Спочатку:
На сторінку книги
Ранок почався інакше. У коридорах ширилося дивне пожвавлення. Двері до робочих приміщень залишалися зачиненими, наглядачі стримували звичний порядок.Усіх спрямовували до великої зали, де відбувалося видовище, якого тут раніше жодного разу не бачили.
У тісному просторі, що ледве вміщав натовп виснажених людей, тягнулися ряди столів. На них лежали охайно складені речі: сорочки, штани, куртки, плащі, взуття. Тканина виглядала свіжою, без латок і потертостей, без різкого запаху поту чи пилюки. Погляди ковзали по цьому добру з недовірою. Мешканці звикли до лахміття, яке трималося на плечах силою звички, і до босих, потрісканих ступнів, що давно втратили чутливість до каменю.
Натовп завмер. Люди чекали розпоряджень, та замість криків і поштовхів у залу ввійшли охоронці. Декому вони вручали одяг особисто, комусь кидали згортки просто під ноги. Рухи залишалися сухими й байдужими, слова — зайвими.
Перші наважилися торкнутися нових речей, за ними підтягнулися інші. Почалося повільне, мовчазне переодягання. Корнило, Горнан і Кийлен отримали свої комплекти разом з усіма. Кийлен розгорнув тканину. Перед ним лежав довгий, майже безформний одяг з грубого полотна — жорсткий на дотик, зате чистий. Усі речі виглядали пошитими за одним лекалом: однаковий колір, однакова форма, наче їх готували для істот без облич і рис. На худих, схожих на тіні, тілах одяг провисав, ковзаючи по кістлявих плечах. Ті, кого життя перекрутило хворобами, боролися з гудзиками, тягнули рукави, що спадали нижче долонь, або підтягували штани, які трималися лише дивом. Понівечені суглоби часто змушували звертатися по допомогу.
Горнан скривився, роздивляючись широкий комір, що впирався в його шию.
— Якась дурна ганчірка, — пробурмотів він, смикаючи рукави.
— Краще за те, що було раніше, — спокійно мовив Корнило, оглядаючи штани. Вони перекошувалися на талії й тиснули в стегнах. — Враження таке, ніби шили поспіхом.
Кийлен мовчав. Думки крутилися навколо причин цього раптового жесту. Його комплект висів мішком, пояс тримався лише зав’язаним вузлом. Рукави довелося закотити. Навколо лунали зітхання й приглушене невдоволення. Для калік, яких тут залишалося чимало, одяг перетворився на чергову перепону. Кульгаві намагалися втримати рівновагу, підтягуючи штани. Інші кривилися від болю, коли тканина тиснула або сповзала. Хтось узявся за взуття, та форма стопи зробила цю спробу марною, і черевик полетів убік. Люди з ушкодженими ногами стояли на одній, сподіваючись підібрати бодай щось придатне. Дехто нервово переминався, тримаючи старі онучі в руках, побоюючись швидкого повернення до попереднього стану. Охоронці залишалися осторонь, уважно стежачи.
Тим, у кого руки втратили силу або форму, допомагали сусіди. Картина виходила тихою й болісною: люди, звиклі до жорстокості, раптом простягали одне одному допомогу. Застібнути сорочку, затягнути пояс, поправити плащ виявлялося важчим за виснажливу роботу під землею. Саме в цих незграбних рухах проростала крихка, майже забута людяність.
Горнан застібав сорочку, хитаючи головою:
— Що за маячня… Вони хоч колись придивлялися до тих, кому це шиють? Я бачив, як той бородатий старий намагався всунути свою єдину руку в обидва рукави одразу.
— Це символічно, — буркнув Корнило. — Вони не бачать у нас людей.
Кийлен мовчки натягнув на плечі плащ, який також входив до комплекту. Він був такий самий безформний, з грубої вовни, що колола шкіру. І відчув, як по спині пробіг холодок. Усе це нагадувало підготовку, але до чого? Тоді глянув на інших — люди, одягнені в однаковий безликий одяг, здавалися ще більш безпорадними.
