Спочатку:
На сторінку книги
Брячислав повільно сів на корінь. Кілька молодших мандрівників зібралися навколо, запросивши до розмови Кийлена та Горнана. Тепер вони всі слухали голос, що линув тихо, але впевнено.
— Я не завжди був купцем — так само, як і кульгавим, — почав він, затягнувшись думкою. — Колись, у селі, де я провів майже все дитинство, я думав, що моє життя буде більш-менш нормальним. Поля, худоба, збирання врожаїв — усе це було звичним і навіть трохи набридливим. Одного дня я зрозумів, що рутина — це не те, чого прагне моє серце. Я дивився на купців, які проходили через наше село, з їхніми повозами, наповненими тканинами, прянощами, скарбами з далеких країв. І я захотів більше, ніж мала моя земля.
Він посміхнувся, ніби пригадав щось тепле, але трохи болюче.
— Моя перша подорож була короткою, та водночас найдовшою. Я зібрав усе, що мав: кілька мішків зерна, стару накидку та мрії, які здавалися більшими за весь світ. Я йшов з караваном, навчаючись кожного дня — як торгувати, як вивчати людей, як уникати небезпек. Бо на дорозі, друзі, кожен твій крок може стати останнім.
Він потер рукою лоб, ніби намагаючись розбудити свої спогади.
— Я бачив міста, де кожна вулиця пахне корицею й жасмином. Я ризикував життям, переходячи через пустелі, де піски могли сховати не тільки дорогу, а й тебе самого. І з кожним подоланим шляхом, з кожною вдалою угодою я відчував, що став частиною чогось більшого. Я більше не належав жодному місцю, але водночас сприймав себе скрізь як вдома.
Його обличчя стало серйозним.
— Але цей шлях має свою ціну. Ти залишаєш тих, кого любиш. Ти живеш між зустріччю й прощанням і з часом вчишся не прив’язуватися. Моє серце — це скриня з товарами, де замість любові чи спокою лежать досвід і золоті монети. Іноді вночі, коли я залишаюся сам із зірками, я думаю: чи не помилився я тоді, коли побіг з дому, а чи то був мій дім, а чи, може, мій дім давно забутий? Але потім згадую всі ті дороги, які я пройшов, і розумію, що інакше жити не зміг би.
Він замовк. Слухачі дивилися на нього з повагою: не усякий може встати та піти, коли кожен крок дається важко, а тут цілі мандрівки, неначе у чоловіка не крива нога, а два великі крила, що носять його по світу. Він же просто знизав плечима й додав: «Бути купцем — це бути шукачем. Не лише багатства, а й світу, людей, себе самого. І це варте кожного кроку».
Чоловік повільно поклав руку на шкіряний гаманець, що висів на поясі, і задумливо посміхнувся.
— Знаєте, друзі, найбільші скарби, які я знайшов у своїх подорожах, — це не золото чи коштовності. Це люди. Мої товариші. Знайомство з ними було не менш цікавим, ніж сама подорож.
Він відкинувся назад, дивлячись на ліс, де дерева нагадували про спокій та душевні розмови біля багаття, що ще багато років тому було одним із найкращих способів відпочити від справ.
— Першого з них я зустрів у гірському селі, що заховалося між скель, наче невелике родинне поселення, де лише дивом вдалося знайти кузню. Його звали Корнило, і той був ковалем. Людина велетенської сили й такого ж великого серця. Я шукав нові підкови для коня, а він запропонував не тільки ковальське ремесло, а й дружбу. Увечері, за кухлем гарячого вина, ми почали говорити про життя й дороги. З’ясувалося, що й він мріє вирватися за межі цих гір, побачити світ. І казав: «У моїй душі більше вогню, ніж у горні». Як я міг відмовити такій людині?
Він коротко засміявся, але в очах блиснув відблиск пам’яті.
