Спочатку:
На сторінку книги
Темрява в кімнаті була майже відчутною. Вузькі стіни з вологого каменю, здавалося, дихали важким, гнилим повітрям. Горнан, Кийлен і Корнило сиділи на холодній підлозі, дослухаючись до кожного звуку навколо. Їхні руки були напівзв’язані грубими мотузками, але вони вже встигли послабити вузли, залишаючи собі хоча б крихту свободи.
— Тихо, прислухайтесь… — прошепотів Корнило. Його голос ледь долинав крізь густу темряву. — Ми повинні зрозуміти, що тут відбувається.
Горнан напружився — його серце гупало, як молот. Десь далеко за стіною чулося глухе стукотіння — важкі кроки, що ритмічно наближалися й віддалялися. Інколи крізь вузькі тріщини в кам’яних стінах долинали приглушені крики, але вони були настільки слабкими й химерними, що складно було зрозуміти, чи це реальні звуки, чи лише породження уяви.
— Як думаєш, що вони з нами зроблять? — тихо спитав Кийлен. Його голос тремтів, хоч він намагався триматися впевнено.
— Нам не можна показувати страх, — твердо сказав Корнило, нахиляючись ближче до хлопців. — Пам’ятайте: ми дурники, яких випадково занесло в цю пастку. Якщо вони щось запитають, говоріть мало і ніяких прямих відповідей. Називайте ваші нові імена. Мене звуть Корнилом, а ви — Лем і Грум. Це єдиний наш шанс.
Кийлен кивнув, намагаючись опанувати себе. Горнан мовчав. Його погляд був спрямований у темряву, де, здавалося, щось рухалося. Кам’яна підлога була мокрою, і кожен їхній рух лунав глухо й важко, наче в цьому місці навіть повітря не хотіло їх відпускати.
Час тягнувся нескінченно. Їхня темниця не мала вікон, а лише вузький отвір угорі, через який інколи просочувався слабкий холодний протяг, приносячи запах землі й старого каменю. Темрява була майже абсолютною, і здавалося, ніби сама ніч спустилася сюди, щоб поглинути їх.
— Мені це зовсім не подобається, — пробурчав Горнан, тримаючи мотузку в руках і продовжуючи ослаблювати вузол.
Корнило підняв голову, дослухаючись до чергового звуку за стіною. Цього разу це було не кроки, а щось інше — шкряботіння по каменю, наче хтось чи щось дерлося до них звідкись із глибин гори.
— Вони прийдуть за нами раніше, ніж ми встигнемо щось придумати, якщо ми будемо просто сидіти, — тихо промовив. — Ми маємо бути готові.
— Готові до чого? — запитав Кийлен. Його голос звучав жорсткіше, ніж раніше, але в очах виднілася неприхована тривога.
— До всього, що може трапитися.
Тишу прорізав далекий скрип металу об камінь — звук, від якого шкіра стискалася від холоду. Він лунав то ближче, то далі, немовби хтось возив щось важке по підземних коридорах.
— Це не люди… принаймні не такі, як ті, що живуть на поверхні, — прошепотів Горнан. Його очі блищали в темряві. — Вони… змінені.
Корнило кивнув, задумливо проводячи рукою по стіні.
— Але це люди, і цього достатньо. Якщо це люди, вони мають слабкості. Ми лише маємо знайти, які саме.
Раптом звук припинився. Темниця занурилася в таку глибоку тишу, що було чути, як вони дихають. Горнан стиснув руку Кийлена, змушуючи його мовчати.
— Слухайте… — прошепотів Корнило. Його очі блищали в темряві, наче він відчув щось більше, ніж інші.
Знову — ті самі кроки, тепер зовсім поруч. Важкі, неквапливі. Потім щось зачепило двері темниці зовні, метал скреготнув об камінь, і на мить тишу прорізало дивне гарчання, схоже на людський кашель, але неприродне.
Хтось чекав на них за дверима.
Двері з грубого каменю скрипнули, повільно розкриваючись, і на порозі з’явився Кнуровий Кнут. Його маленькі, злісні очі блищали в тьмяному світлі факела, який він тримав у руці. Його рота перекривала крива усмішка — суміш насолоди й зловтіхи, яку і не намагався приховати. І ступив кілька кроків уперед, розмахуючи довгим шкіряним канчуком, який, здавалося, жив власним життям, звиваючись, наче змія.
— Ну що ж, друзі, настав час познайомитися з моїм найкращим другом, — процідив Кнут, ляснувши канчуком об підлогу. — Знайомтеся: його звати Канчук. І він дуже не любить, коли хтось уночі надто гучно базікає.
Корнило підійняв голову. Погляд його був холодним і стриманим. Він не сказав жодного слова, лише прикусив губу, стримуючи емоції. Кийлен і Горнан напружено вдивлялися в обличчя Кнута, відчуваючи, як підступний страх затягує петлю довкола їхніх думок.
