Раді Вас бачити!

Велика дурість — виправдовувати свої вчинки щодо новонароджених недостатком харчів і поганою вдачею невинних немовлят. Лора ніколи не знала і не запитувала, куди забирають всіх хворих дітей. Вона лиш знала, що так потрібно, і співчувала матерям, які «втратили» дитину. Немовлят замотували в тканину, як кокон, залишаючи лише ніс та очі відкритими. Та віддавали великим птахам темної ночі на Галявині, щоб ті їх забрали невідомо куди, а матерям казали, що віддали їх корінню. А тепер дітей немає…

Лора не знаходила собі місця цілий день: вона не знала, що їй робити — покинути цей світ чи знайти дітей, де б вони не були. Обидві думки, на диво, мали один фінал — смерть, але Брячислав повернувся через десятки років, та попри все… вона його пам’ятала.

Саме Лора тієї ночі прийшла до кімнати Адріяна і Брячислава. Її кроки були обережними, майже безшумними, коли вона ввійшла до кімнати, де спав Брячислав. Його обличчя було спокійним, але водночас змученим — як і мало бути у дитини, що випила напередодні снодійний напій. Його розслаблене маленьке тіло безсило лежало під ковдрою.

Лора затримала подих. Вона не хотіла цього робити, але вибору не було. Вона знала: він не проживе довгого життя тут, у світі, який існував лише для здорових і роботящих людей, що служать королеві. Його тіло зруйноване, а душа… Душа залишалася міцною, і це було найстрашніше.

Вона тихо підняла його. Хлопчик був легшим, ніж здавалося. Його виснажене тіло майже не пручалося, а він залишався у владі сну. Кожен її рух був обережним, але руки тремтіли від напруги. Вона несла його крізь ліс, поки повітря здавалося застиглим, немов природа сама затамувала подих, очікуючи.

Галявина була мертвою. Навіть птахи мовчали, а світло місяця огортало місцину таким густим серпанком, що Лора відчула, як її кров стигне в жилах. Вона поклала Брячислава на коріння.

Вона дістала ніж. Його лезо виблискувало під місячним сяйвом, і Лора відчула, як серце її стискається від страху. Рішучість тримала її руку міцною, але всередині кожна думка благала про зупинку. Вона притиснула лезо до своєї руки й зробила надріз. Кров повільно потекла по її пальцях, гаряча й густа.

Краплі впали на одяг Брячислава, темно-червоні плями розцвіли на його грудях, ніби квіти серед ночі. Лора затримала погляд на ньому, ніби чекала чогось. Вона чула, як корінці Дерева видають слабкий тріск, відгукуючись на запах крові. Її серце закалатало.

Вона піднялася, тремтячи, і ступила назад. Її завдання було виконано. Дерево забере його. Так мало бути. Вона швидко побігла подалі від Галявини, не даючи своїй крові кропити землю.

Дерево мало відчути запах крові та забрати «полеглого». Та Брячислав відкрив очі…

Тієї ночі Лора повернулась на Галявину, а там була тиша та пустота…

***

Кийлен та Горнан зустрілися з Лавром одразу, як пішли шукати когось із їхніх нових знайомих. Лавр помітив, що хлопців щось бентежить, і запропонував їм прогулятися далі в ліс верхи на ньому. Востаннє вони так проводили час, коли були ще дітьми й почувалися по-справжньому щасливими під час тих прогулянок, тож ця пропозиція припала їм до душі.

Ліс дихав прохолодою: шелестіло листя, а вдалині раз у раз чулося тріскання гілок. Горнан сидів попереду, а Лавр ступав повільно, обережно переступаючи через коріння Дерева.

— Ліс став такий тихий, — раптом мовив Горнан, прислухаючись. — Ми тут самі. Нас ніхто не чує.

Кийлен оглянувся через плече. Справді, довкола нікого не було. Вони зупинилися й злізли з Лавра.

