Раді Вас бачити!

Корнило, Кийлен і Горнан уже другу добу важко працювали, сортували каміння, витягали з нього шматки металу, тягали кошики й слухали, як безперестанку риплять і брязкають ланцюги, якими зв’язували більш впертих невільників. Час тут розтягувався, мов густий туман у горах, і лише короткі перерви на їжу були чимось, що нагадувало про ритм життя.

Коли нарешті настав час обіду, їх загнали у величезну темну залу, де від стелі звисали жирні сальні смолоскипи, розкидаючи навколо брудне, жовте світло. Довгі дерев’яні столи були вкриті плямами від їжі, а над головами зависав неприємний кислий запах.

На стіл перед ними поставили дерев'яні миски з чимось сіро-зеленим, що важко назвати їжею. У юшці плавали шматки грибів, від яких тхнуло землею й гниллю, а поверхня була вкрита тонкою плівкою жиру.

— Га, смачного, — промимрив Горнан, піднісши ложку до рота, понюхав і скривився. — Мені здається, це вже їли до нас.

— Дурний ти, Груме, — тихо сказав Корнило, не забуваючи про їхні нові імена. — Тут або їси, або тебе їдять.

Він узяв ложку і, не гребуючи, втягнув кілька шматків м’яких грибів. Смак був огидний, кислуватий, з металевим відтінком.

Поряд сиділи інші мешканці гори. Всі вони були худі, змучені, більшість із каліцтвами. Дехто не мав пальців, дехто криво тримав ложку через викручені суглоби. Вони сьорбали юшку мовчки, але, почувши розмову, один чоловік із кривою щелепою хмикнув:

— Вам ще пощастило. Це не найгірше, що тут дають.

— Та невже? — пирхнув Кийлен, обережно куштуючи цю жахливу страву.

— Іноді риба буває, — втрутилася жінка, що сиділа через стіл. У неї було зморщене обличчя й одне око, що бігало туди-сюди, наче не могло знайти собі місця.

— Риба? — здивувався Горнан. — Тут же немає води.

— Є, — відповів чоловік із кривою щелепою. — Внизу, в глибоких печерах. Там озера. Вони гнилі, темні, але в них щось живе. Іноді ловлять.

— Іноді ловлять? — перепитав Кийлен.

— Ага, але не кожен, хто туди спускається, повертається назад.

Корнило мовчав, повільно доїдаючи свою юшку. Він уже розумів, що ця гора — не тільки місце роботи чи каторги. Тут щось було не так.

— І що, це вся їжа? — нарешті запитав.

— Це — якщо пощастить, — прошепотів чоловік.

Жінка з бігаючим оком захихотіла й додала:

— Якщо не пощастить… то м’ясо теж буває.

Горнан застиг — його ложка зупинилася на півдорозі до рота.

— Якесь воно тут… не схоже на риб’яче?

Ніхто не відповів. Тільки тихий сміх жінки й брудні ложки, що шкребли дно мисок.

Корнило, Кийлен і Горнан мовчали, вдивляючись у обличчя тих, хто сидів поруч. Ложки ще шкребли дно мисок, але всі вже прислухалися до розмови. Атмосфера була важкою, ніби кожне слово важило більше ніж каміння, яке вони сортували вдень.

— Ви звідки? — несподівано спитав чоловік із кривою щелепою.

Корнило на мить задумався. Чи варто казати правду?

— Здалеку, — коротко відповів.

— Здалеку, — повторила жінка з бігаючим оком, ніби пробуючи це слово на смак. Вона хитро примружила здорове око. — Всі тут здалеку.

— Ми прийшли звідти, де багато дерев, — обережно додав Горнан.

— Дерева… — прошепотів молодий хлопець, який сидів поруч. Він був худий, з гострими вилицями й великими очима, що здавалися ще більшими через те, що постійно зводив брови. — Я колись чув, що є місця, де ростуть дерева, але ніколи не бачив.

