Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у темниці настав майже непомітно. Сонячне світло не проникало крізь товщу каменю, і єдиним знаком початку нового дня був грубий скрип дверей. Кнуровий Кнут зайшов до їхньої кімнати, не турбуючись про тишу. Його кроки лунали важкими ударами по кам’яному підлозі.
— Годі спати, виродки! — гукнув, постукуючи батогом по стіні. — Час побачити справжнє життя!
Корнило підняв голову і криво посміхнувся, намагаючись не виказати свого роздратування. Горнан і Кийлен піднялися повільно, намагаючись розплющити очі та збагнути, що їх чекає далі.
— Ідіть за мною, — буркнув Кнут і розвернувся, не чекаючи відповіді.
Вони йшли темними коридорами, а повітря було густим і спертим. Корнило уважно придивлявся до кожного закутка, намагаючись запам’ятати шлях. Стрімко коридори перетворилися на широку кам’яну дорогу, і раптом перед ними розкрилося величезне підземне місто.
Це було видовище, якого жоден із них не очікував. Кам’яні будівлі здіймалися вгору, а деякі буквально звисали зі стелі печери, підтримувані масивними колонами з темного каменю. Дороги перепліталися між собою, утворюючи заплутану мережу переходів і сходів.
Люди товпилися на вулицях, але це не були звичайні мешканці, до яких вони звикли. Майже всі тут мали фізичні або розумові вади. Одні кульгали, інші тримали руки, викручені дивними кутами, а декого було важко впізнати як людей через деформовані риси обличчя. Очі цих людей дивилися з-під низьких лобів насторожено або байдуже.
— Ласкаво просимо до нашого раю, — посміхнувся Кнут, махнувши рукою навколо. — Це найбільше місто в цих землях.
Кийлен здригнувся від цих слів. Йому було важко зрозуміти, як це місце може бути раєм. Він дивився на змучені обличчя навколо, на руки, що тримали важкі кошики з камінням, на дітей, що сиділи на бруківці з порожніми очима.
— Хто всі ці люди? — пробурмотів Горнан, не відводячи погляду.
— Ті, хто знайшли свій дім тут, — відповів Кнут, не обертаючись. — А ви, можливо, станете частиною цієї великої родини.
Він повів їх далі через місто, поки вони не дійшли до величезної площі з кам’яним помостом у центрі. Навколо стояли ряди людей, усі з похмурими обличчями.
— Звикатимете поступово, — сказав Кнут, підштовхуючи їх вперед. — Спершу це здається страшним, але з часом ви зрозумієте, що тут ви знайдете своє місце.
Корнило мовчав, але його очі блищали холодною рішучістю. І вже почав обдумувати, як їм вибратися звідси, але спершу треба було вижити. Він озирнувся на Горнана і Кийлена, киваючи їм ледь помітно, як знак: тримайтеся разом.
Ірмгар чекав на них у центрі площі. Їхній нічний жах, який досі не перестав бути реальністю. Немов став ще вищим ніж учора, статний чоловік із проникливим поглядом і суворим обличчям, одягнений у той самий темний плащ і вдень, і вночі, виглядав велично і страшно водночас. І склав руки за спиною, дивлячись на новоприбулих із безпристрасною цікавістю.
— Тож це ті самі? — запитав швидко, не дивлячись на Кнута.
— Так, господарю Ірмгаре, — відповів той з показною шанобливістю. — Ще свіженькі, але швидко звикнуть.
Ірмгар кивнув, уважно розглядаючи кожного. Його погляд затримався на Корнилові, ніби намагався прочитати його думки.
— Сюди приходять усі — волею чи неволею, — заговорив Ірмгар, обійшовши їх колом. — Ви побачите, що тут кожен має своє місце. Свою роботу. Усі працюють на благо нашого великого міста, і кожна пара рук важлива.
— Як це робота? — раптом перебив його Кийлен, у голосі якого прозвучала зухвалість. Він стиснув кулаки, глянувши на натовп згорблених і виснажених людей. — Це не схоже на роботу. Це схоже на рабство.
Настала важка тиша. Люди навколо застигли, ніби самі бояться дихати. Погляди вп'ялися в Кийлена, і на якусь мить навіть вітер у підземеллі здавався нерухомим.
Ірмгар зупинився і повернувся до Кийлена. Його очі стали крижаними. Він підійшов до хлопця, нахилившись так близько, що той міг чути його рівне і спокійне дихання.
— Рабство, кажеш? — прошепотів Ірмгар. Його голос був м'яким, але від нього мороз пробігав по спині. — Тут немає рабів. Тут є ті, хто служить. Ті, хто розуміє, що свобода — це лише тінь, ілюзія. А якщо ти шукаєш свободу, — і торкнувся плеча Кийлена, — я можу показати тобі, що буває з тими, хто вірить у казки.
Корнило ступив уперед, швидко опустивши голову, ніби хотів згладити ситуацію.