— Щодо того, що нам розповіли чоловіки, — заговорив він. — Чи ми готові до бійок із людьми або вовками? Кого ще можна зустріти за межами нашого дому, окрім низькоросликів? А якщо й нас хтось ув’язнить? Битиме, різатиме чи, може, шмагатиме тими штуками, про які колись розповідав Річард? — уголос розмірковував Кийлен.

— Ми багато чого не знаємо. Може, ті коротуни зробили щось справді погане, — зауважив Горнан, пригладжуючи шерсть Лавра. — Може, ми все розуміємо хибно? Наші нові знайомі жодного разу на нас не крикнули, нічого поганого або грубого не зробили, нагодували нас у лісі. Вони добрі люди. Але ти помітив, як усі завмирають, коли їх згадують? Ніби вони вже й не люди, а якась загроза.

Кийлен глибоко вдихнув, вдивляючись у ліс навколо, наче перевіряв, чи нікого поруч досі нема.

— Можливо, вони і є загрозою, — повільно відповів він. — Або принаймні те, що стоїть за ними. Якщо вони шукали Дерево, то чому всі четверо? Невже кожен шукав, можливо, існуючого брата одного з них десь у світі? Хто знає, чи це не приведе й поганих людей просто до нашого дому. А ті карлики, що ховалися в лісі… може, їх шукають ті самі кати? Може, ці нелюди і до нас завітають рано чи пізно? Або ж ті самі карлики прийдуть до нас у пошуках прихистку.

Горнан мовчки гладив Лавра, обдумуючи відповідь.

— А якщо вони тікають, бо були потворами в чиїхось очах? — його голос звучав напружено, але без ворожості. — Ти про це думав? Хтось казав, що їх катували. Що вони втекли звідти, де люди творили щось жахливе. Хіба це не варте хоча б краплі співчуття?

Кийлен швидко зрозумів, що розмова не приведе до чогось конкретного, і задумався, як діяти далі.

— Співчуття? — перепитав він, не обертаючись. — А якщо їхня поява — це втеча, а знак того, що наше спокійне життя скоро скінчиться?

Обидва замовкли на деякий час. Їхні погляди ковзнули по деревах, у яких, здавалося, щось рухалося. Та то були лише гілки, що повільно хиталися від вітру.

— Ми навіть не знаємо, хто наші теперішні гості, — нарешті сказав Кийлен. — І точно не знаємо, чи вони кажуть правду. Але поки схоже, що щодо Адріяна вони не збрехали: він згадав Брячислава, а Адріяну я довіряю, отже, і його братові. Думаю, решта людей міркує так само. А Яоран, Корнило та Флоріан — це наш тягар. Ми привели їх сюди, тож маємо або прийняти, або вигнати. Вигнати ми їх не можемо, бо вони нам потрібні. Отже, лишається один варіант — дати їм роботу з навчання фехтування. Зробимо їх корисними для наших людей, і вони здобудуть довіру. Ми теж будемо серед учнів, щоб не виникало зайвих питань, чому навчаємося окремо. Я хочу, щоб про наші походи «за правдою» ніхто не знав.

Горнан зітхнув і обернувся до брата. Його обличчя було серйозним, але в очах з’явилася м’якість.

— То від планів пошуку тих книг ти теж не відмовляєшся? — риторично запитав він. — І скільки часу займе навчання?

— Сподіваюся, недовго, — відповів Кийлен. — Ми нічого не дізнаємося, якщо боятимемося навіть підійти ближче й домовитися. Тим паче, вони самі запропонували свої уроки.

Вони знову замовкли. Лавр тихо сопів, стаючи таким же мовчазним, як і ліс навколо.

Час було повертатися й знайти Корнила, аби нарешті почати навчання.

Вони знову сіли на Лавра й рушили назад до Дерева.

