Спочатку:
На сторінку книги
Тим часом Брячислав та Адріян прогулювалися недалеко від Дерева. Брячислав зупинився — його думки були важкими, а серце — неспокійним. Поруч зупинився його брат і уважно подивився на нього.
— Ти знову замислився, — сказав Адріян, схрестивши руки.
Брячислав кивнув, не відриваючи погляду від далечіні.
— Люди продовжують помирати, — промовив тихо. — Але жодна дитина так і не народилася за останній час. Я говорив з товаришами щодо подорожі до місця, яке може дати відповідь на це питання.
Адріян опустився поруч і задумливо провів рукою по гілці.
— Ми всі питаємо себе про це, але відповіді немає. Ми звикли думати, що це просто прокляття часу, але воно триває надто довго.
Брячислав нахмурився.
— Це не може бути звичайною випадковістю. Я бачив інші поселення під час своїх подорожей, Адріяне. Люди там живуть довго, і в них народжуються діти, але тут… усе не так. І я не розумію, чому.
Адріян уважно подивився на брата.
— Ти кажеш, що в інших місцях є рішення проблеми?
— Не скажу напевно, що це рішення проблеми, а хоча б інформація. Для цього потрібно бути готовими шукати відповіді там, де їх, можливо, ніхто раніше не шукав, — додав він. — Ми повинні зрозуміти, що сталося з цим місцем. Інакше ми всі просто зникнемо
— І ти підеш у нову подорож? — запитав Адріян.
— Ні, я залишуся, — сказав Брячислав. — Нарешті, я вдома з братом.Та й нога моя бачила кращі роки, але хтось з моїх товаришів піде — це без сумнівів.
Адріян, нахилившись вперед, уважно вдивлявся в обличчя брата.
— Брячиславе, — нарешті тихо почав. — У тебе були діти? А кохана?
Брячислав замовк, його очі стали віддаленими, як у людини, що раптом опинилася в іншому часі й місці. Він не відразу відповів. Його рука мимоволі торкнулася обруча на зап’ясті — старого, зношеного, проте колись оздобленого витонченими різьбленими візерунками.
— Так… була. Колись. Її звали Ліора, — нарешті промовив, і його голос здався Адріянові тьмяним, наче затертим часом. — Вона була найсвітлішою частиною мого життя.
Брячислав зробив глибокий вдих, а потім, наче вирішивши щось важливе, заговорив знову:
— Ми зустрілися випадково. Вона була з села біля південних рубежів, там, де земля тепла і щедра. Ліора мала волосся кольору пшениці й очі, що сяяли, як весняне небо. Спершу я подумав, що це просто ще одна мандрівна історія, але з часом… усе змінилося.
Він на мить зупинився, дивлячись у землю.
— Ми мріяли про майбутнє, знаєш? Про дім, де буде тепло навіть у найхолодніші дні. Ми хотіли дітей, великий сад і спокійне життя далеко від доріг.
Адріян уважно слухав, відчуваючи, як кожне слово наповнюється болем, що накопичувався роками.
— Вона завагітніла, — продовжив Брячислав. Голос його зламався, але він не зупинявся. — Усе мало бути ідеально, але щось пішло не так… Ліора захворіла. Ми намагалися знайти допомогу, але було вже пізно. Я бачив, як вона тане у мене на очах. А разом із нею згасали і наші мрії.
— І дитина? — прошепотів Адріян.
— Дитина не вижила, — Брячислав похитав головою. — Я залишився один. Спустошений.
Він замовк на довгу хвилину, його плечі здригнулися, але сльози не текли. Їх уже не залишилося.
— Після цього я більше ніколи не залишався на одному місці надовго, — сказав Брячислав. — Я вирушив у дорогу і йшов доти, доки біль не став частиною мене.
Адріян поклав руку на плече брата, відчуваючи, як важко йому даються ці слова.
— Брячиславе… я ніколи не знав, що ти пережив таке.
— Ніхто не знав, — відповів Брячислав, і його голос знову став твердим. — Я вирішив поховати цю історію разом із нею, але іноді… іноді, знаєш, я чую її голос у вітрі. І тоді здається, що вона все ще десь поруч.
— І ти досі її любиш, правда? — спитав Адріян.
— Завжди, — прошепотів Брячислав. — І навіть якщо світ зміниться, її пам’ять залишиться зі мною назавжди.
Запала тиша. І лише вітер шелестів серед листя Дерева, мов шепотів історії про втрату й любов, які ніколи не зникають, а живуть у наших серцях, немов привиди з минулого.
— Дякую, що розповів мені, — сказав Адріян. — Ліора була щаслива, що мала тебе поруч.
Брячислав кивнув і тихо додав:
— І я був щасливий, поки вона була зі мною.
Брячислав на мить задумався, його погляд знову звернувся до горизонту, а потім повільно промовив:
— А ти, Адріян… Чи кохав ти? Чи була в тебе така ж історія?
Адріян злегка посміхнувся, але в цій посмішці була якась гірка тінь. Він провів рукою по іншій руці, наче згадував щось давнє й дороге.
