Раді Вас бачити!

Двері відчинилися з характерним скрипом, і до кімнати зайшов сухорлявий чоловік, що ніс у руках оберемок сірих ганчірок. За ним, похитуючись і трохи шкутильгаючи, йшла Марі, яка, схоже, прийшла подивитися, як новачки приміряють свій новий робочий одяг.

— Ось вам це, — буркнув чоловік, кидючи лахміття на підлогу перед ними.

Корнило, який сидів найближче, нахилився й почав розбирати купу. Це були жорсткі, вицвілі від часу й бруду полотняні сорочки та штани, подекуди латані, подекуди просто розірвані так, що не було сенсу їх зшивати. Запах від одягу був відповідний — сирість, пліснява і щось гниле.

— Оце і є наш новий одяг? — скривився Горнан, обережно беручи в руки один зі шматків тканини.

— Що не так? Не підходить до твоїх особливих смаків? — єхидно озвалася Марі, схрестивши руки на грудях.

— Якесь воно… смердюче, — пробурмотів Кийлен, принюхуючись.

— Всі так кажуть, але потім звикаєш.

Корнило перевернув одну з сорочок і зітхнув.

— А якщо не підходить за розміром?

Чоловік, що приніс одяг, знизав плечима.

— Можеш взяти більше. — Він показав на ще одну купу брудних лахміттів біля дверей. — Або віддати тому, хто худіший.

Горнан зітхнув і почав роздягатися, хоч і з явним небажанням.

— Я не хочу навіть уявляти, кому це належало до нас, — пробурчав, натягуючи сорочку, яка була йому трохи завелика.

— Ти краще не уявляй, — підкинула Марі.

Кийлен і Корнило обмінялися поглядами й мовчки зробили те саме. Їхній старий одяг, хоч і теж не найкращий, усе ж був їхнім, а ці ганчірки відчувалися чужими. Вони були жорсткими, просоченими потом, багаторічним брудом і, можливо, кров’ю тих, хто носив їх до них.

— Ось і добре, — пробурмотів чоловік, зиркнувши на них, а потім повернувся до Марі. — Ти знаєш, що робити.

— Так-так, — відмахнулася вона.

Чоловік пішов, залишивши їх утрьох із Марі, яка тепер стояла й дивилася на них із якоюсь дивною цікавістю.

— Ну що ж, тепер ви справжні, — сказала вона.

— Справжні хто? — спитав Корнило.

— Справжні працівники, — відповіла Марі, хитро посміхаючись. — А може, й справжні раби.

Горнан роздратовано пирхнув, але нічого не сказав.

— Що ж, час працювати, — підсумувала дівчинка і махнула їм рукою, запрошуючи йти за нею.

Не минуло й кількох хвилин, як двері знову рипнули, і старий Іваник знову з’явився в отворі, тримаючись за косяк. Він виглядав трохи розгубленим, ніби тільки що пригадав щось важливе.

— Е-е-е… Я… повернувся… — промовив він, вдивляючись у Корнила. — Забув… я ж вас… навчити мав. Каміння… треба сортувати.

Корнило обмінявся поглядом із Горнаном і Кийленом, але лише знизав плечима.

— Добре, Іванику. Покажи нам, що треба робити, — сказав Корнило, сподіваючись отримати більше інформації.

Іваник увійшов, жестом запросив їх слідувати за собою, і вони пішли вузькими коридорами, покритими пилом і крихтами каменю. Підлога була встелена уламками, а стіни блищали вогкістю. Нарешті вони опинилися в невеликій кімнаті, наповненій купами каміння різного розміру та кольору.

— Ось тут… працювати будете, — сказав Іваник, піднявши невеликий камінь і показуючи його. — Це… добрий камінь. Його… сюди.

Він поклав камінь у правий кут кімнати, а потім підняв інший, більший і темніший.

— А цей… поганий. Його… туди, — вказав на протилежний бік. — Розумієте?

— Чому добрий і поганий? — запитав Кийлен, з цікавістю розглядаючи каміння.

Іваник подивився на нього пустим поглядом і на мить задумався.

— Не знаю… Але так треба, — сказав неголосно, скрививши губи. — Хто не сортує правильно… того… карають.

— Карають, кажеш? — перепитав Горнан, стискаючи кулаки.