— Ти помітив, як ті, хто бачив карликів, розповідали про їхні очі? — порушив тишу Кийлен. — Казали, що в них видно цілі історії, ніби в зіницях відбилися всі муки, які вони пережили.

— І що? Це щось змінює? — Горнан кинув погляд на брата. — У кожного з нас є своя історія. У кожного — власні муки. Але це не робить нас безневинними.

— Муки не роблять нас безневинними, — погодився Кийлен. — Але роблять людяними.

Горнан відвернувся. В його очах майнуло щось схоже на жаль.

— А якщо вони втратили людяність? Якщо ті муки зламали їх настільки, що вони вже не здатні бути такими, як ми?

Кийлен замислився. Лавр неспішно переступав через коріння, що випирало з землі, мов підземні жили.

— Якщо вони втратили людяність, то це провина тих, хто їх катував, — зрештою сказав він. — Але хіба це означає, що ми маємо відвернутися? Ми ж не вони.

Горнан зупинив Лавра й подивився братові прямо в очі.

— А що, якщо ти помиляєшся? Якщо допомагаючи кожному, хто трапляється нам на шляху, ми лише прискоримо загибель усіх мешканців нашого дому?

Кийлен ненадовго замовк, відхилившись назад.

— Якщо ми помилимося, це буде наша помилка. Якщо нічого не зробимо — це теж буде наш вибір. І я не хочу жити з думкою, що ми могли б врятувати когось, але навіть не спробували.

Горнан нічого не відповів. Лише мовчки відвів погляд і рушив далі.

Ліс поволі світлішав, між деревами пробивалися теплі промені сонця. А в серцях обох братів залишалася тінь — тінь сумнівів, страхів і рішень, до яких вони ще не були готові.

Раптом Лавр зупинився, і хлопці помітили Рока та Сімму, які, здавалося, нишпорили лісом.

— Стежите за нами? — обурено запитав Горнан.

— Ні, ми просто прогулюємося лісом, — упевнено відповіла Сімма.

— Ага, вдвох. Так я й повірив. Ви востаннє поруч дихали років десять тому, а тепер, мовби ненароком, вирішили разом прогулятися, — насмішкувато кинув Горнан.

— Яке твоє, бляха, діло? — огризнулася Сімма.

— Ми вас шукали, — перебив сестру Рок.

— Замовкни, сучий син! — різко обірвала його Сімма, ступивши ближче з наміром вдарити.

— Ми діти спільних батьків, — спокійно сказав Рок. — Тому й тут. Наш батько спілкувався з Лорою. Як я дізнався, він засмучений. Давно я не бачив його таким. Чи ви до цього причетні? Чи, може, ті безхатьки — причина всіх проблем?

Кийлен зістрибнув із Лавра й підійшов до Рока.

— То, може, ти це в них і спитаєш? Навіщо тобі посередник? Або хочеш, щоб я поговорив із твоїм батьком?

— Слухай, давай… нормально поспілкуємося. Ми ж, зрештою, одна велика сім’я, — тихо сказав Рок.

— Конфлікти нам ні до чого. Навпаки, у нас є шанс завдяки нашим гостям вирішити чимало проблем, — додав Кийлен.

— То про які саме проблеми йдеться? — уточнила Сімма.

Кийлен і Горнан зрозуміли, що сказали зайвого, але вирішили, що частину роботи можна доручити й їм.

— Ми працюємо над покращенням життя в королівстві. Нові люди — це новий досвід. Вони навчать охочих цікавих речей. А ви заспокоїте Річарда і приведете бажаючих на уроки володіння зброєю. Це трохи розрядить напруження й додасть будням чогось нового, — сказав Кийлен.

— Чудово. А ми з Кийленом якраз плануємо поговорити з Корнилом про перші заняття, тож бувайте, — сказав Горнан, явно прагнучи завершити розмову.

Кийлен зрозумів брата, знову сів на Лавра, і вони рушили до Дерева. Та того дня вони більше не зустріли ні Брячислава, ні решти четвірки. Навіть за вечерею.