— Ніколи? — здивувався Кийлен.

— Ми тут з дитинства, — глухо промовив чоловік із кривою щелепою.

— Всі? — Корнило відчув, як всередині все похололо.

— Всі, — відповіла жінка. — Нас сюди привозять.

— Хто? — По спині Горнана пробіг холод.

— Наші ж батьки, — прошепотів хлопець із великими очима.

Корнило і два брати перезирнулися.

— Чому? — тихо спитав Кийлен.

— Бо ми не такі, як треба, — просто відповів чоловік із кривою щелепою.

Жінка сумно всміхнулася.

— Я народилася кривою. Мене навіть не намагалися залишити.

— А я… — хлопець з великими очима ковтнув. — Я просто народився.

— Це що означає? — не зрозумів Горнан.

— Я не знаю, але я тут з того часу, як почав пам’ятати себе. Значить, мене теж не хотіли.

Корнило потер лоб, намагаючись осмислити почуте.

— Ви хочете сказати, що вас просто… кинули сюди?

— Віддали, — поправила жінка. — Коли дитина не така, як треба, вона стає непотрібною. От її й приносять сюди.

— А хто приймає? — нарешті запитав Кийлен.

Чоловік із кривою щелепою зітхнув і тихо відповів:

— Господар.

Усі замовкли.

Корнило важко вдихнув. Бо знав, що світ буває жорстокий, але не думав, що до такої міри. Він відчув, як Горнан і Кийлен теж напружилися. Їх сюди привели не як дітей, але чи це означає, що вони мають шанс вибратися?

— А ті, хто прийшов сюди дорослими? Вони ж були?

— Були, — кивнув чоловік. — Але не стали.

— Що з ними сталося?

Жінка подивилася на свою миску й просто відповіла:

— Вони перестали бути собою.

Корнило не став питати, що це означає. Він уже здогадувався.

Їхню розмову перервав різкий брязкіт металевих мисок. Десь у кінці їдальні почувся гучний, жорсткий голос:

— Ти, гнидо недолуга! Я тобі сказав жерти швидше, а не возитися, як стара шкапа!

Корнило, Кийлен і Горнан інстинктивно повернули голови в бік шуму. Вони побачили, як один із працівників, згорблений чоловік із залисинами, намагався підняти миску, яку, схоже, вибили з його рук.

Це був той самий Кнуровий Кнут. У правій руці він стискав батіг, який смикався, ніби живий. Його вузькі очі блищали від люті.

— Їсти хочеш? — зневажливо фиркнув. — Так на коліна впади, смердюча свине!

Чоловік тремтів, але не ворухнувся.

— Ах ти ж, покидьку… — Кнут зі стусаном звалив його на підлогу й наступив чоботом на його руку. Відразу пролунало хрускіт, а потім — короткий, задушений крик.

— Не мели дурниць, а жер швидко, поки не зробив з тебе рідку кашу, — гаркнув і змахнув батогом.

Чоловік на підлозі завив від болю, коли шкіряний ремінь шмагнув його по плечах.

— Паскуда, — прошепотів Кийлен, відчуваючи, як всередині все закипає.

Корнило поклав руку йому на плече, змушуючи мовчати.

— Мразота! — тихим криком додав Горнан.

— Кнуровий Кнут, — безбарвним голосом відповів чоловік із кривою щелепою.

— Що за прізвисько? — не втримався Корнило.

Жінка з бігаючим оком криво всміхнулася.

— Він один із нас. Був тут із дитинства, але вирішив, що краще служити тим, хто тримає нас у кайданах, ніж жити, як ми.

— А справжнє ім'я?

— Хто його пам’ятає? — сумно відповів хлопець із великими очима. — Він його сам забув.

— Кнуровим Кнутом прозвали через його батіг, — прошепотіла жінка. — Він ним усіх б'є, а коли кричить, завжди обзиває "смердючими свинями".

— І його не чіпають? — тихо спитав Горнан.