— Так… канчуком, — тихо додав Іваник, озираючись через плече, ніби боявся, що хтось підслухає.

— Гаразд, зрозуміли, — зітхнув Корнило. — Покажи ще раз, щоб ми не помилилися.

Старий знову взяв кілька каменів, повторивши процес сортування, але цього разу робив це повільніше, коментуючи кожен свій рух.

— Добрий… блищить трохи. Поганий… темний і важкий, — пояснював він, намагаючись знайти прості слова. — Головне… не переплутати.

— Іванику, а довго ми тут будемо працювати? — поцікавився Кийлен.

— Ой… не знаю, — Іваник знизав плечима. — Поки не скажуть… що досить.

Закінчивши своє пояснення, старий знову зупинився на виході й потер підборіддя.

— Ну… тепер точно все. Ви… працюйте. Я… ще прийду.

Він усміхнувся своєю щербатою усмішкою і вийшов, залишивши трійцю в тій самій кімнаті з купами каміння.

— Ну що ж, — сказав Корнило, піднявши один із «добрих» каменів. — Схоже, доведеться трохи побути каменярами. І запам’ятайте: працюємо повільно й уважно. Поки не розберемося, що тут до чого, краще не привертати зайвої уваги.

Горнан і Кийлен кивнули, і вони взялися до роботи, намагаючись запам’ятати кожну дрібницю, щоб уникнути «покарання» Кнурового Кнута та його друга — Канчука.

***

Поки Корнило, Горнан і Кийлен опановували ремесло каменярів у глибині гори, на Дереві розпочався похмурий і тривожний ранок. Сіре небо нависало над гілками, немов важка завіса, а густий туман обіймав кожен пагін і вузол коріння. Повітря було сповнене дивного, ледь вловимого напруження, яке не відпускало мешканців Дерева вже кілька днів.

Біля Дерева, де завжди було гамірно і людно, стояла тиша, яка лише зрідка порушувалась уривками шепотів. Жінки, що втратили своїх чоловіків, тихо збиралися в невеликі групи, обмінюючись стурбованими поглядами. Їхні очі були червоними від сліз, але сльози вже давно висохли, залишивши лише спустошення.

У кімнаті пана Річарда, який тепер став своєрідним центром прийняття важких рішень, Флоріан і Сімма сиділи біля ліжка старого вчителя. Спочатку лікувальний напій дав вражаючий ефект, який дав змогу пану Річарду знову стати на ноги, але цей ефект протримався недовго. Пан Річард лежав блідий, його подих був нерівний і слабкий, але очі ще горіли розумінням.

— Сіммо, ти повинна щось зробити, — прошепотів Флоріан, намагаючись не розбудити Річарда. — Ми не можемо більше чекати. Що б це не було, Дерево більше не безпечне.

Сімма поглянула на нього з глибоким сумом. Їй було важко стримати свої почуття, але вона знала, що має зберігати спокій.

— Та кімната… — прошепотіла вона. — Ми мали піти туди ще раніше.

— Зараз саме час, — відповів Флоріан, наближаючись до неї. — Але ми повинні зробити це так, щоб ніхто не дізнався.

Вони озирнулися, перевіряючи, чи нікого немає поруч. Пан Річард дрімав, але кожен його вдих здавався все важчим.

— Я піду першим, — сказав Флоріан. — Ти зачекай трохи і приєднайся.

Сімма кивнула, і він мовчки вийшов із кімнати, розчиняючись у тумані, що заповнював коридори. Кожен крок лунав глухо, немов Дерево стежило за ним.

Сходи привели Флоріана і Сімму до верхніх поверхів Дерева, де повітря було густим, насиченим запахом кори і старого листя. Вони знайшли ті самі двері, які шукали. Та вони були вкриті товстими переплетеннями гілок, що ніби навмисне ховали кімнату від сторонніх очей.

— Це тут, — прошепотіла Сімма, торкаючись дверей. Її пальці ковзнули по грубій корі гілок, які зрослися з дерев’яною поверхнею. — Але ми не зможемо просто так увійти.

Флоріан нахмурився. Він спробував натиснути на двері, але ті навіть не поворухнулися.

— Вони закриті не зсередини… — сказав задумливо, придивляючись до переплетених гілок. — Дерево ніби затягнуло їх.