— Чому саме сьогодні? — тихо промовив.
Корнило, застібаючи пояс, задумливо відповів:
— Мабуть, це пов’язано з прийомом. Щось станеться, і я хочу бути готовим.
Горнан випростав плечі і поправив свій незграбний наряд.
— Головне, щоб після цього ми не стали ще більш зручними для них… У вигляді небіжчиків.
Усі троє обмінялися поглядами і мовчки чекали, що буде далі.
***
Гора, в якій розташовувалася зала, не була звичайною. Вона не мала імені на картах, але ті, хто знав її справжню природу, називали її Проклятою Головою. Колись тут була шахта, потім фортеця, потім тюрма, а тепер — розкішний банкетний зал Імгара. Здавалося, що гора вбирала в себе долі всіх, хто приходив сюди, і не відпускала їх без сліду.
За товстими кам’яними стінами вже кілька днів готувалося видовище. Десятки слуг працювали без відпочинку: розставляли столи, натирали срібло, перевіряли вино, розкладали килими. В повітрі змішувалися запахи запеченого м’яса, прянощів, гарячого воску й сирої гірської прохолоди.
Усе мало бути ідеальним. Імгар, господар цієї зали, не терпів недбалості.
***
Горнан, Кийлен та Корнило сиділи осторонь, ближче до стіни. Вони не виглядали настільки змученими, як ті, що жили тут давно, але й їхні тіла відчували втому. Їм потрібно було знайти спосіб вибратися звідси.
— Ми не можемо залишатися тут, — тихо сказав Горнан, зиркаючи навколо.
— І що ти пропонуєш? — Корнило ледь помітно посміхнувся, проте його очі залишалися серйозними.
— Там, де є слуги, є коридори, — промовив Кийлен. — Де є коридори, є вихід.
Його голос був рівним, немов просто міркував про погоду.
Корнило кивнув.
— Це правда, але жоден слуга не потрапляє сюди — вони тільки забирають тих, хто вже не може рухатися сам.
Він кивнув у бік дверей, через які час від часу проходили мовчазні постаті в простому одязі. Вони не дивилися нікому в очі, не розмовляли, просто брали слабких і виносили їх, наче тіні, що крадуть життя.
— Треба стати однією з цих тіней, — прошепотів Горнан.
Він вже підвівся, коли Кийлен схопив його за руку.
— Чекай, — його очі спалахнули холодним розумінням. — Ми не можемо просто піти. Якщо нас помітять…
Корнило гмикнув.
— Це не проблема. Слуги тут — невидимі. Вони не розмовляють, не дивляться, не слухають. Вони просто виконують накази. Якщо ми зробимо так само — ніхто не зверне на нас увагу.
Вони чекали. І коли наступного разу двері відчинилися, вони пішли за тими, хто ніс слабких. Вони злилися з тінями.
Коли вони опинилися по той бік дверей, їх огорнула нова тиша. Не та, що панувала серед змучених людей у залі, а інша — важка, ніби повітря тут саме чекало на щось. Коридор був вузький і темний; запах у ньому здавався густішим, наповненим вологою, гнилим каменем, димом далеких вогнищ. Ніхто не звернув на них уваги. Корнило ковзнув поглядом по стінах.
— Нам ліворуч.
— Звідки знаєш? — спитав Горнан, але той тільки посміхнувся у відповідь.
Вони йшли коридорами, пригинаючись, дослухаючись до кожного звуку. Раз у раз бачили постаті в простому одязі — худих, згорблених людей, що носили дерев’яні ящики, підноси, казани.
— Тут життя кипить, — прошепотів Горнан.
— Так, але тільки під поверхнею, — відказав Корнило. — Це — нутрощі цього місця. Тут усе тече, готується, працює.
Кийлен, що весь цей час мовчав, нарешті заговорив:
— Якщо нутрощі погано працюють, живе тіло не витримає.