— Він потрібен господарю, — відповів чоловік із кривою щелепою. — А тому може робити, що захоче.

Корнило відчув, як у горлі стає сухо. Він бачив багато мерзотників у своєму житті. Ті хоча б мали привід. А цей…

— Не дивіться на нього, — раптом сказав чоловік із кривою щелепою. — Він відчуває, коли на нього дивляться.

Але було пізно. Він уже дивився прямо на них.

Кнуровий Кнут втупився в них, і його губи розтяглися в зловтішній посмішці. Він повільно рушив у їхній бік, шмагаючи батогом повітря. Люди навколо одразу схилили голови, уникаючи його погляду.

— А ви що розсілися, смердючі свині? — загарчав голосно, зупинившись перед Корнилом, Кийленом і Горнаном. — Думаєте, що особливі? Що можете тут теревенити, поки інші працюють?

Його очі блищали від злоби, а бридка усмішка ніяк не зникала з обличчя. Він нахилився ближче, і від нього потягло кислим потом та затхлим вином.

— Вам тут не трактир! Це місце для роботи, не для язиками плескати!

Він підняв батіг і різко опустив його перед ногами Кийлена. Шкіряний ремінь ляснув об кам’яну підлогу, залишаючи після себе довгу чорну смугу пилу.

— Встали! — загорлав на увесь голос, махнувши рукою. — Пора повернути вас туди, де вам і місце — до каміння!

Ніхто не сперечався. Корнило мовчки підвівся, дав знак братам зробити те саме. Кийлен зціпив зуби, а Горнан вдарив кулаком по столі, але теж піднявся.

— О-о, — протягнув Кнут, помітивши його жест, — невже якийсь із вас має зайвий запал?

Він нахилився ближче до Горнана, змірявши його поглядом з голови до ніг.

— Подобається битися? — прошипів крізь зуби. — Тут є для таких робота.

— Я вже працюю, — відрізав Горнан, втупившись йому просто в очі.

Кнут зупинився — його очі звузилися. Мовби вирішував, чи варто зараз його побити.

— Ти ще не працював по-справжньому, — прошипів голосно. — Але працюватимеш.

Потім різко випростався, ще раз шмагнув батогом по підлозі й махнув рукою.

— Вперед, падлюки! Поки я добрий, — кинув криком.

І вони пішли назад у кам’яні зали, де на них чекала їхня виснажлива праця.

Вони знову опинилися в напівтемній, глухій залі. Ця кімната була сусідньою з попередньою. Вологе каміння пахло землею та потом. Ліхтарі на стінах давали тьмяне світло, ледь розганяючи морок. Підлога була всіяна уламками гірських порід, які їм належало перебирати та складати за розміром і якістю.

Кийлен підійшов до купи гострих уламків і взяв один у руки. Холодний камінь залишив на його пальцях вологі сліди. Він кинув його до купи меншого розміру, зітхнувши.

— Знову те саме, — пробурмотів він, піднімаючи наступний уламок.

Корнило працював мовчки, звично та рівномірно, ніби в нього не залишилося більше нічого, крім роботи. Горнан же сердито жбурнув камінь на купу, від чого той з тріском розколовся.

— Повільніше, дурню, — прошипів Корнило. — Хочеш, щоб Кнут повернувся та показав, як треба?

Горнан глянув на нього, стискаючи зуби.

— Він мене дратує, — прошипів тихо.

— Він усіх тут дратує, — тихо відповів Кийлен.

Вони працювали мовчки ще кілька годин. Піт стікав їхніми спинами, руки боліли від постійної роботи. Запах пилу, мокрого каменю та людського тіла став нестерпним.

— Ми смердимо, — пробурмотів Кийлен, витираючи піт із чола.

— Це правда, — похмуро відповів Корнило. — Але смердюче тіло не найгірше, що може тут бути.

— Гірше — коли Кнут відчує, що ми не такі, як інші, — додав тихо, нахилившись ближче.