— Так, я кохав… її звали Марена, — почав він, і його голос звучав так, ніби ці слова були давно приховані десь глибоко в серці. — Вона була прекрасною жінкою… сильною і вільною, як вітер. Я кохав її більше за все на світі, але я не міг дати їй того, чого вона найбільше бажала.
Брячислав уважно слухав, і його очі звузилися від здивування:
— Чого ж саме?
Адріян опустив голову — його плечі здавалися раптом важчими.
— Дітей… — сказав тихо. — Я ніколи не міг мати дітей. Це прокляття тягнеться тут, на Дереві, вже поколіннями. Тепер всі люди не можуть мати дітей… Я знав, що Марена хотіла сім’ю. Вона завжди мріяла про дітей, і я не міг дати їй цього щастя.
Він зробив паузу — його голос затремтів.
— Та потім… вона зустріла іншого чоловіка. Вони одружилися, і в них народилося двоє дітей. Я ніколи не заздрив їм… Я навіть був радий за неї, — Адріян усміхнувся сумно. — Вона знайшла те, чого я не міг їй дати.
— А потім? — запитав Брячислав, здогадуючись, що ця історія ще не закінчена.
— Вона померла, — відповів Адріян, зітхнувши. — Це сталося років з п’ятнадцять тому. Її діти вже дорослі. Час від часу я бачу їх у місті. Вони схожі на неї… навіть усміхаються так само. Хоч ніколи не дізнаються, що я колись кохав їхню матір більше за все на світі.
Тиша знову огорнула їх. Брячислав дивився на брата з глибоким співчуттям.
— Адріяне, — м’яко сказав. — Ти зробив для неї те, що міг. Ти дав їй свободу вибору і не тримав її біля себе, хоча міг. Це вимагає більше мужності, ніж будь-що інше.
Адріян кивнув — його очі блищали від сліз, але він не дозволив їм упасти.
— Можливо, — сказав тихо. — Але іноді я думаю, що, якби все склалося інакше, ми могли б бути щасливими разом…
Брячислав обійняв його за плече.
— Час не повернути назад, але її пам’ять — це твоє багатство, Адріяне. І твої дні ще не закінчилися.
— Ні, не закінчилися, — відповів Адріян, глянувши брату у вічі. — Можливо, є ще час для чогось нового.
***
Флоріан, Брячислав, Яоран та Корнило кожного вечора ділися своїми думками щодо їхнього нового дому, і цього разу вечір не став винятком.
— Ніколи ельфи і люди не були рівними, — почав Брячислав, провівши рукою по старій дерев'яній поверхні столу. Його погляд був спрямований кудись за межі кімнати, у далеку минувшину. — Усі ці легенди… про їхню мудрість і жорстокість, про золоті вежі, що піднімалися вище хмар. Чи то ті вежі не ельфам належали — не пам’ятаю точно, але ми виросли на цих історіях, та хто з нас хоч раз бачив ельфа?
— Ніхто, — зітхнув Флоріан. — У цьому й трагедія. Найбільше королівство ельфів перетворилося на общину відлюдників. Дерево залишилося, але ми навіть не знаємо, яким воно було раніше.
— А що, як побачити справжнього ельфа, було б зовсім не так, як у казках? — замислився Яоран. Його голос затих, а пальці нервово ковзали по краю чашки. — У дитинстві я мріяв зустріти ельфа. Хотів запитати, як це — жити століттями, бачити, як змінюються світи.
— У дитинстві всі мріють про ельфів, — промовив Корнило. — Але коли виростаєш, розумієш, що жодної казкової істоти вже немає. Є лише люди, які намагаються вижити у світі, що їх не приймає.
Флоріан опустив голову.
— Якби ж то вони лишили нам більше відповідей, ніж здогадок. Усе, що залишилося, — уламки колишнього світу і наше Дерево, яке нагадує в’язницю. І ми досі живемо за їхніми правилами, хоча їх уже давно немає.
— А ти хотів би побачити ельфа? — тихо спитав Яоран, поглядаючи на Корнила.
Корнило усміхнувся сумно.
— Що ж, мабуть, так. Хоча не впевнений, чи це принесло б спокій. Мені здається, що правда могла б виявитися куди гіршою, ніж наші легенди.
Запала важка тиша. Тільки вітер шепотів крізь листя Дерева, наче щось розповідав.
— Колись я вирушив до старих міст, де, казали, ще можна знайти ельфійські зали, — згадав Брячислав. — Але там були лише уламки. Золоті плити розкрадені, фрески вицвіли. І щоразу, коли я дивився на них, відчував, ніби щось спостерігає за мною з глибоких тіней.
— Може, вони досі є, але не на Дереві? — пошепки промовив Флоріан.
— Якщо вони й залишилися, то це вже не ті ельфи, про яких ми мріяли, — відповів Корнило. — І якщо ми їх зустрінемо, то, можливо, пошкодуємо про це.
— А якби вони повернулися… ти б запитав у них, що сталося з людьми? — запитав Брячислав.
Корнило замислився — його очі стали холодними й глибокими.
— Так, — сказав нарешті. — Але я не впевнений, що хотів би почути їхню відповідь.