— Ми повинні зламати їх, — твердо сказала Сімма.

Флоріан озирнувся, переконавшись, що вони залишилися самі, а потім почав обережно ламати сухі дошки та відривати їх від гілок Дерева. Кожен тріск лунав у тиші, мов удар дзвону, але вони не зупинялися.

Двері, нарешті, піддалися з гучним тріском і розчинилися всередину. Їх зустрів густий запах пилу і вологи. У кімнаті було темно, лише крізь вузьке кругле вікно пробивалося тьмяне світло.

— Тут давно нікого не було, — прошепотів Флоріан, заходячи всередину. Під його ногами скрипнула стара підлога, що відрізнялася від усіх інших. Вона була викладена з невідомого дерева.

Сімма озирнулася. Стелі вкривала павутина, а на полицях лежав товстий шар пилу. На стіні висіли потріскані карти Дерева, деякі були майже нерозбірливі від часу. У центрі кімнати стояв масивний дерев’яний стіл, заставлений розкиданими паперами, більшість із яких давно втратила чіткість написаного.

— Тут, — сказала вона, нахиляючись над столом. — Це схоже на записи про Дерево.

Флоріан підняв один із аркушів і швидко переглянув його.

— Поглянь, тут описано багато історичних подій.

— Ми на правильному шляху, — сказала Сімма. Її голос тремтів від збудження. — Тут мають бути відповіді.

Вони розпочали пошуки, перебираючи старі записи й зошити, кожен із яких міг містити ключ до таємниць Дерева. Кожен аркуш розповідав щось нове, але чим більше вони читали, тим більше запитань у них виникало.

***

Працюючи в похмурій кімнаті, Кийлен, Горнан і Корнило старанно сортували каміння, що здавалося нескінченним. Їхні руки вкривали подряпини, а пальці німіли від постійного дотику до холодного каменю. Час наче застиг, і вони вже не могли сказати, скільки годин минуло.

Поступово світло, яке пробивалося крізь вузькі щілини в стіні, почало тьмяніти, поки зовсім не згасло. У кімнаті запанувала густа пітьма, а разом із нею прийшла й тривога.

— Уже темно, — тихо промовив Кийлен, витираючи піт із чола. — Мабуть, час зупинятися.

— Дивно, що ніхто не прийшов сказати, коли закінчувати, — додав Горнан, озираючись. — У нас навіть води не було цілий день.

Корнило мовчки підвівся, уважно прислухаючись до звуків за дверима. Здавалося, що за товстими кам’яними стінами хтось рухався.

Раптом двері різко відчинилися, і в отворі з’явився Кнуровий Кнут. Його силует виділявся на тлі тьмяного світла коридору. У руці він тримав важку палицю, яку недбало кидав із долоні в долоню. Його обличчя спотворила хижа усмішка.

— Ось де ви, паскуди! — прогарчав голосно, заходячи до кімнати. Його голос лунав гучно і різко, немов батіг. — Думаєте, можете просто працювати, доки вам заманеться? У мене свої правила, і ви їх зараз засвоїте!

Кийлен зробив крок назад, але Корнило не відвів погляду від Кнута.

— Ми працювали, як наказано, — спокійно сказав Корнило, але його голос звучав твердо. — Сказали сортувати каміння — ми це робили. Тепер темно, і ми думали, що робота закінчилася.

Кнут хмикнув, нахиляючись ближче до Корнила. Його очі блищали зловісним світлом.

— Думали? Ви тут не для того, щоб думати. Ви тут для того, щоб виконувати накази. Я вирішую, коли ви починаєте і коли закінчуєте! — Він раптом вдарив палицею по найближчому каменю, розбиваючи його на частини. — Запам’ятайте це, інакше моєму другові Канчукові знову доведеться з вами «поговорити».

Горнан міцно стиснув кулаки, але Кийлен тихо шепнув йому:

— Спокійно… Це ще не час.

Кнут ще раз окинув їх поглядом, задоволений тим, що вони не пручаються, і продовжив:

— А тепер слухайте мене уважно. Завтра будете працювати вдвічі більше. А якщо хтось знову вирішить думати замість працювати, то краще йому пам’ятати, що я завжди поруч. Зрозуміло?

— Так, — відповів Корнило, не зводячи з нього очей.

