Спочатку:
На сторінку книги
Ранок розкинувся холодним туманом, який огортав землю. Сонце лише починало пробиватися крізь крони дерев, кидаючи тонкі золотаві промені на траву. Горнан і Кийлен — майже не спали, їм заважали роздуми про майбутнє і їхніх гостей, вони не відчували себе готовими до такої відповідальності, яку мали нести вже сьогодні, та попри це вже з відтінком мужності в обличчях просувалися крізь дерева в пошуках Корнила. Їхні голоси були приглушені, наче вони боялися порушити спокій природи.
— Як думаєш, він погодиться? — запитав Горнан, поправляючи на плечі легкий плащ. Його обличчя було задумливим, а погляд напруженим.
— Мусить, — відповів Кийлен. Його тон був упевнений, але з ноткою сумніву. — Як ти і казав: якщо ми хочемо, щоб люди їх прийняли, вони мають показати, що готові допомагати. А хто краще за нього може навчити їх захищатися?
Вони вийшли на невеличку галявину, де біля кремезного дерева сидів Корнило. Його сильна фігура здавалась ніби вирізьбленою з каменю, а погляд був пильним, мов у хижака, що відпочиває, але завжди готовий до бою. Біля нього стояла його палиця, а на поясі висів ніж. Здавалося, він знав про їхню присутність задовго до того, як вони з’явилися.
— Корниле, — привітався Кийлен, намагаючись говорити впевнено, хоч його голос трохи затремтів.
Корнило підняв голову, уважно подивився на них. Його очі були темні, глибокі, з таким поглядом, який ніби міг проникати крізь людську душу.
— Що вам потрібно? — коротко запитав. Його голос був низьким і трохи хрипким.
Горнан зробив крок уперед, ковтаючи грудку сумнівів.
— Ми хочемо поговорити про уроки, — почав він. — Для мешканців.
Корнило примружився, вивчаючи обох хлопців.
— Уроки чого?
— Фехтування, ви пропонували їх нам раніше, — відповів Кийлен, ступивши ближче. — Люди бояться. Їм потрібна впевненість, що вони зможуть захистити себе, якщо… якщо щось станеться.
Корнило тихо зітхнув і відкинувся до дерева.
— Ви хочете, щоб я їх вчив? — уточнив, наче перевіряючи, чи правильно зрозумів.
— Так, — кивнув Горнан. — Ви знаєте, як боротися, як захищатися. Ми це чули з розповідей. Ви сильніший і досвідченіший за будь-кого з нас.
— Але чому це має цікавити мене? — запитав Корнило, нахилившись уперед. Його голос був спокійним, але в ньому чулася гостра перевірка.
Кийлен подивився на Горнана, потім знову на Корнила.
— Бо це правильний шлях, — сказав голосно. Його голос став трохи впевненішим. — Ви хочете, щоб вам довіряли, правда? Це зробить вашу четвірку своєю для них.
Корнило не одразу відповів. Він довго дивився на хлопців, мовляв, перевіряючи, чи їхні наміри справжні.
— І що ви готові запропонувати мені за це? — запитав нарешті, піднявши брову.
— Вам не потрібні наші пропозиції, — твердо сказав Горнан, здивувавши навіть Кийлена. — Ви хочете бути частиною цієї общини. Це ваша можливість довести, що ви не чужинці. Що ви одні з нас.
Корнило ледь помітно посміхнувся, ніби визнаючи сміливість хлопця.
— Добре, — сказав після короткої паузи. — Я навчатиму їх, але лише тих, хто справді хоче вчитися.
— Вони захочуть, — запевнив Кийлен, посміхнувшись.
Корнило піднявся, його постава була прямою і владною.
— Тоді почнемо завтра, — сказав голосно. — Але запам’ятайте: я не терплю лінощів і дурощів. Якщо вони хочуть навчитися, то мають бути готовими працювати.
— Ми подбаємо про це, — кивнув Горнан.
