Раді Вас бачити!

Сонце ще тільки починало пробиватися крізь вузькі розломи в кам’яному склепінні, коли Кийлен і Горнан уже були на ногах, зігнуті в роботі над черговою купою каміння. Робота була нестерпною, повторюваною, але, на диво, саме це й допомагало їм витримувати нову реальність, у якій вони опинилися.

Раптом у загальному гомоні пролунав дзвінкий голос.

— О, а ви знову за своє! — весело промовила Марі, з’явившись з-за одного з завалів. Вона завжди вміла знаходити їх навіть у найдальших кутах цієї кам’яної тюрми, і це вже починало їх дратувати.

Кийлен сперся на коліно і важко зітхнув:

— Марі, я розумію, що тобі нема чим зайнятися, але нам зараз не до балачок.

Горнан додав, навіть не піднімаючи голови:

— Ми б, може, й поговорили, якби ти щось уміла робити, окрім того, як язиком молоти.

Марі примружила очі, склавши руки на грудях. Вона виглядала роздратованою, але не образилася так, як вони очікували. Замість цього вона гордо всміхнулася і випалила:

— Ну, зате я знаю того, хто вміє все. І майже не базікає.

Хлопці, які вже збиралися повернутися до роботи, завмерли. Марі часто говорила без угаву, але цього разу її слова справді зачепили їхню цікавість. Горнан, нарешті, підвів голову.

— Хто це?

Марі загадково посміхнулася, ніби саме цього питання й чекала.

— Спочатку пообіцяйте, що не скажете, що я просто вигадую.

Брати переглянулися. Вони прекрасно знали Марі і знали, що інколи вона могла перебільшувати або розповідати небилиці, щоб привернути увагу. Зараз у її голосі було щось інакше.

— Гаразд, — кивнув Кийлен. — Говори.

Марі на мить задумалася, а потім прошепотіла:

— Це той, кого всі бояться. Він ніколи не говорить зайвого, але, здається, знає про це місце все. І вміє робити будь-яку роботу, може відкрити будь-які двері, і ніхто не знає, як це можливо. І його не карають. Ніколи.

— Брешеш, — тихо сказав Горнан, але в його голосі не було впевненості.

— Не брешу! — наполягла Марі. — Я бачила, як він заходив туди, куди нас ніколи не пускають. Я навіть намагалася з ним заговорити… Але знаєте, що він зробив?

Хлопці мовчки чекали продовження. Марі зробила театральну паузу і продовжила:

— Він просто подивився на мене. Одним-єдиним поглядом. І я більше нічого не змогла сказати. Він мовчки пішов, і мені здалося, що я побачила, як він заходить у двері, які тут взагалі не повинні були бути.

Кийлен облизав пересохлі губи.

— І ти знаєш, де його знайти?

Марі хитро посміхнулася:

— Звісно. Якщо вам не цікаво, я можу просто піти і поговорити з ним сама.

Горнан втупився у неї, а потім знову перевів погляд на Кийлена. Щось у їхньому внутрішньому почутті підказувало: можливо, ця розмова могла змінити їхню долю.

І хоча розумом вони розуміли, що не варто довіряти Марі, серце веліло їм дізнатися більше.

— Добре, — сказав Кийлен, стискаючи кулаки. — Веди нас до нього.

Але була одна проблема: вони не могли просто зараз піти за нею. Їхня відсутність неодмінно викликала б підозри. Вони не знали, скільки часу займе їхня зустріч з таємничим незнайомцем, тож потрібно було придумати, як зробити так, щоб ніхто не помітив їхньої відсутності.

Кийлен швидко окинув поглядом своє робоче місце. Тут було кілька розбитих тачок, шматки каменю і старі інструменти. Він обернувся до Горнана:

— Нам потрібно створити ілюзію, що ми ще тут.

Горнан кивнув. Вони вирішили розкласти каміння та інструменти так, ніби вони продовжують працювати, а самі — сховатися за завалом і, дочекавшись зручного моменту, зникнути. Марі тим часом мала відволікти тих, хто міг би прийти перевірити їх.

— Я влаштую невелику метушню біля входу, — прошепотіла вона. — Вони точно на якийсь час забудуть про вас.

Хлопці швидко розклали інструменти. Візок був перевернутий так, ніби його ремонтували. Каміння акуратно розсипане, створюючи враження, що вони лише на мить відійшли. Горнан навіть залишив свою куртку, накинуту на найближчий камінь, ніби вона належала комусь, хто просто присів відпочити.

— Готово, — прошепотів Кийлен. — Марі, час діяти.

