Спочатку:
На сторінку книги
У маленькій затишній кімнаті неподалік від покоїв Лори, на верхньому поверсі Дерева, панувала напівтемрява. Горнан і Кийлен сиділи на широкій лаві, з якої було видно всю кімнату. Перед ними, на низькому стільці, вмостився немолодий Річард. Його постава була трохи згорбленою, ніби щоденна праця з дітьми давно його виснажила. На столі між ними лежав згорток пергаментів, перев’язаних чорним шнурком.
— Зачиніть двері, — глухо сказав чоловік, навіть не глянувши на них. Його погляд був спрямований на згорток, немов він збирався випустити на волю давні таємниці.
Кийлен повільно підвівся й обережно зачинив двері, які м’яко скрипнули. Коли він повернувся на лаву, старий уже розв’язав шнурок і розгорнув один із пергаментів.
— Ви хочете знати про свій рід, — почав тихо, не піднімаючи очей. — Але чи готові почути те, що може змінити ваше життя?
Хлопці здивувалися різкості цієї розмови, на яку раніше не наважувалися. Вони на мить завмерли й переглянулися.
— Ми готові, — твердо сказав Горнан, хоча в його голосі відчувалося вагання.
Річард підвів погляд і вперше подивився на них прямо. Його темні, пронизливі очі уважно вивчали їхні обличчя.
— Ваш рід, — почав після паузи, — тягнеться крізь віки, мов коріння цього Дерева. Його історія — це історія крові, втрат і вигнання.
Кийлен мовчки ковтнув, стиснувши руки на колінах. Горнан нахилився вперед, немов слова тягнули його до себе.
— Ваші предки, — продовжив Річард, — були воїнами й людоненависниками, але не з власної волі. Ельфи не здатні любити ні людей, ні навіть собі подібних — така їхня природа. Люди з давніх часів служили їм і зазнавали жорстокості. Ельфів ставало менше, адже вони не прагнули народжувати, хоча мусили задля збереження влади. Так з’явилися напівкровки. Протягом століть вони жили довше й посідали високі місця в ієрархії цього Королівства. Саме тому я, Альберт і Лора опинилися при владі після смерті Кієланії Габської.
— Чому нам про це не розповідали? — перебив Горнан. — Ми виросли, нічого про це не знаючи.
— Бо ця історія не привід для гордості, — суворо відповів Річард. — Вона лягає важким тягарем на кожного з вашого роду.
— Чому ти вирішив сказати це тепер? — тихо запитав Кийлен.
— Бо час нещадний, — із сумом мовив Річард. — Якщо ви не знатимете, ким є, то не зможете захистити тих, кого любите. Краще дізнатися це зараз, ніж потім зрозуміти, що боролися за брехню.
Річард згорнув пергамент і подивився на них уважно.
— Пам’ятайте: у вас тече і ельфійська, і людська кров. Ви — надія цього Королівства. Ви здатні розірвати це коло болю.
У кімнаті запанувала тиша. Горнан і Кийлен мовчали, намагаючись осмислити почуте.
— Дякуємо, — нарешті сказав Кийлен, підводячись. Горнан лише кивнув.
Вони вийшли, усвідомлюючи, що на їхніх плечах лежить ноша важча за будь-яку зброю.
***
Кийлен стояв на крайньому повороті коридору, приготувавши слух і очі до кожного звуку. Його спина була рівною, а очі, хоч і не бачили ніде конкретної загрози, перебували в постійній готовності до будь-якої несподіванки. Він не міг дозволити, щоб їхній прихід до цієї таємної кімнати виявили. Навколо було тихо, ніби весь світ замер, чекаючи на те, що відбудеться далі.
Він злегка нахилив голову, намагаючись зловити будь-які звуки, які могли б порушити тишу. Все навколо було знайомим і незнайомим одночасно. Дерево та ельфи, що жили тут, мали свої таємниці. І Кийлен розумів, що вони відчувають себе чужими серед цього тихого, але живого світу.
Горнан зайшов у кімнату на Дереві, яка здавалася йому більшою, ніж вона була насправді. Висока стеля з переплетених гілок утворювала арочний склепінь, крізь який тонкими променями пробивалося денне світло. У повітрі витав запах смоли й старої деревини, а підлога була встелена товстими килимами, які приглушували кожен його крок.
На протилежному боці кімнати, між двома масивними гілками, був вхід до сховища — низькі двері, вкриті різьбленням, яке показувало сцени з історії Королівства. Горнан зупинився на мить, провівши пальцями по одній із фігур. Йому здалося, що в цій кімнаті зберігалося щось набагато важливіше, ніж старі речі.
Двері відчинилися майже безшумно. За ними відкрився вузький простір, обмежений стінами з живої деревини, де все було заставлене старими полицями й коробами. Тут пахло вогкістю й пилом, але повітря було на диво легким. Горнан запалив свічку, що стояла на найближчій полиці, й освітив кімнату м’яким світлом.
