Раді Вас бачити!

Корнило вийшов у коридор, намагаючись не видавати своєї мети. Він розумів, що будь-яка зайва увага до нього могла зруйнувати все. Темні переходи були майже безлюдні, і лише приглушені кроки зрідка порушували гнітючу тишу.

Йому треба було з'ясувати, де зберігають їхні речі. Те, що їх відібрали, було очевидним — ніхто не дозволив би мандрівникам залишити при собі щось важливе, але Корнило мав перевагу, бо знав про жовтоквіт більше, ніж будь-хто з його супутників. Саме він колись розповідав їм про його цілющі властивості. Він же наполіг, щоб дорогою до гір вони засушили знайдені квіти, адже їх можна було використати пізніше. І ось тепер ця підготовка могла б врятувати Горнана.

Корнило рушив до приміщення, де, як підозрював, могли залишити їхні речі. Це була комора або ж склад, де тримали все, що здавалося цінним або підозрілим. Двері були міцні, з металевими укріпленнями, але не замкнені. Він вдячно видихнув і прослизнув усередину.

Повітря в кімнаті було спертим, пахло пилом, деревом і старими тканинами. Вузьке вікно пропускало лише трохи світла, створюючи довгі тіні між рядами полиць, де складено різні предмети. Корнило обережно ступав між ними, вдивляючись у згортки й мішки. Десь тут мали бути їхні речі.

Він зупинився перед великим дерев'яним ящиком, на якому ще залишалися сліди подорожі — подряпини, бруд, навіть клаптик шкіряного ремінця, що колись був частиною сумки. Відкривши його, Корнило побачив знайомі речі — плащі, ножі, трохи їжі, декілька сувоїв і пляшечки з якоюсь рідиною.

І там, серед усієї цієї купи, лежали засушені жовті квіти.

Вони зберегли свій золотистий відтінок, хоч і виглядали тендітними. Корнило обережно взяв кілька з них, знаючи, що цього має вистачити. Він загорнув квіти в шматок тканини та заховав у внутрішню кишеню. Поглянувши навколо, переконався, що нічого більше корисного тут немає, і швидко покинув кімнату.

Шлях назад здався довшим. Корнило прислухався до кожного звуку, кожного шереху. Його серце билося швидко. Якщо його спіймають із тим, що він не мав би мати, наслідки могли бути жахливими.

Але ось він знову перед дверима тієї самої кімнати. Та глибоко вдихнув і відчинив їх. Тихо прослизнув до кімнати. Його серце все ще билося швидко після ризикованого пошуку, але тепер, коли квітка була в нього, відчув полегшення.

Жінка стояла біля вікна, повернувшись до нього спиною. Її волосся легенько ворушилося від легкого протягу. Вона не озирнулася, коли він увійшов, лише сказала рівним голосом:

— Корнило, — промовила вона. — Отже, тебе звуть Корнило. А мене звуть Глафірою. Ти впорався швидше, ніж я очікувала.

Корнило поглянув на неї, роздумуючи, але нічого не сказав. Він розгорнув тканину й показав їй жовтоквіт. Глафіра підійшла ближче, нахилилася над квіткою і довго розглядала її, ніби перевіряючи, чи справжня. Її пальці, тонкі та легкі, ледь торкнулися засушеного стебла.

— Добре, — сказала вона після паузи. — Це саме те, що потрібно.

Вона підійшла до Горнана, який усе ще лежав на ліжку; його дихання було важким, рівним, а шкіра — нездорово блідою. Він майже не ворушився, лише зрідка щось бурмотів уві сні.

— Що з ним? — запитав Корнило, підійшовши ближче.

Глафіра довго дивилася на Горнана, а потім промовила тихо, але з упевненістю:

— Це не звичайна хвороба. Те, що з ним відбувається, — не лише наслідок зустрічі з драконом. Це щось глибше.

Вона провела долонею в повітрі над Горнаном, ніби намагаючись відчути щось невидиме. Її вираз обличчя став суворим.

— В його душі є темрява. Важка, липка, гірка. Він не тільки постраждав від зовнішньої сили, а й приніс щось із собою.

Корнило стиснув щелепи.

— Що ти маєш на увазі?

Глафіра відвернулася від ліжка і сіла на стілець, схрестивши руки.

— Є рани, які не видно ззовні. Люди несуть у собі тягарі, які не зникають просто так. Цей хлопець… Він у собі несе щось більше, ніж просто страх. Це — зло.

Корнило похитав головою.

— Ні, Горнан не злий. Він може бути впертим, різким, навіть жорстким, але він не злий.

