Спочатку:
На сторінку книги
Високі, могутні гори здіймалися над кам’янистою долиною, в якій розташувалося старовинне Гірське Царство. Вузька, вигнута дорога, прокладена поміж скелями, вела до розкішної кам’яної брами, за якою розгорталася широка площа, викладена гладким базальтом.
Вечірнє світло ще відбивалося у відполірованих плитах, а підсвічені ліхтарями на високих кованих стовпах, гості починали прибувати на великий банкет.
Господар банкету, Імгар, залишався всередині, чекаючи на прибуття запрошених, а біля входу стояв Кнут — той, хто мав зустрічати кожного з особливою увагою.
Кнут був вдягнений надзвичайно вишукано: його темний оксамитовий камзол із срібним орнаментом сидів бездоганно, а вузький пояс із золотою пряжкою лише додавав урочистості вигляду. Волосся — ідеально прилизане, а на обличчі застигла улеслива посмішка, яку не полишав навіть на мить. Вона була настільки ідеальною, що могла б налякати навіть вельможних дам, які звикли до фальші. Його очі постійно метушливо бігали, уважно вишукуючи найдрібніші реакції гостей, щоб підібрати потрібний тон у спілкуванні, але не був сам. Поруч, трохи за спиною, прихилившись до кам’яної стіни, стояв писар. Тримав у руках довгий сувій із переліком запрошених, швидко переглядаючи його щоразу, коли новий гість підходив ближче. Його гострий погляд помічав усе: і затримки в русі, і недоречні погляди, і навіть легке тремтіння тих, хто нервував, стоячи перед владними очима Кнута.
Першим прибув герцог Вальдемар — високий чоловік із широкими плечима, вдягнений у темно-зелений камзол із золотим шиттям та важкий хутряний плащ. Його сивувате волосся було акуратно підстрижене, а погляд — пильний і холодний. Він був людиною справи, мало схильною до пустих балачок. Його супроводжував молодший син, худорлявий юнак у світло-коричневому плащі з родовим гербом, що тримався трохи позаду, ніби не бажаючи привертати до себе зайвої уваги.
— Герцог Вальдемар, — тихо прошепотів писар, не відриваючи очей від списку гостей. — Колишній командир королівського війська. Живе за власним кодексом честі, терпіти не може підлесників. Запрошений через борг перед Імгаром.
Кнут ледь помітно кивнув і, зробивши крок уперед, розклав перед герцогом весь арсенал своєї облуди:
— О, найславетніший герцог Вальдемар! Яка ж честь бачити Вас серед нас! Ваш авторитет і мудрість стануть справжньою окрасою цього вечора!
Вальдемар глянув на нього так, ніби оцінив удар мечем — чи витримає тканина камзола наскрізне пробиття. Потім мовчки рушив уперед.
Далі прибули брати Ольгерд і Тарік, відомі торговці, які контролювали більшу частину караванних шляхів у горах. Ольгерд, старший із братів, мав великі вуса та довге світле волосся, яке спускалося нижче плечей. Його чорний оксамитовий камзол був розшитий срібними нитками, а на поясі висіла коротка шабля. Тарік, молодший, був кремезним і нижчим на зріст, носив темно-червоний одяг і завжди тримав руки на поясі, ніби готовий до будь-якої непередбачуваної ситуації.
— Ольгерд і Тарік, — прошепотів писар, ледь повернувшись у бік Кнута. — Народжені в злиднях, піднялися на торгівлі. Вони вміють рахувати кожен мідяк і знають, де його краще вкласти. Приїхали сюди за вигідним контрактом.
Кнут знову кивнув і, розгорнувши свою чарівність, промовив:
— О, що за рідкісне поєднання сили та розуму! Ольгерде, ваші мудрі рішення відомі далеко за межами гір, а Таріку… ваше вміння вести переговори — просто легендарне!
Тарік пирхнув, а Ольгерд навіть не спробував приховати скептичну посмішку.
Після них під'їхала карета, обтягнута чорним лаком із візерунками у формі гірських зміїв. З неї вийшов лорд Регінальд — сухорлявий чоловік із гострими рисами обличчя, якого супроводжувала жінка у темно-фіолетовій сукні, вишитій сріблом. Це була його дружина, леді Маріса, відома своєю гострою мовою та ще гострішим розумом. Вона несла в руках невеличке віяло.
— Лорд Регінальд і леді Маріса, — прошепотів писар, ледь нахиляючись до вуха Кнута. — Отруйник і спокусниця. Разом вони небезпечніші за армію. Їх не можна недооцінювати.
