Раді Вас бачити!

Попрощавшись із Патом на верхньому поверсі Житлових приміщень, я попрямувала до Жіночого крила, намагаючись хоч якось упорядкувати хаос думок у голові. Те, що я дізналася від нього, вибивало з рівноваги й водночас відкривало нові запитання, та я свідомо відклала будь-які висновки на потім.

Швидкий душ став справжнім порятунком — змив накопичену за день втому й допоміг очистити розум.

Коли я повернулася до кімнати, Бетті вже чекала там — її настрій неможливо було не помітити: вона буквально світилася від щастя. Виявилося, що сьогодні вона знову проводила час із дітьми, і це приносило їй щиру радість.

Ебба з’явилася у дверях саме тоді, коли Бетті яскраво описувала красу чарівних крихітних пальчиків. Мала виглядала виснаженою і явно не мала бажання розмовляти. На моє запитання про самопочуття вона лише щось нерозбірливо пробурмотіла, схопила рушник і поспіхом вийшла з кімнати.

Ми з Бетті лише обмінялися здивованими поглядами, залишившись у здогадках, що могло так її роздратувати.

Коли Ебба повернулася з Душової, ми разом рушили до Їдальні. Хлопці вже зайняли стіл і чекали на нас. Я з тацею в руках спостерігала, як дівчата без вагань обирають місця: мовчазна Ебба опустилася на стілець навпроти Патріка, а життєрадісна Бетті безтурботно плюхнулася поряд із братом. Для мене лишилося єдине вільне місце — біля Реда.

Я трохи невпевнено наблизилася до вільного місця, але Ред одразу відсунув для мене стілець і допоміг поставити тацю. Коли я нарешті сіла, мої очі пробіглися по обличчях присутніх, намагаючись уловити їхній настрій.

Ред, був уособленням доброзичливості: жартував, підморгував, невимушено розряджав атмосферу. Тіс, навпаки, тримався стримано — його серйозність лише зрідка пом’якшувалася короткою усмішкою. Кейл випромінював невгамовну енергію й постійно знаходив спосіб бути в центрі уваги завдяки своєму гумору й винахідливим ідеям. А Пат, хоча й не дивився мені в очі, барвисто описував робочий день, делікатно уникаючи згадки про нашу розмову.

А от Ебба… Вона виглядала так, ніби на неї обвалився весь світ. Бліде обличчя й темні тіні під очима лише підкреслювали її виснажений вигляд. Волосся, зазвичай доглянуте й акуратне, тепер виглядало скуйовдженим, ніби вона зовсім забула про нього. Її поведінка теж змінилася: вона різко відповідала, нервувала через дрібниці й, здавалось, от-от зірветься. Щось явно було не так, однак я не могла зрозуміти, що саме. Це дуже відрізнялося від звичної Ебби.. На серці було неспокійно, і дуже хотілося допомогти їй, поговорити...

Та мала, швидко доївши, схопила тацю й поспішила до Мийки. Я вже підвелася, щоб піти за нею, однак Ред ледь помітним жестом зупинив мене. Його погляд чітко говорив: не зараз.

Тож я залишилася на місці, проводжаючи Еббу очима, поки вона не зникла за дверима, залишивши після себе глуху, тривожну порожнечу.

Наступними зірвалися з місця Кейл і Пат, галасливо обговорюючи чергове парі, і їхній сміх швидко наповнив простір.

Бетті ж, навпаки, залишилася сидіти, повільно ворушачи їжу в тарілці, немов думками була десь далеко.

— Берттіно, ти вже зробила доповідь з історії? — несподівано звернувся до неї Ред.

Вона здригнулася, впустила ложку й розгублено подивилася на нього.

— Ні… А що?

— Хочу допомогти, якщо не проти, — всміхнувся він.

Ми з нею перезирнулися. Я лише знизала плечима, не втручаючись.

— Якщо хочеш… — невпевнено погодилася вона.

— Чудово. Якщо ти вже закінчила… — спокійно додав Ред, кидаючи погляд на її тарілку. Тоді, не чекаючи відповіді, підвівся, забрав обидві тарілки й попрямував до Мийки.

Бетті швидко глипнула на мене й трохи розгублено знизала плечима:

— Добре, зустрінемось пізніше, — і рушила слідом за Редом.

