Спочатку:
На сторінку книги
Корнило сидів у невеликій, заставленій книгами кімнаті писаря, де повітря було наповнене запахом старого пергаменту, воску та чорнила. Він тримав у руках гусяче перо, пробуючи вивести рівну лінію, але чорнило розтікалося, а рукави його щойно виданого одягу вже були заплямовані. Писар, літній чоловік із тонкими рисами обличчя та глибокими зморшками, спостерігав за ним з легким прижмуром, не втручаючись у невмілі спроби чоловіка.
— Писати — це не лише тримати перо, — нарешті мовив, трохи підсунувшись до Корнила. — Це мистецтво. А мистецтво вимагає терпіння.
Корнило зітхнув і витер руки об грубу ганчірку, що лежала поруч. Бо звик до роботи руками, до торгівлі, до дороги, але писання було чимось зовсім новим. І хоч умів читати, цього було замало.
Писар узяв у нього перо й на чистому аркуші вивів ідеально рівні рядки. Корнило мовчки спостерігав, як чорнило лягає на папір тонкими, чіткими лініями, як кожна літера виглядає продуманою й водночас легкою.
— Кожне слово має вагу, — сказав писар, кладучи перо. — Іноді його значення зрозуміле одразу, але є тексти, що приховують більше, ніж здається.
Він витяг зі шухляди невелике люстерко в металевій оправі, поклав його на стіл і підсунув до Корнила.
— Не всі письмена відкривають свої секрети. Деколи те, що важливо, видно лише з правильного кута зору.
Він підніс люстерко до одного з аркушів, і Корнило помітив щось дивне — слова, яких раніше не бачив, проявилися між рядками. Тонкі, ледве помітні літери віддзеркалювалися в гладкій поверхні скла.
— Є чорнило, що видно лише в дзеркалі, — пояснив писар. — А є таке, що проявиться лише при світлі свічки або під теплом руки. Писемність — це не тільки знання, а й ключ до таємниць.
Корнило обережно взяв люстерко, відчувши, яке воно холодне на дотик.
— І що ж я маю з цим робити? — запитав він, розглядаючи свою нову річ.
— Тримай при собі, — відповів писар. — Рано чи пізно воно тобі знадобиться.
Корнило кивнув, сховав люстерко до кишені й знову глянув на тексти перед собою. Його розум почав працювати швидше. Якщо навіть у простих літерах можна приховати більше, ніж здається на перший погляд, то що ще таїться в цих стінах, у цих книгах, у словах, які поки що не розуміє?
***
Наступного дня, коли годинник пробив час обіду, Корнило вирішив піти до загальної їдальні. Він хотів побачити Кийлена та Горнана. У залі стояв звичний гул голосів, звук металевих ложок, що билися об глиняні миски. Корнило швидко знайшов своїх друзів за одним із довгих столів. Вони їли, але, помітивши його, припинили й одразу заговорили пошепки.
— Де ти був? — тихо запитав Кийлен, нахилившись до нього.
— Що ти весь цей час робив? — додав Горнан, уважно вдивляючись у його обличчя.
Корнило опустив ложку у свою миску, відчуваючи, як важко пояснити все одразу.
— Працював. Навчався, — коротко відповів.
— Навчався? — здивувався Кийлен. — Це що, жарт? Тут всіх змушують перебирати каміння, а тебе — вчитися?
— І що ти там дізнався? — буркнув Горнан.
Корнило глянув на них, усвідомлюючи, що не може зараз розповісти все. Поки що. Він обережно торкнувся кишені, де лежало люстерко.
— Дещо важливе, — відповів тихо. — Але розповім пізніше. Потрібно поїсти.
Брати переглянулися, але більше нічого не сказали. Їжа у їхніх мисках уже давно охолола, але тепер це було неважливо.
На самому кінці обіду Корнило дістав люстерко з кишені, уважно подивився в нього, і його обличчя спохмурніло. Він зітхнув і тихо мовив:
— Це люстерко допомагає бачити деякі тексти, яких може не бути помітно, але зараз я бачу в ньому брудну істоту, якій так і хочеться надавати по пиці.
Кийлен і Горнан здивовано перезирнулися, але Корнило більше нічого не сказав. Та чоловік, що сидів поруч, чудово чув, що в цій маленькій незрозумілій штукенції видно якусь істоту. Він різко підхопився зі свого місця і видер у Корнила з рук цікаву маленьку річ і, з величезною цікавістю, зазирнув в неї…
Через декілька митей всі навколо помітили, як обличчя чоловіка змінилося… Його зацікавленість перейшла в обурення та агресію.
— Ах ти ж паскуда! Я тобі зараз покажу, хто тут «брудна істота»!
На крик зреагував Кнут, що не втратив можливості вигуляти свого канчука, тим самим врятувавши Корнила від нападу.