Глафіра подивилася на нього задумливо.

— І все ж темрява є в ньому. Вона звивається, як змія, як коріння отруйної рослини. Вона пожирає його зсередини. Якщо нічого не зробити, він не тільки сили втратить. Він зміниться.

Корнило насупився.

— Я не вірю, що Горнан — погана людина. Він втратив матір нещодавно. Вона була всім для нього. Я бачив, як це його змінило, як він став закритим, злим на світ, але це не означає, що в ньому зло.

Глафіра задумливо провела рукою по столу.

— Горе може перетворитися на темряву, якщо його довго носити в собі. Багато хто не витримує тягаря втрати і починає шукати відповідальних. Починає ненавидіти. І ця ненависть відкриває двері для того, що не має бути в людській душі.

Корнило зітхнув, витер долонею обличчя.

— Він не говорив про це, але я знаю, що він звинувачує себе. Він злиться на себе, на світ, на всіх, хто поруч. І він сам цього не розуміє.

— Саме тому він так легко піддався цій хворобі, — кивнула Глафіра. — В його душі вже було місце для темряви. А тепер ця темрява розростається.

Настала тиша. Корнило дивився на Горнана: його грудна клітка піднімалася і опускалася рівномірно, але він виглядав вразливим, майже маленьким.

— Як ми можемо йому допомогти?

Глафіра знову подивилася на жовтоквіт у його руках.

— Квітка може допомогти, але вона лише приборкає темряву, не вижене її. Вона дасть йому сили, але не очистить душу.

— А що тоді зможе?

Глафіра повільно підвела погляд на Корнила.

— Він сам. Він має подолати це. Ніхто не може вигнати темряву з його серця, якщо сам її не відпустить.

Корнило провів рукою по волоссю.

— Але як змусити його зробити це?

Глафіра лише загадково усміхнулася.

— Це вже твоя задача. Він твій друг, хіба ні?

Корнило втупився в Горнана, його груди повільно здіймалися і опускалися, а обличчя здавалося блідішим, ніж раніше. Він мовчав якийсь час, потім зітхнув і повернувся до Глафіри.

— Я хочу йому допомогти, — сказав тихо. — Я вважаю його своїм товаришем, але… не знаю, чи він вважає мене таким.

Глафіра, яка сиділа на краю столу, уважно його слухала.

— Чому ти так думаєш?

Корнило провів рукою по обличчю, ніби намагаючись зібрати думки докупи.

— Бо він… Горнан непростий. Завжди був запальним, прямолінійним, таким, що не любить визнавати свої почуття. Після того, як він втратив матір, це стало ще гірше.

Глафіра повільно кивнула — її погляд був пронизливим, таємничим.

— Горе часто змінює людей.

— Так, але більш ніж змінило… — Корнило замовк, на мить завагавшись, а тоді видихнув і продовжив: — Після її смерті він ніби загубився. В нього з’явилася ціла буря думок і питань. Він не знає, кому довіряти. І я не впевнений, чи довіряє мені.

— Він тебе в чомусь підозрює?

Корнило поглянув у темний кут кімнати, ніби намагаючись уникнути її погляду.

— Він не виключає жодної версії, — сказав нарешті. — Жодної.

Глафіра нахилила голову.

— Жодної, кажеш?

— Так, — Корнило стиснув кулаки. — Горнан… Він навіть не відкидає можливості, що це був нещасний випадок. Також не відкидає того, що це могло бути вбивством.

У кімнаті запала тиша. Глафіра уважно подивилася на Горнана, що спав, а потім знову перевела погляд на Корнила. Корнило замовк на мить, ніби щось усвідомлюючи.

— Лора не була людиною, яка б просто так покинула цей світ, — пробурмотів він.

В ту ж мить відчув, як щось змінилося в атмосфері кімнати. Глафіра різко підняла голову — її очі спалахнули гострим блиском.

— Лора? — перепитала вона.

Корнило глянув на неї, трохи здивований її тоном.

— Так… Його матір звали Лорою.

Глафіра повільно підвелася, обережно підійшла до Горнана й довго на нього дивилася. Корнило напружився.

— Що? — запитав він. — Ти знаєш її?

Глафіра не відповіла одразу. Вона провела кінчиками пальців по рукаву свого одягу, ніби роздумуючи, що сказати.

— Я знала Лору, — зрештою промовила вона. — І я знаю, як вона померла.

Корнила пробрав холод.

— Що?..

Глафіра повільно подивилася йому в очі.

