Раді Вас бачити!

Банкет почався, але насправді ніхто ще не їв.

Звісно, слуги приносили страви, келихи наповнювалися, ножі та виделки торкалися срібних тарелів, але справжній банкет — не той, що на столі. Він відбувався між словами, поглядами, натяками.

За головним столом сидів Імгар, розслаблений, наче вовк у власному лігві. Поруч із ним Глафіра — мовчазна і велична. Вони не говорили багато, але навіть мовчанка Імгара мала вагу.

Першими почали ті, хто не звик чекати.

Лорд Регінальд не оминув своєю увагою герцога Вальдемара:

— Дивно бачити Вас тут, герцоге, — Регінальд усміхнувся, обережно обертаючи келих у руці.

— Ще дивніше бачити Вас, — Вальдемар перехопив погляд, що здався йому надто оцінюючим.

— О, я завжди з’являюся там, де стає цікаво, — відповів Регінальд.

— Значить, Вам тут цікаво?

— Не так, як буде через годину.

Вальдемар не відповів. Він добре знав такі розмови — кожне слово було викликом, кожна усмішка приховувала щось більше.

— Вам не здається, що деякі люди з’являються не випадково? — запитав Регінальд, киваючи у бік столу, де сидів чоловік у чорному плащі.

— Я не вірю у випадковості, — відповів герцог.

— І правильно робите.

Вони одночасно зробили ковток вина, обмінявшись мовчазним розумінням.

Леді Маріса, в свою чергу, не оминула ні оком, ні словом Таріка:

— Таріку, Ви такий мовчазний сьогодні, — Маріса наблизилася до чоловіка, спершись на стіл так, щоб дорогоцінне намисто заграло вогнями при свічках.

— Я слухаю, леді, а не балакучість тут має значення, — він не відвів погляду, але й не піддався її манері спілкування.

— Ви завжди такий обережний?

— Лише коли варто.

— А коли не варто?

— Коли я впевнений у своїх союзниках.

Вона усміхнулася.

— То, може, Вам варто впевнитися в мені?

Тарік зробив вигляд, що роздумує.

— А може, мені варто впевнитися, чи Ви вже не на чиємусь боці?

Тоді поглянув на її руку, що легко торкалася келиха вина. Вона помітила, що він звернув на це увагу.

— Я люблю ризик, але не ставлю все на одну карту, — сказала вона.

— І це робить Вас небезпечною.

— А Вас — обережним.

Вони торкнулися келихами, але їхні погляди говорили більше, ніж сам тост.

Кнут сидів трохи віддалік, вдаючи, що цікавиться лише вином. Насправді ж спостерігав. І не міг не помітити, що чоловік у чорному плащі не пив і не їв.

— Вам не до смаку місцеві страви? — запитав тихо, не повертаючи голови.

Чоловік повільно підняв погляд.

— Я їм тоді, коли це потрібно, — відповів той.

— А зараз не потрібно?

— Ні.

Кнут зробив вигляд, що прийняв відповідь, але всередині його цікавило інше: навіщо цей чоловік тут? Він не схожий на звичайного гостя. Його погляд — уважний, аналітичний, і Кнутові здалося, що той читає не тільки людей, а й ситуацію в цілому.

— Ви шукаєте когось? — запитав Кнут, нахиляючись трохи ближче.

Чоловік мовчав кілька митей, потім відповів:

— Я вже знайшов.

Кнутові стало цікаво.

— І хто ж це?

— Побачите.

Гостинність була лише маскою. Під нею — голки, отрута, приховані загрози. Імгар спостерігав, як ця павутина натягується, як нитки зв’язків між гостями або міцнішають, або рвуться, залишаючи по собі мовчазних ворогів.

Але навіть найтонша павутина може не витримати, коли хтось рвучко смикає за нитку.

— Говорять, що Ви більше не воюєте, герцоге, — Регінальд посміхався, звертаючись до Вальдемара, але в його голосі чулося щось інше.

— Говорять багато чого, — Вальдемар обережно поставив келих.

— Наприклад, що Ви втратили дух.

