Раді Вас бачити!

Хаос… Він не спалахнув одразу. Це була не буря, що приходить миттєво, а радше лід, що повільно тріскається під ногами. Невидимі тріщини ставали все більшими, поки раптом земля не провалювалася.

Рокнар стояв нерухомо, чекаючи. Вальдемар усе ще стискав келих, але не зробив жодного руху. Глафіра, спостерігаючи за всім цим, легенько торкнулася рукою плеча Імгара.

— Ти насолоджуєшся? — запитала вона тихо.

— А хіба ні? — відповів спокійно, не відводячи очей від сцени перед собою.

Регінальд нахилився вперед, уважно вивчаючи ситуацію.

— Ви говорите про помсту, Рокнаре, — мовив нарешті. — Але що саме Ви хочете?

Рокнар усміхнувся.

— О, це дуже просто. Я хочу, щоб Вальдемар зізнався.

— У чому?

— У тому, що він продав своїх людей, щоб врятувати свою шкуру.

Зала охнула, немов єдиний живий організм.

Вальдемар повільно поставив келих на стіл.

— Якщо ти прийшов сюди, щоб вимагати визнання, ти марнуєш час.

— Ні, герцоге. Це ти марнуєш час.

Тиша стала ще важчою.

Маріса обережно потерла пальцями скроню.

— І що тепер? — прошепотіла вона.

Кнут, що досі стояв трохи осторонь, раптом зрозумів, що щось не так. Це була незвична розмова. Рокнар не прийшов сюди один. І він не був беззбройним. Кнут помітив, як кілька тіней рухнулися вглиб зали.

Слуги. Охоронці. Вони чекали знака. Імгар, звісно ж, знав про це. Він нічого не робив, нічого не казав — просто дивився, як розгортається дійство, яке, можливо, сам і підготував.

Раптом Рокнар заговорив знову.

— Якщо ти не скажеш правди, Вальдемаре, то нехай її скажуть інші.

І тоді двері знову розчинилися.

Всі обернулися.

І цього разу навіть Глафіра відвела від Імгара погляд.

Бо у дверях стояли ті, кого Вальдемар уже давно вважав мертвими.

***

Двері знову відчинилися, і світло зали вихопило з темряви постаті, що повільно входили. Їх було багато. Більше ніж хтось очікував.

Спершу гості не могли зрозуміти, що саме викликало у них дивне, майже моторошне відчуття. Тільки коли люди ступили ближче, стало зрозуміло: вони всі були однаково вбрані. Простий одяг, однаковий для всіх. І вони всі були або виснаженими, або покаліченими. Обличчя цих людей були порожніми. Одні дивилися вниз, інші — прямо перед собою, але без жодного виразу. Кілька жінок тримали дітей. Діти теж мовчали. Навіть Маріка стояла тихо.

Кнут відчув, як щось важке осідає в його шлунку. Вальдемар мовчав. Він не ворухнувся. Рокнар дивився прямо на нього, не ховаючи своєї ненависті.

І тоді Імгар заговорив.

— Гості мої дорогі… — його голос був спокійним, теплим, навіть м’яким. — Ви прийшли сюди з власними історіями, власними амбіціями, власними таємницями. Цей дім, ця зала, ці стіни — вони прихистили багатьох.

Він повільно спустився зі сходів, проходячи повз тих, хто увійшов.

— Тут знайшли дім ті, кого викинули на узбіччя життя. Люди, що втратили все у війнах, які не вони починали. Солдати, що були покалічені й стали непотрібними своїм панам. Діти, що залишилися без батьків, але знайшли тут нову родину. Імгар зупинився перед однією з жінок, що тримала дитину, й м'яко провів рукою по її плечу.

— У світі немає милосердя для слабких, але тут, у цій горі, вони нарешті отримали шанс.

Він підняв очі на гостей.

— Вам хочеться знати, хто ці люди? Я скажу. Це ті, кому не залишилося місця там, де ви пануєте.

Десь у залі хтось ковтнув слину. Регінальд обережно глянув на Вальдемара, ніби намагаючись зрозуміти, що той скаже. А Вальдемар мовчав. І Рокнар зробив ще один крок вперед.

— Цих людей він теж колись зрадив. І діти зраджених теж тут.

І цього разу Вальдемар не заперечував. Насправді, він впізнав лише декількох своїх солдатів, але не решту. Решта взагалі не знала нічого з того, про що говорив їхній господар.

