Раді Вас бачити!

Горнан, обтяжений важкими думками, повільно підіймався безлюдними сходами до кімнати матері. Кроки відлунювали глухо. Він прагнув обговорити знайдений пакт без присутності Кийлена, аби брат залишався осторонь тривожних передчуттів.

Двері виявилися прочиненими. Легкий вітерець ворушив тонкі штори, пропускаючи всередину тепле світло заходу сонця. Повітря здавалося застиглим, надто щільним.

— Мамо, ти тут? — тихо озвався Горнан, переступаючи поріг.

Уявляв матір за звичними справами — з книгою біля вікна або за рукоділлям. Та кімната відповіла гнітючою порожнечею. Погляд мимоволі зупинився на постаті в кріслі, і серце різко прискорило хід.

— Мамо? — голос зірвався, коли він підійшов ближче.

Лора сиділа, схиливши голову набік. Руки лежали на колінах без найменшої напруги. Бліде обличчя, заплющені очі — усе скидалося на сон, проте тіло зберігало дивну, неприродну нерухомість.

Горнан опустився навколішки. Його пальці зімкнулися навколо материнської руки. Холод пронизав долоню, піднявся вище, стискаючи груди. Дихання у відповідь відсутнє.

— Ні… — звук вирвався сам, тремтячий, ламкий.

Він притиснув її до себе, різко, болісно, ніби сила обіймів здатна повернути тепло. Та тіло залишалося важким і слухняним, мов річ, позбавлена життя. Усвідомлення накрило раптово, змиваючи думки про пакт, знаки, загрози.

— Чому… — слова тонули в риданнях.

Підлога холодила коліна. Світ навколо втратив форму й сенс. Залишився тільки біль — густий, задушливий.

Погляд упав на стіл. Серед дрібних речей лежав пергамент — старий, потемнілий, знайомий. Горнан підняв його тремтячими руками. У грудях осів страх. Усвідомлення проросло повільно, отруйно: цей документ міг стосуватися смерті матері. Під ногами все хиталося, кімната пливла, наче у тумані.

Пергамент вислизнув із пальців. Горнан знову пригорнув матір, вдивляючись у риси обличчя, шукаючи бодай тінь відповіді. Холод залишався незмінним. Серце стискалося від безсилля. Розум губився, шукаючи пояснення, шлях, рішення.

За вікном сонце ховалося за обрієм. Світло згасало повільно, залишаючи довгі тіні на стінах. Разом із ним тануло щось усередині Горнана.

Час розтягувався. Сили покидали тіло. Зрештою, він обережно розтиснув руки, дозволяючи матері залишитися у тиші кімнати. Підвівся важко, зупинився біля вікна. Нічне небо розкинулося глибоке й порожнє. Душу затягувала темрява.

***

Після того, як Горнан виявив бездиханне тіло своєї матері, звістка про її смерть швидко поширилася серед мешканців. У тісній спільноті новини передавалися миттєво — навіть у нічний час.

Першими про трагедію дізналися найближчі сусіди, які почули крики Горнана. Вони негайно поспішали на допомогу, та було вже пізно. Серед них була стара Мейра. Побачивши, що сталося, вона схопила накидку й поспішала до кімнати своєї подруги Еліни, аби повідомити сумну звістку.

У вечірніх сутінках, коли сонце вже сховалося за горизонтом, але ніч іще не вступила у свої права, Корнило, Брячислав, Флоріан та Яоран сиділи в просторій спільній кімнаті на Великому Дереві. Вони обговорювали останні події, намагаючись розібратися в питаннях, що постали перед ними.

— Мені здається, що в цій кімнаті раніше жила велика сім’я. Та що з нею сталося? — замислено мовив Брячислав.

— Можливо, діти, які тут мешкали, вже мають власні родини й окремі кімнати, — припустив Флоріан, підводячи погляд.

— Якщо так, то чому вони не завітали познайомитися з новими мешканцями своєї колишньої оселі? Або ж вони надто мало розповідають про себе чи просто не знають, що ми живемо саме тут, — продовжив Брячислав.

Їхню розмову раптово перервали звуки метушні з коридору. Схвильовані голоси та швидкі кроки стрімко наближалися.

— Що там відбувається? — здивовано запитав Яоран, підводячись.

Двері різко відчинилися, і на порозі з’явилася Еліна. Її обличчя було блідим, очі повнилися слізьми.

— Лора… Вона… вона мертва, — вигукнула вона, ледве стримуючи ридання.

Ці слова приголомшили всіх присутніх. Серце Брячислава стислося, а в голові паморочилося.