Я залишилася за столом із Тісом. Лише тепер помітила, як повільно він їсть — майже не торкаючись їжі. І раптом мене осяяло: це все було не випадково. Він явно попросив інших дати нам можливість залишилися наодинці. Ну звісно. Де ще, як не в Їдальні. Теж мені генератор випадкових чисел!

— То про що ти хотів поговорити, Тісе? — обережно спитала я, відчуваючи легку напруженість. — Здається, ми вже все з’ясували, хіба ні?

— Я про Тренування хотів поговорити… — тихо озвався він.

— Добре, говори, — я трішки розслабилася.

— Тренер Ферлес сказав, що якщо не знайдуться добровольці, нам доведеться битись одне з одним... — він говорив майже пошепки, уникаючи мого погляду.

— А ти чого чекав? — я примружилась.

— Я не зможу битися з тобою! — раптом вигукнув він, звівши на мене очі, в голосі бринів одчай.

— Тісе, це не тобі вирішувати! — різко відрізала я.

Після короткої павзи він уже тихо, майже винувато прошепотів:

— Тоді я просто піддамся.

— Що?! Та ти з глузду з’їхав! Вони ж одразу це помітять! І тоді замість Лазарету тебе чекає Карцер. І мене разом із тобою! — я схрестила руки на грудях і вп’ялася в нього поглядом. — А «Міс Піґґі» лишень і шукає нагоди мене втопити! Невже ти цього не розумієш?

— Вона ж дала нам шанс…

— І ти повірив? — я гірко всміхнулася. — Тісе, це ж «міс Піґґі». Невже нова посада й кімната змусили тебе забути, яка вона насправді?

Він швидко озирнувся, ніби боявся, що нас хтось почує, і стиха запитав:

— А тебе що… не переселили?

— Ні, — коротко кинула я, відчуваючи, як у мені знову закипає злість.

— А де ти сьогодні працювала?

— Спробуй вгадати.

— У Пральні?.. — він здивовано підняв брови.

— Ага, — відповіла я, дивлячись на нього з викликом. Я чекала, що він зрозуміє. Що відчує, наскільки це було принизливо.

Тіс відкинувся на спинку стільця, провів рукою по волоссю й важко зітхнув:

— От же ж дідька лисого...

— Отож-бо й воно! — мій голос здригнувся від напруги. — Саме це я й подумала, коли дізналася, що ти тепер постійний Помічник Охоронця… ще й з власною бісовою душовою! — я рвучко підвелася, відчуваючи, як уся накопичена злість вихлюпується назовні.

— Ріко… — він миттєво нахилився, простягнув руку через стіл й схопив мене, змушуючи зупинитися.

— Чого ти хочеш, Тісе? — прошипіла я крізь зуби.

Він відпустив мою руку й випростався.

— Ти знаєш… — темний погляд уперся в мене. В ньому було щось таке, що неможливо було передати словами — не образа, не прохання… щось інше. Воно збурювало хвилі неспокою всередині мене.

Я мимоволі відвернула голову, сховавши очі й важко видихнувши.

— А якщо серйозно? — додала вже рівніше.

— Захистити тебе, — слова Тіса прозвучали з такою впевненістю, ніби це було єдине призначення всього його буття.

Та глипнула на нього й скептично всміхнулася, злегка піднявши брову:

— О, який пафос!

— Це не пафос, — відрізав він, знову нахилившись уперед. — Ти просто не розумієш… — голос раптом здригнувся, але далі повів твердо, хоч і майже пошепки: — Усе в мені кричить про одне: вберегти тебе. Від усього… — він на мить замовк, мовби шукав точні слова. Очі блиснули новим відтінком емоцій. — Од людей, од загроз, од…

— …світу? — з іронією підхопила я, впираючись поглядом у нього.

Тіс ледь нахилив голову, брови зійшлися, а губи стиснулися, стримуючи невисловлене. Погляд ковзнув униз, і між нами запала важка тиша. Потім він глибоко вдихнув і тихо, майже з надломом, промовив:

— Не зовсім… Я щось відчуваю, Ріко. Щось дивне відбувається… — його пальці стиснули край столу. — Ніби… — він швидко відвів погляд убік. — Трясця, я навіть не знаю, як це пояснити… Та воно… зовсім поруч... І все змінює...

Я завмерла, відчуваючи, як тривога повільно розростається всередині, мов тріщина на тонкому льоду. Очі обережно ковзнули обличчям друга, вивчаючи кожен рух, кожен відтінок емоції. Повітря між нами враз ніби загусло.