— Дух? — Вальдемар підняв брову.

— Ту жагу до битв, ту безжальність, яка робила Вас легендою.

Регінальд нахилився ближче.

— Люди поважали Вас, але якщо вони перестануть боятися… що залишиться?

Вальдемар не кліпнув.

— Залишиться те, що знищить усіх, хто вирішить перевірити це.

На якусь мить між ними зависла тиша. Потім Регінальд усміхнувся ще ширше.

— Ось це вже більше схоже на Вас, герцоге.

"Прекрасна частина" банкетуючих теж не втрачала нагоду перекинутись декількома краплями отруйної слини:

— Це цікаво, — Маріса покрутила у пальцях келих, не дивлячись на Глафіру.

— Що саме? — Глафіра говорила повільно. Її голос був схожий на лезо, яке водять по точильному каменю.

— Ви.

— О, леді Марісо, я не настільки цікава, як Ваші інтриги.

Маріса підняла погляд — їхні очі зустрілися.

— Ніхто не знає, звідки Ви з’явилися. В один момент — нічого. В наступний — вся в золоті, поруч із Імгаром.

— А Ви думаєте, що в цьому є таємниця?

— Я думаю, що таємниці — це те, що тримає нас усіх на плаву.

Глафіра зробила ковток вина, не відводячи очей.

— Будьте обережні, Марісо. Іноді таємниці ховають отруту.

— А іноді отрута ховає таємниці, — відповіла Маріса.

Тим часом Кнут уже зрозумів — цей загадковий чоловік не випадковий. Він був тут не заради їжі, не заради розваг.

— Ви все ж не сказали, кого шукаєте, — Кнут нахилився ближче; його тон залишався улесливим, але вже без маски доброзичливості.

— Справді? — чоловік у чорному плащі подивився на нього, як на дитину, що надто багато питає.

— Я чудово знаю, що Ви прибули сюди з метою.

— Всі прибули сюди з метою.

— Але не всі поводяться так, ніби їм тут не місце.

Чоловік у плащі не зреагував.

— Знаєте, — продовжив Кнут, — я міг би Вам допомогти.

— Ви б могли багато чого, але не станете.

Кнут примружив очі.

— Ви мене недооцінюєте.

— Ні, Кнуте. Я знаю Вас краще, ніж ви думаєте.

І вперше за вечір Кнутові стало трохи не по собі.

Імгар спостерігав. Він слухав кожне слово, ловив кожен погляд. Павутина тремтіла, натягувалась.

Імгар любив цей момент — коли всі ще думають, що тримають ситуацію під контролем. Він усміхнувся.

Свічки горіли рівним полум’ям, вино лилося рікою, слова сипалися, мов золотий пісок крізь пальці. А в повітрі вже пахло бурею.

Імгар, розслаблений у своєму кріслі, спостерігав, як його гості, самі того не розуміючи, вже опинилися в пастці. Вони грали в свої маленькі ігри, сплутували нитки, хитрували і брехали, але він бачив усе. А коли хижак бачить здобич, то чекає лише потрібної миті.

Лорд Регінальд ніяк не полишав герцога Вальдемара:

— Ви знаєте, що мене завжди дивувало? — Регінальд ледве помітно нахилився до Вальдемара, говорячи достатньо голосно, щоб його почули сусіди по столу.

— Багато що, напевно, — відповів Вальдемар, не відводячи погляду від келиха.

— Як людина, яка славилася своєю жорстокістю на полі бою, може бути такою м’якою тут?

Кілька гостей припинили свої розмови, прислухаючись.

— М’якою? — Вальдемар повільно підняв голову.

— Ну так. Де той Вальдемар, що наказував не брати полонених? Де той, хто не знав жалю?

— Можливо, він просто не бачить тут ворогів, — сказав герцог.

— А може, просто боїться, що вороги бачать його слабкість?

Келих у руці Вальдемара злегка хитнувся, але він утримав його рівно.

— Регінальде, — говорив спокійно, але голос його був гострий, як ніж, — можливо, я змінився. А може, я просто відклав свою жорстокість на випадок, коли вона справді знадобиться.