— Ми вдячні за можливість стати частиною цього… місця, — сказав спокійним голосом. — Ми не хочемо непорозумінь. Хлопчина просто не розуміє, що до чого. Ми нові тут, але швидко навчимося.
Ірмгар посміхнувся — холодно і майже поблажливо.
— Розумний чоловік, — сказав голосно, дивлячись на Корнила. — Це добре. Розумні довше живуть.
Він розвернувся і махнув рукою, даючи знак Кнуту.
— Заведіть їх на місце. Робота чекає.
Кнут схопив Кийлена за плече і прошепотів йому на вухо, коли тягнув уперед:
— Тепер ти знаєш, як тут ведуться справи. Не забудь.
Їх повели далі, а Ірмгар стояв і спостерігав, як їхні силуети зникали у темряві коридорів.
Їх привели в невелике приміщення, схоже на склад чи майстерню, де в повітрі стояв запах пилу, металу й цвілі. У кутку на старому дерев’яному ящику сиділа дівчинка років дванадцяти, худенька, із блідою шкірою і темним, сплутаним волоссям. Її постава була неприродною — викривлення хребта змушувало її нахилятися вперед, а кожен рух здавався болісним і повільним.
Коли їх завели всередину, дівчинка підняла голову і широко посміхнулася. Її великі очі блищали, але в цьому блиску було щось тривожне, як у дитини, яка бачила надто багато жахів і навчилася ховати це за маскою веселощів.
— Ого, які ви цікаві! — промовила вона тоненьким, майже співучим голосом. — Троє нових і великих… як чудово! Тепер мені буде з ким погратися!
Вона повільно піднялася і, трохи похитуючись, підійшла ближче. Її очі ковзали по їхніх обличчях, і здавалося, що вона бачить кожну їхню думку.
— Мене звуть Маріка, — сказала вона, майже шепочучи. — Але ви можете звати мене просто Марі.
Вона повернулася до Корнила і тицьнула в нього пальцем.
— А тебе я буду звати Вусатим Дядьком. Бо ти виглядаєш так, ніби хочеш командувати. Правда ж, Вусатий Дядько?
Корнило не встиг відповісти, як вона повернулася до Кийлена.
— А ти… ти Лисий Малюк. Тобі не здається, що тобі більше личить таке ім’я? Бо виглядаєш ти дуже серйозно для малюка!
Кийлен хотів щось сказати, але дівчинка зупинила його піднятим пальцем.
— Ні-ні, не сперечайся! Так буде веселіше.
Вона перевела погляд на Горнана і на мить задумалася.
— А ти… Ти будеш Ведмедиком. Великий, буркотливий і трохи лякаєш. А всередині ти, мабуть, зовсім м’який і пухнастий.
Горнан мало не сказав їй неприємні слова, але Корнило легенько торкнув його ліктя, попереджаючи, щоб той тримав себе в руках.
— Чудово! — вигукнула Маріка, плескаючи в долоні. — Ну що, хлопці, тепер ви мої помічники. Будемо працювати разом, наче справжня сім’я.
— А що ми маємо робити? — холодно запитав Корнило.
— О, це таке нудне запитання, — скривилася Маріка. — Але якщо ти наполягаєш… Ви будете працювати. Довго. Без перерв. І якщо зробите щось неправильно, Кнуровий Кнут дуже засмутиться… а коли він засмучується, — її голос став тихим і тягучим, — це може бути боляче.
Вона нахилилася ближче до Корнила, ніби ділилася секретом:
— Але якщо будете слухняними, я можу показати вам дещо дуже цікаве… Місця, куди навіть дорослі бояться ходити. Хочете?
Ніхто не відповів. Їхні погляди зустрілися, і в цьому мовчанні було більше розуміння, ніж у будь-яких словах.
— Гаразд, тоді за мною! — весело сказала Маріка і, кульгаючи, пішла до дверей. — Попереду у нас буде стільки пригод!
Вони мовчки та повільно пішли за нею до дверей, і в повітрі нависла важка тривога.
Корнило зупинився, злегка стиснувши плечі, щоб приховати напругу. Його погляд ковзнув до Горнана і Кийлена — вони теж помітили дивний контраст між жорстокими словами дівчинки і її раптовою пропозицією пригод. У цьому було щось неправильне, щось, що пахло пасткою.
— Стривай, Марі, — спокійно сказав Корнило, намагаючись тримати голос рівним. — Ти щойно сказала, що нас будуть бити, якщо ми зробимо щось не так… А тепер раптом пропонуєш якісь пригоди? Це звучить… дивно.
Маріка зупинилася і озирнулася через плече — її очі блиснули в темряві, а усмішка стала ширшою, майже неприродною.