Корнило коротко кивнув і знову сів біля дерева, даючи зрозуміти, що розмова завершена. Хлопці обмінялися задоволеними поглядами й рушили назад, залишивши позаду людину, яка тепер могла змінити їхній народ.
***
Адріян і Брячислав йшли між високими дубами. Навколо чулося пташине щебетання, але напружена тиша між братами обривала гармонію природи. Брячислав спирався на свою нову палицю, кожен його крок давався з помітним зусиллям. Адріян, попереду, час від часу озирався, але мовчав, ніби збираючись із думками.
Нарешті він зупинився й розвернувся до Брячислава.
— Я говорив із нею вчора. Ходив до неї пізно ввечері, — сказав Адріян, не гаючи часу на вступ.
Брячислав трохи нахилив голову, уважно дивлячись на брата.
— Лора? — уточнив, хоча й так знав відповідь.
— Лора, — підтвердив Адріян. — Вона сказала, що ти був мертвим і що вона віднесла тебе на Галявину, де й залишила. Тебе мало б забрати коріння, якби ти справді був мертвий. Я сказав їй, що бачив її з матір’ю тієї ночі.
Брячислав опустив погляд, упершись палицею в землю, наче шукав у ній опору.
— Що саме вона сказала про мою смерть? Як я помер? — запитав, хоча здогадувався про відповідь.
— Вона сказала, що ти заснув вічним сном, — почав Адріян, і його голос підвищився. — Більше я не питав. Я не хочу цього чути, бо це брехня.
Брячислав підвів погляд. У його очах був спокій, але не байдужість.
— Вона, напевно, з тих, хто не бреше, брате, — мовив повільно. — Вона просто, так би мовити, не сказала всього.
— Не сказала всього? — Адріян зробив крок ближче. Його обличчя затьмарили гнів і образа. — Вона приховувала щось настільки важливе, що тепер я навіть не знаю, хто мене оточує і кому можна довіряти. Та зрештою, весь цей час у мене мав бути брат…
— Я був ним завжди, — твердо відповів Брячислав. Його голос звучав м’яко, але з глибокою переконаністю. — Тим самим, з ким ти грався в цьому лісі. Але є питання, яке мене тривожить: скільки тобі років?
— За тиждень шістдесят чотири. А що? А ти, напевно, не знаєш, скільки тобі. Тобі має бути п’ятдесят дев’ять, — відповів Адріян.
— Але ж тут люди живуть лише тридцять–тридцять п’ять років. Тоді ти напівкровка? — спокійно запитав Брячислав.
— Я цього не знаю. Батька майже ніколи не бачив. Наш батько помер ще до того, як ти народився, — коротко відповів Адріян, дивлячись братові прямо в очі. — Ти ж пам’ятаєш?
— Це я пам’ятаю, — кивнув Брячислав. — Та виникає питання, чому тут у людей таке коротке життя? За межами лісу люди доживають до сімдесяти років, а іноді й більше. Я вважав себе звичайною людиною, а тепер сумніваюся, але все одно прожив довго, як для місцевих.
— Це надзвичайно дивно і несподівано, — сказав Адріян, і в його голосі вперше прозвучало обурення. — Я навіть не знаю, що сказати.
Адріян важко зітхнув і відійшов убік, обіпершись на дерево. Він дивився вдалечінь, уникаючи погляду брата.
— І що тепер? — запитав після довгої паузи. — Що ти хочеш, щоб я робив із цією правдою?
— Я хочу, щоб ти розумів: це не змінить минулого, — відповів Брячислав, зробивши кілька важких кроків уперед і зупинившись поруч. — Попри мій вік і все пережите, ти — мій брат. Я залишаюся тим самим Брячиславом, якого ти знав, лише трохи старшим. А те, що відбувається тут, біля цього Дерева, варто з’ясувати, доки люди не зникли остаточно.
— Мені складно в це повірити, — зізнався Адріян і повернув голову до брата. В його очах тремтіли стримані емоції. — Але я спробую.
Брячислав поклав руку йому на плече. Між ними запанувала тиша, наповнена шумом дерев і співом птахів, ніби сам світ намагався заспокоїти їхні думки.