Тиша розтягнулася, мов перед бурею. Імгар, розмірено крокуючи залою, ніби не помічав напруження.

— Ви звинувачуєте Вальдемара, Рокнаре, — промовив, вдивляючись у ряди виснажених і покалічених. — Ви кажете, що він зрадив цих людей.

Він розвів руками, ніби запрошуючи усіх оцінити обставини.

— Але хто насправді зрадив їх? Пан, що кинув їх у бій, знаючи, що вони загинуть? Король, що ніколи не згадав про них після війни? Чи, можливо, це були Ви, коли не змогли захистити їх?

Імгар промовляв рівно, без жодної ворожості чи пристрасті, лише як той, хто констатує очевидне.

— Ви всі любите грати в гру звинувачень, але правда завжди одна: цей світ не прощає слабких.

Рокнар напружився.

— Я знаю, що зробив Вальдемар. Він покинув своїх людей. І обрав власну шкуру замість них.

Імгар посміхнувся.

— Як і Ви, коли не повернулися по них?

Рокнар зціпив зуби.

— Я не знав, що вони вижили!

— Але й не намагалися дізнатися, — м’яко відповів Імгар.

Напруження в залі зростало. Вальдемар досі мовчав.

Глафіра, що досі спостерігала за всім, нахилилася вперед.

— Так цікаво спостерігати, як Ви чіпляєтеся за минуле, — промурмотіла вона. — Але ж все давно вирішено.

Рокнар проігнорував її.

— Вальдемаре, — звернувся нарешті. — Скажи щось.

Герцог нарешті підвів голову.

— І що ти хочеш почути?

— Визнання.

— І що далі?

Рокнар на мить розгубився.

Вальдемар спокійно роздивлявся виснажених людей, що прийшли. Його вираз обличчя не змінився.

— Ви хочете почути, що я винен у бідах цих людей? Добре. Я маю відношення до їхніх бід.

По залі пронісся шепіт.

— Я прийняв рішення, яке врятувало мене, та розчарований такою поразкою. Тоді це здавалося правильним. Тепер — не знаю, але мені не соромно.

Рокнар звів кулаки.

— Не соромно?

— Ні, — просто відповів Вальдемар. — Я зробив вибір. Так само, як ти зробив свій.

Імгар схвально всміхнувся, ніби слухав цікавий диспут.

— Ви всі думаєте, що вас судять, — мовив неквапливо. — Але насправді ні.

Він знову звернувся до гостей.

— Ви прийшли сюди, думаючи, що це просто банкет, після якого я запропоную цікаву співпрацю, але тепер ви бачите більше. І ви або приймаєте цей світ, або заперечуєте його.

Він повернувся до покалічених людей.

— Вони тут не тому, що я милосердний. Вони тут тому, що цей світ кинув їх у прірву. А точніше, ви кинули їх сюди. Ви, мабуть, звернули увагу на мою прекрасну супутницю, пані Глафіру. Насправді ви всі з нею давно знайомі, щоправда, перед вами вона поставала величною птахою. Ви б пізнали її і з іншого боку, якби могли запропонувати їй розкішну сукню. Та річ у тім, що саме пані Глафіра стала надією для тих дітей, яких ви старалися позбуватися всі ці роки. Всі зраджені вами невинні діти. І тепер вони належать мені.

Його слова зависли в повітрі, залишаючи в залі крижаний холод.

Рокнар не відводив погляду від Вальдемара.

— Ти готовий за це відповісти?

Герцог тільки злегка нахилив голову.

— Якщо ти готовий дати відповідь за все своє.

Раптом Імгар розсміявся.

— О, як це чудово! Як це драматично!

Він розкинув руки.

— І що ж буде далі? Дуель? Суд? Вбивство?

Рокнар зробив крок вперед. І тоді важкі дерев’яні двері зачинилися з глухим гуркотом, відлуння якого розкотилося залою. Залишивши всередині десятки вельмож, воїнів, чужинців і покинутих, яких зібрав у цьому місці Імгар. Він всміхався, дивлячись на всіх поглядом господаря, що нарешті починає свою гру.

— Ви справді думали, що можете піти?

Тінь лягла на залу. Кнут мимоволі сіпнувся. Він не був дурнем —розумів, що двері зачинилися не просто так.

Вальдемар повільно перевів погляд на Імгара.

— Що це означає?

Господар гірської твердині все ще посміхався, ніби розважався театральним дійством.