Корнило поглянув на нього.
— Отже, треба бути такими, що працюють добре.
Їхня дорога привела їх до двох шляхів.
— Тут ми розходимося, — сказав Корнило. — Я йду на кухню, ви — до залу.
— Як будемо шукати один одного? — спитав Горнан.
— Будемо слухати, — відповів Корнило.
І вони розійшлися, зливаючись із тими, хто ніс таємниці цього місця.
***
Жар печей обпалював, частково нагадуючи Корнилу його кузню. Повітря тут було важке, насичене парою та запахами смаженого м’яса, прянощів, густих соусів. Казани вирують, немов вируючі гейзери; сковорідки шиплять, наче роздратовані змії. Люди працювали, не зупиняючись; їхні рухи були швидкі, мов удари меча в умілих руках.
Корнило не став чекати. Він підхопив ніж, що лежав поруч, і почав нарізати м’ясо, ніби робив це завжди. Його руки рухалися точно й впевнено, а очі не втрачали пильності.
— Ти хто? — гаркнув товстий кухар у фартусі, вкритому плямами жиру. Його голос був схожий на гуркіт барабанів перед битвою.
— Новенький, — не підводячи погляду, відповів Корнило. — Сказали, щоб допомагав.
Кухар втупився в нього, мов ведмідь, що принюхується до незнайомого звіра, але часу на роздуми не мав.
— Не зупиняйся, бо з’їм тебе замість м’яса!
Так Корнило вливався в хаос кухні. Він слухав уривки розмов, ловив окремі слова, що могли дати йому розуміння, хто є хто серед гостей банкету, що на них чекало і які двері вели до виходу.
Горнану та Кийлену теж не було часу зволікати. Старший підхопив найближчий піднос із кубками та рушив за іншими. Він був, наче воїн, що йде на поле бою з чужою зброєю, не знаючи, наскільки вона міцна. Молодший взяв інший піднос, рухаючись легко, мов лист у повітрі. Його обличчя залишалося таким же незворушним, як і у всіх навколо. Він не був чужим серед них, і це була його найбільша перевага. Вони змішалися з потоком слуг і рушили до банкетного залу, де вже лунали голоси гостей і де вирішувалися долі.
***
Серед слуг було неписане правило: не ставити зайвих запитань. Ті, хто порушував це правило, часто зникали. Особливо зараз, коли гості були вже в дорозі, а Імгар не любив сюрпризів.
— Кажуть, цього разу прийдуть справжні вовки, — шепотів один із кухарів, перемішуючи величезний казан м’ясної юшки.
— Та які вовки? — відповів другий, нарізаючи скибками темний хліб. — Тут радше змії. Чи стерв’ятники.
— Я чув, що серед них буде той, хто не мав би сюди потрапити, — сказав хлопчина, який розливав вино.
— А ти менше слухай, більше працюй, — гаркнув старший слуга, кинувши на нього важкий погляд.
Посеред цього хаосу велично походжав чоловік на ім’я Мартин. Він був відповідальний за банкет. І в цій ролі не знав собі рівних. Його очі не пропускали жодної плями на скатертинах, жодної зморшки на одязі слуг, жодного погано нарізаного шматка м’яса.
Мартен не кричав. Він просто дивився. І один його погляд змушував людей працювати швидше, виправляти помилки, забуваючи про власну втому.
— Де музиканти? — запитав тихо, коли обійшов залу.
— Готують інструменти.
— Де вино, яке має піти першою подачею?
— У підвалі. Його вже підняли.
— А Кнут?
— Вже стоїть біля входу, чекає гостей.
Мартин кивнув. Значить, усе йде за планом.
Коли сонце почало сідати, усе було готове. Зала сяяла світлом факелів. Зі стін дивилися холодні обличчя статуй. У камінах потріскували дрова. І ось, нарешті, почувся стукіт копит. Перші гості прибували.
