Раді Вас бачити!

Минав час, а відповідей на запитання так і не було. Жодна жінка не очікувала на дитину, а деякі дорослі полишили цей світ. Ніхто так і не знав, як і чому померла пані Лора, проте звинувачувати нових мешканців уже перестали. Кожен із них перестав бути гостем: Корнило навчав людей обороні, Брячислав із братом охороняли посіви та вирощували нові культури. Пан Річард помітив потенціал Флоріана, взяв його до себе в учні та разом із ним навчав дітей. Яоран же, на диво, виявився гарним кухарем — він урізноманітнив місцеву кухню, адже попередня йому не припала до душі.

Кийлен та Горнан опанували базові навички нападу й захисту. Потроху вони прийняли втрату матері та тітки, якою водночас була пані Лора, однак не полишали надії дізнатися, що з нею сталося.

Коли вони сиділи за обіднім столом у великому залі, до них підбігла Еліна з тривогою на обличчі.

— Ваш лось… він немов оскаженів! Крутиться біля Дерева, нікого не підпускає! — вигукнула вона.

Хлопці негайно підвелися та поспішали до місця події. Разом із ними вибіг і Рок, який теж був у залі.

— Тихо-тихо, це я — Кийлен, — прошепотів він, наближаючись до Лавра.

Лавр справді поводився незвично: метався навколо Дерева, голосно стогнав і бив копитами землю. Його очі блищали від збудження, а ніздрі роздувалися від важкого дихання.

— Дивно, — прошепотів Горнан. — Лавр часто зникав на тижні, але завжди повертався спокійним. Що ж могло його так роздратувати?

Кийлен обережно підійшов ближче, намагаючись заспокоїти тварину:

— Лавре, це я, Кийлен. Що з тобою? Ти мене чуєш?

Лось на мить зупинився, впізнавши голос. Він подивився на Кийлена, ніби намагаючись щось сказати, а потім знову почав нервово рухатися.

— Можливо, це пов’язано з сезоном гону, — припустив Рок. — У цей період лосі стають агресивними та збудженими.

— Та це восени, а не навесні. Ти пана Річарда на уроках колись слухав? — задумливо відповів Кийлен. — І навіть восени Лавр так не поводився. І чому він мені нічого не говорить?

— Восени і навесні — це ж одне й те саме? — здивовано запитав Рок.

Раптом Лавр зупинився, підняв голову й видав гучний рев, що відлунював між деревами. Потім різко кинувся в бік лісу й зник між густими заростями.

— Що це було? — здивувався Рок.

— Не знаю… можливо, почув те, що ти сказав, — відповів Кийлен, дивлячись йому вслід. — Але нам слід бути обережними. Можливо, щось у лісі змусило його так поводитися.

Кийлен та Горнан обмінялися стурбованими поглядами, розуміючи, що поведінка Лавра нічого доброго не віщує. До них підбіг Корнило з довгим ножем у руці.

— Навіщо він тобі? — занепокоєно запитав Кийлен.

— Лавр поводиться дуже дивно, — відповів Корнило, важко дихаючи після бігу. — Він може бути небезпечним.

— Але ж він наш друг, — заперечив Горнан. — Ми повинні спробувати його заспокоїти.

— Згоден, — кивнув Кийлен. — І не зашкодити йому.

— Треба оглянути територію, — запропонував Корнило, стискаючи ніж. — Можливо, ми знайдемо причину його поведінки.

Хлопці розділилися й почали обстежувати околиці Дерева, шукаючи будь-які ознаки небезпеки або змін, які могли вплинути на Лавра. Раптом Кийлен помітив на землі дивні сліди, що вели вглиб лісу.

— Гляньте сюди, — покликав він інших. — Ці сліди виглядають свіжими.

— Це сліди від копит, і їх тут багато, — зазначив Горнан, нахиляючись ближче. — Схоже, він не раз сьогодні тут пробігав.

— Треба бути обережними, — попередив Корнило. — Ми не знаємо, з чим маємо справу.