— Це означає, що тепер ми всі тут разом. І нікуди не підемо, поки не вирішимо, що робити далі.

Гості заворушилися. Дехто — ще вчора впливові та гордовиті — неспокійно глянув на охоронців у тіні. Їх було більше, ніж здавалося на перший погляд. Більше ніж потрібно для звичайного банкету.

Рокнар спробував наблизитися до дверей, але один із вартових ступив наперед, перехоплюючи його поглядом.

— Ви хочете нас затримати? — запитав грубо.

Імгар розвів руками.

— Я просто хочу, щоб ви уважно вислухали.

Регінальд обережно подивився на господаря.

— Що ти задумав?

Імгар повільно рушив вперед.

— Всі ми тут знаємо, що за цією вечерею зібралися не прості гості. Сюди зібралися ті, хто має владу. Або ті, хто її прагне.

Він зробив жест рукою в бік худих, виснажених людей.

— І ті, хто від неї постраждав.

Раптом голос його став тихішим, але холоднішим.

— І ось ми всі тут, під одним дахом. Без можливості втекти.

Кнут відчув, як у горлі пересохло. Це була пастка. Він знав це. І, судячи з виразів обличчя інших гостей, вони також це зрозуміли. Що було ще страшніше — Імгар не поспішав робити хід. І просто дивився, як страх і напруга розростаються, наче тріщини в склі.

Вальдемар вирівняв спину.

— Якщо ти думаєш, що можна змусити мене грати в твою гру…

— О, Вальдемаре, — лагідно перебив його Імгар. — Моя гра почалася задовго до цього вечора.

Глафіра тихо засміялася, проводячи пальцями по своєму браслету з сапфірами.

Рокнар глянув на неї.

— Вам це смішно?

— А вам ні? — вона нахилила голову. — Ви всі грали у змови, стежили одне за одним, плели інтриги… І що в результаті? Тепер ви всі — в пастці.

Регінальд зціпив зуби.

— Якщо ти нас затримуєш, це означає, що ти боїшся.

— Бояться ті, хто не контролює ситуацію, — спокійно відповів Імгар.

Раптом він зупинився.

— Але ви, мабуть, праві. Вам слід знати, чому ви тут.

Він повернувся до залу, охоплюючи всіх поглядом.

— У цьому залі є ті, хто думає, що вони сильні. І ті, хто вже відчув на собі, що таке бути слабким. Ви досі не помітили, що людей на світі катастрофічно мало, а ті, хто є, поділені на величезну кількість міст та селищ, по останніх закутках Лавразії, до яких не доросло коріння. Вони навіть не мають сил виживати. І коріння скоро забере і їх — останнє величне і могутнє королівство залишилося одне. І у нього один господар — Я.

Його голос звучав владно.

— І сьогодні ми побачимо, чи справді сила належить тим, хто її має… чи тим, хто зможе її забрати.

Настала глибока тиша. Вона затрималася в залі довше, ніж будь-хто очікував. Десь вдалині, за важкими кам’яними стінами, завив вітер.

Гості дивилися на Імгара, на його охоронців, на виснажених людей, що стояли осторонь. Хтось уже розумів, що потрапив у пастку. Хтось ще вірив, що це просто черговий спектакль — ефектний, загрозливий, але не більше.

І першим заговорив Вальдемар.

— Ти кажеш, що ми подивимося, хто сильний. — Його голос був рівним, але в очах виблискувала крижана гострота. — Але хто тут суддя? Ти?

Імгар усміхнувся.

— Ні.

Він зробив жест рукою, і натовп виснажених людей повільно рушив уперед.

— Суддями будете ви.

Рокнар зморщив чоло.

— Що це означає?

Імгар зупинився перед натовпом.

— Тут є ті, хто став сильним, зрадивши слабких. — Він провів поглядом по гостях. — Є ті, хто залишив своїх підданих помирати у голоді, щоб утримати владу. Є ті, хто будував статки на спинах злиденних. Є ті, хто продавав людей як худобу.

Він повернувся до виснажених людей.

— А тут — ті, хто вижив. І хто пам’ятає.

Регінальд глянув на натовп, а потім знову на Імгара.

— Ти хочеш, щоб вони нас судили?

— О, ні, — лагідно мовив Імгар. — Вони — не судді. Вони лише нагадають вам про ваші вчинки.

Раптом один із виснажених людей ступив уперед.

