Раді Вас бачити!

Кийлен повернувся до своєї роботи, старанно перебирав каміння, як і годиться, намагаючись не видавати жодних ознак тривоги чи хвилювання. Він чудово розумів: якщо почне роздумувати про Горнана, Корнила та ту жінку, то може припуститися помилки. А цього не можна було допустити.

Час тягнувся повільно, але сьогодні його ніхто не чіпав. Це насторожувало, та водночас було майже полегшенням.

Кнута не було видно, хоча зазвичай той пильно слідкував за робітниками, немов шукав привід для покарання. Замість нього був інший чоловік — кремезний, зі світлим волоссям і байдужим поглядом.

— Кнут має інші справи, — коротко пояснив, коли хтось із робітників обережно поцікавився відсутністю їхнього звичного наглядача.

Кийлен промовчав, хоча в душі насторожився ще більше.

Коли настав час повертатися в камери, він мовчки рушив знайомим маршрутом. Його камера була така ж, як і всі інші: холодні стіни, вузьке ліжко, товсті двері, що нагадували тюремні. Тут не було нічого, що могло б принести бодай крихту затишку.

Він зачинив за собою двері, опустився на жорсткий матрац і сперся спиною об стіну. Втома накочувала важкою хвилею, та не міг дозволити собі розслабитися.

Де зараз Корнило? Чи знайшов жовтоквіт? Як там Горнан?

Раптом у гнітючій тиші пролунав ледь чутний звук.Кийлен різко підвів голову. Тінь ковзнула біля дверей, і за мить побачив її. Це була та сама жінка, що допомагає їм. Вона стояла в напівтемряві, спокійна, мовчазна.

— Що з моїм братом? — нарешті видавив з себе.

Глафіра зробила крок вперед, наблизившись настільки, що він міг розгледіти вираз її обличчя.

— Йому краще. Я тут, бо хочу поговорити, — відповіла вона. — Ти маєш знати правду. Ти ж знаєш, що твоя мати мертва? — нарешті промовила вона.

— Знаю, — коротко відповів.

— Але не знаєш, як саме вона загинула.

Кийлен повільно підняв голову.

— Вона померла. Що ще тут можна знати?

Глафіра гірко всміхнулася.

— О, померла… Гарне слово. Воно нічого не пояснює, нічого не розкриває. Вона не просто померла, Кийлене. Її вбили.

У нього перехопило подих.

— Хто? — запитав після довгої паузи.

Глафіра нахилила голову, ніби оцінюючи, чи готовий той почути відповідь.

— Лора.

В його вухах наче загуло.

— Що ти сказала?

— Тітонька Лора, — повторила вона. — Та, що тебе виховала. Вона встромила ніж у спину твоїй матері.

В душі Кийлена щось ламалося.

— Це брехня, — прошипів грубо, різко підвівшись.

— Чому ж? — спокійно запитала Глафіра.

— Лора не могла… Вона була їй віддана! Вона служила їй!

— Вона служила собі, — поправила жінка. — І вона врятувала тебе.

Кийлен похитав головою.

— Ти нічого не знаєш…

— Я знаю все, — перебила вона. — Я знала твою матір ще тоді, коли вона була спадкоємицею свого роду. Я бачила, як вона змінювалася, як шукала способу виправити те, що вважала своєю ганьбою.

Кийлен мовчав.

— Ти не такий, як вона хотіла, правда ж? — Глафіра схилила голову, вдивляючись у його риси. — Ти виглядаєш як людина. А вона цього не могла стерпіти.

— Замовкни, — прохрипів грубо.

— Вона хотіла тебе вбити, Кийлене, — мовила Глафіра тихо. — Лора цього не дозволила.

Він повільно сів назад, намагаючись впоратися з цим потоком слів.

— Це правда, Кийлене. Лора захистила тебе ціною крові.

Хлопець уперто дивився вниз.

— Чому ти мені це розповідаєш?

— Бо ти маєш знати, — відповіла вона. — Бо ти син Кієланії Габської. І рано чи пізно хтось інший тобі про це скаже. Краще, якщо ти дізнаєшся правду зараз.

Глафіра трохи нахилилася вперед.

— Ти вважаєш її своєю тіткою, але скажи… Ти коли-небудь замислювався, чому вона була з тобою, чому вона виховувала тебе?

Кийлен не відповів.