Рука Кийлена стискала товсту гілку, що підтримувала одну зі стін коридору. Він час від часу піднімав погляд на вузьке вікно, крізь яке ледь просочувалося світло, немов нічого не хотіло проникати в цей притулок. Він чув, як тихо шарудить тканина за дверима сховища, де Горнан зараз шукав зброю. Кийлен розумів, що час йде, і кожна хвилина могла бути вирішальною.
Погляд Горнана привернула масивна скриня, що стояла під стіною. Її дерев’яна поверхня була темною й потрісканою, але залізні кути блищали, ніби їх недавно натирали. На скрині виднілися символи, вирізьблені чіткими лініями. Вони здавалися знайомими, але він не міг згадати, де їх бачив раніше.
— Тільки б знайти щось корисне, — прошепотів, присідаючи перед скринею.
Він обережно підняв важку кришку, яка скрипнула, немов віддавала голос старих років. Усередині лежали загорнуті в тканину предмети. Коли розгорнув одну з них, побачив меч. Лезо було довгим і вузьким, а руків’я прикрашене гравіюванням у вигляді переплетених гілок. Лезо блищало в світлі свічки, немов було викуване нещодавно.
— Чудово, — пробурмотів під ніс.
Поруч із мечем лежала пара коротких кинджалів із руків’ями, що зроблені з рогів, чи то оленячих, чи то лосячих. Вони виглядали міцними й добре збалансованими. Горнан вирішив узяти їх також, оскільки для тренувань Корнила вони могли стати в нагоді.
На дні скрині він знайшов невеликий мішечок. Коли розв’язав його, то побачив декілька невеликих металевих пластин із вигравіруваними символами. Вони здавалися старими оберегами чи частинами обладунків.
Раптом почув тихий звук за спиною — ніби щось легке впало. Обернувшись, Горнан побачив, як одна з гілок нахилилася й, немов рука, затулила отвір у стіні, крізь який проникало світло.
— Дерево… — прошепотів, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. Його серце затріпотіло в грудях.
Схопивши меч і кинджали, швидко поклав їх у загорнуту тканину, кинув мішечок до кишені й озирнувся. Темрява, що обіймала кімнату, стала густішою, але вона не лякала його. Вона лише нагадувала, що це місце живе, що Дерево знає, хто він і чому тут.
Горнан зупинився на мить, перш ніж залишити кімнату.
— Дякую, — тихо сказав.
Кийлен відчув рух раніше, ніж скрипнули двері. Горнан вийшов із темряви з предметами, загорнутими в тканину, тримаючи їх обережно й зібрано. Короткий погляд, ледь помітний кивок — домовленість діяла без слів. Горнан швидко оглянув простір і рушив, лишаючи по собі лише шурхіт кроків.
Кийлен стежив за братом до дверей його кімнати, думаючи лише про схованку для зброї.
— Це твоє. Забери, — прошепотів Горнан.
У таємній кімнаті він дістав останню скриню. Стара, потріскана, вона піддалася повільно. Усередині, на зношеній тканині, лежав сувій. Холод від пергаменту відчувся одразу, разом із дивною вагою знахідки. Письмо складалося з плавних знаків, частково знайомих, частково чужих.
Коли брати розійшлися, Кийлен зосередився на тексті. Рядки поступово складалися в сенс:
«Ми, народи різні за кров’ю й формою, єдині в мирі, утверджуємо згоду між людьми, ельфами й тваринами на століття та присягаємо берегти спільну землю».
Далі йшлося про баланс, території співіснування, знаки давніх клятв. Слово «пакт» виділялося чітко, мов опора всього тексту. Кийлен усвідомлював: перед ним основа світу, прихована за поколіннями мовчання.
— Це здатне змінити все, — прошепотів він.
***
Наступного ранку Кийлен блукав коридорами замку на Дереві, вишукуючи старого Річарда. Він був сповнений рішучості, адже пакт, про який він дізнався від брата напередодні, здавався ключем до чогось більшого, ніж вони могли собі уявити.
Його кроки були якомога тихими, немов Кийлен не хотів, щоб його помітили раніше, ніж він того хотів. Тому зазирнув до кухні, де жінки готували сніданок, але там старого не було. Потім пройшов повз залу для зустрічей, де кілька чоловіків обговорювали план роботи на день. Ніхто з них не знав, де може бути Річард.
Кийлен почав заходити в кімнати, які, на перший погляд, здавалися порожніми, але приховували багато таємниць. Він натрапив на вузьку шкільну бібліотеку, де полиці, наповнені книгами й сувоями, вже припали тонким шаром пилу. Проте Річарда там не було. Його пошуки завели його на сходи, що вели вгору, до менш знайомих поверхів.
На вищому поверсі він зупинився біля невеликих дверей, що виглядали зовсім непримітно. Вони були трохи привідчинені, і Кийлен почув тихий, схожий на кашель, звук. І обережно зазирнув усередину.
Стара кімната була освітлена лише одним вузьким вікном, через яке сонячне світло падало прямо на стіл, завалений паперами й книгами. За цим столом сидів старий Річард. Його зморшкувате обличчя було схилене над якимось документом, а його тремтячі руки тримали перо, яким він щось записував у товстий щоденник.
