів, що вона знала про це. Вона завжди знала.
Корнило зробив крок уперед — його погляд вп’явся в Глафіру, повний гніву.
— А ти що? Брала гроші, брала коштовності за те, що віддавала дітей у це прокляте місце? І тепер стоїш переді мною у золоті та сапфірах, зароблених на їхніх стражданнях?
Глафіра повільно підняла голову. Її обличчя залишалося спокійним, непохитним, наче різьблене з мармуру. Вона вдивлялася в Корнила довго, перш ніж відповісти.
— Їхні батьки продавали б їх самі. Чи вбивали. Чи гірше. Я давала їм шанс. Я не знала, що тут так… — вона злегка стиснула губи, підбираючи слова. — Мені казали, що вони в добрих руках. Що вони нагодовані, що отримують плату…
— Брехня! — Корнило гримнув кулаком по столу. — Ти не могла не знати! Достатньо раз побачити ці шахти, щоб зрозуміти, що тут коїться! Але ти дивилася в інший бік, бо гроші були добрі, правда ж?
Глафіра не відвела погляду, не здригнулася. Лише знову провела пальцями по браслету, наче зважувала вагу сказаного.
— Можливо, я справді закрила очі, — відповіла вона після довгої паузи. — Але я не зміню минулого. І я не дозволю тобі судити мене.
Корнило відчув, як закипає його лють. А Глафіра не збиралася схиляти голову. Вона жила у своєму світі, в якому навіть жахливі вчинки мали виправдання.
— Що ж, — він різко схопив папери. — Скоро тут усе зміниться. І тоді ти теж отримаєш свою плату.
***
Корнило, насупившись, увійшов до їдальні, де повітря було наповнене затхлим духом недоїдених страв. У великих дерев’яних чанах бовталася якась рідка юшка з кількома шматками картоплі та бурими клаптями риби. Він скривився — видно, вся найкраща їжа відкладена на завтрашній банкет.
Його очі швидко відшукали Кийлена та Горнана, які сиділи в дальньому кутку, подалі від зайвих вух. Обидва виглядали втомленими, але настороженими. Корнило мовчки підсів до них, узяв у руки дерев’яну ложку, занурив у юшку, але їсти навіть не думав.
— Де ти був? — стиха спитав Горнан, не піднімаючи очей.
— У Глафіри, — коротко кинув Корнило, нахилившись ближче. — Вона там блищить у золоті та сапфірах, а я знайшов докази, що тутешні “пани” не тільки мерзотники, а ще й торгують дітьми.
Кийлен трохи нахилив голову, уважно слухаючи, а Горнан стискав ложку так, що вона скрипіла в його пальцях.
— Вони не тільки дітей забирають й на тому все. Вони вимагають плату за те, щоб вони їх забрали. Це угода. Угода на крові, — продовжив Корнило, з презирством дивлячись на паруючу жовтувату рідину в своїй мисці. — Жодна дитина не потрапила сюди з доброї волі. Хтось десь вважав, що вони тут у безпеці, що їх годують і доглядають, а насправді вони працюють як раби. І все, що вони виробляють, йде на продаж вельможам з Лавразії.
Горнан тихо вилаявся.
— Завтра тут буде великий банкет, — продовжив Корнило, ще більше нахиляючись до товаришів. — І з’їдуться всі великі шишки, всі головні покидьки Лавразії. Ті, хто керує, ті, хто платить іншим покидькам за ці брудні справи. Я підозрюю, що вони не тільки продають людей, а й організовують напади на села, грабують, спалюють усе дотла і забирають тих, кого можна продати. Одне з таких поселень було моїм рідним.
Запала важка тиша. Кийлен мовчки дивився на Корнила. Горнан опустив голову.
— Їх вбили не прості виродки, — продовжив Корнило. Його голос затремтів, але він швидко взяв себе в руки. — Це були наймані виродки. Хтось за це заплатив. І тепер я знаю, хто.
Він підвів очі на Кийлена і Горнана. Його пальці мимоволі стиснулися в кулак.
— Я це так не залишу.
Горнан важко сперся на стіл, важко дихаючи.
— Вам треба вибиратися звідси, — сказав Корнило.
— І що ти будеш робити один? — тихо спитав Горнан, підводячи на нього очі. — Ти загинеш. Ми всі загинемо, якщо будемо діяти поспіхом.
— Без тебе ми пропадемо, але й ти один нічого не зможеш зробити, — додав Кийлен.
Корнило мовчав. Його лють клекотіла, мов кип’яток, але він знав, що вони праві. Йому потрібні союзники. А отже, поки що доведеться триматися разом.
