Спочатку:
На сторінку книги
Настав один з весняних днів 3145-го року від початку відліку років.
Кийлену вже виповнилося 17, а Горнану — 23 роки відповідно. Вони виглядали як дорослі парубки: одягнені в прекрасні сіруваті штани з трьома дерев’яними ґудзиками та білі сорочки, виткані й вишиті вручну ще сотню років тому. Лише жилети в них були різні, хоча й відрізнялися лише кольором: Горнан любив зелену, а Кийлен обожнював темну, майже чорну. Вони носили витончені туфлі, зроблені з павутиння, укріпленого рослинними смолами.
Як завжди, вони виходили на прогулянку лісом, де їх зустрічав Лавр — величезний і поважний лось, чий зріст сягав висоти голови дорослого ельфа. У нього ще не було рогів, але вони мали почати рости наприкінці весни. Лаврові було вже близько 13 років, через що його називали старим, але, попри свій вік, він мав енергії ще на десятиліття. За давніми писаннями, за сприятливих умов лосі жили 20–25 років.
Втрьох вони прогулювалися лісом і розмовляли.
— «Сьогодні вже тепліше», — звернувся до Кийлена Лавр.
Лось умів контактувати з ельфами. Щоправда, ельф тут був лише один, і спілкування відбувалося лише телепатично, хоч іноді й нечітко. Кийлен ніби вловлював думки, що виникали в голові його друга, і міг відповідати йому звичайною мовою, яку Лавр добре розумів.
— Так, тепліше, та радості — нуль. Жодна пара людей не чекає на поповнення, хоча цьогоріч урожай має бути не меншим, ніж за останні п’ять років, — похмуро відповів Кийлен.
Ця думка не давала йому спокою. Він не став королем, навіть лідером. Та й кого тут очолювати? Групу людей усього з п’яти сотень? Їх залишалося все менше, і, здавалося, мешканці доживали свої останні роки. Це був кінець. Кінець усьому живому. А він… він залишиться сам у порожній, безкінечній ельфійській вічності. Навіть Горнан не розділить її з ним — бо піде раніше.
— Я говорив із людьми. Вони не відмовляються мати дітей, навпаки — намагаються… Але просто не можуть. Бо не здатні мати дітей, — сказав Горнан.
— «Це сумно. Може, вони хворіють?» — подумав Лавр.
— Хмм… причина точно має бути. Щось змінилося. Потрібно все проаналізувати, — занепокоєно промовив Кийлен.
— Що думає Лавр? — запитав Горнан, адже як людина не міг чути думок лося.
— Він думає, що це може бути якась хвороба, — відповів Кийлен. — Ми повинні з цим щось робити. Терміново! Починаємо прямо зараз!
Рішуче розвернувшись, він попрямував до однієї з кімнат на Дереві.
***
Кийлен із завзяттям увійшов до кімнати поруч зі шкільним класом. Там зберігалися література та деякі наукові матеріали, зокрема праці з медицини й біології. З головою поринувши в книги, він годинами вчитувався в кожну сторінку, шукаючи бодай якісь зачіпки, що допомогли б йому зрозуміти причину проблеми.
Минуло не менше восьми годин, коли його помітив викладач і зайшов до кімнати.
— Ніколи не бачив у Вас стільки наснаги до вивчення місцевої бібліотеки. Може, я зможу щось підказати? — запитав Річард, упевнено наближаючись до столу.
— Ви знаєте щось про хвороби людей? Чому їм може бути настільки зле, що вони навіть втрачають здатність народжувати дітей? — втомлено запитав Кийлен, закриваючи книгу з антропології.
Річард трохи помовчав, а потім, неквапливо опустившись на стілець, сказав:
— Бачу, Ви намагаєтеся боротися з невідворотним.
Кийлен зиркнув на нього, не розуміючи, що той має на увазі.
