Раді Вас бачити!

Після ранкового сніданку, який пройшов у тиші, троє друзів — Брячислав, Флоріан і Яоран — сиділи у невеликій кімнаті. Світло пробивалося крізь вузькі віконця, але навіть воно здавалося приглушеним, ніби й сонце боялося проникати глибше у Дерево. 

— Мені треба дещо розповісти, — почав Флоріан, ламаючи тишу. Він сидів навпроти Брячислава, нервово зчепивши пальці. — Сьогодні під час сніданку я зустрів Сімму. Вона розповіла дещо: їй батько розповів. Вночі одна жінка не спала, а… вона… вона бачила щось страшне, і я не знаю, як це пояснити.

— Що саме? — насторожився Брячислав.

— Сімма сказала, що та жінка стала свідком бійки двох чоловіків неподалік Дерева, — Флоріан глибоко зітхнув. — Вони побилися, а потім… Коріння ожило. Воно затягло їх, і вони зникли прямо на її очах.

— Затягло? — перепитав Яоран, нахилившись уперед. — Ти впевнений, що вона не перебільшила?

— Я бачив ту жінку теж. Вона була налякана до смерті, Яоране. Її очі… Я таких ще ніколи не бачив. І вона — не та, хто вигадує історії.

Запала важка тиша. Брячислав опустив погляд на свої руки, що ледь помітно тремтіли.

— Може, це якось пов’язано з тим, що я бачив уві сні, — нарешті сказав він тихим, але твердим голосом.

— Сон? — Флоріан і Яоран обмінялися здивованими поглядами. — Розкажи.

Брячислав глянув на них і повільно почав розповідати:

— Я сидів у своїй кімнаті, коли почув крики. Вийшов у коридор… і там всі були мертві. Їхні тіла лежали на підлозі, а їхні обличчя застигли в жахливих гримасах. Крики не стихали. Я йшов, шукаючи їхнє джерело. Всі коридори виводили мене до одного й того ж місця — зали зборів, де за столами сиділи мертві. А потім… вони почали рухатися. І серед них була жінка, яка шепотіла: “Допоможи”. Її усмішка була… неприродною, а погляд — порожнім і жахливим.

— І це не звичайний сон, — додав він, затамувавши подих. — Я відчував запах крові, чув шаркання їхніх ніг. Я міг доторкнутися до стін… Це було надто реальним.

Флоріан здригнувся.

— Ти думаєш, що це не просто сон? Що це якось пов’язано з тим, що трапилося з тими чоловіками?

— Можливо, — відповів Брячислав. — Але мене лякає інше. Це відчуття, ніби Дерево за нами спостерігає. Ніби воно… оживає.

Яоран, який досі мовчав, нарешті заговорив:

— Ми живемо на Дереві не так давно. Інші живуть тут все своє життя, але не знають його історію, та ми знаємо, що Дерево було свідком багатьох подій. Мабуть, воно і було їх творцем. І тепер я вже не певен, чи справді тут був спокій.

— Може, Дерево захищає себе? — припустив Флоріан. — Якщо ті чоловіки дійсно загрожували йому…

— Захищає чи знищує? — тихо перепитав Брячислав. — І від чого воно нас захищає?

Їхні думки заплуталися в павутинні страху і здогадок. Тиша знову запанувала, важка і гнітюча.

— Треба бути обережними, — нарешті сказав Яоран. — Особливо тепер. Щось змінюється, і ми повинні це зрозуміти, поки ще не пізно.

— Ми повинні дізнатися, що відбувається насправді, — погодився Брячислав. — Бо якщо ми й далі закриватимемо очі на це, Дерево забере і нас. Треба шукати все, що зберігається тут з давніх часів, давніших ніж той “пакт”.

Їхні погляди зустрілися, і кожен із них зрозумів, що тепер дороги назад вже немає.