— Ти хочеш знати правду?

Його серце билося швидше.

— Так.

Глафіра зітхнула — її очі знову зупинилися на Горнані.

— Але правда може бути болісною.

— Я не можу залишити все так, як є, — Корнило стиснув кулаки. — Якщо є хоч найменший шанс допомогти йому, я маю знати.

Глафіра кивнула.

— Гаразд. Тоді слухай уважно…

Глафіра на мить замовкла, ніби наважуючись продовжити, а потім тихо, але чітко сказала:

— Всі діти потрапляють сюди з різних місць. І з Дерева також.

Корнило ледь помітно напружився. Він думав, що ось-ось почує щось важливе.

— І ти їх усіх бачила?

— Більше, ніж бачила, — Глафіра гірко всміхнулася. — Я була однією з тих, кого серед людей називають "чорними лелеками". Однією з тих, хто організовував передачу небажаних дітей у це місце.

Корнило вдихнув різкіше, відчуваючи, як його розум відмовляється прийняти почуте.

— Ти хочеш сказати…

— Так, — Глафіра поглянула на нього. — Лора була тією, хто користався будь-якою можливістю, щоб підлизатися до Кієланії. Вона взялася за роботу повитухи і всіх "недостойних" дітей, усіх дітей з вадами або ще щось. Вона віддавала птахам.

Корнило на мить затримав подих.

— Птахам?

— Тим, хто їх забирав. Однією з таких пташок була я, — Глафіра подивилася йому просто у вічі.

Корнило не одразу знайшов, що сказати.

— Ти знала Лору ще тоді?

— Добре знала, — жінка зітхнула. — Вона була жорсткою, але ніколи не виявляла до дітей особливої ненависті. Для неї це була просто робота. Вона робила те, що вважала необхідним, і завжди вірила, що виконує свою роль у великому задумі.

По спині Корнила пробіг морозець.

— І що сталося далі?

— Останні місяці я навідувалася до неї, — Глафіра стишила голос, ніби кожне слово мало вагу. — Я хотіла дізнатися, чому дітей більше немає. Вона перестала їх віддавати, і це викликало підозри.

— У кого?

— У пана Імгара.

Корнило мимоволі стиснув кулаки.

— І що він наказав?

— Він велів передати Лорі лист, — відповіла Глафіра. — Але коли я прилетіла до неї, вона була без свідомості.

В повітрі повисла напружена тиша.

— Що ти зробила?

— Спочатку намагалася привести її до тями, — голос Глафіри був рівний, але в ньому чувся глибокий смуток. — Але потім я помітила біля неї пустий флакончик. В ньому були залишки отрути.

Корнило похолов.

— Ти впевнена?

Глафіра кивнула.

— Так. Я не знала точно, яка саме, але запах… Він був знайомий.

— І що далі?

— Я почула шум за дверима, — сказала вона. — І тоді я забрала флакончик із собою та полетіла.

Корнило повільно видихнув. Думки клубочились в голові, формуючи десятки питань.

— Тобто ти хочеш сказати, що Лора випила її сама?

— Це найбільш ймовірно, — Глафіра говорила тихо, але впевнено. — Двері в її кімнату були замкнені зсередини.

— Ти сама їх відчинила?

— Так.

— І тоді почула шум за дверима?

Глафіра кивнула.

— Саме так. Хтось прийшов. Я не знала хто, і я не могла ризикувати. Я забрала флакончик і втекла.

Корнило намагався осмислити все це.

— Ти забрала його, але навіщо?

— Я досі не знаю, — Глафіра повільно похитала головою. — Можливо, інстинктивно. А, можливо, тому що вже тоді розуміла, що ця історія ще не закінчена.

Корнило мовчав, переварюючи все почуте.

— Горнан має знати правду.

Глафіра глянула на нього.

— А ти впевнений, що він захоче її почути?

Корнило глибоко вдихнув.

— Не знаю, але він заслуговує на це.

Глафіра повільно провела пальцями по різьбленому узору на дерев'яному столику, ніби збираючись з думками. Потім підвела погляд на Корнила й сказала тихо, але твердо:

— Тоді слід почати з того, що Лора безплідна. Як і всі напівкровки. Тому вона йому не матір.

Корнило відчув, як у нього перехопило подих. Він дивився на Глафіру, намагаючись зрозуміти, чи це жарт, помилка чи якась гра слів. Її обличчя залишалося серйозним.

— Це неможливо, — пробурмотів він.

— Це правда, — відповіла Глафіра. — Напівкровки не можуть мати дітей. Це завжди було так. Тому Лора не народила Горнана.