Дівчина кивнула і стрімко зникла між коридорами. Через кілька хвилин вони почули її голос десь неподалік: вона сварилася з кимось із наглядачів. Хлопці не стали чекати. Вони швидко прослизнули в тінь і зникли в глибинах тунелів.

Тепер їм залишалося тільки дізнатися, ким був цей таємничий чоловік і чому всі його боялися.

Вони вирушили вузькими коридорами, обережно оминаючи місця, де їх могли помітити. Під час ходи вона пояснила, що його називають Маленьким Принцом, тому що його батьки були справжніми ельфами. Це змусило хлопців замислитися.

Дорога привела їх до величезної печери, схожої на ту, що вони бачили лише в старих малюнках або в уяві. Велетенський природний отвір у склепінні пропускав світло, яке заливало печеру золотистим сяйвом. Сталактити спускалися зі стелі, ніби кам'яні клинки, а на підлозі розросталися мохи і навіть дрібні кущі. У центрі, оточена природними колонами, стояла древня споруда — маленький павільйон, який здавався створеним не людськими руками.

Стіни печери були вкриті дивними знаками, які, здавалося, світилися відблисками сонячного світла. Повітря тут було важким, насиченим запахом вологи та старовини. Здавалося, що саме місце дихало якоюсь незрозумілою таємницею.

— Ось ми і прийшли, — прошепотіла Марі.

Хлопці затамували подих, дивлячись на таємниче місце, де на них чекав хтось, хто міг змінити їхню долю назавжди.

Ледве Марі встигла завершити свої слова, як з глибини печери почувся глухий, майже неземний звук, схожий на далекий грім, що віддавався у високих склепіннях. Відлуння розкотилося довгим завиванням, і повітря наповнилося незвичною вібрацією, яка змушувала серце калатати у грудях, а руки — мимоволі стискатися в кулаки.

Кийлен і Горнан інстинктивно відступили назад, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Першою зреагувала Марі. Її очі розширилися від жаху, вона прошепотіла щось ледь чутне, а потім, не вагаючись ані миті, кинулася навтьоки, зникаючи в темряві, що вела назад у коридори.

Хлопці ж не встигли навіть рушити, як у печеру увірвалася тінь, що на мить закрила весь світ. Величезне створіння, чорне, як ніч, з червоними прожилками по крилах, що тьмяно світилися у відбитках сонячного світла, розкинуло свої кістляві, покриті грубою лускою, крила. Його безшумне приземлення здійняло в повітря хмару пилу й дрібних камінців. Його погляд був пронизливим, очі — глибокими, немов чорні провалля, у яких можна було загубитися.

— Хто ви? — запитав він голосом, що одночасно здавався стародавнім, як саме каміння, і несподівано спокійним. Його голос відлунював у печері, проникаючи в кожен закуток, змушуючи хлопців відчувати його не лише вухами, а й всім тілом.

Кийлен зробив крок уперед, змусивши себе говорити, хоча його горло було сухим, наче пересохлий струмок.

— Ми… ми прийшли сюди випадково… Ми не знали, що тут хтось є…

Створіння повільно звузило очі, розглядаючи кожного з них, наче зважуючи їхні душі.

— Випадково? — його голос став глибшим, розважливішим. — Випадковості не буває. Кожен, хто приходить у це місце, має намір. Чого ви шукаєте?

Горнан зціпив зуби, але промовчав. Він відчував себе здобиччю перед мисливцем. Його розум гарячково шукав вихід. Тим часом Кийлен, хоча й з острахом, відповів:

— Ми хотіли дізнатися про Маленького Принца… про того, хто все вміє.

Створіння мовчало кілька митей, а потім посміхнулося… або ж це було щось схоже на посмішку, адже у його пащі виблискували загрозливі, немов вирізані з кременю, зуби.

— Отже, ви шукаєте знання, але чи варто вам їх отримати?

Він зробив рух крилами, і вітер, що здійнявся, змусив хлопців трохи нахилитися вперед.

— Доведемо це. Я влаштую вам випробування. Ваша правда або ваша брехня стане очевидною.

Здавалося, самі стіни печери відгукнулися на його слова. З темряви з’явилися дві чаші: одна з чистою водою, що світилася м’яким блакитним сяйвом, а друга — з каламутною рідиною, темною, як ніч.

— Оберіть кожен, яку хоче, і зробіть ковток.

Брати перезирнулися. Холодний піт виступив на їхніх чолах. Горнан першим зробив крок уперед і, навіть не замислюючись, потягнувся до чаші з темною рідиною. В його очах було бажання — не тільки дізнатися правду, а й отримати силу, яку вона може дати. Він випив.

