Раді Вас бачити!

Горнан із підозрою дивився на свою миску з юшкою, що пахла гнилою деревиною. Розварені гриби та темні ниткоподібні водорості плавали на поверхні, створюючи моторошний вигляд. Його не покидало відчуття, що їжа тут спеціально настільки гидка, щоб ніхто не мав сил думати про втечу.

Кийлен сидів навпроти, але майже не торкався їжі. Він втупився в порожнє місце, де раніше сидів Корнило, і зціпив щелепи.

— Уже друга вечеря без нього, — пробурмотів Кийлен, ледве ворушачи губами.

— І що? — Горнан кинув у рот шматок хліба, що більше нагадував камінь, ніж випічку.

— Це не схоже на щось хороше.

— У цій дірі нічого хорошого й не буває.

Раптом за їхніми спинами скрипнула лава, й до них підсіла Маріка — та сама дівчина з викривленою спиною. Вона рухалася трохи незграбно, але її очі блищали лукавством.

— Ви сьогодні такі серйозні, — протягнула вона, клацаючи ложкою по краю своєї миски.

— Нам не смішно, — буркнув Горнан.

— Це тому, що ви ще не знаєте, як сміятися тут, — Маріка набрала в ложку юшку, понюхала її, скривилася, але все ж сьорбнула.

— Ти щось знаєш? — Кийлен уп’явся в неї поглядом.

— Знаю багато чого! — вона усміхнулася, але її очі не змінили виразу. — Наприклад, знаю, що ви схожі на людей, які ще вірять, що життя справедливе.

— Де Корнило? — Горнан перейшов до суті.

— О, він десь там, — дівчина розмахнула рукою, вказуючи кудись у невизначеному напрямку. — Десь, де йому зараз краще, ніж вам.

— Тобто?

— Тобто він, може, навіть у теплі. І з нормальним одягом.

Кийлен і Горнан перезирнулися.

— Якщо це так, то чому? — підозріло запитав Кийлен.

— Бо він знає букви! — з удаваним захопленням видихнула Маріка. — А ще тому, що хтось вирішив його не ламати, а використати.

— А якщо він не згоден?

— Хто тут когось питає?

Маріка знову сьорбнула юшку, цього разу з виглядом, ніби це їй приносить задоволення.

— І що, ти просто прийшла посміятися? — роздратовано кинув Горнан.

— Я прийшла вас розважити.

— Нам не до розваг.

— Ну, тоді просто посиджу тут. Або хочете, розповім історію?

— Нам не потрібні історії, — Кийлен насупився.

— Тоді я розповім вам правду.

Вона обвела їдальню поглядом. У кутку хтось голосно хруснув шматком сухого хліба, десь брязнули миски, а на дальньому кінці приміщення пролунав знайомий, різкий голос.

— Смердючі свині!

Горнан і Кийлен завмерли. Всі в їдальні теж відразу стихли.

Кнуровий Кнут стояв біля одного зі столів, розмахуючи своїм канчуком. Перед ним на підлозі лежав перекинутий посуд, а якийсь худий чоловік зі зламаним носом здригався, притискаючи руки до обличчя.

— Ви що, думаєте, що можете їсти, як вам заманеться?! — гримів Кнут. — Вам що, мало вчорашнього?!

Він вдарив нещасного ногою в плече — той захитався, але не впав.

Маріка, не повертаючи голови, шепнула:

— А ось і наш улюблений шмат лайна.

Горнан і Кийлен не відводили очей від Кнута.

— Він тут ще з дитинства, знаєте? — продовжила Маріка. — Його ім’я давно забули, але через його любов до батога всі почали кликати його Кнуровим Кнутом.

— Він же такий самий, як інші, — прошепотів Кийлен.

— Так. Тільки вирішив стати не тим, кого б’ють, а тим, хто б’є.

Кнут тим часом шмагав батогом по столі, вимагаючи, щоб винний піднявся й став на коліна.

— Скажи “дякую”, що я тобі дозволяю жерти! — гаркнув грубо.

Чоловік намагався щось сказати, але в роті в нього була кров.

Кнут скривився, відвернувся й раптом ковзнув поглядом по їдальні. Він помітив Кийлена та Горнана, і його очі звузилися.

— А ось і наші новенькі! — голосно вимовив, прямуючи до них.

Маріка відсунулася, ховаючи посмішку.

— Ну що, сичите тут у куточку? Думаєте, що ви особливі? — Кнут сперся руками на стіл, нахилившись ближче.

— Ми просто їмо, — рівним голосом відповів Кийлен.

— Їсте, га? — Кнут фиркнув. — Тоді, може, ротом будете працювати менше, а руками більше?

Він випростався, кинувши на них останній зловтішний погляд.

— Геть! За роботу, смердючі свині.