— Тому що це був її борг. Вона обрала виховати тебе, коли могла просто піти.

Кийлен мовчав. Це був важкий день, і ціла палітра відомих йому відчуттів не давала спокою. З нього було вже досить, але Глафіра не пішла. Вона залишалася в темній, тісній кімнаті, немов навмисне даючи Кийлену можливість переварити сказане, але той не хотів цього чути. Не хотів приймати її слова.

— Ти розумієш, що це означає, правда? — її голос був тихий, але лунав, наче лезо, що ріже тканину.

Кийлен підняв на неї погляд. Очі блищали злістю, але злість була лише маскою для розгубленості, що розросталася в ньому, мов хвороба.

— Що означає? — його голос хрипів.

Глафіра ледь помітно зітхнула, схиливши голову набік, спостерігаючи за ним.

— Напівкровки безплідні, Кийлене. Вони не можуть мати дітей.

Здавалося, що кімната стала ще темнішою, а стіни зрушилися ближче.

Кийлен кліпнув, намагаючись обробити ці слова.

— Щооо?!

— Ти ж чуєш мене, — сказала вона. — Напівкровки. Не можуть. Народжувати.

Він механічно похитав головою.

— Але ж… Лора…

— Лора не могла народити Горнана, — перебила вона.

Ця думка вдарила в саме серце.

— Але ж він її син…

— Ти геть дурний? Вона його виростила. — Глафіра спокійно схрестила руки. — Вона могла бути йому матір’ю, яка виховала, але не народила. Вона обрала його так само, як і тебе.

Кийлен відчув, як щось у ньому зміщується, як коли стоїш на міцному ґрунті, а він раптом стає сипким піском.

— Ні… Це неправда, — прошепотів невпевнено.

Глафіра мовчала.

— Це якась помилка, — вдихнув глибше. — Якби це було правдою, Лора б… Вона б сама сказала!

— Вона не сказала тобі й багато іншого, — м’яко відрізала Глафіра. — Як і твій… батько.

Це слово відгукнулося в ньому неприємним холодом.

— Альберт, — пробурмотів Кийлен.

Глафіра кивнула.

— Він теж був напівкровкою. Тож…

Кийлен похитнувся.

— Це… це неможливо.

— Можливо, — відповіла вона.

Він підняв руку, ніби намагаючись зупинити її слова.

— Ти… ти просто вигадуєш. Ти хочеш, щоб я засумнівався. Хочеш, щоб я не знав, у що вірити.

Глафіра похитала головою.

— Я не хочу нічого, Кийлене. Я просто кажу правду.

Він засміявся. Глухо, безрадно.

— І чому я маю тобі вірити? Хто ти взагалі така, щоб казати мені подібні речі?

Її темні очі затрималися на його обличчі.

— Моє ім’я — Глафіра, — сказала вона. — І я була однією з тих, хто забирав дітей, яких вважали небажаними.

Його обличчя зблідло.

— Ти…

— Я прилітала до Дерева, коли мене кликали нічні птахи, вони слідкували за всіма, — її голос залишався рівним, без тіні каяття. — Я була тією, кому доручали передачу дітей. І саме мені Лора віддавала тих, кого Кієланія вважала негідними.

Серце Кийлена почало битися важче.

— Ти знала мою матір?

— Я знала і її, і Лору. Я бачила, що вони робили.

Він заплющив очі.

— Якщо ти знала все це… Чому мовчала?

— Бо тобі ще не настав час знати.

Він повільно відкрив очі.

— А зараз… настав?

Глафіра злегка усміхнулася.

— Так. Тому зараз я відведу тебе до твого брата, — сказала Глафіра, і її голос здався Кийлену м’яким, майже доброзичливим.

Він мав би зрадіти, але не міг. У її словах було щось, що викликало у нього дивне, гнітюче передчуття.

Вони йшли довгим, звивистим шляхом, добре знайомим Кийлену, бо гарно пам’ятав цю стежку. Разом із Марі та Горнаном уже ступав нею, спускаючись до печери, де…

Кийлен зупинився різко, різко вдихнувши.

— Чому ми йдемо сюди? — запитав тихо, насупившись. — Хіба Горнан тут?

Глафіра не відповіла. Вона лише кинула на нього довгий, задумливий погляд, а потім рушила далі.

Кийлену не залишалося нічого, крім як слідувати за нею.