Ми знали одне одного роками. Я була впевнена, що розумію й знаю Тіса до найдрібніших нюансів. Проте такого я від нього ще не чула. Ніколи. Ці слова здавалися дивними, майже безглуздими. Захист? Од чого? І чому саме тепер?

Та, якщо чесно… десь у глибині душі я теж відчувала щось тривожне. Щось нове, невидиме, проте реальне. Те, що не вкладалося у звичні пояснення.

Я повільно опустилася назад на стілець і, трохи нахилившись до нього, тихо спитала:

— Коли це почалося?

— Того дня, коли я сказав, що ми більше не друзі… — Тіс глипнув на мене, стишивши голос. — Того дня, коли зрозумів, що… кохаю тебе.

На мить запала незручна павза. Його темний погляд, здавалося, заглядав у саму душу. Мені стало ніяково. Я відвела очі, відчуваючи, як серце важко стугонить у грудях.

— Чому не розповів про це раніше? — запитала обережно.

Він не відповів, опустив очі на свою тарілку.

І в ту ж мить мій гнів, що ще недавно кипів усередині, раптом зник, ніби його й не було.

— Я теж щось відчуваю, Тісе… — в цю мить наші очі знову ззирнулися, і я побачила, як він уважно слухає, поглинаючи кожне слово. — Втім, ти маєш зрозуміти: я не потребую захисту. Я навчилася справлятися сама. Я все витримаю.

— Знаю… — видихнула він. — І саме це мене лякає. Що ти впораєшся без мене. Що я ніколи не стану тобі потрібним.... Що ти... — він затнувся, в його очах жеврів біль.

Всередині мене раптом прокинулося якесь дивне співчуття до нього, і, не вагаючись, я просунулася трохи вперед і поклала руку на його долоню.

Тіс здригнувся, зіниці розширилися від здивовання, проте руку не прибрав і погляду не відвів.

— Тісе, я не центр світу, — прошепотіла я, пильно дивлячись йому в очі. — І ти це зрозумієш. Рано чи пізно.

Коли він спробував щось сказати, я підняла руку, зупиняючи його:

— Зрозумій: ти не кохаєш мене. Не по-справжньому. Ти закоханий в образ, який сам створив. У версію мене, яка зручна, зрозуміла, безпечна… наче місце, куди завжди можна повернутися. Проте це... не я, — зробила коротку павзу — глибоко вдихнула. — Так, я сильна й незламна... І я завжди поруч. Але ти просто заплутався. Озирнися, Тісе. Навколо є дівчата — розумніші, красивіші, сильніші… І, можливо, саме вони більше заслуговують на те, що ти можеш їм дати.

Тіс ледь помітно всміхнувся, та в його погляді ковзнула тиха тінь смутку.

— Повір, я про це... думав, — озвався він, в голосі трохи надломився, хоч слова звучали впевнено. — Проте це не має значення. Бо вони — не ти, Ріко…

— Авжеж. І це добре, — я зітхнула, ловлячи легке тремтіння у власному голосі. — Бо я теж не та, якою ти мене бачиш. Я змінююся, Тісе. І зараз я хочу…

— Чого саме? — м’яко перебив він, ледь нахиливши голову.

— Поки що не знаю, — чесно зізналася я. — Проте коли зрозумію — ти дізнаєшся першим.

Його погляд став глибоким, як нескінченність, ніби він намагався знайти відповіді там, де їх іще не існувало навіть для мене. За мить він кивнув, і я побачила, як в його очах промайнуло рідкісне поєднання прийняття й тихого розуміння. Та вже наступної секунди він ніби зібрався, випростався й з викликом заявив:

— І все одно я не збираюся сьогодні битися з тобою!

— Ти просто нестерпний упертюх, Райт! — я звузила очі, грайливо піднявши брову. — Вже бачу, як ти потай мрієш відправити мене в Карцер.

— Я щиро сподіваюся, що знайдеться доброволець, — не звертаючи уваги на мій тон, провадив він своє, ніби це було єдине, що його зараз хвилює.

— І я теж, — ледь чутно видихнула я, цього разу з відчутною ноткою вагання. Попри все, думка про бій із Тісом викликала в мені тривожне відчуття, якого я не могла ігнорувати.

— Що таке, Ріко? Боїшся мене? — голос Тіса раптом набув зухвалих ноток, а усмішка на губах стала відверто провокаційною.

