Раді Вас бачити!

Сонце вже котилося до заходу, коли вони вперше побачили сліди. Глибокі відбитки лап, від яких розходилися борозни подряпаного ґрунту, вели вглиб лісу. Четверо людей стояли мовчки, вдивляючись у ці мітки, які говорили самі за себе. Вовки. Зграя. Велика.

— Їх багато, — сказала Сойка, нахиляючись до землі. Її тонкі пальці торкнулися ще сирого сліду. — Судячи з глибини, вони голодні. І відчайдушні.

Вона випросталася — її постава була напруженою, але рішучою. Її обличчя, вкрите тонкими зморшками турбот, не втрачало спокійної впевненості. У руках вона тримала короткий мисливський ніж, який звикла носити з собою завжди.

— Як по слідах можна визначити, чи голодні вовки, чи ні? — запитав Флоріан.

— Вовки завжди голодні. Ще й волохаті — це я, незважаючи на сліди, можу сказати. Звісно, ще й зубасті та швидкі. Тож якщо ми не перехопимо їх, — тихо мовив Корнило, стоячи поруч, — вони вийдуть до села. І тоді постраждають усі.

Брячислав, спираючись на довгу дерев’яну палицю, яку тримав як опору, важко вдихнув. Його нога боліла більше ніж зазвичай — каліцтво, отримане багато років тому, очевидно, позбавило його можливості бігати чи вступати в прямий бій. Проте його очі залишалися гострими, а розум — ясним.

— Я не можу бігати за ними, — мовив тихим, але твердим голосом. — Але я можу допомогти вам думати. Стратегія важливіша за силу, коли маєш справу зі зграєю.

Флоріан, із довгим списом у руках, хитнув головою. Його обличчя було затіненим, а погляд — тривожним.

— Якщо вони нападуть, ми можемо не вистояти. Їх багато, а нас лише четверо.

Сойка різко подивилася на нього — її очі блищали, мов леза.

— Страх нам не допоможе. Вони відчувають слабкість. Ми повинні діяти швидко й рішуче.

— Вона має рацію, — вставив Корнило. — Ми розділимося. Флоріан і я візьмемо факели й обійдемо зграю збоку, змусимо їх відступити від села. Брячислав залишиться в центрі галявини — його погляд гостріший ніж наші руки. А ти, Сойко, будеш разом з ним.

— Гаразд, — відповіла вона коротко, стиснувши ножа. — Якщо ми діятимемо разом, вони не зможуть нас розірвати.

***

Темрява згущалася, як хмари перед бурею. Листя не шелестіло, земля під ногами здавалася дивно м’якою, а повітря було густим і задушливим. Сойка стояла на краю галявини — її долоня стискала руків’я ножа так міцно, що пальці побіліли. Глибоке гарчання порушило тишу, і серце її пропустило удар.

— Вони тут, — прошепотіла вона, не озираючись.

Корнило, який стояв трохи позаду з палаючим факелом, зробив крок уперед. Світло від полум’я освітило галявину, але воно було не таким сильним, щоб розсіяти морок між деревами.

— Не рухайтеся, — прогарчав Брячислав, спираючись на палицю. Його голос був рівним, але в ньому чулися відголоски напруги. — Вони чекають, щоб ми зробили помилку.

Очі вовків світилися між деревами, як маленькі вогники. Десятки очей. Сойка нарахувала їх не менше двадцяти. Вони ковзали тінями, майже не рухаючи листя. Усе їхнє тіло було ніби натягнута тятива, готова випустити смертельну стрілу.

— Це не звичайні вовки, — прошепотів Флоріан. Його голос затремтів, але він не відступав. Його спис був піднятий, готовий до удару. — Вони не бояться вогню.

Перша атака була такою стрімкою, що здавалася блискавкою. Великий вовк, мов тінь, кинувся на Сойку збоку. Вона встигла ухилитися, але звір усе ж зачепив її рукав кігтями. Кров швидко проступила на тканині, але вона не зойкнула. Різким рухом вона встромила ніж у бік хижака. Вовк загарчав, і гарчання перейшло в моторошний крик, що знову зник у темряві.