Регінальд посміхнувся.

— Дуже цікаво. Побачимо, хто перший покається в своїх словах.

Глафіра і Маріса перейшли на отруйний шепіт:

— Ви занадто цікавитеся мною, Марісо, — голос Глафіри був тихим, але в ньому ховалася загроза.

— Я цікавлюся всім, що має значення, — Маріса нахилилася ближче — її прикраси дзенькнули від руху.

— А Ви впевнені, що розумієте, що має значення?

— Я впевнена в одному: жінка, яка з’являється з нізвідки, яка не має минулого, але має владу, — це жінка, яка приховує щось небезпечне.

Глафіра відповіла не одразу. Вона уважно вивчала обличчя Маріси, шукаючи слабкість, але не знаходячи її.

— Ви граєте в гру, Марісо, але чи впевнені, що знаєте всі правила?

— Я впевнена, що не буду тією, хто програє.

Вони обидві зробили ковток вина, не зводячи очей одна з одної.

Кнут завжди вважав себе тим, хто знає більше за інших. Іноді він дуже гарно вживався в роль місцевої знаті. Сьогодні ж хотів відіграти свою роль якнайкраще. А цей чоловік у чорному плащі… Змушував Кнута сумніватися у власній перевазі.

— Ви сказали, що вже знайшли, кого шукали, — Кнут ледь нахилився вперед.

— Так, — чоловік повільно поклав руку на стіл.

— І що тепер?

— Тепер я чекаю.

— Чого?

— Миті, коли вони зроблять перший крок.

Кнутові не сподобалася ця відповідь.

— Імгару не сподобається, якщо тут почнуться… неприємності.

— Імгар знає, що це неминуче.

Чоловік подивився на Кнута так, що той раптом відчув, як у нього стигне кров.

— А ти, Кнуте, краще вирішуй, на чиєму ти боці.

Кнут проковтнув слину, але не відповів.

Імгар нарешті піднявся.

Розмови стихли, гості повернулися до нього. Він стояв у своєму чорному вишуканому вбранні, а позаду нього Глафіра сяяла золотом, наче королева.

— Цікаво, — промовив повільно.

— Що саме? — запитав Регінальд.

— Як легко люди починають війну, навіть не усвідомлюючи цього.

Він повільно провів поглядом по всіх.

— Ви думаєте, що банкет — це просто їжа і вино? Ні. Це поле бою. Це момент, коли слова гостріші за клинки, а погляди небезпечніші за стріли.

Імгар зітхнув, неначе втомлений учитель, який пояснює дітям найпростіші речі.

— Але мені цікаво: хто з вас зробить перший крок?

Всі мовчали. І тоді двері до зали відчинилися. Усі обернулися. Імгар усміхнувся. Гра увійшла в наступну фазу. Тиша, яка зависла на мить, здалася майже відчутною. Люди, що лише мить тому розігрували свої маленькі вистави, притихли, затамувавши подих.

Фігура, що стояла на порозі, була невисокою, укутаною в темний плащ. Каптур приховував обличчя, але один лиш його силует змусив навіть найзухваліших гостей насторожитися.

Кнут відчув, як по його спині пробіг холодний піт.

— Відвідувач? — здивовано промовив, озираючись на Імгара.

Господар банкету не зрушив з місця, лише ледь помітно всміхнувся.

— Запрошуйте.

Фігура зробила крок вперед, і лише тепер Кнут помітив, що гостю доводилося трохи тягнути за собою ногу, неначе стара рана нагадувала про себе.

Лишень коли незнайомець опинився ближче до світла свічок, він відкинув каптур. Маріса різко видихнула. Регінальд скривився, як від поганого запаху. Вальдемар примружив очі.

Чоловік у чорному плащі, що досі майже не виявляв емоцій, нарешті легенько підвів брову. А Кнут… Кнут нарешті зрозумів, чому йому так недобре.

— Неможливо… — прошепотів повільно.

— Можливо, — відгукнувся новоприбулий. Його голос був хриплим, майже шорстким.