Кнут задоволено фиркнув і, кинувши ще один зневажливий погляд, вийшов, грюкнувши дверима так, що пил упав зі стелі.

Після його зникнення в кімнаті запанувала тиша.

— Ось це було близько, — прошепотів Кийлен, сідаючи на камінь. — Що тепер?

— Ми починаємо грати за його правилами… поки не знайдемо спосіб вибратися звідси, — сказав Корнило, дивлячись на закриті двері. — Але тепер ми точно знаємо, що довіряти тут нікому не можна, але ми зможемо отримати довіру та використати когось для втечі, але це буде не сьогодні.

Незабаром після того, як Кнуровий Кнут залишив їх, двері знову відчинилися, і до кімнати зазирнула Марі — та сама дівчинка з викривленою спиною. Вона тримала в руках невеликий глиняний глек із водою та кілька шматочків черствого хліба. Її великі темні очі світилися цікавістю, але в них була і якась дивна хитрість.

— Принесла вам води. Ви, мабуть, зголодніли, — сказала Марі тихим, майже лагідним голосом, підходячи ближче.

Вона поставила глек на камінь і присіла поруч із ними, уважно дивлячись на кожного по черзі.

— Ви новенькі тут, правда? — запитала вона, нахиляючи голову набік.

— Так, — відповів Корнило, беручи глек і обережно передаючи його Кийлену та Горнану. — Дякуємо за воду.

Марі усміхнулася, але ця усмішка здалася їм трохи дивною — ніби вона знала щось, чого вони не знали.

— Вам ще пощастило, — прошепотіла вона, стишуючи голос. — Ірмгар рідко бере нових дорослих. Більшість тут працює усе життя… якщо доживають.

— А ти? — запитав Кийлен. — Ти давно тут?

Марі насупилася, ніби ображена таким питанням.

— Я тут завжди, — сказала вона. — Це мій дім. І я знаю всі його таємниці. Якщо будете слухняними, я, можливо, покажу вам один із секретів, але якщо ні…

Вона не договорила, але її усмішка стала ще ширшою.

— Що з нами станеться, якщо ми не будемо слухняними? — запитав Горнан, стискаючи глек у руці.

Марі нахилилася ближче — її очі блищали в тьмяному світлі.

— Вас поб’ють, звісно, — прошепотіла вона так тихо, що вони ледве розібрали її слова. — Але це тільки початок…

Її слова зависли в повітрі, і перш ніж хтось устиг відповісти, двері знову різко відчинилися. Двоє кремезних охоронців у брудному одязі грубо увійшли до кімнати.

— Ану, злазьте звідси! — гаркнув один із них. — Час повертатися до своєї камери!

Марі підвелася, ніби нічого й не сталося.

— До зустрічі, — кинула вона через плече, швидко зникнувши в коридорі.

Охоронці схопили Кийлена, Горнана й Корнила за руки й потягли їх назад довгими темними коридорами, не звертаючи уваги на їхні запитання чи протести.

— Ви ще пошкодуєте, що не захотіли одразу слухатися! — вигукнув один із охоронців, штовхаючи їх до дверей камери.

Двері грюкнули за ними, залишивши їх у темряві.

— За що? — запитав Горнан, обережно сідаючи на підлогу.

— Це було попередження, — відповів Корнило, вдивляючись у темряву. — І ми маємо його запам’ятати. Ця Марі грає в якусь свою гру, і нам потрібно з’ясувати, яку.

Кийлен зітхнув, притулившись до стіни.

— А поки що треба просто вижити до ранку…

***

Наступний ранок розпочався з важкого сірого неба, яке нависло над горами, поглинаючи всі звуки і світло. Виснажений Лавр повільно брів уздовж стрімких кам’янистих схилів — його потужні ноги ледве переставлялися одна за одною. Він шукав інший вхід у гору, без зупину блукав майже всю ніч, скануючи кожну тріщину та кожну ущелину, але гора ніби сміялася з його зусиль, залишаючись неприступною.

Кожен його крок лунав глухим стуком по скелях, відлунюючи в далечині. Лавр знав, що більше не витримає, якщо не знайде бодай трохи води. Його язик став сухим, а горло пекло від спраги. Очі, почервонілі від утоми, уважно шукали хоч краплину вологи, але все навколо було безжальним каменем.