— Ліворуч! — крикнув Брячислав, побачивши, як ще два вовки кинулися на Флоріана. Той відреагував миттєво: його спис пройшов крізь шию одного з них, але другий збив його з ніг. Падіння було болючим через його неочікуваність та різкість.

Сойка кинулася на допомогу — її ніж різав повітря, перш ніж влучив у бік хижака. Вовк завив і відступив, тягнучи лапу по землі.

— Тримайте лінію! — крикнув Корнило, розмахуючи факелом. Полум’я тріщало, розбризкуючи іскри. Він обертався, намагаючись не залишати сліпих зон, але вовки оточували їх, нахабно підступаючи ближче й ближче.

Гарчання ставало гучнішим, майже нестерпним. Один із вовків кинувся на Брячислава, але той, упершись на палицю, встиг розмахнутися нею й ударити звіра по морді. Вовк завив і відступив, але Брячислав похитнувся.

— Я не можу довго протриматися, — сказав голосно, стискаючи палицю. — Ви повинні тримати їх подалі!

Сойка обернулася — її погляд був холодним, майже звірячим.

— Вони хочуть розділити нас. Ми повинні триматися разом, інакше нас порвуть.

Ще один вовк кинувся на неї, цього разу збивши її з ніг. Його зуби клацнули в небезпечній близькості до її горла, але вона вдарила його ножем у груди. Тепла кров заляпала її руки, але вовк не відступав, лише гарчав і виривався. Тоді вона всадила ніж ще раз і ще, поки його тіло не затихло.

Флоріан відбивався, розмахуючи списом, але його сили вже були на межі. Один із вовків зачепив його ногу, залишивши глибокий слід кігтів, але він не впав. А лише зціпив зуби й продовжував боротися.

— Їх стає менше, — прохрипів Корнило. Його голос зривався від напруги. — Тримайтеся!

Кілька вовків, відчувши перевагу людей, відступили в тінь, але найсильніші залишалися. Вони кружляли, облизуючи закривавлені морди, шукаючи слабке місце.

Сойка, важко дихаючи, піднялася на ноги. Її обличчя було залите потом і кров’ю, але вона не здавалася.

— Я втомилася, — тихо сказала вона, дивлячись на Брячислава.

— Ми всі втомилися, — відповів він, стискаючи палицю. — Але якщо зараз впадемо, то вже не піднімемося.

Врешті-решт, останній вовк упав, підкошений ударом списа. Ліс знову застиг у тиші, такій глибокій, що навіть їхні важкі вдихи здавалися громом.

Сойка впала на коліна, тримаючи закривавлений ніж у руці. Її очі були порожніми, а руки тремтіли.

— Ми перемогли, — прошепотів Флоріан, спираючись на спис, щоб не впасти.

— Так, — відказав Корнило, дивлячись на мертвих вовків, що лежали навколо. — Але за яку ціну?

Брячислав, опираючись на палицю, подивився на Сойку. Його погляд був повен вдячності.

— Якби не ти, — сказав тихо, — ми б усі загинули.

Сойка лише мовчки хитнула головою. Корнило підійшов, досі тримаючи в руках факел. Його обличчя було втомленим, але задоволеним.

— Ми перемогли. І вони більше сюди не повернуться.

Сойка подивилася на нього й Флоріана. Її обличчя було серйозним, але в очах блищала іскра гордості.

— Ми зробили це разом. І тепер можемо йти до села, знаючи, що нам багато в чому підуть на поступки. І вовчі шкури, думаю, навіть в такому стані ми зможемо продати.