— Ти… — його голос був хрипким, надламаним.

Його очі дивилися на одного з гостей. Його пальці стискалися, ніби він знову відчував кайдани на зап’ястях.

Лицар у червоному плащі скривився.

— Я не знаю тебе, — пробурмотів.

— А я тебе знаю, — відповів виснажений чоловік. — Ти наказав спалити наше село.

Лицар витер піт з чола.

— Це була війна.

— Це була різанина.

Імгар зробив ще один крок вперед.

— Бачите? Всі ваші таємниці досі живі.

Вальдемар спрямував на Імгара гострий погляд.

— І що ж далі?

— Далі? — Імгар схилив голову набік, ніби здивований питанням. — Далі ви самі вирішите, хто сильний.

Його голос став тихим, ледь чутним.

— Ви чи ті, кого ви залишили в могилах… і хто вирвався з них.

Натиск із боку виснажених був миттєвим. Вони рухалися синхронно, майже без жодних ознак страху. Кожен удар був безжальним, кожен рух — відточеною майстерністю, що мала на меті лише одне: смерть або перемогу. Вони не відступали, не зупинялися перед тим, щоб дивитися на тих, кого вбивали.

Поки одні гості пробували тікати, інші — жорстоко билися. Проте з кожним ударом гості, на яких Імгар дивився з відчуттям непохитної перемоги, зрозуміли, що цей банкет був лише прелюдією до трагедії, яка довго залишатиметься в пам'яті кожного, хто пережив це.

Кров лилася рікою — вона покривала підлогу і стикалася з розбитими черепами, розтрощеними кінцівками, що колись були частинами гордих воїнів і аристократів. Перший удар, як грім серед ясного неба, став сигналом до початку справжньої бійні. Лицар, що стояв на передовій, впав першим. Він спробував вирватися, але до того, як встиг стиснути меч, покалічений солдат з жахливим обличчям, яке можна було важко впізнати через сліди старих травм, пробив його живіт ножем з такою швидкістю, що навіть сама смерть не встигла опинитися між ними. Лицар впав без жодного звуку; його очі лишалися відкритими, ніби погляд був звернений не до людей, а до того, що вже було за межами цього світу.

Імгар не зрушив з місця, лише його очі знову загорілися тією холодною, пронизливою пристрастю до контролю, яку він так любив.

Але в цей момент Глафіра змінила свою позу. Вона не дивилася на кровопролиття, яке розгорялося навколо, не чула криків і не бачила страждань своїх колишніх союзників, яких цей банкет перетворив на жертви. Вона уважно слідкувала за Імгаром і тими, хто залишився з ним. У її очах блискала жорстока рішучість.

Вона була готова. Не до боротьби з виснаженими людьми, які були просто частиною цього велетенського механізму. Вона була готова до боротьби з самим Імгаром, щоб відправити його в забуття, щоб отримати те, що вона вважає справедливим. Вона вже давно не визнавала його силу, думала, що він — це лише інструмент, частина великого плану, у якому не було місця для партнерства. Її бажання було простим і незмінним: трон, який той займав, має бути у достойного.

Чоловік в чорному плащі, що сидів за столом, помітив її рух. Він був тим, хто очікував зручного моменту для свого ходу. Його очі виблискували, спостерігаючи за кожним рухом Глафіри і за тим, як вона почала усвідомлювати, що її наступний крок може стати останнім для Імгара.

Вальдемар, що стояв серед бойовищ, вже відчував, як тягар цієї битви стає його власним. І не був готовий до цього. Всі ці роки шукав спосіб втекти від подібної боротьби, але тепер його вибір обмежений. Він не міг відмовитися і не міг залишити це місце. Його обличчя стало холодним і беземоційним, але в душі вже готувався до боротьби, бо в нього залишалося лише одне: або змусити Імгара впасти, або стати частиною цього жорстокого спектаклю.

Несподівано, на фоні всієї цієї боротьби, Глафіра наблизилася до Імгара — її рухи були швидкими й ефективними. Вона не відступала, не дивилася на загиблих, не відчувала жалю. Вона бажала перемогти його, відправити Імгара туди, де він не зможе більше зберігати свою владу. І тоді цей момент настав.

Глафіра виступила з усією своєю швидкістю та впевненістю. Вона підняла зброю — її руки були холодними і рішучими. Її рухи були безжальними, і цей момент був лише її. Тільки її.