Корнило схопився за спинку стільця — його свідомість лихоманково перебирала всі спогади, всі моменти, коли Лора говорила про своїх дітей. Про сина. Він сам бачив, як вона дивилася на Горнана, як торкалася його волосся, як хвилювалася за нього.

— Але вона виховувала його, — сказав тихо. — Вона була його матір’ю.

— Так, — Глафіра трохи нахилила голову, немов вивчаючи його реакцію. — Але вона не народжувала його.

— Тоді хто?

Глафіра зробила коротку паузу, а потім сказала:

— Цього я не знаю.

Корнило пройшовся по кімнаті, намагаючись зібрати думки докупи.

— Але чому тоді вона приховувала це? Чому всі вважали, що Горнан — її син?

— Тому що це було зручно, — відповіла Глафіра. — Лора не могла мати дітей, і це її з’їдало. Вона хотіла мати нащадка, але природа була проти неї. А потім… з’явився він.

Корнило зупинився.

— Горнан?

Глафіра кивнула.

— Він був ще немовлям, коли вона взяла його.

Морозець пробіг по тілу Корнила.

— Ти хочеш сказати, що вона викрала його?

— Не зовсім, — Глафіра трохи насупилася. — Вона… отримала його.

— Від кого?

— Це те, що я хочу з’ясувати, — відповіла Глафіра. — Але те, що я точно знаю, — Лора не могла народити Горнана.

Корнило провів долонею по обличчю. У нього підкошувалися ноги. Він повільно сів на лаву біля вікна, втупившись у свої руки.

Він підняв очі на Глафіру.

— Він шукав правду, але не знав, що шукає.

Глафіра мовчки кивнула.

— І що тепер? — запитав Корнило.

— Тепер, — відповіла вона, — ми повинні з’ясувати, ким він є насправді. І чому Лора вирішила приховати це?

Корнило важко видихнув, намагаючись упоратися з тим, що тільки-но почув. Йому потрібно було розібратися з думками, але часу на це не було. Він перевів погляд на Глафіру, що стояла біля вікна, задумливо дивлячись у сіру далечінь за межами кімнати.

— Мені час іти, — сказав тихо, підіймаючись.

Глафіра перевела на нього погляд і кивнула.

— До писаря?

— Так, — підтвердив швидко, — якщо я не з’явлюся, можуть запідозрити щось недобре.

Вона схрестила руки на грудях — її очі блищали в напівтемряві кімнати.

— Ти все ще думаєш, що зможеш поводитися так, наче нічого не сталося?

Корнило не одразу відповів. Він знав, що після цього всього просто повернутися до звичайної роботи буде складно, але й іншого виходу не було.

— Доведеться, — коротко відповів.

Глафіра знову кивнула, а потім сказала:

— Я допоможу тобі.

Ці слова змусили його зупинитися.

— Чому? — запитав він.

Вона подивилася на нього довгим поглядом, ніби зважувала, чи варто розповідати правду. Нарешті, після кількох митей мовчання, відповіла:

— Тому що це не лише твоя проблема.

Корнило скептично звузив очі.

— І що це означає?

Глафіра зробила кілька кроків до нього. Її постава залишалася спокійною, але в голосі з’явилася напруга.

— Я була однією з тих, хто передавав дітей сюди. Я бачила їхні долі. Я знала, що їх чекає, але я ніколи не знала, що сталося з ними потім.

Корнило уважно слухав.

— Я погодилася виконувати накази, тому що вірила, що це правильно, — продовжила вона. — Але Лора… Вона була іншою. Вона завжди була іншою.

— Ти маєш на увазі її службу Кієланії?

— Так, — підтвердила Глафіра. — Вона використовувала своє становище, щоб піднятися вище. Я не думала, що вона піде так далеко.

Корнило перехрестив руки на грудях.

— Ти шкодуєш?

Глафіра вперше трохи усміхнулася, хоча в її усмішці не було радості.

— Я шкодую, що не знала більше раніше.

Корнило кивнув, розуміючи, що це, мабуть, максимум зізнання, який він може отримати від неї.

— Отже, що тепер?

— Тепер ти йдеш на роботу, а я дізнаюся, хто ще може знати щось важливе, — відповіла вона.

Корнило ще раз уважно подивився на неї, намагаючись зрозуміти, що рухає цією жінкою, але часу не було. Він розвернувся й рушив до дверей.

— Я повернуся, — сказав тихо, перш ніж вийти.

— Буду чекати, — відповіла вона.