Вони вирішили йти за слідами, сподіваючись з’ясувати причину неспокою свого друга-лося. Чим далі вони заходили в ліс, тим густішими ставали дерева, а повітря наповнювалося незвичним запахом.

— Відчуваєте це? — запитав Корнило, зупиняючись. — Тут щось не так.

— Так, — погодився Кийлен. — Ми повинні бути напоготові.

Раптом перед ними відкрилася невелика галявина, де вони побачили те, що змусило їх зупинитися: посеред галявини лежало тіло невідомої істоти — схожої на пораненого птаха, але з рисами, яких вони ніколи раніше не бачили.

— Що це таке? — прошепотів Корнило, стискаючи ніж.

— Не знаю, — відповів Кийлен. — Але, можливо, саме це налякало Лавра.

Вони обережно наблизилися до істоти, намагаючись зрозуміти, що сталося і що їм робити далі.

— Явно свіжа туша. Коріння ще не встигло забрати її, — сказав Горнан.

— Це ж ті самі птахи, що співають уночі, чи не так? — поцікавився Корнило.

— Схоже на одну з них, — відповів Кийлен.

— Але чому серед білого дня тут лежить мертва тушка нічної пташки? — запитав Горнан.

— Мабуть, Лавр її вбив… — припустив Корнило.

— Якщо це Лавр, то в нього, безперечно, була на те вагома причина, — сказав Кийлен.

— Я не звинувачую його. Я лише кажу те, що бачу. Робити висновки ще рано, — відповів Корнило.

Після тривалих годин блукань лісом вони нарешті знайшли його на тій самій галявині. Лавр виглядав виснаженим і наляканим — його очі блищали від страху.

— Лавре, що сталося? — запитав Кийлен, наближаючись.

Лось підняв голову, його голос тремтів від паніки:

— «Це птахи… Це птахи зробили. Вони були тут удень. Я бачив, як одна залітала в кімнату на Дереві. Коли вона полетіла, я пішов за нею… Але мене помітили і зводять з розуму. Я не можу терпіти цей крик — я не можу сховатися від них!»

Раптом Лавр насторожився, прислухаючись до чогось невидимого для інших. Його очі розширилися від жаху, і, не сказавши більше ані слова, він кинувся вглиб лісу, зникаючи між деревами.

— Що він сказав? — здивовано промовив Горнан.

— Не знаю, але він згадував про птахів, — відповів Кийлен. — Вони якось впливають на нього.

У фольклорі деякі птахи вважаються провісниками лиха або навіть здатними зводити з розуму, — задумливо сказав Корнило. — Можливо, Лавр зіткнувся з чимось подібним. Та що значить “сказав”? Ти розумієш мову тварин?

— Я трохи розумію їх… — коротко відповів Кийлен.

— Але як ми можемо йому допомогти? — запитав Горнан.

— Спершу треба знайти його, — твердо сказав Кийлен. — А тоді з’ясуємо, як позбавити його цього жаху.

Вони знову вирушили слідом за Лавром, сподіваючись знайти свого друга й допомогти йому подолати невидиму загрозу, що зводила його з розуму. Після тривалого переслідування вони помітили Лавра на узліссі, де він стояв, нервово озираючись навколо. Підходячи ближче, Кийлен обережно промовив:

— Лавре, ми тут, щоб допомогти тобі. Розкажи нам більше про цих птахів.

Лось підняв голову — його очі були сповнені страху та виснаження.

— «Вони не звичайні птахи», — промовив він. — «Їхні крики пронизують мій розум. Я не можу знайти спокою».

Кийлен переказав почуте Корнилові та братові. Горнан, намагаючись зрозуміти природу цієї загрози, запитав:

— Коли це почалося? Чи бачив ти, куди вони летіли після того, як залітали в кімнату на Дереві?

Лавр кивнув:

— «Вони зникали в напрямку високих гір».

Корнило, згадавши старі легенди, додав:

— Є історії про духів лісу, які можуть приймати форму птахів і впливати на розум тих, хто їх бачить. Можливо, ми маємо справу з чимось подібним.