— Ой, Вусатий Дядько, ти такий підозріливий! — засміялася вона, але в її сміху було щось холодне. — Хіба я не можу бути трохи милою? Ви ж новенькі — мені просто хочеться, щоб ви почувалися як вдома…
— А куди ти хочеш нас повести? — втрутився Кийлен, намагаючись зберегти байдужий вираз обличчя.
Маріка злегка нахилила голову набік, як кішка, що придивляється до миші.
— О, просто показати вам щось цікаве, але якщо ви боїтеся… — Вона зробила крок ближче, її голос став шепотом: — Можливо, ви маєте рацію. Тут не всі такі добрі, як я. Іноді цікавість може дорого коштувати.
Вона повільно провела пальцем по стіні, ніби розмірковуючи, чи варто продовжувати.
— Ви можете залишитися тут і чекати Кнурового Кнута… Або ж підете зі мною і побачите місця, про які інші навіть не мріють. Ваш вибір.
Корнило насупився. Він бачив, як Горнан і Кийлен напружилися, готові до будь-якого розвитку подій. Вони втрьох уже знали — цей "вибір" може обернутися чимось жахливим.
— Ми подумаємо, — нарешті сказав Корнило, намагаючись виграти час. — Дай нам трохи часу звикнути до цього місця.
Маріка трохи постояла, дивлячись на них, а потім знизала плечима:
— Як хочете… Але довго не думайте. Хтозна, що може трапитися, якщо ви пропустите свій шанс.
З цими словами вона знову кульгнула до дверей і зникла в коридорі. Її сміх ще довго лунав у повітрі, поступово затихаючи.
Коли вона зникла з очей, Корнило озирнувся на Горнана і Кийлена.
— Це пастка, — сказав тихо. — Нікуди ми з нею не підемо.
— Абсолютно згоден, — прошепотів Кийлен. — Але що робити тепер?
— Чекати. Спостерігати. І бути готовими… до найгіршого, — відповів Корнило, стискаючи кулаки.
Вони сіли на холодну підлогу, прислухаючись до кожного звуку ззовні. У кімнаті було темно і тихо, але тривога не відступала.
Двері злегка привідкрилися, і до кімнати увійшов старий, який майже злився з тьмяним світлом. Він був худий, мов тінь; його кістляві руки тремтіли при кожному русі, а правої кисті не було — рукав сорочки висів порожнім. Його обличчя було виснаженим, але в очах ще горів розум, хоч і схований за простодушним виразом.
Старий зробив кілька невпевнених кроків і зупинився, мружачись, наче не міг чітко розгледіти їх.
— Молодці… — пробурмотів з перервами, ніби кожне слово давалося йому важко. — Не пішли… за нею. Це добре. Дуже добре.
Корнило підвівся і обережно підійшов ближче.
— А хто ти? — запитав м’яко. — І що ти маєш на увазі?
Старий усміхнувся щербатою усмішкою, на мить закривши очі, ніби згадав щось дуже важливе.
— Я… я тут давно… Дуже давно. Бачив… усе. Вона… обманює, — сказав він, киваючи в бік дверей. — Заманює… обіцяє… Але там… погано.
— Що ти маєш на увазі під «погано»? — втрутився Горнан, нахиляючись уперед.
— Вона… показує… красиве, але це… пастка. Завжди пастка, — старий стиснув кулак здорової руки і підніс його до грудей. — Багато… пропали. Пішли… не повернулися.
— І що ж там за дверима? — Кийлен намагався зберігати спокій, але його голос тремтів.
— Нічого… доброго, — тихо відповів старий, нахилившись ближче. — Тільки… біль. І темрява.
Старий раптом вирівнявся і подивився на них серйозно, як міг.
— Ви… тримайтеся разом. Завжди разом. І… не довіряйте… нікому.
— Дякуємо тобі, — кивнув Корнило. — Як тебе звати?
Старий задумався, ніби намагаючись згадати щось давно забуте.
— І… Іваник, — сказав нарешті, здавалося, сам здивувавшись цьому.
— Гаразд, Іванику, ми запам’ятаємо твої слова, — запевнив його Корнило. — І ти теж тримайся.
Старий кивнув і знову усміхнувся своєю дивною, щирою усмішкою. Він повільно почвалав до дверей, зупинився ще на мить і повторив:
— Молодці… Не пішли.
Потім зник, так само тихо, як і з’явився, залишивши після себе холодне відчуття тривоги.
— Хто це взагалі був? — прошепотів Кийлен, коли двері зачинилися.
— Мабуть, єдиний, кому тут можна хоч трохи довіряти, — сказав Корнило, втупившись у темряву за дверима. — Але його слова тільки підтвердили — ми тут у великій небезпеці.
Коли Кийлен, Горнан і Корнило лише потрапили до цієї похмурої гори й познайомилися з її мешканцями, вони ще не до кінця усвідомлювали, що з ними буде далі. Втомлені, змучені, брудні, вони сиділи у сирій кімнаті, де їх тримали після першого дня в темниці.