***

Горнан, Кийлен і решта нещасних знову були у своїх темних, сирих кімнатах на кам’яній каторзі. Робота не змінювалася — брати один камінь, оглянути, перекласти, повторити. Каміння було всіх розмірів і форм: гострі уламки, шорсткі валуни, гладкі шматки, що здавалися чужорідними серед загальної маси пилу та бруду.

Горнан мовчки схопив черговий камінь і переклав його на купу. Глухий стукіт. Наступний. Ще один. Рухи були механічними — тіло вже знало, що робити, без команди. Свідомість віддалялася від процесу.

Він намагався не думати про Корнила. На якусь мить уявив, що той зараз сидить за столом із пером у руках, у теплі, з нормальною їжею перед ним, але це не було правдою. Точно не могло бути. Від таких думок ставало лише гірше.

— Це дурня якась, — буркнув Кийлен, опускаючи камінь із силою, ніби хотів його розбити. — Кожного дня те саме.

— Краще не думати, — відповів Горнан хрипло.

— Не думати? А що нам ще робити?

— Перебирати каміння.

Кийлен зітхнув.

— Бляха, Горнане. Ти вже як вони.

— Я не як вони, — спокійно відповів Горнан, але знав, що це не зовсім правда.

Він знову взяв камінь, потертий і вкритий нальотом. Чомусь цей рух — знайомий, передбачуваний — приносив йому дивний спокій. Одне й те саме, знову й знову, ніби світ переставав існувати за межами цього нескінченного процесу.

Горнан раптом згадав руки матері, її дотик, коли вона гладила його по голові. Вона завжди казала: «Займи себе чимось, коли боляче». Коли вони втратили пана Альберта, батька Кийлена, вона теж багато працювала. Тільки не з камінням, а з тканиною, з тим, що потрапляло їй до рук. Вона щось шила, перебирала, чистила, чимось займалася — аби тільки не сидіти без діла.

Горнан стиснув камінь у руці.

Його матері більше немає. Її тіла навіть не залишилося. І він нічого не зміг зробити, щоб це змінити, але міг… перекладати каміння. Рухати руками. Дихати.

— Я просто… хочу забути, — прошепотів.

— Що? — перепитав Кийлен.

— Нічого.

Вони працювали ще деякий час мовчки.

Кийлен все ще злився, і це було чути по його диханню. По тому, як той кидав каміння, а не клав. По тому, як його пальці стискалися в кулаки щоразу, коли дивився на стіну перед собою.

— Ми не можемо просто… — почав тихо.

— Що? — перебив Горнан.

— Просто чекати. Ми не можемо цього робити.

— І що ти пропонуєш?

Кийлен стиснув губи. Він не мав відповіді. Горнан це бачив, але знав, що з усіх варіантів найпростіший був єдиним можливим: просто працювати. Бо поки ти працюєш, ти не думаєш. Не відчуваєш болю. Не згадуєш тих, кого втратив.

***

Сімма прокинулася задовго до сходу сонця. Вона не пам’ятала, коли востаннє висипалася як слід. Думки не давали їй спокою — батько знову був надто слабкий, а минулого разу допомогла лише одна річ: та настоянка, яку вони приготували разом з Еліною. Вона не могла гаяти часу.

Пан Річард лежав у своїй кімнаті, загорнутий у теплі покривала; його очі ледве відкривалися, а губи шепотіли слова, які, мабуть, мали сенс лише для нього. Він ніби балансував на межі між цим світом і чимось іншим, невидимим. Його руки були слабкими, ніби навіть тримати цей світ у своїх пальцях стало надто складно.

Сімма поклала руку на його лоб. Гарячий. Занадто гарячий. Вона швидко вийшла з кімнати. Їй була потрібна Еліна.

***

— Я знала, що ти прийдеш, — тихо сказала Еліна, коли Сімма зайшла до її помешкання.

Її турботливі очі уважно вдивлялися в обличчя молодої жінки, а руки вже знайшли кошик, у якому зберігалися потрібні трави.

— Ми знову зробимо настоянку, — мовила Сімма, більше як ствердження, ніж як питання.

Еліна кивнула.

— Йди за мною.

Вони пішли до кімнати неподалік, де в тіні гілок ховалася стара дерев’яна стільниця, вся всіяна подряпинами від ножів, сушених листків і глибоких вм’ятин від пестика, яким вона товкла коріння.

— Ти пам’ятаєш склад? — запитала Еліна.

Сімма кивнула. Вони почали працювати. Кожен рух був злагодженим і чітким: спочатку вони відібрали листя трави, що мала охолоджувати гарячковий стан, потім — коріння, яке зменшувало слабкість і повертало силу. Далі було найважливіше — червонувата кора, що додавала відвару потрібної міцності, та паростки з кущиків відомих всім плодів Дерева.