Темрява печери роззявила пащу перед ними. Тут усе було так само, як він пам’ятав: глухий простір, вологий запах каменю, приглушені відлуння їхніх кроків, але водночас… щось було не так. Не було Горнана. Не було дракона. Лише відчуття чужої присутності. І тоді почув це…

Глухе, швидке тупотіння. Легке, мовби істота, що його створювала, була надто рухливою, надто швидкою, щоб її легко розгледіти. Кийлен розвернувся. У сутінках печери щось пересувалося. Не людина. Не звір… Тінь. Вона рухалася уривчасто, нервово, мов би не могла визначити, куди йти. Спина сутулувата, кінцівки довгі, трохи неприродні. Обличчя… Його не було видно, поки воно не наблизилося.

І тоді Кийлен побачив… Ця істота була схожа на людину, але її риси були жахливі. Зростом геть невелику. Проте очі занадто великі, темні й блискучі, мовби бездонні провалля. Гострі вилиці, надто тонка шкіра, що натягнулася на кістках, і губи, розтягнуті в безглуздій гримасі, яка могла бути і усмішкою, і оскалом водночас. Найбільше вражали вуха. Довгі, загострені, мов у ельфа. Кийлен здригнувся.

— Що це? — видихнув він, не відводячи погляду від постаті.

Глафіра зробила крок уперед і промовила:

— Кийлене, знайомся: це той, кого місцеві називають Принцом.

І перш ніж Кийлен устиг щось сказати, вона додала:

— Я сказала тобі, що веду тебе до брата. І це він. Твій брат.

Світ, який Кийлен знав, раптом похитнувся.

Він дивився на створіння перед собою, на його вирячені очі, на нервові посмикування пальців.

— Це… це жарт, правда? — його голос прозвучав майже благально. — Це не може бути правдою.

Глафіра мовчала.

— Ні! — Кийлен зробив крок назад, наче бажаючи створити відстань не лише між собою й цим створінням, але й між собою й цією правдою. — Це якесь непорозуміння!

Але «Принц» почув його голос.

І раптом істота заговорила.

— Кийле-е-е-е-н…

У Кийлена пробіг холод по тілу.

— Брате-е-е…

Це слово… Він не міг його прийняти. Не міг навіть зрозуміти, як воно може звучати з уст цієї потвори.

— Ні… — прошепотів він.

Істота зробила крок ближче.

— Ти прийшов за мною…

Кийлен закляк. І тоді зрозумів. Не було жодної помилки. Ця істота… Принц… Це був його брат.

Глафіра витримала паузу. Вона вдивлялася в Кийлена, немов очікувала, що він щось скаже, що зробить висновки сам. А хлопець лише стояв, немов укорінений у землю, втупившись у потворне створіння, що було його братом.

Тоді вона зітхнула й почала говорити.

— Королева Кієланія, як і всі королівські особи, мусила мати нащадка. Це було її обов’язком перед родом Габських, але були дві проблеми. По-перше, ельфи вже не могли зберегти чистоту свого роду. Династія Габських майже вимерла. Залишилися лише Кієланія та її молодший брат, Арінтайл.

Кийлен здригнувся від цього імені. Він ніколи його не чув.

— Арінтайл? — запитав голосно.

— Так, — Глафіра кивнула. — Це був її брат. І саме йому, як і їй, випала «честь» продовжити рід.

Кийлен завмер.

— Ти хочеш сказати…

— Саме так, — різко перебила вона. — Те, що стоїть перед тобою зараз, народилося в результаті їхнього союзу. Їхнього «чистого», вимушеного союзу, бо більше не залишилося нікого, хто міг би дати продовження «великій і пречудовій» ельфійській династії.

Кийлен відчув, як у нього похололо всередині.

— Вони… Вони хотіли…

— Вони хотіли врятувати свою кров. А натомість породили це, — Глафіра кивнула у бік Принца.

Створіння кліпнуло своїми занадто великими, чорними, бездонними очима. Воно знову спробувало усміхнутися.

— Вони мене не захотіли… — пробурмотіло воно з якимось зловісним вдоволенням. — Вони мене боялися…

Кийлен навіть не помітив, як відступив на крок.

Глафіра говорила далі — її голос здавався різким, мов лезо ножа.

— Вони швидко позбулися його. Навіть попри те, що це був їхній «спадкоємець», їхнє «чистокровне» ельфійське дитя, природа насміялася з них. Він народився… — вона замовкла, ніби підбираючи слова, але врешті сказала просто: — Отаким.