***

Флоріан стояв біля підніжжя одного зі старих коридорів, що вели вгору по Дереву. Він кілька хвилин вдивлявся в далечінь, ніби намагаючись зібрати думки докупи. Нарешті зітхнув і постукав у двері кімнати Сімми.

— Хто там? — озвалася Сімма зсередини.

— Це я, Флоріан. Можна на хвилинку?

Двері відчинилися, і Сімма, трохи здивована, запросила його всередину.

— Щось трапилося? — запитала вона, уважно дивлячись на нього.

Флоріан пройшов до середини кімнати, озираючись, ніби шукав потрібні слова.

— Пам’ятаєш, як ти колись казала, що знаєш Дерево як свої п’ять пальців? Що ти бувала в усіх його закутках, навіть там, де ніхто з нас не наважувався ходити?

Сімма трохи напружилася, але кивнула:

— Так, пам’ятаю. Я провела тут усе своє життя. Іноді мені здавалося, що я справді знаю його краще, ніж будь-хто інший.

Флоріан сів навпроти неї і нахилився вперед.

— Мені потрібна твоя допомога. Ми маємо дізнатися правду про Дерево. Після того, що сталося з тими чоловіками, і після сну Брячислава… Ми більше не можемо просто сидіти і чекати. Я думаю, що Дерево приховує щось дуже важливе.

— Якого сну? — коротко запитала Сімма.

— Тривожний сон. Брячислав переживає, але поки це лише сон, — відповів Флоріан швидко.

Сімма мовчки схрестила руки на грудях і мовчки подивилась на Флоріана, даючи йому зрозуміти, що її ця відповідь незадоволила.

— Там всі мешканці Дерева померли… В один момент… Невідомо чому, — тихо відповів Флоріан.

Сімма задумалася. Її погляд блукав кімнатою, ніби вона пригадувала щось давно забуте.

— Ти маєш рацію, — сказала вона після тривалої паузи. — Є місця в Дереві, куди майже ніхто не ходить. Старі зали, запечатані проходи… Деякі з них вже давно заросли молодим гіллям, але є одна кімната, про яку я завжди думала, що вона може бути доволі цікавою. Раніше туди не можна було ходити, але тепер немає тих, хто це забороняв.

— Що це за кімната? — зацікавився Флоріан.

— Вона знаходиться високо, майже біля самої вершини. Колись це була бібліотека або сховище. Коли я востаннє про неї чула, все було закидано старими речами. Ніхто туди не заходив уже багато років.

— Це може бути саме те, що нам потрібно, — сказав Флоріан. Його голос набув рішучості. — Якщо там є хоч якась інформація про Дерево, ми повинні її знайти.

Сімма кивнула, але її обличчя залишалося зосередженим.

— Але є одна проблема, — додала вона. — Деякі частини Дерева стають небезпечними, особливо ті, що заросли гілками. Якщо ми туди підемо, треба бути дуже обережними.

— Ми будемо обережні, — запевнив її Флоріан. — Але без тебе ми не знайдемо цей шлях. Ти — наш провідник.

Сімма знову задумалася, але врешті-решт її очі загорілися рішучістю.

— Гаразд, — сказала вона. — Ми підемо туди разом. Якщо щось піде не так, ми одразу повернемося.

— Домовилися, — усміхнувся Флоріан. — Завтра на світанку?

— На світанку, — підтвердила Сімма.

Їхні погляди зустрілися, і в тиші було щось більше, ніж просто згода на спільну подорож. Це було розуміння того, що попереду їх чекає щось набагато більше, ніж просто пошуки старої кімнати.

***

Корнило, Кийлен, Горнан і Лавр ішли вже багато годин. Пейзаж навколо змінився: величезні корені Дерева, що досі тягнулися в усі боки, почали тоншати і поступово зникати. Попереду здіймалися темні скелясті гори, холодні та незворушні, немов стіна, яка перекривала їм шлях.

Корнило зупинився на краю виступу і підняв руку, показуючи вперед.