— Пане Річарде, — тихо сказав Кийлен, переступаючи через поріг.
Старий підняв голову — його глибокі очі, сповнені мудрості й втоми, вдивлялися в юнака.
— Що ти тут шукаєш? — запитав хрипким голосом, відставляючи перо вбік.
— Я маю питання, — відповів Кийлен, обережно підходячи ближче. — Ви… ви чули про пакт між ельфами, людьми й тваринами?
Пан Річард напружився. Його очі звузилися, а обличчя, яке щойно було байдужим, тепер виглядало насторожено.
— Пакт… — повторив тихо, ніби смакуючи це слово. — Хто розповів тобі про це?
— Я не можу сказати, — відповів Кийлен. — Але я знаю, що Ви щось про нього знаєте. Що це таке?
Річард відкинувся на стілець — його пальці нервово постукували по краю столу.
— Це давня історія, — почав голосно. — Історія, яку краще залишити в минулому, але якщо ти вже натрапив на неї, то мусиш знати правду.
Кийлен завмер, відчуваючи, як напруга в повітрі стає майже відчутною.
— Пакт, про який ти говориш, — це угода, укладена багато століть тому. Люди, ельфи й деякі тварини, які володіли розумом, зібралися разом, щоб припинити безкінечні війни. Вони скріпили свою угоду магічними словами й печатями, пообіцявши жити в мирі, але цей мир не був вічним…
Річард зупинився, ніби обдумуючи, чи варто продовжувати.
— Що сталося? — запитав Кийлен, нахиляючись ближче.
— Дехто не виконав своєї обіцянки, — відповів старий. — Пакт зламався, і це спричинило велике лихо. Ельфи зникли з цього світу, а тварини повернулися в ліси, уникаючи людей. Лише залишки цього договору збереглися в деяких місцях як згадка про те, яким міг бути наш світ.
— Чи можна його відновити? — запитав Кийлен.
Річард зітхнув і гірко усміхнувся.
— Можливо, але для цього потрібні всі три сторони, а де ти знайдеш ельфів чи тих, хто ще пам’ятає цей пакт?
Кийлен задумався, знову поглянувши на Річарда.
— А якщо я знайду? — тихо запитав.
Старий довго дивився на юнака, а потім повільно кивнув.
— Якщо ти знайдеш, тоді, можливо, ще не все втрачено. Пам’ятай: такі речі ніколи не даються легко.
***
Лора сиділа у своїй світлій кімнаті, занурена в читання старовинної книги. Навіть їй не було відомо, вкотре вона її читає. Книг було не так багато, і кожна була прочитана не одну сотню разів. Сонячне світло проникало крізь відчинене вікно, наповнюючи простір теплом і затишком. Раптом вона відчула, як вітер повіяв, немов протяг з вікна. Піднявши очі, Лора побачила великого птаха з червоно-чорним оперенням, який сидів на підвіконні та дивився прямо на неї.
Лора не була здивована. Вона відклала книгу, і птах миттєво злетів у кімнату. У ту ж мить він почав змінюватися, його форма розмивалася, і перед Лорою постала оголена жінка. Її шкіра була ніжною та світлою, мов порцеляна, з легким рум’янцем на щоках. Довге волосся каскадом спадало на плечі, приховуючи частину грудей. Її очі сяяли теплом і мудрістю, а губи вигиналися в хитрій усмішці.
Лора впізнала в ній свою давню знайому, яка володіла даром перевтілення. Вона швидко підійшла до шафи і дістала легку ельфійську сукню, яку завжди тримала для таких візитів. Сукня була витонченої роботи, з тонкої тканини, що ніжно облягала тіло, підкреслюючи його грацію.
— Я знала, що ти повернешся, — промовила Лора, простягаючи сукню оголеній жінці.
— Від тебе давно немає новин, — спокійним голосом відповіла знайома.
Жінка прийняла одяг і, одягнувши його, підійшла до пані Лори. Вони сіли біля вікна, де сонячне світло грало на їхніх обличчях, і поринули в розмову.
— Я давно не бачила новонароджених з цього будинку, — сказала жінка, очікуючи пояснення.
— Всі жінки перестали вагітніти та народжувати, — стримано відповіла Лора.
— Це дуже погано. Пан не сприймає погані новини, — розчаровано, але не менш стримано, відповіла жінка.
— Прошу! Ми хочемо спокою. Ми не порушуємо угод чи домовленостей. Ми зіткнулися з проблемою. Поки що не знаємо її причин, але між нами все, як завжди, в силі, — благала пані Лора.
— Я подумаю над цим, — сухо відповіла жінка.
Вони обидві підвелися та більше нічого не сказали. Тиша ненадовго запанувала в кімнаті, але жінка вмить перетворилася на птаху та вилетіла у вікно, залишивши після себе сукню, що, немов легенька пір’їнка, повільно впала додолу.
Лора стояла біля вікна, дивлячись в далечінь, де зникла її знайома. Вона відчувала тривогу за майбутнє свого народу. Безпліддя і втрачені дитячі долі знову змусили розум скаженіти. Ніхто не міг зрозуміти її, і вона це знала…