Він був низьким, худим; його шкіра мала нездоровий блідо-сірий відтінок, а очі… очі виглядали так, ніби бачили занадто багато й не знали, як від цього позбутися.

— Ви… мали бути мертвим, — прохрипів Регінальд.

Чоловік посміхнувся, обнаживши зуби, і ті, хто знав його колись, помітили, що кількох вже бракувало.

— Ну що ж, шкода вас розчаровувати.

Його голос був сухим, мов пил, що вкриває старі могили.

Глафіра підняла келих, не відводячи від нього очей.

— О, як цікаво…

Маріса схрестила руки на грудях, відверто розглядаючи новоприбулого.

— І що тепер?

Імгар нарешті мовив:

— А тепер, любі друзі, — його голос був м’яким, як шовк, — настав час істини. Деякі з вас вважали, що минуле поховане. Деякі вірили, що таємниці ніколи не виринуть на світло.

Його погляд затримався на Вальдемарі.

— А дехто думав, що спокута — це щось, що можна купити.

Герцог ледь помітно напружив щелепу.

— Але правда… — Імгар простягнув руки в сторони, ніби обіймаючи весь цей хаос, — правда завжди знаходить шлях.

Новоприбулий посміхнувся ще ширше.

— Давайте почнемо, — сказав коротко.

І цього разу навіть Імгар не знав напевне, що станеться далі.

Вечір більше не був просто банкетом. Він перетворився на арену, де кожен рух, кожен погляд і кожне слово мало свою вагу. Новоприбулий стояв у центрі зали, все ще усміхаючись, але то була усмішка голодного звіра, а не людини.

— Ви так і не сказали, як вас звати, — промовила Маріса, граючись перснем на пальці.

— Хіба ви мене не впізнали? — Його погляд ковзнув по ній, по Регінальду, по Вальдемару.

— Впізнали, — холодно кинув герцог.

— То скажіть уголос, — чоловік розвів руки. — Нехай всі знають, хто я такий.

Регінальд обернувся до Імгара, але той тільки ледь помітно кивнув, заохочуючи його говорити.

— Його звали Рокнар, — нарешті промовив Регінальд. — І загинув у битві за давно нікому не потрібне поселення на краю Лавразії.

— Майже загинув, — поправив його Рокнар. — Але, як бачите, доля мала інші плани.

Тиша в залі стала майже задушливою.

Глафіра була першою, хто порушив її своїм тихим, мов шовк, сміхом.

— Це справді чудово, — сказала вона, зробивши ковток вина. — Така драматична поява. І що ж тепер?

Рокнар її проігнорував. Його очі знову знайшли Вальдемара.

— Як давно це було, герцоге? П’ять років? Шість?

Вальдемар не зрушив із місця.

— П’ять, — відповів тихо.

— О, пам’ятаєте навіть точну дату? Це приємно. Я думав, що Ви забули.

— Я ніколи не забуваю.

— О, в цьому я не сумніваюся, — Рокнар трохи нахилив голову. — Але цікаво: ви пам’ятаєте, як саме я опинився там, стікаючи кров’ю?

Тиша… Рокнар зробив крок уперед.

— Ви віддали наказ, Вальдемаре. Ви кинули своїх людей.

Герцог стиснув келих так, що той ледь не тріснув у руці.

— Я зробив вибір.

— Ви зробили зраду.

Всі погляди були спрямовані на них.

— Мені цікаво, — Рокнар обвів залу поглядом. — Ви всі тут такі шляхетні, сильні, хитрі. А чи знаєте ви, що герцог Вальдемар не воїн? Він просто вміє правильно зважувати втрати.

— Досить, — Вальдемар підняв руку.

— Досить? — Рокнар засміявся. — О ні, герцоге. Це тільки початок.

Його очі звузилися.

— Я повернувся, щоб забрати те, що мені належить.

Імгар посміхався, спостерігаючи за всім цим, як артист, що милується своїм найкращим виступом.

— І що ж це? — нарешті запитав.

Рокнар повернувся до нього.

— Помста.

Імгар кивнув, неначе це був найприродніший у світі запит.

— Тоді нехай шоу продовжується, — прошепотів.