Кийлен, зібравшись із думками, запропонував:

— Ми повинні вирушити до тих гір і з’ясувати, що там відбувається. Можливо, ми знайдемо спосіб звільнити Лавра від цього прокляття. А зараз він піде з нами до Дерева, і ми охоронятимемо його спокій вдень і вночі.

Вони вирушили в напрямку дому, сповнені рішучості допомогти своєму другові та розкрити таємницю загадкових птахів, які зводили його з розуму. Звісно, не обійшлося без візиту до Брячислава, Флоріана та Яорана з проханням допомогти в чергуванні біля Лавра.

Чоловіки були здивовані такими подіями, але на прохання про чергування одразу погодилися й підготувалися до ночі біля Дерева. Поки ніч не настала, Кийлен уже дізнався від Лавра, що всі ці негаразди з птахами почалися в період смерті пані Лори. Точно визначити день зі збентежених слів змученої тварини він не зміг. Єдине, що спало Кийленові на думку, — відвідати пана Річарда. Цього разу з ним, окрім брата, пішли Яоран і Флоріан, який уже встиг потоваришувати з паном Річардом.

Коли всі зібралися в затишній кімнаті пана Річарда, намагаючись говорити спокійно й зрозуміло, Кийлен, сповнений рішучості, почав розмову:

— Пане Річарде, ми стурбовані тим, що сталося з нашим другом Лавром. Він згадував про птахів, які зводять його з розуму, і про те, що одна з них залітала в наш будинок. Що ви знаєте про цих птахів?

Пан Річард задумливо потер підборіддя, перш ніж відповісти:

— Є старі легенди, які розповідають про птахів, здатних впливати на розум. Дехто каже, що це духи лісу або провісники лиха. Та це лише міфи, і я не маю конкретних відомостей про такі випадки.

Яоран, відчуваючи невдоволення такою відповіддю, нахмурився й промовив, наче знаючи більше, ніж показує:

— Пане Річарде, я торговець із досвідом. Я добре знаю, що брехня — це мистецтво. Велике мистецтво, у якому лише найхитріші досягають вправності. Брехні, на відміну від правди, — безліч, а правда одна. Правду забути важко, а от брехню… Її треба пам’ятати вічно, наче вірш, щоб не бути на ній впійманим. Якщо довго не згадувати брехню, вона зникає з пам’яті — і тоді залишається лише відбріхуватися. А буває, що совість мучить — і коли вже запізно, правда все ж виходить назовні.

Пан Річард підняв брови, зустрічаючи його погляд:

— Я розумію вашу недовіру, але я поділився всім, що знаю. Можливо, варто звернутися до знавців птахів або дослідити старі записи — вони можуть містити більше відомостей про це явище.

Кийлен кивнув, невдоволено обмірковуючи почуте:

— Дякуємо, пане Річарде. Ми обов’язково дослідимо це питання глибше.

Після цього друзі залишили кімнату, сповнені рішучості шукати відповіді в іншому місці — у горах, про які згадував Лавр.

Після того, як Кийлен, Горнан, Яоран та Флоріан вийшли з кімнати, пан Річард швидко підвівся й вискочив у коридор, гукаючи їх назад.

— Друзі, — почав він повільно, дивлячись на уважні обличчя Кийлена, Горнана, Яорана та Флоріана, — я хочу розповісти вам те, що мені відомо про нічних птахів, які нас тут оточують.

Він зробив паузу, ніби зважуючи кожне слово, а потім продовжив:

— Ці птахи, за стародавніми оповідями, живуть тут із давніх часів. Вони не лише літають у темряві — їхній спів, їхні крики, мов незбагненні звуки, проникають у саму душу людини. Колись мені розповідали, що щоразу, коли вночі пролітає певний птах, це є знаком наближення змін або навіть небезпеки.

Кийлен нахилився вперед, його очі блищали від цікавості:

— Пане Річарде, а що саме ви знаєте про цих птахів? Чи можуть вони справді впливати на розум?