— Я, звісно, не знаю, що саме призвело до нашого кінця… Як би жорстоко це не звучало, так улаштований світ. Хтось був першим, хтось має бути останнім. Завжди є початок і є кінець. Якщо цей кінець безповоротний… то, можливо, ми можемо зробити його менш болючим. Ми можемо насолодитися життям, яке нам ще дароване.
Пан Річард говорив спокійно, майже беземоційно, ніби вже давно прийняв цю думку.
— Я не хочу вселяти у Вашу свідомість песимізм, — продовжив він. — Я підтримаю будь-яке Ваше рішення, хай до чого воно призведе. Головне — будьте готові до всього.
— Ви про що? Ви говорите загадками! Ви можете допомогти? — наполягав Кийлен, уже остаточно розгублений, але заінтригований.
— Я прожив на цьому світі 60 років, бачив ні багато ні мало, але точно знаю: якби я шукав проблему та її рішення, то почав би здалеку. Жінки не народжують, бо більше на це не здатні, але ж у минулі роки вони народжували? Народжували! — почав роздумливий монолог пан Річард. — Але не всі. Людей було більше, а відповідно, хтось та й народить, тож ця проблема існувала вже давно, хоч і була майже непомітною. Тим паче, ще за часів Вашого дитинства Ваш батько Альберт, який був мені добрим товаришем, занепокоївся проблемою перенаселення. Тоді кожен відчув на собі нестачу їжі.
Зрозумілим є бажання жінок не народжувати по три–п’ять дітей, та й не кожна мала чоловіка. Як Ви пам’ятаєте, жінок було значно більше, і на них покладалася відповідальність за народження й виховання дітей. Мене підводить пам’ять, пробачте, не згадаю, скільки саме нас було в різні роки, але після великого «дітонародження» настав спад. Хоча погоджуюся, що це навряд чи єдина причина нашої проблеми сьогодні. Та, на жаль, іншої я визначити не можу.
Проте є дещо, що Вам час дізнатися. У кожної сім’ї є таємниці, а тим паче — у королів. Я не знаю їх усіх, але… кхе-кхе… пробачте… знаю, де можуть бути відповіді.
— Річарде! Говоріть зараз же! — обурився ельф, усвідомлюючи, що від нього, сина королівського роду, щось приховували звичайні люди.
— Хіба Ви ніколи не замислювалися над тим, чому в нас так мало книг? Це вся бібліотека, яку ми маємо, хоча живемо в найбільшому королівстві сьогодення. Я одразу відповім: це не вся література і вже тим паче — не всі документи, які існують чи існували. Багато було знищено, а те, що залишилося, можливо, зберігається в місці, де ховали «брудну білизну». Я не знаю точно, де воно, але потрібно йти вздовж коріння. Не знаю, в який бік і як довго, але знаю, що це небезпечно. Туди ходили групами, а поверталися одиниці.
Мені ніколи не розповідали, що це за місце і чому воно таке, хоча я цікавився в Альберта, але він дав мені чітко зрозуміти, що це — табу. А Ви знаєте норов свого батька, як і своєї тітки Лори: вони обоє, немов скажені, постійно залежали від настрою й гризлися між собою в останні роки життя Вашого батька. Пробачте за мої слова, але якщо Ви вирішите піти, то, гадаю, хотіли б знати хоч і гірку, але правду, — говорив викладач, немов просячи милості в короля.
— Що ще Ви знаєте? Про мою родину, про мого батька? — не заспокоювався Кийлен.
— Та що… що? А те саме, що й усі. Так само, як і я, і Ваша тітка, ми всі — напівкровки: діти від матерів людського роду, наділені довгими літами. Щоправда, є дещо, що може бути для Вас неприємним. Не знаю, як пояснити простіше.
Ельфи вже давно вимирали — їх залишилося, можливо, з десяток, точно не скажу. Може, десь мене підвела пам’ять. Що я знаю напевно — це те, що батько Вашого кузена Горнана, рідний брат Вашої матері, королеви Кієланії Габської, звався Саверином Габським. Він був молодшим братом королеви й зник ще до народження Горнана.