Раптом із неба посипалися важкі краплі. Спочатку поодинокі, вони за мить перетворилися на зливу. Дощ струменів по скелях, змиваючи пил і бруд, збираючись у невеликі потічки, що бігли вниз, утворюючи на скелястих виступах маленькі калюжі.

Лавр підняв голову, підставивши морду під дощ. Краплі холодної води стікали по його обличчю, приносячи довгоочікуване полегшення. Він жадібно роззирнувся і побачив невелику заглибину в скелі, де збиралася вода. Широкими кроками підійшов ближче, виливши туди кілька останніх сил.

Низько схиливши голову, він почав пити, жадібно хапаючи воду своїм великим язиком. Вода була холодною, чистою і з кожним ковтком повертала йому трохи сил. Серце, яке досі важко гупало в грудях, поступово заспокоювалося.

Лавр вдячно видихнув, зупинившись на хвилину. Поглянув на вершини гір, що ховалися у тумані, і знову його погляд сповнився рішучості. І не знав, як довго триватиме ця боротьба, але одне було ясно — потрібно не зупинятися. Його друзі десь там, у темних надрах гори, і він знайде спосіб їх визволити.

Сховавшись під навислою скелею, Лавр коротко відпочив, підставивши спину під захист каменю, але його очі залишалися пильними, шукаючи новий шлях. Грім прокотився далекими горами, нагадуючи йому, що час не стоїть на місці.

Лавр заснув важким, непробудним сном під захистом скелі; його тіло обважніло від утоми, а дихання було глибоким і рівним. Злива припинилася, залишивши після себе тільки холодну вологу і тишу. Ніч відступила, але не принесла світла — густий туман обіймав скелі, наче ковдра, приховуючи все навколо.

Прокинувшись від пронизливого бажання пити, Лавр повільно підняв голову. Його тіло нило, але спрага змушувала рухатися далі. Він потягнувся, обтрусив зі спини мокре листя і попрямував до тієї ж калюжі, сподіваючись знайти хоча б трохи води.

Дорога була тихою. Занадто тихою.

Його кроки глухо луною відбивалися від скель, а кожен звук здавався надто голосним у цій неприродній тиші. Дрібні камінці скочувалися вниз під його ногами, а вітер більше не шарпав листя на далеких гілках. Навколо було лише мовчання, густе, як туман.

Лавр дійшов до заглибини в скелі й нахилився, щоб знову напитися. Вода блищала в тьмяному світлі. Він уже збирався опустити язик, коли щось змусило його завмерти. Тінь.

Величезна, нерухома тінь відбилася у воді, здавалося, вона була частиною самого туману. Лавр різко підвів голову, напружуючи погляд. У тумані, прямо перед ним, щось рухалося. Тихо, майже непомітно. Силует звіря, якого не мало б існувати.

Спершу він побачив тільки очі — два розпечених вугілля, що палали серед білого серпанку. Вони не блищали, а світилися зсередини, немов ховали в собі щось давнє, щось більше за цей світ. Потім повільно вималювався контур величезної голови, вкрита лускою шия, що тяглася далеко вгору, зникала у млі. Його дихання розрізало тишу, глибоке і протяжне, ніби вітер, що мчить крізь ущелини.

Лавр закляк — його серце забилося з шаленою силою. Він зрозумів, що це створіння дивиться прямо на нього. Жодного звуку, жодного руху, лише їхні погляди перетнулися в цьому мертвому просторі.

Час тягнувся, мов вічність. Лавр відступив на крок, готуючись кинутися геть. Щось у тому погляді зупиняло його, примушувало стояти й чекати. Він знав, що кожен рух може стати останнім.

Тиша здавалася безкінечною, аж раптом створіння зробило вдих, і звук цього вдиху нагадував ревіння бурі в ущелині. Його масивні крила — якщо це були крила — злегка здригнулися в тумані.

Лавр зробив ще один крок назад. Він не знав, що це за істота, але відчував її могутність і древню силу, що випромінювалася з кожного її руху.

А тоді вона зникла, так само несподівано, як і з’явилася. Туман поглинув її, залишивши після себе тільки тишу й каламутну воду в калюжі.

Лавр важко видихнув, ледве стримуючи тремтіння. Він знав, що бачив щось більше за звичайного звіра.