— Наступним був Флоріан, хитрий і язикатий. Я зустрів його в місті на самому краю Лавразії. Він торгував тканинами й завжди знав, як відстояти ціну на свою користь. І за цією майже справжньою усмішкою ховався блиск розуму, який міг би розв’язати найскладніший вузол. Він знав дороги, які не були відмічені на жодній карті, і знав людей, які могли допомогти там, де інші навіть не пробували. «Ми станемо найкращими торговцями в цій частині світу», — сказав мені, і я йому повірив.
Чоловік трохи нахилився вперед, його голос став тихішим, наче він розповідав щось дуже особисте.
— Останньою до нас приєдналася Сойка, так її називали, а справжнього імені її ніхто не знав. Її я зустрів у пустельному оазисі. Вона була мисливицею за втраченими скарбами. Її очі — дві чорні зірки — здавалися такими ж древніми, як і пісок, яким вона крокувала. Вона могла читати знаки природи, знаходити воду там, де її не було, і бачити те, чого не бачили інші. «Ти не виживеш в цьому світі без мене», — сказала вона, і виявилося, що мала рацію.
Він усміхнувся ширше, дивлячись на природу навколо.
— Разом ми були як сторони однієї монети. Сила Корнила, хитрість Флоріана, інтуїція Сойки і моя жага до подорожей — усе це злилося в єдиний потік. Ми почали тренуватися разом. Усі були майстрами у своїй справі, але ми мусили стати командою. Знали, що попереду не лише торгівля, а й небезпеки — пустелі, піратські кораблі, гірські перевали. Ми гартувалися фізично й душевно. Корнило навчав нас виживанню, Флоріан — як знаходити спільну мову навіть із ворогом, а Сойка показувала, як довіряти своїм відчуттям.
Він зробив паузу, ніби зважуючи останні слова.
— Це були місяці підготовки, які навчили нас головного — довіряти одне одному. Бо шлях купця не тільки про золото й товари. Це про віру. І неважливо, чи це віра в товар, у дорогу чи в товаришів. Без цього ти не витримаєш випробувань, які чекають попереду.
Чоловік підняв голову, зустрівши погляди Кийлена та Горнана.
— А тепер, друзі, я знаю, що вас цікавить, чому з нами немає Сойки, але є Яоран. Якщо коротко, то на цю подорож Сойка не погодилася, а от Яоран вирішив піти з нами, адже настав час побути з сім’єю. А з родичів у нього лише Флоріан — його молодший брат.
З такими людьми поряд я готовий пройти будь-який шлях, особливо якщо цей шлях дасть їм новий прекрасний дім, де нарешті буде спокій.
Чому я відзначив саме спокій? Бо після багатьох років, яких, насправді, я навіть не встиг відчути, через постійні дороги, сповнені всім, чим тільки можна — від бійок і до розбитих сердець — врешті-решт розумієш, чого саме потребує душа. Хотілося б, щоб ці дороги нарешті привели нас до того, що стане домом. Останнім прихистком…
Насправді, це геть не ті історії, які хотів би розповісти чоловік із немалим трагічним досвідом мандрівок. Є безліч історій і думок, що постійно гризуть Брячислава. Він і сам хотів би виговоритися, але це була спільна таємниця усіх чотирьох.
***
Це були часи, коли дороги кишіли розбійниками, а закони королівської влади не досягали далеких глухих місць. Вони везли дорогі шовки, вино і коштовності до віддаленого міста, яке жило за рахунок торгівлі.
Спершу дорога була спокійною. Вони подорожували на конях, із возом, наповненим товарами, та, звісно ж, було їх більше ніж четверо. З ними були їхні друзі Едвард, Лорен та Бартоломій. Вечорами сиділи біля вогнища, обговорюючи плани, як витратять зароблені гроші. На третій день шляху вони помітили, що їх хтось переслідує. У лісі то тут, то там мерехтіли тіні, а ночами вони чули віддалені крики та вовче виття.
— Хтось за нами стежить, — сказав Корнило, зупинившись біля річки. — Ми повинні бути напоготові.
— Це, мабуть, розбійники, — додав Яоран, нервово тримаючи сокиру. — Вони чекають, коли ми втратимо пильність.