З очевидних причин ні Саверин, ні Ваш кузен не могли наслідувати трон, тож Ваша мати одружилася з Альбертом-напівкровкою, аби мати спадкоємця, та… кхх… таа… кгмм… — удавано прокашлявся Річард, — та народила Вас, — сказав він тоном, у якому явно крилося ще щось.
— Що Ви недоговорюєте?! Я втрачаю спокій! Якщо я маю знати щось про СЕБЕ, то я МАЮ це знати! — крикнув ельф, але швидко заспокоївся, розуміючи, що його можуть почути зайві вуха.
— Не гнівайтеся на мене, пане Кийлене. Я завжди мав за честь навчати Вас і пишався Вашим інтересом до моїх дисциплін. Я також мав за честь бути другом Вашого батька, хоч подекуди наші погляди й розходилися, зокрема щодо Вашого виховання. Ним займалася виключно Ваша тітка, тож я мовчав і не говорив зайвого. Прокляну себе, якщо бачитиму, як Ви страждаєте за добробут людей, — промовив викладач із невимовним сумом у голосі.
— Говори! — вимагав Кийлен.
— Що ж… Можливо, Вам і справді варто знати правду, та пожалійте мене, старого. Не довіряйте моєму розуму — він не раз підводив мене. Я щиро сподіваюся, що це лише плітки, але… подекуди казали, що Ваша мати не померла під час пологів.
На ній лежав тягар останньої ельфійки, наділеної даром магії, єдиної, хто мав змогу народити ельфа. Хоч і на три чверті, та все ж ельфа, якому судилося посісти трон.
Та вона… була, так би мовити, здивована й неготова до народження дитини, яку, за її словами, мала б народити звичайна людина. Її розум оповив густий туман. Вона перестала розмовляти, замкнулася в собі… А згодом і зовсім зникла.
Та дуже прошу Вас, Кийлене, не питайте мене більше. Серце моє розривається від цих спогадів. Що було — те вже втрачено. Ви були прекрасним сином для тітки Лори й найближчою кров’ю для свого брата. Прошу Вас, не виніть себе…
Чоловік не встиг закінчити, як його слова урвав гучний тупий удар кулака об стіл.
— Мовчи… — тихо прошепотів ельф.
Ком у горлі не давав йому говорити далі. Відчуття, що щось не так, не полишало його, але питати більше він не міг. Після цих слів Кийлен рвучко розвернувся й пішов до своєї кімнати.
Не знаходячи собі місця, він почав нервово ходити покоями, борючись із думками, що роїлися в голові, та емоціями, які накочували хвилями. Його дихання було глибоким і нерівним, немов він щойно повернувся з важкого бою.
Зрештою, розуміючи, що мусить заспокоїтися й розслабити напружене тіло, він важко опустився на своє ліжко — справжнє королівське ложе, і ніяк не міг примирити в думках контраст величі королівства та його походження з невизнанням його гідним сином і славним королем. Думки знущалися з його вразливості. Він лежав на боці й не міг заплющити очі. Роздуми ставали нестерпними:
«Що значить — не готова до народження звичайної людини? Я її син! Яким вона мене хотіла? Чи не хотіла взагалі? Може, мені брехали не лише про її смерть? Та де вона? Жива чи ні? Що, в біса, тут коїться? Чи Горнан теж щось від мене приховує? А чому б і ні, якщо рідний батько та тітка не сказали мені жодного слова правди про матір? Чи любив мене батько взагалі, якщо не міг бути чесним зі мною? Чи тітонька Лора?…
Стоп… Пан Річард сказав: “Так само, як і я, і Ваша тітка, ми всі напівкровки. Мій батько — напівкровка? Він не був напівкровкою! Як я міг не знати, що мій батько напівельф? Він прожив 33 роки — майже як і кожна звичайна людина — та помер звичайною смертю у сні! Чи може, і це неправда? Я особисто бачив його перед смертю, був на прощанні й віддав його тіло лісу разом із братом та тітонькою, які не мовили й слова про його кров!»