Такою виявилася історія жахливої зустрічі з хижаками, а щодо ключів, які носив Флоріан, то це була доволі цікава історія, яку він особисто розповів далі:

Місяць заливав ліс біло-блакитним світлом, коли вони вперше побачили рух між деревами. Спершу це здалося грою тіней, але невдовзі з пітьми почали виринати постаті. Низькі, присадкуваті фігури рухалися повільно, але з відчутною обережністю. Флоріан першим помітив їх і стиснув спис, що був притулений до землі. Його очі звузилися, і він неголосно сказав:

— Хтось іде.

Корнило підвівся, високий і кремезний, із серйозним виразом обличчя. Він одразу зробив жест рукою, сигналізуючи іншим не робити різких рухів. У лісі, повному таємниць, будь-яка несподіванка могла бути смертельно небезпечною.

— Не ворушіться, — сказав тихо, але твердо. — Спостерігайте.

Постаті зупинилися на відстані. Здавалося, вони зважують кожен рух, обмірковують, чи варто підійти ближче.

— Не схоже, що це пастухи чи лісоруби, — пробурмотів Корнило, нахилившись трохи вперед та прижмуривши очі. — Вони… виглядають інакше.

— Тихо, — різко сказав Брячислав. І підняв руку в мирному жесті, щоб показати незнайомцям, що їх тут не чекає загроза. Потім зробив крок уперед, долонями вперед.

— Ми друзі, — сказав голосно, але спокійно, чітко вимовляючи слова.

Незнайомці зупинилися. Один із них, старший чоловік із густою сивою бородою, зробив крок уперед. Його обличчя було виснаженим, як у людини, що пройшла через багато випробувань. Він сказав щось незрозуміле гортанним голосом.

— Це якась інша мова, — прошепотів Яоран, що стояв позаду. Його рука стискала руків’я ножа, але погляд був уважний, майже співчутливий. — Вони не зрозуміють нас.

Старший чоловік обернувся до своєї групи й зробив кілька жестів. Мандрівники за його спиною напружено стежили за кожним рухом Брячислава. Їхні обличчя, якщо й було видно, були блідими, а тіні від каптурів приховували сліди, які спершу здалися подряпинами, але при ближчому розгляді виглядали як глибокі шрами.

— Вони насторожені, — сказав Брячислав, спираючись на свою палицю. Його обличчя залишалося непроникним, але в очах блищала тривога. — Як звірі, що втекли з пастки.

Брячислав дістав із торби шматок хліба й повільно простягнув його вперед. Його рухи були обережними, а кожен крок — виміряний.

— Ми не вороги, — повторив голосно.

Старший чоловік підійшов ближче й узяв хліб. Його пальці були грубими, вкритими мозолями, а руки — подряпаними. Він понюхав хліб, потім обережно надкусив. На його обличчі не було емоцій, але він щось сказав своїй групі, і ті дещо розслабилися.

— Гадаю, він нас зрозумів, — тихо сказав Флоріан, опускаючи спис.

Але раптово один із молодших мандрівників підскочив уперед. У руках у нього був загострений патик, і він вигукнув кілька слів, сповнених агресії. Його рух був різким, майже нападницьким, і напруга повернулася з новою силою.

— Вони не довіряють нам, — шепнув Яоран, напружуючи кожен м’яз.

— І чи можна їх за це звинувачувати? — пробурмотів Брячислав. — Щось зробило їх такими.

Темрява лісу стала густою, як завіса, і лише мерехтіння факелів розбивало її, відкидаючи на землю примарні тіні. Низькорослі мандрівники, схожі на примарних духів, мовчки дивилися на Яорана і його супутників. Їхні очі блищали вогкими відблисками, і в кожному з них читалося щось, що змушувало серце стискатися: гнів, біль і дивна, майже надлюдська втома.

Старший чоловік із групи, той, хто прийняв хліб від Брячислава, обернувся до своїх супутників і промовив щось хрипким, уривчастим голосом. Ті слухали його, але неохоче. Здавалося, їхня довіра до світу була зруйнована так давно, що вони забули, як довіряти взагалі.

— Щось із ними не так, — прошепотів Яоран, підійшовши ближче до Флоріана. — Подивіться на них… Вони голодні, виснажені, але не тікають і не кидаються. Вони ніби… зламані.