— Ось і кінець коріння, — промовив він. — Далі воно не може рости через ці скелі. Тут починається інший світ, чужий навіть для цього Дерева.

Кийлен із захопленням дивився на скелі, що тягнулися аж до небес, а Горнан, навпаки, відчув легке занепокоєння.

— Нам треба знайти місце для ночівлі, — сказав Горнан. — Ніч тут буде холодною, і я не впевнений, що ці скелі безпечні.

Лавр закинув голову і насторожився. Він вдивлявся в далечінь, рухаючи вухами, ніби щось почув. Його очі блиснули в сутінках, і подумки звернувся до Кийлена:

— «Ми повинні сховатися. Ніч тут не така, як у лісі. Щось у повітрі насторожує мене».

— Лавр каже, що нам краще сховатися, — передав Кийлен слова лося.

Корнило кивнув.

— Гаразд. Давайте пошукаємо щось придатне для ночівлі.

Вони рушили далі вздовж підніжжя скель, поки не натрапили на вузький отвір у кам’яній стіні. Це була довга печера, схожа на природний тунель, який вів углиб скелі. Її вхід був достатньо широким для людини, але занадто вузьким для Лавра.

— Це ідеальне місце для нас, — сказав Корнило, оглядаючи печеру. — Тут буде тепло і безпечно від вітру.

— А як щодо Лавра? — запитав Кийлен, поглядаючи на свого друга.

Лавр знову звернувся до Кийлена:

— «Не хвилюйся за мене. Я залишуся біля входу і пильнуватиму. Якщо щось буде наближатися, я попереджу тебе».

— Він залишиться на варті, — сказав Кийлен, хоч у його голосі звучала тривога. — Але це ризиковано.

— Це найкраще, що ми можемо зробити, — погодився Корнило. — Якщо ми зараз залишимося просто неба, ніч може стати для нас останньою.

Вони увійшли до печери. Усередині було темно, але повітря було сухим, а підлога — рівною. Корнило швидко розклав свої речі, діставши сухе листя і мох для підстилки.

— Тут не дуже просторо, але хоча б безпечно, — сказав він, оглядаючи стіни печери. — Завтра на світанку рушимо далі.

Кийлен і Горнан притиснулися до стін, зручно вмощуючись на своїх м’яких підстилках. Корнило, як завжди, ще довго не лягав. Він перевірив вхід до печери й уважно прислухався до нічних звуків. Ззовні долинали лише м’який подих вітру та час від часу тихе шарудіння, яке, здавалося, лунало прямо з-під землі.

Лавр стояв біля входу — його силует виднівся у світлі останніх променів дня. Він виглядав спокійним, але його очі не відривалися від темряви, що поглинала навколишні скелі.

«Якщо щось з’явиться, я буду готовий», — подумав він, і його думка долетіла до Кийлена.

— Сподіваймося, що ніч пройде спокійно, — прошепотів Кийлен, закриваючи очі.

***

Лавр стояв на краю скелі, уважно вдивляючись у темряву. Перед ним розгорталася моторошна і водночас заворожуюча картина. Нічний ліс унизу здавався безмежним морем чорного листя і плетива коріння, що рухалося, немов живий організм. Серед дерев то тут, то там жевріли слабкі вогники світлячків, схожі на очі, які спостерігали за всім навколо.

Далеко вдалині, крізь гілля та клуби туману, Лавр побачив тьмяне світло, що мерехтіло, наче полум’я свічки, заховане глибоко в серці лісу. Це світло було неправильним. Воно не коливалося від вітру і не розсіювалося в темряві, а залишалося нерухомим і холодним, немов спостерігало у відповідь.

Гілки найближчих дерев повільно гойдалися, хоч вітру зовсім не було. Лавру здалося, що коріння навколо піднялося трохи вище, ніж раніше, і тягнулося до нього, ледь не торкаючись копит. Він зробив крок назад, напружуючи м’язи, готовий до стрибка, якщо щось раптом спробує схопити його.