Річард задумливо подивився вдалечінь, ніби намагаючись пригадати давні спогади:

— Я чув, що їх називали «духами невинних». Кажуть, їхній спів здатен розбурхати думки, викликати стан тривоги або, навпаки, занурити людину в безсилі спогади. Ці істоти здатні не лише співати, а й наслідувати звуки: кажуть, вони плачуть, мов немовлята, тому їх і називають «духами невинних». Одного разу, багато років тому, я бачив, як одна з цих пташиних істот із гарним червоно-чорним оперенням залітала в кімнату, де жила Лора. Вона з’явилася немов утілення легкості та краси, але водночас у її погляді було щось незвичне, майже пророче. Лора казала, що ця птаха для неї — наче подруга.

Горнан, стискаючи кулаки, тихо промовив:

— І це могло на неї вплинути? Чому вона так змінилася останнім часом?

Пан Річард повільно кивнув:

— Не можу сказати напевно, але є припущення, що такі птахи зі своїми загадковими властивостями здатні впливати на людей. Вони можуть здіймати внутрішні бурі, змушуючи того, хто їх чує, відчувати незрозумілий біль чи навіть зневіру в собі. Кажуть, що коли птах із сяйливим оперенням залітає в будинок, це передвіщає великі зміни. Я не знаю, чи пов’язано це безпосередньо з Лорою, але вона завжди була людиною з чутливим серцем і відкритою душею. Можливо, саме той візит спричинив її емоційне перенавантаження, через яке вона почала погано себе почувати, звинувачуючи себе в помилках, які, як їй здавалося, вже неможливо виправити.

Флоріан, нахилившись до Річарда, тихо запитав:

— А ви, пане Річарде, чи чули коли-небудь історії про те, що ці птахи зводять людей з розуму? Я чув, що іноді їхній крик буває настільки пронизливим, що людині важко його витримати…

Річард подивився на нього сумно, ніби згадуючи власні гіркі спогади:

— Так, Флоріане. Є легенди, які кажуть: «Коли птахи починають співати вночі, їхні звуки проникають у найглибші закутки душі, відкриваючи рани минулого». Вони можуть пробуджувати спогади, що давно затьмарили розум, змушуючи людину почуватися загубленою у власних думках. Я бачив таке не раз: інколи після подібних зустрічей люди ставали мовчазними, зламаними, нездатними підібрати слова, щоб описати пережите.

Яоран, який досі мовчав, нахилився вперед і, ледве стримуючи емоції, сказав:

— Мені здається, це теж мистецтво брехні, — холодно промовив він, і його голос тремтів від гніву. — Ми живемо у світі, де правда так спотворена, що навіть природні явища перетворюються на знаряддя обману. Можливо, ці птахи лише нагадують нам, що навіть природа може бути збоченою… Але я не розумію, як це може бути правдою!

Пан Річард мовчки подивився на Яорана; його очі були сповнені смутку й безсилля. Потім він тихо, але твердо відповів:

— Я не можу дати вам остаточну відповідь, бо правда захована глибоко в цих легендах, а моя пам’ять зберегла лише частину того, що я чув давно. І пам’ятайте: наше бачення світу залежить від того, як ми сприймаємо самих себе. Якщо дозволити страху та суму керувати думками, навіть птахи можуть стати причиною безглуздих зламів розуму.

Розмова затихла, залишивши всіх присутніх у стані глибоких роздумів. Кожен намагався осмислити слова Річарда, шукаючи відповіді в тиші кімнати. Вони розуміли, що нічні птахи — лише частина значно більшої таємниці, яка ще лишалася нерозгаданою, а шлях до істини буде важким і сповненим нових запитань.

— Ми повинні продовжувати пошук, — нарешті сказав Кийлен, повільно підводячись. — Можливо, з часом з’являться відповіді, які допоможуть нам зрозуміти, що насправді відбувається навколо нас.