— Це лише їхня обережність, — відповів Флоріан, зиркаючи на групу. Його рука не відривалася від руків’я списа. — Вони, мабуть, блукачі. Або ховаються від когось.

— Ховаються? — перепитав Брячислав, насилу пересуваючись ближче до вогнища. Він сідав, важко опираючись на свою палицю. — Від кого? У цьому лісі немає нікого, крім нас.

— А якщо не тільки в лісі? — припустив Корнило. Він підняв факел вище, щоб краще роздивитися мандрівників.

Корнило зробив крок уперед. Його високий зріст і міцна постава змушували незнайомців напружитися, але він тримав руки перед собою, демонструючи, що не має злого наміру.

— Ми не хочемо вам нашкодити, — сказав повільно й чітко. — Ми подорожуємо й шукаємо відповіді. Якщо ви потребуєте допомоги, скажіть. Ми поділимося їжею.

Один із молодших мандрівників, який тримав у руках загострену палицю, раптово вигукнув щось своєю мовою. Його голос був знервованим, майже істеричним. Старший чоловік обернувся до нього й жорстким рухом руки змусив замовкнути. Напруження в повітрі стало ще сильнішим.

— Що з ними не так? — пробурмотів Корнило. — Вони бояться нас більше, ніж вовків.

— Можливо, вони не тільки бояться… — пробурмотів Брячислав. — Дивіться на їхні рани. Це не від тварин. Це сліди від чогось іншого.

Раптом одна із мандрівників, молода дівчина, зовсім юна, що стояла позаду групи, видала тихий схлип, який швидко перетворився на плач. Її обличчя було майже повністю приховане каптуром, але зі звуків зрозуміло, що вона не могла більше тримати свої емоції.

— З ними щось сталося, — сказав Корнило, підходячи ближче. Його голос був м’яким. — Вони тікають від чогось або когось.

Старший чоловік, помітивши його наближення, підняв руку, ніби застерігаючи. Його голос знову пролунав, цього разу більш жорстким, але в його очах був біль.

— Що він каже? — запитав Флоріан, обертаючись до Яорана.

— Я не знаю, але це звучить як… попередження, — сказав Яоран, не зводячи очей зі старшого.

Корнило уважно придивлявся до незнайомців. Його очі ковзали по шрамах на їхніх руках, по їхніх порваних одежах. Раптом помітив, що один із мандрівників носить щось схоже на металевий браслет з ключами, але він виглядав так, ніби був зламаний і знятий із великим зусиллям.

— Я бачив подібне, — сказав тихо. — Це схоже на ключі від замків.

— Замків, тобто таких, що з кліток в підземеллях? — перепитав Брячислав. — Ти хочеш сказати, що вони…

— Так, — підтвердив впевнено. — Вони були ув’язнені. І втекли.

На ці слова старший чоловік раптово випростався, ніби зрозумів тон або здогадався, про що йдеться. Він повільно підняв руку до свого плеча й стягнув каптур, відкривши обличчя. На його лобі був вирізьблений жахливий знак — нерівний шрам, який хтось залишив навмисне.

— Це були люди, — прошепотів Корнило, дивлячись на знак. Їх очі розширилися. — Люди зробили це їм.

Мандрівники стояли в тиші, і тільки тремтіння їхніх рук, стиснених навколо палиць, зраджувало їхні емоції. Вони не говорили, але їхні очі кричали.

Яоран відступив на крок, ніби цей новий факт був ударом. Він обернувся до своїх товаришів.

— Вони тікають від світу, який зламав їх, — сказав хрипло. — Вони не довіряють, бо бачили, що таке жорстокість.

— І що нам тепер робити? — запитав Корнило.

— Дати їм шанс, — тихо відповів Яоран. — Бо ніхто інший цього не зробив.

Не встиг Флоріан розповісти історію до кінця, як до них криком звернулась Лора.