Вдалині пролунало глухе гудіння, схоже на биття величезного серця. Воно було ледь чутним, але змушувало кожен лист і кожне коріння здригатися в такт його ударів. Лавр спрямував погляд угору — нічне небо було густо затягнуте хмарами, а серед зірок виднілися тіні, що ковзали над деревами, занадто великі, щоб бути птахами.

Його погляд знову опустився на ліс, і в цей момент він помітив щось велике, що пересувалося між деревами, майже непомітне в темряві. Це було щось величезне, з масивними крилами, які ковзали над кронами дерев, не видаючи жодного звуку. Воно плавно рухалося, наче тінь, і на мить здалося, що воно зупинилося і дивилося прямо на нього.

Лавр відчув, як серце прискорилося. Його свідомість мовчала, але кожен нерв у тілі кричав: “Тікай!”.

Він одразу звернувся до Кийлена подумки:

— «Щось велике… Воно тут, серед дерев. Воно дивиться на нас…»

І в цей момент світло вдалині згасло, залишивши лише безмовну темряву і тривожне передчуття.

Лавр різко повернувся до вузької печери — його ніздрі роздувалися від напруги. Його думки вихором мчали до Кийлена:

— «Щось тут не так. Тиша… це неправильна тиша. Щось рухається в темряві, щось велике».

Кийлен підскочив зі свого місця і торкнувся плеча Горнана, що вже збирався зручно влаштуватися для сну.

— Що сталося? — запитав Горнан, протираючи очі. Його голос був тихий, але насторожений.

Корнило вже стояв біля входу до печери, пильно вдивляючись у темряву. Він мовчки витягнув ніж і злегка нахилив голову, прислухаючись до навколишньої тиші. Тиша була густою, майже відчутною. Навіть вітер перестав шарудіти листям, і не було жодного звуку від звичних нічних мешканців лісу.

— Лавр щось побачив, — пояснив Кийлен. — Щось велике… Він відчуває, що воно все ще тут.

Корнило обережно ступив уперед і зазирнув у темряву, не випускаючи ножа з руки. Його очі, звиклі до напівтемряви, ковзали по кожному кореню, кожному стовбуру дерева, шукаючи щось, що мало б видати присутність незваного гостя, але нічого не було.

— Тиша — це поганий знак, — пробурмотів Корнило, повертаючись до хлопців. — Але, можливо, це просто тварина. Щось велике, але невинне. А може, тінь у лісі здалася йому чимось більшим, ніж вона є насправді.

— Або щось чекає, — сказав Горнан, спохмурнівши.

Кийлен підійшов до Лавра і тихо подумки звернувся до нього:

— «Що б це не було, ти нас попередив, дякую, але, дивись, ми в печері, тут безпечно. Якщо воно хоче нас налякати, ми не дамо йому цього задоволення».

Лавр нервово переступив з ноги на ногу, але зрештою зітхнув і трохи розслабився. Кийлен відчув, як його хвилювання поступово вщухає.

— Лавр — наш найкращий вартовий, — усміхнувся Кийлен, повернувшись до інших. — Якщо він хоче залишитися надворі і стежити, хай так і буде. Сам нас попередить.

Корнило кивнув і заховав ножа.

— Тут ми в безпеці, — сказав уже впевненішим тоном. — Лавр правий, ліс буває підступним, але ця печера — найкраще місце для ночівлі. Ми виспимося і з першими променями сонця вирушимо далі.

Горнан втомлено зітхнув і повернувся на своє місце.

— Але, чесно кажучи, ця тиша трохи лякає, — буркнув він.

Корнило лише усміхнувся.

— Ще трохи, і вона здасться тобі колисковою. Спи, Горнане. До ранку нас нічого не потурбує.

І справді, поступово вони заспокоїлися, розслабилися і повернулися до сну. Лише Лавр залишився зовні, уважно вдивляючись у темряву, де, здавалося, щось невидиме спостерігало за ними.