— Я вже чую запах брудної істоти! — кричав Кнут і безжально шмагав чоловіка.
— Це не я! Це він хотів надавати мені по пиці! Всі це чули! — кричачи від болю, запевняв у своїй невинності чоловік.
Та все було марно. Поки нещасного шмагав Кнут, Кийлен хотів знайти дзеркальце і віддати Корнилу, але воно лежало на підлозі, розбите. Тому Корнило, Кийлен та Горнан швидко пішли з їдальні, щоб не потрапити в розлючені Кнутові лапи.
***
Корнило прокинувся ще до того, як у підземному місті розпочався новий день. Чув, як за стінами його спального приміщення інші раби, робітники, мешканці прокидалися, стогнали, потягувалися, хтось тихо сварився, а хтось чимось шарудів. Сам не мав часу на все це. А мав мету.
Після вчорашнього інциденту в їдальні його люстерко лежало розбите. Воно було не шматком дзеркала, а річчю, яка відкривала йому новий погляд на те, що він читав. Писар дав йому його не просто так. І якщо Корнило хотів дізнатися більше про цей світ і про те, що тут ховається, йому потрібно було знайти заміну.
Тому, обережно вислизнувши з-під грубої ковдри, ступив босими ногами на холодну підлогу й рушив вузькими коридорами, які вже трохи вивчив. Йому потрібно було знайти місце, де зможе взяти собі нове люстерко. І вже мав здогадку, де його шукати.
Ще коли він ішов до писаря вперше, його провели через квартал, де мешкали ті, хто мав вищий статус за звичайних робітників. Серед них була одна кімната, двері якої він колись бачив привідкритими. Навіть швидкого погляду вистачило, щоб зрозуміти: тут живе жінка. Витончені фіранки, акуратно складена постіль, полички з невеликими прикрасами та тканинами. Хоча не знав, хто вона, але вірив, що саме тут зможе знайти те, що йому потрібно.
А ось ви і натрапили на знижку за промокодом P-556ab8e433a7cc37 на книгу «В обіймах Диявола» авторки Олесь Король. Дійсний до восьмого червня включно. Промокод на книги мого авторства теж ховаються у текстах інших авторів. Вдалого полювання!
Корнило рушив швидко, але обережно, заглядаючи за кожен ріг і слухаючи звуки довкола. І знав, що Кнут і його люди вже можуть бути на ногах, і потрапити їм на очі було б фатально. Щастя було на його боці — коридори були пусті. Тому дістався потрібного місця без пригод.
Двері були зачинені, але не замкнені. Він повільно натиснув на ручку, й двері з легким скрипом відчинилися. Серце калатало в грудях. Вперше за довгий час ніби робив щось, що можна було назвати справжнім ризиком. Це було необхідно.
Усередині кімната була темною, лише слабке світло проникало через вузький отвір у стіні, що служив вікном. Корнило швидко окинув поглядом приміщення. Уздовж стін стояли шафи й полиці з різними речами. В центрі була невелика скриня, а біля неї — дерев’яний стілець із покинутим на ньому шматком одягу.
Йому не треба було довго шукати. На столі, поруч із іншими дрібничками, побачив невелике люстерко в тонкій металевій оправі. Воно виглядало дорожчим за те, яке дав йому писар. Він не знав, кому воно належало, і не мав наміру довго гадати. Корнило швидко взяв його до рук, відчуваючи, як серце ще швидше калатає в грудях.
Але саме в цю мить за дверима пролунали кроки. Хтось ішов у його напрямку.
Він завмер. Його пальці міцно стиснули люстерко. У голові блискавично прокручувалися варіанти: заховатися, втекти, видати себе за когось іншого? І не знав, хто йде, але був певен: його тут не повинно бути.
Корнило зробив кілька тихих кроків назад, ховаючись у тінь біля шафи. Кроки наближалися. Ще мить — і двері могли відчинитися.
Дверна ручка повільно почала опускатися. Корнило затамував подих. І бачив, як двері почали відчинятися, пропускаючи вузький промінь світла, що впав на підлогу. Він міг розгледіти силует людини, яка стояла за дверима. Висока, впевнена постава. Чоловік? Чи, можливо, сама господиня цієї кімнати?
Йому потрібно було ухвалити рішення негайно. Якщо це вона, він міг би видати себе за слугу, за посильного, що заблукав. Якщо це хтось із наглядачів — йому кінець.
Проте сталося дещо несподіване. Просто в ту мить, коли двері мали повністю відчинитися, надворі пролунав різкий, невідомий його вуху, крик. Корнило побачив, як щось велике й темне промайнуло за вікном. Людина за дверима відсахнулася, пригнулася, а потім голосно вилаялася. Було чути, як він поспіхом віддаляється.