Принц нахилив голову — його сухі губи розтягнулися ще ширше.

— Не таким… як треба…

— Вони віддали його тим, хто знається на таких, як він, — вела далі Глафіра. — Його слід мав загубитися, але сама думка, що їхній «чистий» рід породив це, мучила Кієланію. Тому вона мусила спробувати ще раз.

У Кийлена стислося горло.

— І тоді народився я, — тихо сказав.

Глафіра знову кивнула.

— Вона змушена була народити від людини. І ось з’явився ти. Знову — не такий, як треба було. Занадто людський. Занадто схожий на тих, кого вони ненавиділи. І далі… ти знаєш.

Кийлен не міг звести очей з Принца.

— Я… Я не хочу в це вірити, — прошепотів.

Принц зробив крок ближче — його довгі, худі пальці затремтіли.

— А я завжди знав… що ти існуєш…

Кийлен знову відступив.

— Ти мій братик… мій справжній братик… — Принц нахилив голову вбік, ніби вивчаючи його. — Мій… єдиний.

Кийлен схопився за голову. Це було надто багато. Надто багато правди.

Глафіра пильно дивилася на нього.

— Тепер ти знаєш, — сказала вона холодно. — Ти прийшов за відповідями. Ось відповідь.

Глафіра замовкла, даючи Кийлену час осмислити сказане. Він стояв, дивлячись на Принца, і в його очах не було ні здивування, ні жаху. Лише уважність, лише холодний аналіз того, що відбувалося.

— Чому його називають тим, хто все вміє? — нарешті запитав.

Глафіра видихнула і, підійшовши ближче, поглянула на постать, що тепер стояла нерухомо, нахиливши голову набік, немов вивчаючи Кийлена так само, як той вивчав його.

— Бо може робити дивовижні речі. І здатен створювати, змінювати, ламати й відновлювати. Його розум — чистий і незатьмарений страхом, жалем чи сумнівом. Він бачить світ не таким, як інші. І бачить те, що може бути, а не тільки те, що є. Це робить його сильним.

Кийлен не відводив погляду.

— Ти кажеш, що він все вміє, але що саме?

Принц раптом рушив. Його рухи були плавні, майже примарні. Він наблизився, і тепер Кийлен міг розгледіти його краще. Очі блищали, відбиваючи світло так, як не робили очі людей чи навіть ельфів. Це не було відображення — це було сяйво, що виходило зсередини.

— Він може творити з нічого, — продовжила Глафіра. — Він уявляє — і воно стає реальним. Він не обмежений знанням чи незнанням. Він не питає себе, чи це можливо. Він просто робить.

Кийлен трохи нахилив голову, вдивляючись у постать перед собою.

— І що ж він створював?

— Будь-що. Ілюзії, які стають реальними. Двері, яких не було. Голоси, що нашіптують правду чи брехню. Він міг би змінити цей світ, якби захотів, але не хоче. Він — як дитина, що малює, не розуміючи, як її мистецтво впливає на інших. І просто випускає свої думки у світ, і вони стають справжніми.

Глафіра вдивлялася в Принца, ніби намагаючись зрозуміти, що саме відбувається в його голові. Він стояв нерухомо, спрямувавши погляд на тінь, що майже непомітно ворушилася у темряві печери.

— Ти казала, що мене називають тим, хто все вміє… — тихо і неквапливо промовив. — Я ж не вмію все.

Глафіра видихнула — її голос став м'яким, але сповненим певної напруги.

— Ти не такий, як інші. Твій розум не працює так, як у простих смертних. У тебе немає обмежень. Ти можеш творити… справжні речі.

Він глянув на неї — в його очах не було сумнівів, лише спокійна зацікавленість.

— Але ж усі можуть творити. Вирізати з дерева, кувати мечі, малювати картини.

— Ти не просто твориш. Ти даєш життя. Ти уявляєш — і воно стає реальністю.

Він задумався.

— Як дракон?

Глафіра кивнула.

— Як дракон.

Принц опустив очі, а потім неквапливо розповів, як створив його.

Йому було холодно в темному просторі, що звався його домом. Він не мав друзів, не мав наставників. Одного разу Глафіра принесла йому книгу. Вона була старою, обгорілою на краях, але всередині містила зображення істоти, що запала йому в пам'ять. Дракон. Чудовисько з міфів і легенд, яке могло б стати його єдиним співрозмовником.