Кийлен, хоч і вагався, обрав іншу чашу. Його руки тремтіли, коли він наблизив воду до губ. Вона була прохолодною, майже дзеркально чистою, і коли проковтнув її, розум ніби прояснився.

Створіння спостерігало за ними уважно. Його очі блищали розумінням.

— Тепер ви знаєте, що не всі, хто шукає істину, готові до неї, — промовило воно.

Раптом Горнан відчув, як щось змінилося в ньому. Його серце забилося швидше, але не від страху, а від дивного, незрозумілого відчуття. Він спробував зробити крок уперед, але раптом усвідомив, що його тіло ніби охопила тінь. Відчуття було схоже на те, коли втрачаєш контроль над собою, коли тебе веде сила, яку ти не розумієш.

— Що зі мною? — перелякано запитав Горнан.

— Моє випробування показало, що ти мразота. Ти жадав не знання, а влади, — сказало створіння, нахиляючись ближче до нього. — І ти це отримав. Тепер ти під владою темної води.

Горнан поблід. Він зрозумів, що зробив помилку, але було вже пізно.

— Ні, ні, ні! Він мій брат і найкраща людина, яку я знаю! Що мені зробити? Як мені допомогти йому? — криком запитував Кийлен. Голос його був трохи тремтячим, але він не відвів очей.

Створіння знову посміхнулося, але цього разу з тінню печалі в своїх очах.

— Сам дізнаєшся. Незабаром. Ти обрав хорошу воду.

***

Кийлен важко дихав, майже тягнучи брата під руку. Хоча він був молодшим, зараз саме йому довелося взяти на себе роль сильнішого. Горнан майже не опирався — його обличчя було блідим, а очі — збуреними. Він ледве переставляв ноги, мовби досі не міг усвідомити те, що сталося в печері.

Дракон. Його неможливо було назвати інакше, хоча це слово й не хотіло виходити з вуст. Істота, що випробувала їх, виявила темряву в серці Горнана. Кийлен не міг збагнути: чи це було справжнім відкриттям, чи просто помилкою? Адже знав свого брата, ріс разом із ним, але зараз усе похитнулося.

Він знав одне: Горнану потрібна допомога і негайно.

Вони продиралися крізь вузькі коридори, тримаючись осторонь освітлених місць. Кийлен розумів, що не може просто кинутися в загальну їдальню разом із Горнаном — надто великий ризик, що їх помітять і зупинять. А їм зараз була потрібна не увага, а порятунок. Тому він зробив єдине можливе: сховав брата в темному кутку за одним із стосів старих ящиків.

— Сиди тут, не ворушися, — прошепотів, опустившись навпочіпки біля нього. — Я знайду Корнила. Він знає, кому можна довіряти.

Горнан нічого не відповів. Лише мовчки кивнув, опустивши голову.

Кийлен швидко розвернувся й вирушив до їдальні. У нього не було часу зупинятися, не було часу обдумувати, що робити далі. Він ішов швидко, але намагався не привертати уваги. Коли ступив за поріг їдальні, його очі миттєво почали шукати знайому постать.

Корнило сидів за одним із дальніх столів, задумливо розглядаючи щось у руках. Його погляд був відсутній, ніби він перебував десь далеко думками. Кийлен поспішив до нього, намагаючись здаватися якомога спокійнішим. Він навіть сів на лаву повільно, якби не було ніякої терміновості, і лише тоді схилився ближче.

— Корниле, мені потрібна твоя допомога. Просто зараз.

Корнило нарешті підвів погляд, примружився, уважно вивчаючи Кийлена.

— Що сталося? — спитав тихо, але тоном, який не дозволяв ухилитися від відповіді.

Кийлен проковтнув клубок у горлі. Він міг сказати правду, але міг і збрехати, уникнути пояснень. Однак знав: якщо хтось і зможе допомогти, то це буде Корнило.

— Горнану загрожує небезпека, — сказав стисло. — Він… Він був у печері. І сталося щось, що… Я не можу пояснити. Йому зле, дуже зле. Нам потрібна твоя допомога.

Корнило довго мовчав. Кийлен бачив, як він обдумує кожне слово. А потім, без зайвих запитань, просто кивнув.

— Ходімо.

Вони вийшли нишком, так, щоб їх ніхто не помітив. Корнило тримався тіні, ніби вже звик до таких пересувань, і Кийлену довелося докласти зусиль, аби не відставати. Коли вони дісталися до місця, де він залишив брата, Кийлен відчув, як серце закалатало в грудях.