На п’ятий день, коли вони зупинилися в покинутому хуторі, їх атакували. Глухої ночі, коли вогонь майже згас, із темряви вирвалися люди. Вони були в масках, з важкими дубинами та ножами. Нападники знали, що роблять: вони вдарили раптово, спрямовуючи атаки на воза й коней.
Корнило, що першим схопив меч, кинувся до нападу, але їх було занадто багато. Один із розбійників вдарив Лорена дубиною, проламавши йому череп. Селянин упав беззвучно, залишивши калюжу крові під собою.
Едвард, спробувавши втекти, отримав удар ножем у спину. Його тіло впало поряд із возом. Бартоломій, молодий і необачний, кинувся з кинджалом на нападників, але вони просто оточили його і повалили на землю. Його крики швидко затихли.
Корнило, озброєний лише мечем, вбив двох, перш ніж зрозумів, що це безглуздо. Його обступили, але замість того, щоб добити, розбійники схопили його і прив’язали до дерева.
Вранці Корнило побачив справжній жах. Розбійники, яких виявилося близько десятка, обшукували їхній віз і пили вино, сміючись. Тіла його супутників лежали біля багаття, а їхні товари були розкидані навколо.
— Ти хороший боєць, — сказав один із розбійників, який, очевидно, був їхнім ватажком. — Але ти не врятував своїх друзів. Як думаєш, чи твоє золото варте цього?
Корнило мовчав — його очі палали ненавистю. Ватажок лише посміхнувся й наказав своїм людям спалити воза й товари, а самого чоловіка залишити прив’язаним.
— Хай ліс вирішить твою долю — тут багато голодних пащ, — сказав перед тим, як розбійники пішли.
Корнила невдовзі звільнили Флоріан і Яоран; майже одразу прийшов до них і Брячислав. Всі троє відчували страх і сором через свою нездатність до самозахисту. Вони просто поховалися, хто як міг, і немов застигли на цілу ніч, не замикаючи очей, в очікуванні кінця цього жаху.
Корнило нічого їм не сказав: його руки були порізані мотузками, а тіло — ослаблене, але в очах горіла лють. Він знайшов залишки кинджала й, повільно рухаючись, пішов за слідами розбійників.
До вечора він знайшов їхній табір. Вони пиячили, навіть не підозрюючи, що смерть уже поруч. Корнило напав на них із усією люттю, яку накопичив за кожного, хто загинув від їхніх рук. Та вбив одного ножем у шию; інший упав під його ударами, навіть не встигнувши схопити зброю.
Ватажок розбійників, побачивши, що відбувається, кинувся в бій, але Корнило з ненавистю пробив його груди кинджалом, а потім залишив тіло гнити посеред табору.
Після своєї помсти Корнило повернувся до товаришів, які так і не зійшли з місця до наступного ранку. Він прийшов весь закривавлений, так нічого й не розповівши, але всі й так усе зрозуміли та залишили його в спокої.
Однак сам Корнило знав, що не знайде спокою до кінця своїх днів.
Саме після цих подій Брячислав і його троє товаришів залишилися майже ні з чим. Це і стало останнім рушієм, що спонукав їх шукати Дерево.
***
У лісі стояла глуха тиша, розбавлена лише хрускотом сухих гілок і потріскуванням маленького багаття, яке шестеро чоловіків розпалили посеред галявини. Над їхніми головами нависали густі крони дерев, крізь які ледве пробивалося світло. Вони мали провести ніч у цьому місці, але вечірній голод нагадував про себе дедалі сильніше.
— Отже, казанка нема, води нема, але їсти треба, — пробурмотів Брячислав, оглядаючи своїх супутників. Він був найстаршим і, здавалося, єдиним, хто не сильно переживав за свої навички приготування харчів. — Давайте подивимось, що ліс нам дасть.
— Я знайшов кілька горіхів! — крикнув молодий і запальний Флоріан, тримаючи в руках жменю лісових горіхів.
— Цього мало, хлопче, — відповів Яоран, що сидів біля вогнища із потертим ножем, яким нарізав мале гілляччя для багаття. — Нам потрібне щось суттєвіше.