Принц розглядав ті сторінки знову і знову. І намагався уявити дракона поруч із собою, але порожнеча навколо залишалася непохитною. Одного дня він зрозумів: щоб дракон став справжнім, йому потрібні реальні частини. Тому збирав шматки шкіри, залишки луски від мертвих істот, жмутки пір’я, нутрощі і кістки з зубами. Всі відходи місцевої кухні. Кожна річ була малою, незначною сама по собі. А коли складав усе це докупи, щось змінювалося.

Він бачив, як матерія з’єднується. Як його уява наповнює порожнечу. І відчував силу, якої не розумів, але яка підкорялася йому беззастережно. І ось одного дня перед ним стояв дракон. Справжній. Матеріальний. З душею і розумом, але без вогню.

Принц не міг створити полум’я, бо не знав, як воно має існувати всередині істоти. Він міг уявити шкіру, луску, м’язи, навіть очі, що мерехтіли у темряві. І не розумів, як щось може горіти зсередини, не знищуючи власного тіла. Його розум не міг цього осягнути — і тому його магія не могла цього створити.

Пояснення зайняло чимало часу, бо Принц не дуже вмів розмовляти, але Глафіра слухала, затамувавши подих. Вона зрозуміла, що стоїть поруч із кимось, хто володіє магією, якої не було в цьому світі. Він міг створити що завгодно, але тільки в межах власного розуміння. Його уява була ключем і водночас його кайданами.

— Це нелегкий дар, — прошепотіла вона. — Це сила, що може підкорити світ.

Принц усміхнувся — коротко, ледь помітно.

— Я не хочу світ. Я хотів друга.

Кийлен подивився на Глафіру і нагадав їй, що хоче побачити брата, намагаючись вловити в її очах хоч натяк на сумнів, але вона залишалася непохитною. Вона не збиралася вести його до Горнана. Її голос був рівним, спокійним, навіть лагідним, але водночас категоричним:

— Ти виснажений, Кийлене. Ти багато дізнався сьогодні, і це не може минутися безслідно. Відпочинь. Завтра ти зможеш побачити свого брата.

Кийлен хотів заперечити, сказати, що не потребує відпочинку, що має піти до Горнана зараз, але слова застрягли в нього в горлі. Він і сам розумів, що навіть якщо змусить Глафіру змінити рішення, користі від цього не буде. Відчував, як його тіло стало важким, як думки сплуталися у голові, перетворюючись на суцільний хаос. Тоді мовчки кивнув і пішов до своєї камери.

Камера зустріла його глухою тишею. Повітря було вологим і прохолодним, кам'яні стіни навіювали відчуття замкненого простору, але це не турбувало його. Він сів на своє ліжко, впершись ліктями в коліна, і опустив голову. Все, що дізнався сьогодні, оберталося в його голові, мов розбурхана ріка.

Він знав, що його мати мертва, але ніколи не знав, що її вбила Лора. Чому вона це зробила? Чи справді Кієланія накинулася на нього, коли був немовлям? І не пам’ятав цього, але тепер не міг позбутися уявних образів, які роздирали його розум: жінка з біло-золотим волоссям, що хапає дитину за горло, інша жінка, його тітонька, що вбила його матір… Чи міг цьому вірити? Чи справді все було так, як розповіла Глафіра?

А потім була ще одна правда, не менш болісна. Чи був його батьком Альберт? І якщо це не так… то хто?

Кийлен відкинувся назад, впершись головою в холодну кам'яну стіну. Він завжди був спокійним, навіть коли інші втрачали контроль над собою, але зараз і не знав, що робити з цією інформацією. Він намагався упорядкувати думки, знайти хоч якийсь логічний вихід, але цього разу розум не давав відповідей.

Перевернувся на бік і закрив очі. Сон не приходив. Лише уривки слів, голосів, що кружляли в голові. Він намагався відштовхнути їх, змусити себе перестати думати, просто забути про все хоча б на кілька годин.

Десь у темряві камери почулося тихе шарудіння. Кийлен відкрив очі й прислухався. Можливо, це був вітер, можливо, щось інше, але він не боявся. А просто лежав у темряві, слухаючи звуки ночі. Завтра буде новий день. Завтра дізнається більше. Завтра все стане зрозумілішим. Або ще більш заплутаним.