Думки пана Річарда — його сумніви й безсилля — нависали над усіма. А птахи за вікном, зі своїми загадковими криками, видавалися ще таємничішими й тривожнішими, нагадуючи, що світ, який ми знаємо, приховує безліч таємниць.

***

Вночі, коли темрява опустилася над величезним Деревом, і кожен звук здавався посиленим, Лавр, що зазнав безпорадного впливу дивних птахів, вештався по колу без контролю серед рідного йому, але, здавалося, чужого лісу. Його копита билися об суху землю з такою силою, що ліс здавався, мовби сам піднімається у відповідь на його паніку. Птахи кружляли над ним, їхні пронизливі крики різали повітря, створюючи хаотичну симфонію страху, яка здавалася здатною зламати навіть найсильніший розум.

На галявині, де Лавр поринув у свою неосяжну лють, Кийлен, Горнан і Корнило, сповнені рішучості врятувати друга, мчали до нього. Повітря було насичене напруженням, і кожен крок лунав як відгомін вирішального бою.

— Лавре, зупинись! — крикнув Кийлен. Його голос гучно проривався крізь гуркіт нічних звуків, коли він рішуче кинувся вперед, прагнучи добути увагу тварини.

Лавр, очі якого були розширені від жаху, неначе бачив щось невидиме, зробив різкий стрибок у бік величезного Дерева. Горнан, не гаючи часу, кинув кілька важких каменів у напрямку гурту птахів, примушуючи їх тимчасово відлетіти. Їхні крики ставали дедалі голоснішими, немов на них насували невидимі сили.

Корнило, тримаючи довгий ніж, підійшов ближче до Лавра. Його рухи були сповнені рішучості і зосередженості. Він глянув у страхливі очі тварини, мовлячи ласкаві, але строгі слова:

— Лавре, слухай мене! Ти не сам — ми тут із тобою! Не дай цьому божевіллю зламати тебе!

Лавр, ніби втративши всі сили, зробив невизначений крок, а птахи, що повернулися, знову занурювалися в хаос. Раптово Яоран підскочив з-за кущів, кидаючи голосні накази і махаючи руками, аби відвернути увагу нападників. Його голос лунав як заклик до битви проти невидимої загрози, що мучила Лавра.

— Нам потрібно зробити це зараз! — вигукнув Яоран, коли птахи знову нависли над лосем, їхні крики зливалися у страшну какофонію.

Кийлен, Горнан і Корнило організували миттєву координацію: Горнан обрушився на групу птахів, кидаючи додаткові камені, а Корнило, наближаючись до Лавра, обережно обіймав його, намагаючись заспокоїти, водночас перемикаючи увагу птахів на себе своїми різкими рухами ножа.

У цей момент ніч наповнилася ритмічними, але хаотичними звуками боротьби: розкидання землі, рев Лавра, що лунав як відчайдушний крик душі, і голоси хлопців, які крізь адреналін намагалися відновити порядок. Птахи, збентежені різкими діями, почали відходити, якось тимчасово розсіяні силою, яка виходила від рішучих дій захисників.

Завдяки спільним зусиллям, після кількох напружених хвилин боротьби, хаос повільно вщух, і Лавр, хоча й здригнувшись від страху, нарешті перестав рухатися безладно. Його важке дихання знову впало в ритм, а очі, хоч і сповнені болю, почали повертатися до нормального стану.

— Ти вже в безпеці, Лавре, — прошепотів Корнило, ніжно притискаючи тварину до себе, — ми тут з тобою.

Кийлен і Горнан, спостерігаючи, як птахи розлітаються у темряві, відчули, що їхній спільний спалах рішучості не був марним. Вони знали, що в цій нічній боротьбі вони не лише врятували Лавра, а й довели, що можуть зустріти будь-яку загрозу разом.

У тихій нічній тиші, під зоряним небом, хлопці залишилися поруч з Лавром, допомагаючи йому відновити сили, а їхні обличчя були сповнені як полегшення, так і невидимого страху перед тим, що ще може чекати їх у цьому незвіданому світі.