— Це неможливо… Як? — хрипко прошепотів він, не вірячи почутому.

Він опустився на стілець, відчуваючи, як слабшають ноги.

— Ми сьогодні бачилися з нею… Вона виглядала цілком звичайно, — додав він, намагаючись осмислити почуте.

Флоріана переповнювали гнів і безсилля.

— Хто міг це зробити? Таке не могло статися без причини! — вигукнув він, і голос його тремтів.

Зусиллям волі Флоріан опанував себе й підійшов до Еліни.

— Де вона зараз? — запитав тихо, проте твердо.

— Горнан знайшов її в кімнаті… Він досі там, із нею, — відповіла Еліна, витираючи сльози.

Яоран підійшов до вікна, намагаючись приховати потрясіння.

— Потрібно з’ясувати, що сталося. Це не могло бути… звичайним збігом, — мовив він, дивлячись у далечінь.

Еліна, плачучи, вийшла, залишивши двері прочиненими. Брячислав зібрався з силами й підвівся.

— Можливо, це якось пов’язано з нашим приходом сюди. Нам слід бути обережними, — зауважив він, обмінюючись поглядами з іншими.

Корнило мовчки кивнув.

— Це питання не залишиться без уваги, — сказав він різко, з твердою рішучістю в голосі.

Яоран дивився на друзів і відчував, як спільна тривога з’єднує їх, змушуючи діяти разом.

— Нас можуть запідозрити, можуть звинуватити. Потрібно розібратися. Ми не дозволимо, щоб її смерть залишилася без відповіді.

Еліна, приголомшена подіями, вирішила повідомити інших мешканців. Вона попрямувала до спільної зали, де зазвичай збиралися після робочого дня. Відчинивши двері, вона побачила групу чоловіків, занурених у розмову.

— Ви чули? Пані Лора померла, — сказала вона, стримуючи сльози.

У залі миттєво запала тиша. Люди переглянулися, не вірячи почутому.

— Як це сталося? — запитав хтось.

— Горнан знайшов її мертвою в їхній кімнаті. Причини поки невідомі, — відповіла Еліна.

Новина швидко розлетілася всім Деревом. Люди залишали справи, збиралися в невеликі групи, обговорюючи трагедію. Лунали припущення й здогадки.

— Вона ж виглядала здоровою, — сказала одна жінка.

— Вік у неї був уже чималий, — зауважив чоловік.

— А може, сталося щось нещасне? — припустив інший.

— Ви чули про новоприбулих? Можливо, вони мають до цього стосунок, — прошепотіла третя.

Підозри зростали, особливо щодо нових мешканців — Брячислава, Флоріана, Корнила та Яорана. Хтось згадав, що бачив їх неподалік від кімнати Лори в день її смерті.

— А пан Річард? Він завжди здавався дивним. Може, це його справа? — пролунало з натовпу.

Чутки множилися, люди намагалися знайти пояснення трагедії, шукаючи винних серед тих, кого знали найменше.

До кінця ночі вся спільнота була охоплена сумом і тривогою. Смерть Лори стала не лише особистою трагедією для її родини, а й подією, що сколихнула все королівство на Дереві, змусивши замислитися про безпеку та крихкість довіри між мешканцями.

***

Наступного дня, після трагічної та несподіваної смерті Лори, Горнан вирішив провести обряд прощання на Галявині, де кожен мешканець міг сказати їй останні прощальні слова.

Настала глибока ніч. Місяць високо піднявся на небі, осяюючи Галявину м’яким сріблястим світлом. Горнан, одягнений у простий темний одяг, ніс на руках тіло матері, загорнуте в біле полотно. Поруч із ним йшов Кийлен, тримаючи факел, полум’я якого мерехтіло в такт їхнім крокам.

На Галявині вже зібралися близькі та друзі родини. Річард проводив церемонію, намагаючись не давати волю емоціям. Рок та Сімма були поруч, підтримуючи батька. Вони стояли колом, тримаючи в руках запалені свічки. Їхні обличчя були сповнені суму та співчуття. У центрі кола було підготовлене місце, обкладене камінням і прикрашене квітами. Річард обірвав природню тишу прощальними словами які він завчасно підготував:

«Дорогі друзі та близькі!

Сьогодні ми зібралися тут, щоб попрощатися з нашою дорогою Лорою. Вона була частиною нашої спільноти, тією, хто зустрічав кожного з нас у момент приходу в цей світ. Як повитуха, Лора прийняла безліч нових життів, даруючи радість родинам і надію нашій спільноті.

Її руки першими тримали багатьох із нас; її лагідний голос вітав у цьому світі. Вона була свідком перших подихів і перших криків. Її турбота та любов супроводжували від самого початку життя.