***
Гора жила в очікуванні. Всі знали: завтра — день важливий, для когось навіть радісний, бо не треба багато працювати. Наглядачі були напружені, а їхні підлеглі крадькома обговорювали, що майже вся охорона буде зосереджена на головних і другорядних входах. Банкет знаті Лавразії вимагав суворих заходів безпеки, адже завтрашній день міг визначити хід подій на довгі роки.
Тим часом Кийлен, Горнан і Корнило, користуючись метушнею, пробиралися тьмяно освітленими коридорами. Їхні тіні ковзали по стінах, а кроки тонули в глухому кам’яному просторі. Вони знали, куди йшли — до печери Принца.
Коли вони дісталися місця, печера вражала своєю тишею. У глибині, біля тьмяного світла смолоскипів, сидів Принц. Поруч куняв величезний дракон, повільно видихаючи тепле повітря. Лавр спочивав трохи осторонь, але був насторожений.
— Ми прийшли за підтримкою, — прошепотів Корнило, придивляючись до Принца.
Той підняв голову. Його маленьке, примружене обличчя мало невловимий вираз зацікавленості.
— Завтра всі будуть зайняті, — пояснив Горнан. — Ми мусимо діяти.
Принц задумався. Його розум працював швидко, аналізуючи варіанти. Він повільно кивнув:
— Це може бути шанс. Ми можемо бути разом, але треба добре думати.
Вони обговорювали деталі всю ніч. Планування вимагало витримки, і кожен вкладав у нього свої думки, досвід і бажання відплати. Лавразія мусила заплатити за свої злочини. Вони знайшли слабкі місця, помітили недоліки в системі охорони, розподілили ролі. І поки Корнило з Горнаном обговорювали, як саме створити відволікаючий маневр, Принц і Кийлен відійшли вбік.
— Ти відчуваєш це, правда? — Принц дивився на нього з цікавістю.
Кийлен не відповів, але погляд його залишався настороженим.
— Ти робиш магію, бо віриш, — повільно мовив Принц. — Якщо бачиш у голові — значить буде. Якщо віриш — стає справжнім.
Кийлен знизав плечима.
— Але чому? Чому я це можу?
— Бо ти інший, — з таємничою посмішкою відповів Принц. — Бо ти — ельф.
Кийлен відвів погляд, але з думок це не вийшло. Його навички лякали його самого.
Неподалік, хоч і зайнятий розмовою з Горнаном, Корнило краєм вуха чув їхню розмову. Він підсунувся ближче, приєднуючись до них.
— Я дещо читав про ельфів, — промовив, задумливо дивлячись у вогонь. — У старих книгах сказано, що через молоко матері та кров батька приходить сила.
Кийлен скривився.
— І що це має означати?
— Я гадаю, — повільно мовив Корнило, — що магічна сила Принца виникла тому, що у нього обоє батьків були ельфами. Це, звісно, лише припущення, але…
— Але воно має сенс, — підсумував Принц.
Кийлен сів і сидів, втупившись у власні руки, що лежали на колінах. І не мав сили. Він не відчував у собі жодного особливого дару, ніякої іскри, яка б вирізняла його серед інших. Горнан, сидячи навпроти, замислено водив пальцем по кам’яній підлозі, а Корнило, схрестивши руки, уважно дивився на нього.
— Якщо мати в тебе ельф, а батько напівкровка, то… може, воно і є причиною, — сказав Горнан, не піднімаючи очей. — Може, сила просто слабша або… її нема.
— Не знаю, — зітхнув Кийлен. — Я не відчуваю нічого.
Корнило нахилив голову.
— Але ж ти син Кієланії Габської, ельфійської жінки, так? Значить, в тобі має бути ельфійська кров. — Він витримав паузу і додав: — Вона була чистокровною?
Кийлен кивнув. Бо чув це ім’я все своє життя, хоча самого спогаду про матір не мав.
— Так, — сказав тихо. — Вона була ельфійкою.
Кийлен опустив очі. Він не хотів, щоб мова зайшла про батька, про слова Глафіри. Про те, що напівкровки ні. Про те, що якщо це правда, то його батько міг бути кимось іншим. Або ж… Щось у грудях стислося, і тоді з силою видихнув.
— Я не знаю, чому не можу робити те, що робить Принц, — сказав він зрештою. — Але мене це не хвилює. Я знаю, ким була моя мати. Я знаю, що я — її син. І якщо це означає, що я ельф, то я — ельф.
Його слова зависли в повітрі. Корнило не став заперечувати, Горнан лише задумливо кивнув. Це було не пояснення, не відповідь, але для Кийлена цього було досить.
Та тільки одне не давало йому спокою: якщо в ньому справді текла ельфійська кров, чому не мав їхньої сили? Чому не відчував нічого, крім звичайної людської втоми та безсилля?
