На тому всі нарешті лягли спати, окрім Лавра, що був за охоронця. Та нічна пташка довго не давала заснути Брячиславу. Той давно не чув цього голосу. Це був звук, що нагадав йому про дитинство в лісі, на Дереві. Спогади почали бентежити його — дитячі спогади останнього дня в цьому лісі. Він був занадто малим, щоб щось зрозуміти чи чітко запам’ятати, але знав, що саме цих птахів чув щоночі в дитинстві.
Та цим лісом його без передиху вели якнайдалі від дому ще малим. Пам’ятав той біль у нозі, коли не міг йти своїми маленькими кривими ніжками. Спотикався та постійно падав, але одразу підіймався та йшов далі якнайшвидше, щоб отримати стусанів від дорослих, що підганяли його.
Це майже все, що пам’ятав: він знав, що і чому відбувалося — це питання покидало Брячислава всі ці роки.
***
Темна ніч накрила ліс, густий і непрохідний. Маленькі ноги несли дитину вперед, крізь хащі, де кожна гілка чіплялася за одяг, а кожен шурхіт здавався криком невидимого переслідувача. Дерева, які вдень здавалися величними, тепер нагадували застиглих у злобі велетнів, що спостерігали за втікачами.
Десь позаду лунали дзвінкі, проте моторошні сміхи — то були пташки, ті самі нічні, голоси яких переслідували малечу та лякали до мурах. Їхні очі палали, мов багряні зорі, а голоси розривали тишу, змішуючись із шелестом вітру.
«Ти не втечеш від нас», — шепотіли вони, і ці слова лягали тягарем на серце, затьмарюючи надію.
Діти бігли, спотикалися, падали, але знову вставали, женучи вперед у темряву. Ліс, здавалося, жив і дихав разом із ними, змінювався до невпізнаваності. Попереду раптово з’явилася річка — холодна, чорна, як розлите нічне небо. Вода дзеркалила бліді обличчя дітей, але не давала розради, бо з іншого боку лунав той самий сміх.
Силуети, темніші за ніч, з’явилися раптово. Витончені, проте моторошно нелюдські. Їхні посмішки були надто широкими, а пальці — надто довгими, мов тонкі гілки. Вони протягували руки до дітей, шепотіли обіцянки й погрози.
— Не дивися їм в очі! — закричала одна з дівчаток, але було запізно.
Один хлопчик, що відстав, завмер, мов статуя. В його очах застиг переляк, а обличчя вкрилося холодним блиском, ніби він став частиною ночі.
І ось, серед цього жаху, Брячислав прокинувся. Навколо стояла така сама темна ніч, як і уві сні. Він уже давно не відчував такого страху — чистого й холодного, хоча й не вперше бачив подібні сновидіння. Цього разу він був надто реальним, сприймався як найстрашніший дитячий спогад, що ховався в його пам’яті.
Брячислав більше не заснув і пішов змінити Лавра. Коли ж підійшов до нього, то сів поруч і подивився йому просто в очі. Лавр мовчки прислухався, дивлячись на нього своїми спокійними, трохи сумними очима. Його шерсть була сірою, а в погляді — якась незбагненна мудрість, що змушувала говорити відверто, наче перед сповідником.
— Знаєш, друже, — почав Брячислав, обережно поставивши ліхтар між корінням і торкаючись своєї ноги, скривленої й нерухомої, — я пам’ятаю, як це сталося. Я був ще малим. Старший брат постійно ходив у ліс біля Дерева, не пам’ятаю навіщо, але мені не можна було — матір не дозволяла. А я, дурний, якось утік з-під Дерева та побіг до нього надто швидко й необачно. Усе, що я пам’ятаю, — це біль і крик матері. Відтоді я вже не був таким, як усі. Діти шепотілися за моєю спиною, а я ходив із перемотаною ногою. Я зламав її й не міг ходити сам. Мене носила матір на руках. І це — останнє, що я пам’ятаю зі свого дитинства на Дереві.
Він провів рукою по шерсті Лавра — повільно й обережно, наче шукаючи розради в цій дотичній близькості. Лавр не відводив погляду.