— Я бачив кілька грибів неподалік, але, чорт забирай, не впевнений, чи вони їстівні, — озвався Горнан, який повернувся з лісу з повними долонями блідо-коричневих капелюшків.
— Якщо не впевнений, не чіпай, — обірвав його Корнило. — Не хочеться, щоб нас зранку знайшли мертвими.
— А я знайшов ягоди, — промовив Кийлен, витираючи руку, якою тримав червоні, майже блискучі ягоди. Його обличчя світилося гордістю.
— Це вовчі ягоди, — холодно кинув Брячислав, який вже сидів поруч із вогнем. — Ще одна отрута.
Брячислав важко зітхнув і підвівся.
— Слухайте, ліс повний їжі, якщо вміти шукати. Яоране, піди наріж кори з молодих дерев — це буде як основа для нашої страви. Кийлене, збери коріння — чи якоїсь цибулі. Вони повинні бути недалеко. Я бачив невеликі квіти дорогою. Схоже, що ростуть вони з цибулин. Флоріан, пошукай ще горіхів, але цього разу не розкидай їх і візьми з собою Корнила. А величного Лавра я попрошу пошукати ароматні трави.
Всі розійшлися, залишивши Горнана і Брячислава біля багаття.
— Дивна ви компанія, — тихо сказав Брячислав. — Ви двоє вже дорослі, але у ваших тілах вирує молодість, неначе у вас попереду ще довге майбутнє, хоча ви, немов, лише вчора народилися. Я зустрічав багато людей в своєму житті, майже кожен вже готувався до смерті, але ви не такі… Я сподіваюсь, що зможу дізнатись про вас більше, як ми дістанемось до Дерева.
— Ми… просто… не думали… — не міг знайти слова Горнан. — Ми дійсно будемо щасливі бачити вас у нашому домі. У нас буде безліч часу на знайомство.
— Все добре, — сказав переконливо чоловік, поклавши руку на плече Горнану. — У нас дійсно багато часу — ми не поспішаємо.
Коли всі повернулися, у їхньому «арсеналі» було трохи горіхів, тонко нарізана кора молодих дерев, цибулини та навіть картоплин, а ще кілька їстівних трав. Без казанка вони не могли варити суп, але Брячислав придумав інший спосіб.
— Зробимо «пічку», — сказав він і почав викладати камені навколо вогнища, утворюючи подобу жаровні.
Флоріан тим часом знайшов кілька великих широких листків. На них виклали тонко нарізану цибулю та картоплю, кору і горіхи. Зверху додали трави для смаку. Потім усе це загорнули в інші листки, створивши маленькі пакунки, які поклали на гарячі камені.
Жар із багаття повільно пропікав їхню імпровізовану страву. Запах лісу, змішаний із теплим ароматом горіхів і трав, повільно заповнював галявину. Компанія сиділа навколо вогню, мовчки чекаючи.
Коли пакунки розгорнули, їжа була простою, але смачною. Тонка кора ввібрала аромат горіхів, а цибуля з картоплею стали м’якими і трохи солодкуватими.
— Це не свято в Королівстві ельфів, — сказав Яоран, жуючи шматок. — Але краще ніж голодувати.
— У лісі треба виживати, а не насолоджуватися, — додав Корнило, облизуючи пальці.
Флоріан усміхнувся.
— Ми впоралися. А тепер можна трохи погрітися і розслабитися біля багаття.
Та після легкого відпочинку на галявині слід було готуватись до сну. Та перед цим треба було встигнути знайти міцні дерева, щоб прикріпити свої гамаки. Лише завдяки їм можна було комфортно переночувати в цьому лісі.
В давні часи кожен мріяв про найкращий та найміцніший. Найкращі майстри по їх плетінню були серед людей, але ельфійки зробили це витвором мистецтва, який і зробив їх бажаними серед усіх жителів Лавразії, навіть тих, хто жив якнайдалі від лісу.
Так, проговоривши про гамаки до останнього сонячного промінця, Горнан все-таки домовився на цю ніч помінятися місцями з Флоріаном, бо тому аж кортіло відчути який той ельфійський гамак.