Горнан усе ще сидів на місці, але його плечі тряслися. Він не видавав ані звуку, але його вигляд був таким, що це було навіть страшніше. Корнило нахилився, уважно оглянув його, а потім мовчки допоміг підвестися.

— Ми не можемо залишатися тут, — сказав Корнило коротко. — У мене є лише одна знайома жінка тут, якій, хоч якось, хочеться довіряти.

Варіант був ненадійний, вірити неможна було нікому, але вони пішли, знову зливаючись із тінями, знову прокладаючи шлях крізь небезпеку. Кийлен знав: цей день вони запам’ятають надовго.

Кийлен відчував, як його серце гупає в грудях, коли він ще раз глянув на брата. Горнан був блідим, його дихання уривалося, а тіло ставало дедалі важчим. Корнило допомагав нести його, але навіть у нього почали тремтіти руки від напруження.

— Ми майже прийшли, — прошепотів Корнило, намагаючись заспокоїти і себе, і Кийлена.

Вони піднялися останніми сходами і нарешті увійшли до кімнати жінки-пташки. Лише зачинивши за собою двері, вони дозволили собі перевести подих. Горнан знесилено осів на ліжко, а Кийлен витер лоб, спостерігаючи, як жінка уважно дивиться на них.

— Йому треба допомогти, — сказав Кийлен, намагаючись утримати голос рівним.

Жінка підійшла ближче, уважно оглядаючи Горнана. Вона провела пальцями над його обличчям, ніби щось відчуваючи, а потім знову подивилася на Корнила.

— Звідки він? — запитала вона.

Корнило сам не знав і поглянув на Кийлена, очікуючи відповіді. Жінка на мить перевела погляд на Кийлена, а потім глянула на Горнана ще уважніше.

— Він змінився, — прошепотіла вона. — Він… не той, ким був раніше.

У Кийлена всередині похололо.

— Що це означає? — насторожено запитав.

Жінка не відповіла одразу. Вона нахилилася до Горнана, торкнулася його лоба і прошепотіла щось незрозуміле. Очі його злегка розплющилися, але він ніби не впізнавав їх. А погляд був відстороненим, майже чужим.

— Тобі, хлопче, чай йти, — тихо сказала вона, випростуючись. — Ти не потрібен.

— Не потрібен? — Кийлен не розумів, що вона має на увазі. — Як я можу бути непотрібним, якщо він мій брат і я хочу допомогти?

Жінка подивилася на нього довгим, важким поглядом.

— Дракон. Той, кого ви зустріли в печері. Він зробив щось із вашим братом. І ти тут безсилий.

Кийлен відчув, як його пальці стискаються в кулаки.

— Але ми можемо йому допомогти, правда? — запитав Корнило. Його голос був сповнений напруги. Він занадто добре знав, як легко можна втратити людину, якщо діяти надто повільно.

Жінка задумалася, знову глянувши на Горнана. Вона нахилилася ближче, торкнулася його чола кінчиками пальців. Її губи ледь помітно стиснулися, коли вона відчула щось, чого не могли бачити інші.

— Можливо, — промовила вона. — Але це небезпечно. Потрібна особлива рослина — жовтоквіт. Без неї… — вона не закінчила речення, але Кийлену й Корнилу не треба було чути закінчення. Вони й так розуміли, що все може піти погано.

Корнило на мить зупинився, а потім прошепотів:

— Ми вже її знайшли.

Жінка різко повернулася до нього.

— Де вона?

Корнило ковтнув.

— В речах, які у нас відібрали. Ми не могли взяти все з собою, коли нас… — він не закінчив, бо слова застрягли в горлі. Ті речі залишилися в руках тих, хто їх забрав.

Кийлен зрозумів, що це означає. Його серце закалатало швидше.

— Ти мусиш йти на роботу, — сказав Корнило Кийлену. Голос його був напруженим, але рішучим. — Якщо ти не з’явишся, нас почнуть шукати. Якщо дізнаються, що вас там немає… це буде кінець.

Жінка кивнула.

— Йди і веди себе так, ніби нічого не сталося. Будь непомітним.

Кийлен востаннє глянув на брата. Горнан лежав, мов непритомний. Його шкіра була блідою, а пальці мимоволі смикали край тканини, ніби він бореться у своєму сні.

— Корниле, знайди квітку. Тільки швидко і так, щоб тебе не спіймали, — сказав Кийлен, перед тим як піти.

Корнило мовчки кивнув. Він знав, що це небезпечно, але знав і те, що вибору немає.