Корнило затамував подих. Через кілька митей у відчинене вікно влетіла велика пташка з червоно-чорним оперенням. Вона випустила різкий звук, оглядаючи приміщення, й, не помітивши Корнила, почала розправляти крила. Та наступне, що сталося, змусило його серце завмерти: птах раптом завмер, потім його тіло почало змінюватися, перетворюючись на людську фігуру.
Перед Корнилом постала жінка. Вона була повністю оголеною — її шкіра здавалася майже сяючою в слабкому світлі. Вона зробила кілька кроків, підняла руку до волосся, ніби щойно прокинулася. Тільки тоді її погляд зустрівся з його.
Вона не злякалася. Не засоромилася. Тільки нахилила голову набік, уважно вдивляючись у нього.
Корнило відчув, як холоне кров у жилах. І не знав, ким вона була, але точно знав одне — він натрапив на щось, що виходило за межі звичайного. І це не віщувало нічого доброго.
— Якщо ти тут, то будь ласкавий, подай мою сукню, — спокійно промовила вона.
Корнило завмер, придивляючись до її обличчя. Він повільно ковтнув і, не відводячи погляду, вимовив:
— Сойка?
Жінка ледь помітно усміхнулася.
— Ні, я її сестра.
Корнило відступив на пів кроку, але потім, поборовши нерішучість, потягнувся до стільця, на якому лежала сукня. Він підняв її, акуратно стиснувши пальцями тканину, і протягнув жінці. Вона взяла одяг, не поспішаючи, вдивляючись у нього з ледь помітною усмішкою, наче ця зустріч була для неї очікуваною, або ж вона отримувала певне задоволення, спостерігаючи за його реакцією.
— Ти не боїшся? — запитала вона, повільно натягуючи сукню через голову. Її рухи були плавні, мов у тієї ж птахи, на яку він щойно дивився.
— А мав би? — відповів Корнило, намагаючись приховати напруження в голосі. — Якщо ти дійсно сестра Сойки, то поясни мені одне: хто ти? Що ти таке?
Жінка поправила сукню, підійшла ближче й нахилила голову, дивлячись йому просто в очі.
— Сойка тобі не розповідала? — її голос звучав грайливо, але в ньому відчувалася іронія. — Невже ти ніколи не здогадувався, що вона не зовсім… звичайна?
Корнило похмуро насупився. Він і справді ніколи не задавав зайвих питань своїй давній супутниці, навіть тоді, коли її поведінка здавалася незбагненною. Можливо, тому що сам мав секрети, які не хотів ділити з іншими.
— Я знав, що вона відрізняється, — визнав він. — Але тепер розумію, що вона приховувала значно більше. І ти теж. То хто ви такі?
Жінка ледь чутно засміялася й відійшла до вікна, спершись на його край.
— Ми ті, кого ви, люди, колись називали перевертнями. Не тими, що бігають на чотирьох лапах і виють на місяць, — вона нахилилася вперед, граючись пальцями з прядкою власного волосся. — Ми — ті, хто живе між світами. Між небом і землею. Ми приходимо, коли нас не чекають, і зникаємо, коли нас намагаються втримати. Сойка цього не розповідала тобі, бо не всім варто знати. Тепер ти розумієш, чому?
Корнило зітхнув. Відповідь жінки не розвіяла його сумніви, а лише породила нові питання. Зараз була важливіша проблема.
— Я тут не для того, щоб вивідати ваші таємниці, — сказав він. — Я шукав лише одне. Люстерко.
Жінка повернула до нього голову, і її очі блиснули цікавістю.
— Люстерко? О, тепер це цікаво. Навіщо тобі люстерко, мандрівнику?
— Моє було розбите. Я хочу знайти інше.
Вона якусь мить мовчала, а потім підійшла ближче, пильно дивлячись йому в обличчя. Корнило відчув, як вона немов заглядає йому в самісіньке серце.
— Візьми це, — нарешті промовила вона, дістаючи з-за пазухи невеликий предмет і простягаючи йому. Він узяв його, і в руці виявилося маленьке, тонке люстерко, схоже на те, яке дав йому писар, але трохи темніше, наче з легким серпанком.
— Що це? — недовірливо запитав Корнило.
— Те, що ти шукав. Будь обережний, — сказала вона з усмішкою. — В цьому люстерку відображаються не лише слова… а й те, що ховається за ними.
Його пальці стисли холодний край дзеркала. Він не знав, чи може довіряти цій жінці, чи, можливо, вона грається з ним, як кішка з мишею. Вибору в нього не було.
— Дякую, — коротко відповів, прибираючи люстерко до кишені.
Жінка хитнула головою, ніби розважена його обережністю, а потім, не сказавши більше ні слова, знову підійшла до вікна. Корнило зрозумів, що це означає: розмова закінчена. Він мав піти.
І пішов, відчуваючи, як його думки заплутуються ще більше, ніж до того, як прийшов сюди.