— Сором… він ніколи не відпускає. Навіть тоді, коли ти дорослий. Він живе в тобі, з’їдає зсередини. Тоді, у дитинстві, я боявся, що мене ніхто не прийме. Бо я вже не був удома, з рідними мені людьми. Мені здавалося, що всі бачать лише цю ногу, ніби я — це тільки моя вада. Тоді я почав уникати людей. А що більше ховався, то сильніше відчував цей страх — що ніколи не зможу повернутися.
Лавр підняв голову, ніби хотів щось сказати, але лише вдихнув і видихнув, а тоді знову влігся. Він не хотів, щоб Брячислав зрозумів: його слова почуті не якоюсь звичайною твариною, а тим, хто чує і може вести бесіди з іншими — хоч і не зі звичайними людьми.
— Ось зараз, — чоловік зітхнув і поглянув у далечінь, — я повертаюся додому. Думаєш, я радий? Ні. Я боюся. Боюся, що знову побачу ті самі погляди. Що той хлопчик досі живе десь усередині мене і знову відчує той самий сором. Я боюся, що мій дім уже не стане для мене прихистком. І найгірше, друже, — я не знаю, як це змінити.
Він замовк, опустивши голову, а Лавр тихо підсунувся ближче, поклавши свою велику голову на коріння перед ним. Цей жест — простий і безмовний — змусив чоловіка підняти голову й подивитися в очі тварині. Там не було осуду. Лише прийняття.
— Може, ти й правий, — усміхнувся він кутиком вуст. — Може, спершу треба пробачити себе. Бо інакше… хто це зробить?
Лавр моргнув, а чоловік уже мовчки сидів поруч. Удвох, серед ночі, вони дивилися на вогник ліхтаря, ніби чекали чогось нового — а чого саме, не знав ніхто.
***
З першими променями сонця всі прокинулися. Це був початок звичайного дня, але не для нових знайомих попутників. Кийлен повільно складав гамак до торби, коли, повернувши голову назад, побачив, що Брячислав вже стояв біля нього та чекав, щоб нарешті вирушити до королівства.
— Це чудовий день — вітаю тебе з його початком! — усміхнено привітався Брячислав.
— Так, чудовий. Вітаю і вас усіх із ним, — трохи невпевнено відповів Кийлен.
— Ми вирішили не снідати, а одразу вирушати, — сказав Брячислав, коли до нього підійшла решта товаришів.
— Добре, підемо просто зараз. Я теж не проти нарешті поспати в ліжку, тож Лавр піде першим, а ми — за ним, — відповів Кийлен.
— Скажи мені, хлопче, а ти не знаєш якогось чоловіка, що виглядає трохи старшим за мене, з темним волоссям, ім’я якого схоже на «Ян»? — запитав Брячислав.
— Хммм… навіть не знаю. Я, як виявилося, не дуже добре визначаю вік у людей. А кого ти шукаєш? — перепитав Кийлен.
— Можливо, у мене є брат. Я маю певні спогади з дитинства, але не впевнений, — відповів чоловік.
— Якщо він там є, то ти його зустрінеш. Нас уже не так багато залишилося — маю на увазі мешканців Дерева. Ви самі все побачите, — сказав Кийлен і, зібравши рюкзак, дав зрозуміти, що вже час іти.
Компанія одразу рушила за Лавром, який вказував шлях. Дорога була спокійною, з короткими зупинками на перепочинок. Під час однієї з них Кийлен пошепки запитав у Горнана, що той думає про цих чоловіків, і у відповідь почув:
— Чудові люди — мають досвід за плечима. Приймемо їх у наш дім і дізнаємося все, що нас цікавить.
Лавр почув перешіптування хлопців і подумки звернувся до Кийлена:
«Цю ніч Брячислав був на сторожі зі мною й говорив щиро. Я йому вірю. До того ж він не знає, що я його розумію, а тим більше — що мене розумієш ти. Він справді шукає брата».
Кийлен кивнув Лавру, подякувавши, а потім сказав усім, що залишилося вже недалеко.