Горнан відвернувся, піднявши черговий уламок.

— Я стримуюся, — тихо сказав він.

— Стримуйся більше, — зітхнув Корнило. — Тут ті, хто не стримується, довго не живуть.

Вони мовчки продовжили працювати, розуміючи, що виходу поки що немає.

***

Ранок почався, як і попередній: темрява, пил, каміння, гуркіт праці та безнадія. Корнило, Горнан і Кийлен працювали мовчки, лише зрідка обмінюючись поглядами. Навколо лунав стукіт молотків і брязкіт каменів.

Раптом двері відчинилися з різким скрипом, і в залу увійшов Кнуровий Кнут. За ним, похитуючись, плентався чоловік, якого вчора зниклого забрали кудись на "лікування". Його худе, пошрамоване обличчя було вкрите синцями, одна щока ще світилася розпухлим червоним набряком. Очі тьмяніли, наче перебував десь далеко від цього місця.

Кнут пхнув його вперед і зареготав:

— Дивіться, який в нас працьовитий! Один день лікування — і знову готовий до роботи! Правда, свиня?

Чоловік опустив голову, не відповідаючи.

Кнут обвів поглядом каторжників і, помітивши Корнила, єхидно примружився.

— Ану, як там тебе, — сказав він, підходячи ближче. Його голос був маслянистий і огидний, з насмішкуватими нотками. — Вмієш читати, га?

Корнило не повів і бровою.

— Так, — просто відповів.

Кнут розтягнув рот у широкій усмішці, кривій і огидній.

— Ну, от і чудово! — Він різко схопив Корнила за плечі й грубо штовхнув уперед. — Ходімо, ти нам потрібен.

— Куди? — озвався Кийлен, не стримавшись.

Кнут глянув на нього, і його усмішка зникла.

— Не твоя справа, — гаркнув різко.

Корнило навіть не озирнувся на товаришів, коли його потягли до дверей. Горнан і Кийлен мовчки дивилися, як їхнього товариша ведуть невідомо куди.

Чоловік, якого Кнут назвав «працьовитим», залишився стояти, похитуючись, ніби його ось-ось знову звалить на землю. Його змучене обличчя нічого не виражало, тільки порожнечу. Горнан і Кийлен мовчки переглянулися, коли двері зачинилися за Кнутом і Корнилом.

— Куди вони його потягли? — різко спитав Горнан, повертаючись до побитого.

Чоловік не одразу зрозумів, що питання адресоване йому. Він обережно звів на Горнана тьмяні очі, зморщив лоба, немов намагаючись пригадати щось важливе, і нарешті відповів:

— На випробування.

— Випробування? — перепитав Кийлен, нахиляючись ближче. — Що це означає?

Чоловік хрипко видихнув, а тоді втомлено опустився на купу каміння, розтираючи синці на руках.

— Не знаю, що саме для нього вигадали, — пробурмотів. — Але якщо читаєш, то, може, для записів. Для рахунків. Для наказів.

— І це випробування? — недовірливо спитав Горнан.

Чоловік хрипко розсміявся, але це більше було схоже на кашель.

— Тут усе — випробування. — Він потер скроні, ніби відганяючи спогади. — Декого змушують переписувати старі книги, якщо знають літери. Інших випробовують в інший спосіб. Бачиш когось нового — наступного дня його може не бути.

— А що, якщо він не вміє писати? — тихо спитав Кийлен.

— Тоді… — Чоловік ковтнув, дивлячись на власні висохлі руки. — Тоді його повертають, але вже іншим.

Горнан відчув, як у нього пересохло в горлі.

— Іншим?

— Ну… — Чоловік знову глухо розсміявся. — Якщо повернуть.

Кийлен зціпив зуби, глянув на брата. Обидва мовчали, обмірковуючи сказане.

— А якщо він знадобиться їм? — зрештою запитав Горнан.

Чоловік похитав головою.

— Тоді ви його більше не побачите.