— Ой, облиш, — я криво всміхнулася, миттєво підхоплюючи його гру. — Якщо вже комусь і варто боятися, то це тобі. Бо ризикуєш залишитися калікою через власну дурість. А я, знаєш, у Карцер не поспішаю.

— Проте та сама ж казала, що «Міс Піґґі» лише цього й чекає, — сухо зауважив він, хоч у погляді промайнув лукавий вогник.

— Нарешті дійшло, — коротко всміхнулася я, та відразу посерйознішала. — Тісе, все значно складніше, ніж здається. Вона має план, і я впевнена, що він виходить далеко за межі цих стін, — я стримано кивнула у бік дверей. — Тож нам не можна втрачати пильність.

Він замислено кивнув, а потім несподівано змінив тему:

— Хочеш піти до Бібліотеки? Разом доробимо домашку?

Я лише похитала головою з легкою усмішкою. Його пропозиція звучала так буденно, звично… що аж серце радісно тьохнуло. Та у мене були геть інші плани, які взагалі не стосувалися навчання — і пояснювати їх я не збиралася.

Він підняв брови, ніби хотів додати щось іще, та обмежився простим:

— Тоді побачимось на Тренуванні?

— Авжеж, — відповіла я з теплою усмішкою. — Чи ти сподіваєшся, що я не прийду?

Він тихо фиркнув, але в очах на мить промайнув смуток — наче рештки тієї надії, яку він плекав, остаточно розсипалися.

Мене ж накрила хвиля суперечливих відчуттів: полегшення від сказаного, дивне збудження від його реакції, і водночас — гостра цікавість, куди все це приведе.

Я більше не мала, що додати. Тож швидко підвелася, взяла тарілку й рушила до Мийки. Біля виходу на мить зупинилася й озирнулася. Тіс сидів, опустивши голову, загублений у власних думках. Наче відчувши мій погляд, він підняв очі. Я швидко підморгнула й вийшла, не дозволяючи моменту затягнутися.

Та варто було опинитися надворі, як я раптом завмерла.

Усе навколо лишалося незмінним: ті самі будівлі, те саме яскраве пекуче сонце, задушливе повітря, знайомий ритм кроків... Та всередині вирувала буря. Почуття змінювали одне одного так швидко, що я ледве встигала їх усвідомлювати: гнів, тривога, полегшення, надія… і раптом — страх, що накривав, мов свинцевий плащ, стискаючи груди й горло в тугий вузол.

І справа була вже не лише в Тісі. Не в його дивних словах і цьому настирливому «захистити», сенсу якого він і сам не розумів. Не тільки в Еббі, яка раптом стала чужою — різкою, замкненою, ніби щось приховувала або від чогось тікала. І навіть не в новеньких, що вперто уникали розмов про те, що за Стіною…

Усе це складалося в одну картину. Надто багато дрібниць, які поодинці не мали сенсу — але разом починали лякати. Навіть Пат сьогодні… його реакції, його слова, ця дивна здатність передавати думки… Це вже не було випадковістю.

Це місце було неправильним. Не через правила. Не через покарання. І навіть не через страх...

Через людей.

Одні поводилися так, ніби знають відповіді на все — і просто мовчать. Інші — ніби цих відповідей узагалі не існує. А я…

Я вже не належала ні до тих, ні до інших. Бо щось тут відверто не сходилося...

Нас все життя вчили битися, проте не казали, проти кого. Нас ізолювали, проте водночас готували до зовнішнього світу. Нам постійно говорили про «майбутнє», проте ніхто не пояснював, яким воно буде... І це був не хаос. Це була система. А найгірше — я починала розуміти, що ми всі вже граємо в ній. Свідомо чи ні.

Я різко видихнула.

Можливо, відповіді вже десь поруч. Можливо, я навіть дивилася на них сьогодні. І якщо це так… значить, я їх знайду. Бо залишити все як є — я вже не зможу.

Дорогі читачі,

Дякую вам за те, що були поруч із Рікою і пройшли разом із нею цей шлях, сповнений запитань, сумнівів і перших тривожних відкриттів.

Та ця історія ще далека від завершення. Те, що починалося як низка дивних подій і запитань, лише відкриває справжню картину. Пригоди Ріки та її друзів тривають, і попереду — нові випробування, складні вибори й відповіді, які можуть змінити все.

До зустрічі в наступній книзі.