Еліна подрібнювала її ножем, повільно і впевнено. Сімма вже поставила воду на вогонь.

Запахи заповнили повітря: гіркуватий аромат трави, терпкість кори, слабкий натяк на землю, з якої все це виросло.

— Ти нервуєш, — сказала Еліна, не відриваючи очей від роботи.

— Я не хочу втратити його, — відповіла Сімма.

— Я знаю.

Вода почала закипати. Еліна всипала туди подрібнені компоненти і почала повільно розмішувати.

— Треба чекати, поки вода стане темною, — мовила вона.

Сімма тільки кивнула. Вона не могла сидіти спокійно, тому взялася складати на стіл інші речі, перевіряючи, чи все готове. Її руки нервово смикали тканину фартуха, але в очах було тільки одне — бажання встигнути.

Минуло ще трохи часу, поки рідина не стала густою, майже чорного кольору.

Еліна обережно зняла казанок з вогню, а Сімма вже тримала чистий глиняний глечик, у який вони мали перелити настоянку.

Краплі падали важко, ніби сам напій не хотів покидати казанок.

— Все, — прошепотіла Еліна.

— Дякую, — так само тихо відповіла Сімма.

Вона взяла глечик і, не гаючи ні хвилини, попрямувала назад до свого батька.

***

Пан Річард не реагував, коли вона увійшла до кімнати.

Сімма сіла поруч і торкнулася його плеча.

— Тату, ти маєш випити це, — сказала вона.

Його очі ледве відкрилися. Він щось прошепотів, але слова розчинилися в повітрі.

Сімма піднесла глечик до його губ.

— Будь ласка, — її голос зламався.

Він зробив один ковток, потім ще один. І Сімма сиділа поруч, поки за вікном повільно сходило сонце.

Сімма сиділа біля батькового ложа, певний час тримаючи його зморшкувату руку у своїй. Настоянка вже почала діяти, а пан Річард, хоч і не прокинувся повністю, здавалося, дихав рівніше. Його обличчя не було таким блідим, як зранку.

Вона м’яко стиснула його пальці й опустила погляд. Її думки безладно металися між страхом за батька і тим, що чекало її після цього ранку.

Поки пан Річард безсило лежав у себе в кімнаті, вона разом із Флоріаном проводила дні в тій самій кімнаті, яку вони так важко відкрили. Вони читали там книги, записи, все, що могло допомогти їм зрозуміти, що відбувається на Дереві. Вона думала, що коли прочитає всі старі записи, то зможе розібратися в усьому, але відповідей не було. Вона зітхнула і пригадала, як минулого вечора вони знову сиділи при світлі ліхтаря, розкидавши перед собою зошити та сувої. Флоріан мовчав, зосереджено водячи пальцем по рядках одного зі списків, що виглядав найстарішим із усіх.

— Тут майже нічого не зрозуміло, — пробурмотів він.

— Я знаю, — відповіла Сімма, склавши руки на колінах.

Частина записів була написана зрозумілою мовою, але складно і плутано. Уривки речень то натякали на якісь давні події, то обривалися раптово, не залишаючи навіть натяку на продовження. А були й такі тексти, які наче навмисно ховали від них істину. Деякі сторінки покривали рядки символів, схожих на літери, але сплетених так, що їх неможливо було розшифрувати. Вона пригадала, як годинами вдивлялася в них, намагаючись зрозуміти бодай одне слово, але символи залишалися глухими до її спроб.

— Якщо ці записи щось приховують, то, можливо, для цього є причина, — сказав Флоріан.

Сімма підняла голову.

— Що ти маєш на увазі?

Він подивився на неї поверх книги.

— Я не знаю. Може, ці записи не для нас.

Сімма насупилася.

Вона не могла прийняти таку відповідь.

— Якщо ми тут виросли, якщо це місце — наш дім, то чому ми не повинні знати, що тут було раніше?

Флоріан не відповів.

Сімма обвела поглядом кімнату. Полиця, що займала більшу частину стіни, була забита книгами й зошитами, частина з яких була розкладена на столі перед ними. Кожен із них вони перегортали вже кілька разів, але так і не наблизилися до розгадки.

— Ми не можемо здатися, — сказала вона тихо.

— Я й не пропоную, — знизав плечима Флоріан.

Він узяв інший запис і почав повільно його перегортати.

Але навіть тоді, коли вони продовжили шукати, Сімма не могла позбутися відчуття, що вони рухаються по колу.

Тепер, сидячи біля батька, вона точно знала: часу обмаль. Якщо вона нічого не знайде зараз, то, можливо, втратить і батька, і шанс дізнатися правду.