Лора була не лише майстринею своєї справи, а й символом життя та продовження роду. Вона приносила світло в наші домівки, допомагала новому життю знайти свій шлях.

Сьогодні ми сумуємо за нею, але водночас вшановуємо її життя, сповнене служіння іншим. Її спадщина живе в кожному, кому вона допомогла прийти у цей світ.

Нехай пам’ять про Лору завжди буде благословенням для нас усіх.

Спочивай з миром, дорога Лоро».

Горнан обережно поклав тіло матері на коріння. Він опустився на коліна — його плечі тремтіли від стримуваних ридань. Кийлен поклав руку на плече брата, намагаючись передати йому свою підтримку.

— Мамо, — прошепотів Горнан. Його голос зривався від емоцій. — Ти була нашим світлом. Твоя любов і мудрість завжди вели нас. Тепер ти пішла, але ми ніколи не забудемо тебе.

Сльози текли по його обличчю, падаючи на землю. Він відчував, як серце розривається від болю, кожен вдих давався з труднощами.

Раптом серед присутніх почалися перешіптування.

— Як вона могла так раптово піти? — прошепотіла одна з жінок.
— Кажуть, що її смерть не була природною, — відповів інший голос.

Горнан підняв голову — його очі блищали від сліз і гніву.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він, намагаючись стримати емоції.

Один із чоловіків, старий друг родини, зробив крок уперед.

— Є підозри, що її смерть могла бути не випадковою. Дехто вважає, що це новоприбулі мешканці.

Кийлен стиснув кулаки — його обличчя поблідло.

— Це серйозні звинувачення. Чи є докази?

Чоловік похитав головою.

— Поки що ні, лише підозри, але ми повинні бути обережними.

Горнан відчував, як гнів і розпач переповнюють його.

— Ми з’ясуємо правду, але зараз давайте віддамо шану моїй матері.

Присутні кивнули, і церемонія продовжилася. Кожен підходив до тіла Лори й промовляв слова прощання.

Після завершення обряду люди почали розходитися, залишаючи Горнана і Кийлена наодинці біля померлої, яку вони накрили полотном. Брати стояли мовчки, тримаючись за руки.

Та треба було покинути Галявину: вони не хотіли бачити, як Дерево забирає її тіло. Нічна прохолода огортала їх, але вони не відчували холоду. Вони знали, що попереду ще багато важких днів, але віра в підтримку один одного давала їм сили продовжувати жити далі.

— Кийлене, а як той пакт опинився на столі у моєї матері, якщо ще вдень він був у тебе? Ти його їй приніс? Ти бачився з нею того дня?

— Ні! Це дивно, бо після уроку Корнила я заніс його до себе в кімнату, і зараз його там немає, — стривожено відповів Кийлен.

— Хто його міг забрати? І де ти був після того, як прийшов до себе? — не заспокоювався Горнан.

— Я не знаю, хто його взяв. Це міг бути хто завгодно. Хтось нишпорив у мене в кімнаті, поки я пішов поговорити з Флоріаном. Я бачив їх усіх чотирьох… Корнило виходив з кімнати, коли я зайшов до решти, і я говорив з Флоріаном, Брячиславом та Яораном.

— Тобто Корнила не було з тобою? — занепокоєно запитав Горнан.

— Ні…

— Зранку підемо до пана Річарда! — швидко промовив він та пішов, залишивши Кийлена самого.

Але Горнан не міг спати тієї ночі. Він сидів на краю свого ліжка, втупившись у підлогу, де тьмяне світло ледь освітлювало гілля. Втрата матері накрила його хвилею нестерпного болю, який пронизував кожну клітину його тіла. Його розум безжально повертався до моментів, коли той міг би щось змінити, запобігти трагедії, але не зробив цього.

Він згадував її лагідну усмішку, тепло її рук, коли вона обіймала його в дитинстві. Тепер ці спогади стали джерелом нестерпного страждання. Кожна думка про неї була як ніж, що пронизував його серце.

Горнан відчував, як його душа розривається від болю. Він не міг спати, їжа втратила смак, а світ навколо здавався сірим і безжиттєвим. Його переслідували думки про те, що міг би зробити більше, бути кращим сином, помітити ознаки небезпеки раніше. Ці думки не давали йому спокою ні вдень, ні вночі.

Його розум постійно повертався до моменту її смерті, до того дня, коли він побачив її мертвою. Серце стискалося від болю, а сльози знову наверталися на очі. Він не міг прийняти реальність її відсутності, не міг змиритися з тим, що більше ніколи не побачить її й не почує її голосу.