Та її зброя пройшла лише половину шляху до виконання своєї місії, як її руки затисли могутні пальці Імгара. Його старі руки, на вигляд втомлені й ослаблені, зараз володіли такою силою, що навіть здавалося, ніби це не він, а потужна, непохитна сила самого часу, що піднялася з темних глибин його душі. Вона відчула, як його пальці, мов сталеві лещата, стиснули її горло, немов намагаючись затиснути останню краплю її волі.

Її очі розширилися від болю і жаху, але Імгар не рухався, залишаючись спокійним. Його погляд не виражав жодних емоцій, лише холодну впевненість у своїй силі, яка лишалася незмінною попри роки, що пройшли.

— Ти теж маєш бути серед них, — його голос був тихим, але кожне слово мало вагу. — Ти така сама, як вони, Глафіро. І тебе тут тримає лише золото, яке ти не покинеш.

Світ навколо неї розчинився в чорному мороці. Боротьба за свободу, за трон — усе це стало пустими ілюзіями перед тим, що Імгар насправді тримав у руках — її долю.

Але в ту саму мить, коли її шия почала пульсувати від болю, вона перестала бути людиною.

Не вибух світла, не спотворення плоті, не магічний порив, що розриває тіло. Ні. Все було природно, легко, так, ніби вона завжди була пташкою і тільки на мить дозволила собі носити людську оболонку.

І ось вона — вже не жінка в золоті, а чимала червоно-чорна пташка, що вислизнула з-під Імгарових пальців, лишаючи по собі лише купу дорогого непотребу.

Її розкішний одяг, важкий від золота й сапфірів, осипався додолу, як осіннє листя. Всі ті персні, намиста, застібки — усе, що мало вартість у світі людей, більше не мало значення для неї. Вони впали одним швидким, глухим сплеском, дзвеніли об підлогу, наче розбиті кайдани.

А вона вже летіла. Вислизнула з-під влади Імгара так само легко, як робила це сотні разів до цього. І цього разу вона навіть не обернулася.

Імгар зберігав спокій, дивлячись на її зникнення. Він не кинувся за нею, не гукнув, не спробував спіймати. І просто розтиснув пальці, повільно опустив руку і подивився на залишки її людського життя, розкидані біля його ніг.

А потім стіна вибухнула. Уламки каменю розлетілися по залі, здійнявши пил. Коли ж осів, стало зрозуміло, що з темряви проходу на них дивляться очі — великі, пронизливі, палаючі внутрішнім світлом.

Дракон. Він був гігантським, чорним, наче ніч, із відблиском рубінового світла в лусці. Його постава, погляд, навіть рухи — усе в ньому було знайоме, бо це було відображення самого Господаря. Бо коли Принц створював його, прагнув зробити його могутнім. А кого він знав могутнішого за Імгара?

Дракон здійняв голову, втягуючи повітря; його пазурі зі скреготом торкнулися кам'яної підлоги.

Імгар усміхнувся.

Стіни почали тріщати, обсипаючи гостей кам’яною крихтою. По всьому залу з гуркотом валилися кам’яні плити, відкриваючи чорні проходи у невідомість. Тріщини розповзлися, мов гнилі шви старого одягу, і банкетний зал, що ще хвилину тому здавався непорушною твердинею, тепер розпадався на очах.

Коли дракон повністю вийшов зі зруйнованої стіни й випростав крила, чоловік у чорному плащі без жодного сумніву розвернувся і швидкими, впевненими кроками зник за завалом, прямуючи до того, кого він шукав. Принца.

Тим часом Горнан, Кийлен та Корнило нарешті усвідомили, що залишатися тут — самогубство.

— Геть звідси! — крикнув Горнан, вириваючи руку Кийлена зі ступору.

— Дракон не жартує, — пробурмотів Корнило, прикриваючи голову від падаючих уламків.

Вони обернулися навколо, шукаючи вихід. Жоден прохід більше не здавався безпечним — в кожному або лежали обвали, або бушував хаос, або стояли ті, хто ще не зрозумів, що з ними буде, якщо вони не втікатимуть.

— Нам треба знайти Принца, — різко сказав Кийлен, і цього разу в його голосі не було байдужості.

— Так, тільки швидко, — підтримав його Горнан.

— Якщо він ще живий, — пробурчав Корнило, але рушив за ними.

Вони побігли в темряву, намагаючись дістатися до того, хто, можливо, знав, як вибратися з цієї пастки.