***

Лавр блукав серед скелястих гір, що здіймалися навколо нього, мов похмурі стражі, непривітні й незворушні. Вони стояли тут споконвіку, холодні й мовчазні, вкриті сивим мохом і вітряними рубцями, які залишили на них роки невпинної боротьби з буревіями. Відколи помітив дивний відблиск у воді й здавалося, що крізь калюжу на нього дивилися очі тієї великої страшної істоти, не мав спокою. Щоночі здригався, коли вітер приносив шепоти невідомих голосів, коли між ущелинами розгорталися тіні, що здавалися йому живими.

Він шукав. І досі вірив, що десь має бути вхід, яким користувалися ті, хто забрав його супутників, але скелі не розкривали своїх таємниць. Куди б не пішов, куди б не ступали його важкі копита, перед ним були лише безплідні кам’яні хребти, засніжені шпилі й безкінечні урвища, які вели в темряву.

Ночі були жорстокими. Лавр, що звик до лісової прохолоди, до затишку м’якої трави під ногами, тут відчував лише крижаний подих гір, що проникав у саму шерсть. Він шукав прихисток у природних гротах, ховався за валунами, намагаючись знайти місце, де вітер не пронизував би його наскрізь, але холод не відступав.

Їжі було мало. Він здирав мох із каміння, шукав серед уламків висохлих кущів бодай трохи листя, яке не згубив мороз. Часом йому траплялися дрібні рослини, що вперто проростали крізь тріщини в скелях, та їх було недостатньо, аби втамувати голод. Йому доводилося рухатися далі, від вершини до вершини, від ущелини до ущелини, сподіваючись знайти хоч щось, що дало б йому сил продовжувати шлях.

Та щоразу, коли натрапляв на поживу, помічав щось тривожне. Подряпини на каменях, відбитки копит у снігу, легкий запах чужої присутності, що змішувався з морозним повітрям. Бо був тут не один. Хтось блукав цими горами, як і він; хтось знав їх краще за нього, але чи була ця істота другом чи ворогом, не знав.

Одного похмурого дня, коли вітер завивав так, що здавалося, ніби гори говорять самі з собою, Лавр відчув щось інше. Його великі ніздрі розширилися, уловлюючи новий запах – не вітер, не каміння, не сніг. То був запах шерсті, живого тіла, сили, схожої на його власну. Коли підвів голову, то побачив їх… Лосі, але не такі, як він.

Ці створіння здавалися витесаними з самого каменю. Вони були більшими за звичайних лісових родичів Лавра, їхні м’язи були напруженими, як натягнуті канати, а їхні роги здавалися не кістковими, а кам’яними – важкими, темними, мов самі скелі. Їхня шерсть була довгою, розпатланою, ніби вітер і сніг билися об неї століттями, не в змозі зламати цю істоту.

Вони йшли повільно, впевнено, ніби були частиною цієї місцевості, ніби ці гори були їхнім домом, який вони ніколи не покидали. Лавр не рухався. Він не знав, чи вони вороги, чи просто тіні минулого, що блукають горами, як привиди.

Один із них, найбільший, зупинився. І нахилив голову, і темні очі зустрілися з очима Лавра. І тоді Лавр почув. То був не голос. То були не слова. То був відгук у його власній свідомості, тихий, глибокий, ніби самі камені почали говорити з ним. Хоч і не знав, що це означало, але зрозумів — ці істоти знали щось, чого ніхто не знав. Вони були тут задовго до нього. Вони були частиною історії, що почалася ще до того, як він прийшов у цей світ.

Але думки перервала тінь, що раптом майнула між камінням. Лавр не встиг розгледіти, що це було, коли почув звук, схожий на подих землі — глибокий, розкотистий, наче підземний грім. Він відчув, як під ним здригнулася земля. Повітря стало важким, просоченим запахом, якого тут не було раніше.

Щось виринуло з темряви. Велике, більше за нього, з очима, що сяяли холодним світлом. Тіло, вкрите лускою чи кам’яною бронею, майнуло в сутінках, і Лавр зрозумів — це створіння полює. Йому не треба було чекати. Його інстинкти кричали: «Біжи!».

Він стрибнув убік, коли пазуриста лапа з тріском врізалася в камінь. Гора здригнулася від удару, каміння посипалося вниз. Лавр біг. Його копита ковзали по слизькому схилу, серце калатало в грудях, але страх штовхав його вперед.

Він не знав, куди біжить. І чув, як за спиною щось дихає, важко й гаряче, ніби сама земля задихалася від люті. Чув, як каміння летить йому навздогін, як хижий подих стає ближчим.

Він побачив темний прохід — вузький розлом між скелями, звідки текла вода. Лавр не думав. А кинувся вперед, штовхнувся копитами й зник у темряві.

Вода забризкала морду, коли він вгруз у холодний потік. Позаду почувся рев, і темрява поглинула його повністю.