Кнут швидко обрав правильну інтонацію — повагу, змішану з натяком на захоплення:
— Лорде Регінальде, кожен знає, що за вашою вдачею ховається незламний дух! А леді Маріса… ваша присутність робить цей вечір справді чарівним.
Леді Маріса подивилася на нього, як на комаху, яка ще не зрозуміла, що її зараз розчавлять. Вона мовчки рушила вперед.
Далі прибув лицар Орік, якого одразу помітили всі присутні. Його важкий сталевий обладунок був оздоблений різьбленням у формі розбіжних ліній, що нагадували блискавки, а плащ із чорного оксамиту розвівався позаду. Його світло-каштанове волосся було зібране у короткий хвіст, а сірі очі ніби пробиралися крізь усіх, кого він зустрічав. Орік уклонився Кнутові, промовивши кілька стриманих слів, і зайняв місце ближче до входу, спостерігаючи за рештою прибулих.
Нарешті писар трохи здригнувся. Його голос став майже безтілесним, як вітер у вузьких гірських ущелинах. Прибув загадковий гість — чоловік у чорному плащі з високим каптуром, що приховував обличчя. Писар одразу відкрив свій список, проте Кнут, піднявши руку, зупинив його. Виглядало так, ніби господар знав, хто це, і не потребував оголошення. Чоловік кивнув йому, після чого майже безшумно Кнут випростався. Усмішка стала ще ширшою, ще уважнішою. Голос його набув піднесеного тону:
— О! Найочікуваніший гість! Ваш прихід — знак, що цей вечір стане по-справжньому особливим!
Але чорний плащ лише ковзнув повз, не зупинившись.
Писар мовчав. Кнут теж. Лише на мить його губи ледь-ледь сіпнулися, але він швидко опанував себе.
— Друзі, — прошепотів сам до себе. — О, друзі… це буде дуже цікавий вечір.
І посмішка його стала ще ширшою.
За цей час площа біля брами наповнилася глухими голосами та мірним шумом одягу, що розвівався на легкому гірському вітрі. Гості уважно переглядали одне одного, оцінюючи своїх майбутніх співрозмовників за вечерею. Попереду ще була ніч розмов, угод і прихованих інтриг, але поки що всі зберігали ввічливу стриманість.
Кнут нарешті зробив крок уперед, вдивляючись у нічну дорогу, що вела до брами. Вечір тільки починався.
***
Коли всі гості вже були в залі, а слуги закінчили останні приготування, настала мить, коли тиша запанувала сама собою. Це було очікування. Напруга, що зависла в повітрі, поки всі чекали на головного господаря цього місця.
І він з’явився.
Імгар крокував повільно, але впевнено, наче самі стіни зупинили своє дихання, щоб його пропустити. Його шовковий плащ, глибокого чорного кольору, розходився при ході, ніби розчиняючись у повітрі. З-під нього виглядав багатий візерунковий камзол, облямований срібною ниткою. Його руки, довгі, нервові, з тонкими пальцями, спочивали на коштовному поясі, а в очах плескалася хитра, але витримана усмішка.
Поруч із ним йшла Глафіра. Якщо Імгар був схожий на холодну тінь, то вона — на вогонь, який грає на золоті. Вбрана у довгу сукню кольору сонця, розшиту сапфірами, вона випромінювала не тепло, а крижаний блиск. Її шия і руки були всіяні коштовностями, волосся спадало важкими хвилями, і кожен рух видавав у ній жінку, яка звикла до влади не менше ніж її супутник.
Імгар зупинився біля головного столу і розвів руки, вітаючи гостей.
— Друзі, союзники, вірні слуги та небезпечні вороги, — його голос був м’який, текучий, але в ньому відчувалася сила, від якої мороз пробігав по шкірі. — Я радий бачити вас тут.
Його очі повільно ковзнули по залі, зупиняючись на кожному.
— Сьогодні ми не будемо говорити про минуле. Сьогодні ми будемо пити, їсти, сміятися… і слухати один одного. Бо що ще так зближує, як добре слово і вчасно піднятий келих?
Його усмішка стала ширшою.
— А якщо хтось із вас приніс сюди ніж, то я сподіваюся, що він залишиться на столі, а не в чиїйсь спині.
Гості засміялися — хтось щиро, хтось напружено.
Глафіра не сміялася. Вона стояла, мовчазна і гордовита; її погляд теж оглядав присутніх. Її присутність була не менш важливою за слова Імгара. Вона не була просто його супутницею — вона була кимось, хто міг змінити рівновагу цього вечора.
— А тепер, — Імгар підняв келих, — давайте насолоджуватися гостинністю цієї зали. Бо ніч довга, а розмови лише починаються.
Він зробив ковток. Всі йому підтакнули. Банкет почався.