Кнут зробив крок ближче, підняв канчук і, здавалося, готувався завдати удару.
— Тут не місце для балачок. Тут місце для тиші. Або тиша стане вашою найкращою подругою, або я навчу вас, як її полюбити.
Кнут опустив канчук із хльостким звуком, ударивши по кам’яній підлозі так, що відлуння розкотилося по кімнаті, наче грім у горах. Він не торкнувся їх, але цього вистачило, щоб кожен із трійки завмер і не наважився ворухнутися.
— Гарні хлопці слухаються одразу. Непослух стає їхньою останньою помилкою, — продовжив Кнут, ледь схилившись уперед. — Спіть. І не смійте порушувати спокій. Бо якщо мій друг Канчук захоче поговорити з вами ще раз, це буде розмова, яку ви ніколи не забудете.
Його слова зависли в повітрі, і він ще раз обвів усіх трьох поглядом, задоволено посміхаючись, перш ніж різко обернутися й вийти з кімнати, зачинивши за собою важкі двері.
Камінь скреготнув, залишивши їх знову в темряві.
На якусь мить усі мовчали, вслухаючись у затихаючі кроки Кнута. Горнан важко видихнув, обтерши піт із чола.
— Цей тип — справжнє чудовисько, — прошепотів він, ледве чутно, щоб не привернути увагу стін, які, здавалося, чули кожне їхнє слово.
— Мовчіть і справді спіть, — різко відповів Корнило, стискаючи кулаки. — Завтра буде новий день. Ми ще дізнаємося, як звідси вибратися, але не сьогодні.
Кийлен здавлено кивнув, ліг на холодний камінь і заплющив очі, намагаючись приглушити страх. Горнан теж ліг поруч, але сон того вечора був далеким від них усіх.
Темрява продовжувала тиснути, а в глибині коридорів гори знову ледь чутно зашурхотів звук кроків.
***
Ранок на Дереві видався тривожним і важким. Сонце ще не встигло піднятися високо, а вузькі доріжки між гілками вже наповнилися приглушеними голосами. Дві жінки, Ліана та Рона, з дітьми поруч ходили від дверей до дверей, шукаючи своїх чоловіків, які зникли вже кілька днів тому. Їхні обличчя були знівечені втомою і відчаєм, очі — червоні від сліз і безсонних ночей.
— Хтось мусить знати! — благала Ліана, стоячи перед однією із осель. Її голос тремтів, але у ньому жила вперта надія. — Вони просто не могли зникнути! Вони повернуться… Вони мають повернутися!
Рона стискала руку своєї маленької доньки. Дівчинка дивилася великими переляканими очима, не розуміючи, чому мама так плаче.
— Ми знайдемо їх, правда ж? — прошепотіла дівчинка, піднімаючи голову до матері.
Рона ледь стримала сльози, притискаючи її до себе.
Тим часом Сімма стояла осторонь, спостерігаючи за цією сценою з затіненого переходу між гілками. Її серце стискалося від болю, але вона не могла сказати жодного слова. Вона знала правду. Вона знала, як коріння Дерева забрало цих чоловіків. Це розуміння жаху теж не давало їй спати — думки досі лунали в її пам’яті, мов жахливий нічний кошмар.
Пан Річард наполіг на мовчанні. Він пояснив це тим, що ніхто не повірить, а правда може викликати паніку серед мешканців Дерева.
— Ми маємо захищати їх від цього знання, Сіммо, — сказав він. — Це наше прокляття, але вони не повинні нести цей тягар.
Але тепер, стоячи тут і дивлячись, як Ліана та Рона шукають бодай натяк на надію, Сімма відчувала, як її власні переконання руйнуються.
Діти плакали. Їхній плач пробивався крізь гілки і лунав, мов докір, мов постійне нагадування про правду, яку вона приховувала.
— Мамо, коли тато повернеться? — спитав син Ліани, зариваючи обличчя в її спідницю.
Сімма стиснула руки в кулаки, намагаючись стримати сльози. Її горло здавалося затиснутим лещатами.
Вона зробила крок уперед, але слова застрягли на губах. Що вона могла сказати? Правду, яка зруйнує все? Чи брехню, яка лише посилить біль?
Пан Річард повільно з’явився поруч із нею. Його погляд був важким і задумливим. Він мовчки поклав їй руку на плече.
— Мине час, і вони перестануть шукати, — прошепотів. — Їм потрібен час.
Сімма мовчки кивнула, по її тілу пробігли мурахи від жорстоких слів батька, але її очі не відривалися від плачучих дітей. Усе, що вона могла зробити, — це дивитися, як вони плачуть, і молитися, щоб Дерево більше не забрало нікого з тих, хто лишився.