***

Лора сиділа у своїй кімнаті, схованій високо серед гілля старезного Дерева, яке вона називала домом. Кімната була просторою, але затишною: вікна пропускали м’яке світло зоряного неба, а легкий вітерець приносив аромат квітів, що росли на нижніх гілках.

На дерев’яному столику, зробленому з невеличких закручених гілочок, поруч із нею стояла чашка теплого трав’яного чаю, пара від якого повільно танула в прохолодному повітрі. Лора переглядала стару книгу з твердою обкладинкою, заглиблена в спогади, коли раптом у дверях почувся легкий стук.

— Заходь, — сказала вона, відриваючи погляд від сторінок.

Двері відчинилися, і до кімнати ступив чоловік. Його постать ховалася в тіні, проте голос лишався впізнаваним. То був Адріян. Раніше він жодного разу до неї не приходив, тим паче в таку пізню годину. Його поява виявилася настільки раптовою, що Лора мимоволі відклала книгу.

— Ти й досі любиш ці висоти, — сказав із теплою усмішкою, поглянувши на вікна, за якими сяяли зорі. — Завжди ближче до неба, ніж до землі.

— Облиш удавати, ніби добре мене знаєш. Де твої манери? Якщо маєш важливу розмову в такий час, то заходь і сідай, — відповіла Лора, жестом запрошуючи його навпроти.

Він сів, і його обличчя освітив місячний промінь. У рисах читалися смуток і відгомін ностальгії. Адріян замислено обвів поглядом кімнату.

— Пам’ятаєш той вечір? — почав рівним голосом. — Мені тоді було, мабуть, одинадцять. Ніч, коли зник мій брат. Минуло багато років, але я й досі бачу той момент так чітко, наче все сталося вчора. Я бачив і тебе. Там, біля ліфта, разом із моєю матір’ю…

Лора злегка нахилила голову — її погляд зосередився, ніби вона намагалася відтворити давно поховану пам’ять.

— Твій брат… — тихо повторила вона. — Так, я пам’ятаю ту ніч. Ліс тоді тривожив, навіть зорі здавалися блідими. Я була там. Чому ти піднімаєш це саме тепер?

Адріян подався вперед, знизивши голос:

— Тоді я мало що розумів, а тепер усвідомлюю: твоя присутність мала причину. Ти знала більше, ніж я міг збагнути. Я хочу почути правду.

Лора подивилася йому просто в очі. Погляд залишався спокійним, проте в глибині жевріла прихована напруга.

— Я була там свідомо. Я віддаю Галявині дітей, чиє життя обірвалося. Я передала Галявині твого брата, що заснув навіки. Деякі спогади важко носити, Адріяне. Ти певен, що готовий почути те, що я бачила тієї ночі?

— Так, я прагну цього! — різко відповів він. — Як могло статися, що мій «нібито» загиблий брат сьогодні стоїть переді мною живий? І навіть не намагайся заперечувати спорідненість — я впізнав би його і через сто років, а його особливість лише це підтверджує!

— Ти звинувачуєш мене? — різко відрізала Лора. — Твій брат лежав мертвим і був відданий Галявині. Саме так усе відбулося.

— А чия кров була на тобі тієї ночі? — спитав Адріян.

— Я пошкодила руку, коли клала тіло твого брата, тому одразу пішла до Дерева, щоб зупинити кров. Далі пам’ять обривається, — рівно промовила Лора.

Адріяну більше бракувало слів. Він так і не почув того, заради чого прийшов. Запитання лишилися без відповіді, та й звинуватити Лору він не мав підстав: вбивства не сталося, адже його брат живий. Тож не знайшовши полегшення, він попрощався й пішов. Лора ж залишилася в тривозі: усе її життя розходилося швами. Виходу вона не бачила й дозволила часу вирішити те, що лишалося поза її владою.