Сонце піднялося вище. Нарешті почали долинати людські голоси. Компанія вже була біля Дерева й ось-ось мала бути помічена, привернувши увагу всіх мешканців. Уперше за довгі роки це королівство приймало гостей.
Брячислав, Флоріан, Яоран та Корнило нарешті назвали свої імена, зустрівши місцевих дітей, які немов завмерли від здивування перед неочікуваними гостями. Та попри розгубленість вони не стримували бажання дізнатися, хто саме до них завітав. Горнан і Кийлен попросили всіх заспокоїтися та нагодувати гостей. Коротко розповівши, хто вони такі, Горнан попросив дати їм трохи часу на відпочинок і знайомство з новим домом.
Лавр, як завжди, зажадав поласувати своїми смаколиками й залишив компанію. Четверо чоловіків разом із Горнаном та Кийленом піднялися на Дерево, де одразу ж зустріли пані Лору.
— Це що за пройдисвіти такі? — не стрималася тітонька, побачивши чоловіків, особливо затримавши погляд на тому, що мав криву ногу.
— Це наші товариші, мамо! — голосно сказав Горнан, явно не очікуючи такого неприємного тону щодо гостей.
— Де вас носило? Вас не було майже три дні! Навіть Лавра ніхто не бачив! — обурено вигукнула Лора.
— Мамо, мамо, все добре. Я ж казав тобі, що нам треба дещо пошукати, — знижуючи голос, говорив Горнан, намагаючись заспокоїти матір і натякаючи, що її крик його трохи соромить.
— Хто це такі? — вже спокійніше запитала Лора.
— Це комівояжери — вони здалеку. Я все тобі розповім трохи пізніше, але спершу їх треба гостинно прийняти, — тихо пояснював Горнан, поки Кийлен відволікав чоловіків, показуючи їм дім зсередини.
Весь люд гудів про гостей із «далеких далей», «далеких далечин» чи навіть «із самого краю Лавразії». У дітей фантазії та захоплення від зустрічі з мандрівниками вистачало з надлишком. А серед дорослих ширилися різні думки про те, хто вони і чому тут опинилися. Кожен хотів на власні очі побачити тих, про кого говорили.
Та й самі чоловіки прагнули розповісти про себе, своє життя й мандри, хотіли, щоб їх прийняли, але все було не так просто. Вони жили зовсім іншим життям, ніби в іншому світі. Це було радше виживання, ніж життя, тому за плечима вони мали чимало секретів і досвіду.
Тепер їм доведеться змінитися — бути щирими й розповісти про себе все, що цікавить інших. Компанія чоловіків домовилася з Лорою та Кийленом влаштувати кілька вечорів, під час яких поспілкуються з усіма, хто захоче дізнатися про їхні мандри та досвід.
Але це буде не сьогодні — зараз вони хотіли відпочити.
***
Горнан зайшов в кімнату до брата, де вони тихо вирішували, що робити далі.
— Ми точно маємо знайти книги. Дорога, як бачиш, не складна, просто треба дізнатися шлях чи хоча б напрямок, — сказав Горнан.
— Треба… Та мені цікаво, що розкажуть ті чоловіки. Мені страшно, Горне. Я так перелякався ту ніч, коли ми їх зустріли. А у нас нічого нема. Ми нічого не вміємо — це я про самозахист, — швидко та з тривогою говорив ельф.
— В мене теж все життя перед очима промайнуло, хахахахах, зараз смішно, а тоді було дійсно страшно. Я згоден з тобою. Нам потрібно послухати, що вони скажуть, і, напевно, слід поговорити з Корнилом. Очевидно, що він, як охоронець серед компаній, володіє навичкою володіння зброєю.
Кийлен обійняв брата та домовився з ним зустрітися вже наступного дня. Вони попрощалися. Ельф ліг на ліжко та довго думав. На диво, лише зараз його щось почало непокоїти. Цей неспокій він відчував лише вдома, неначе на нього тиснула відповідальність за королівство та цікавість щодо всього, що відбувається навколо.
