Раді Вас бачити!

До Душової ми з Бетті потрапили дуже пізно, коли вже тиша огорнула всю будівлю, а вологе повітря, насичене ароматом мила, було єдиним свідком нашої присутності. Білявка повідомила, що має звичку знімати стрес водою й хоче провести тут якомога більше часу. Я не стала її чекати й, переодягнувшись у піжаму, пішла до кімнати.

Нарешті за цілий день я побачила там Еббу. Вона сиділа на ліжку, вже вбрана в піжаму, і плела браслет із синіх ниток, які мерехтіли у блакитному світлі лампи маленькими зірочками.

— Де ти була? — злякано вигукнула вона, побачивши мене.

— Хотіла б спитати тебе про те саме, — відказала я, відчуваючи, як хвиля полегшення накриває мене. — Я тебе цілий день не бачила!

— Я тебе теж! — гнівно крикнула мала, різким рухом кидаючи свій незакінчений браслет на ліжко та рвучко підводячись. — Думала, ти знову до Карцеру потрапила!

— Чудової ж ти про мене думки, — зі смішком мовила я. — І чого б це мені бути в Карцері? — неквапливою ходою я рушила до свого ліжка.

— Бо на вечері тобі не було. На Тренуванні теж, — Ебба почала загинати пальці. — Навіть у кімнаті за цілий день я тебе жодного разу не зустріла… — в голосі моєї маленької подруги чулися істеричні нотки. Я насторожилася. — Я опитала всіх... тебе ніхто не бачив… — додала вона, майже плачучи. — Думала, через мене ти знову... Вибач... — мала схлипнула, її очі наповнилися слізьми.

Ой, леле, біда мені з нею.

Я відчула, як серце стискається від жалю. Чимдуж попрямувала до Ебби та обійняла її.

— Я теж намагалася тебе знайти, але потім… — не змогла домовити, чомусь слова застигли в горлі.

Голос Ебби тремтів від сліз, коли вона жалібно пропищала:

— Ти бачила Тіса? — вона відсунулась, зазираючи мені в очі.

— Так, — мовила я безбарвним тоном, зовсім не кліпаючи, проте серце знову стиснулося від неприємних спогадів.

— Що з ним? Він мені... таке... наговорив… — малій було важко говорити, її душили сльози. — Він сказав... що нашій... дружбі... кінець. Що мені... час ставати... дорослою... Що ти... робиш моє життя... ще гірше... Що я... винна сама... — вона встромилася носом мені в груди, її худеньке тіло тремтіло від плачу.

Я гладила її руде волосся, намагаючись заспокоїти. Насправді мені самій хотілося ось так заплакати, хотілося, щоб весь біль вирвався назовні, проте я не могла. Ебба, як і Тіс, ніколи не бачила, щоб я плакала...

— З ним усе буде гаразд, — запевнила я, продовжуючи гладити її по голові. — Я з ним завтра побалакаю. На Тіса просто стільки всього навалилося. У нього складний період... — я глибоко зітхнула. — Він сам скоро все зрозуміє, і прийде перепрошувати... Ну, ти ж його знаєш! Це ж наш Тіс! — веселим тоном промовила я в маківку малої.

Вона схлипнула й підвела голову. Сльози котилися по її щоках, очі були червоні, але в них з'явилася надія.

— Ти, справді, так думаєш? — вже трохи заспокоївшись, спитала вона.

— Звичайно. Ми ж друзі. Він не зможе без нас, — усміхаючись відказала я. Звісно, мені хотілося вірити у власні слова, щоб підтримати мою маленьку подругу, проте на серці наче миші шкрябали.

Ебба щиро всміхнулася, змахуючи сльози, а затим хитнула головою вбік раніше вільного ліжка й насторожено запитала:

— А це чиї речі? З нами що — хтось оселився? — її очі звузилися від підозри, і вона ніби вже забула, що щойно плакала.

Проте я вельми зраділа, що мала сама змінила тему, тож усміхнувшись кивнула:

— У нас нова сусідка.

Ебба повільно опустилася на ліжко, очі розширилися від здивування, наче два величезні блюдця:

— Боюся запитати, що вона накоїла? Чому її відразу замешкали до нас?

— Наскільки мені відомо, вона нічого поганого не зробила, — я знизала плечима.

— Вона потворна?

— Ні.

— Має якісь вади?

— Ні.

 — Садистка?

— Еббо! — вигукнула я, не стримавши сміху.

— А що? Кого ще можуть оселити з нами? — бентежно мовила мала.

— Мене! — двері відчинилися, і в прорізі дверей з'явилась Бетті в усій красі. Ебба мало не впала з ліжка, її очі полізли на лоба від шоку, наче вона побачила щось химерне.

Запала невеличка павза, поки мала стежила, як новенька демонстративно крокує до свого ліжка. Затим Ебба посунулась до мене ближче й нервово пробурмотіла:

— Головна по поверхах Стілл що — посадила величезну ґулю на лобі?

— Наскільки мені відомо — ні, — відповіла я, ледь стримуючи посміх.

— Тоді чому її замешкали з нами? — пробубоніла Ебба, ковзаючи наполоханими очима з мене на Бетті. Згодом, спіймавши мій погляд, вона пошепки додала: — Я знаю, ця дівчина — шпигунка. Начальниця Колонії Оверсі її надіслала стежити за нами… Що ти знову налихотворила? — останнє питання вона вигукнула вже голосніше.

— Та нічого я не робила, — твердим тоном відказала я. — А Бетті — не шпигунка. Вона — просто новенька, — силкуючись заспокоїти подругу, я поклала їй руку на плече.

— Але ж ти знаєш, Начальниця Колонії Оверсі знічев'я нічого не робить! Ця дівчина...

— Агов! Послухай, — Бетті трохи нахилилася й постукала Еббу пальцем по спині, щоб привернути увагу.

Мала здригнулася, потім озирнулася, витріщаючись на новеньку з відкритим ротом, ніби хотіла щось сказати, але не наважилась.

— Я — не шпигунка, — рівним тоном проказала наша нова сусідка по кімнаті. Вона випросталася, її постава була впевненою, як у королеви, що оголошує свій указ. — Сьогодні я прибула до Колонії, і тепер я така сама її мешканка, як і ти. Головна по поверхах Стілл люб'язно запропонувала мені вибрати кімнату. Ба більше, перш ніж вибрати, дозволила оглянути всі. Я обрала цю, — вона казала це Еббі, вимовляючи чітко кожне слово, наче розмовляла з маленькою дитиною, якій пояснює складні речі.

Якусь мить моя маленька подруга, мов зачарована, мовчки дивилась на блакитнооку красуню, либонь, силкуючись осмислити почуте, затим повільно перевела ошелешений погляд на мене та прошепотіла:

— Чому їй дозволили подивитись кімнати? Це нікому не дозволено... Вона точно шпигунка! Ще й з привілеями!

Бетті знову постукала пальцем по спині Ебби.

— Не треба вдавати, що мене тут немає, — її голос був надто серйозним. — Хочеш ти цього чи ні, проте тепер я мешкаю тут, у цій кімнаті. Як ти, як Ріка.

— Ріка?! — мала з жахом подивилася на мене, її обличчя зблідло. — Ти що — сказала їй своє ім'я? Навіщо?

— Вона ж сказала мені своє, — я мимохіть стенула плечима. 

Ебба перевела ошелешений погляд на новеньку, яка всміхнулася їй теплою усмішкою й спокійно запропонувала:

— Може, нарешті познайомимося? Я — Бетті. Або як його... цей клятий номер... 91-81.

Цієї миті блакитні очі білявки були як води океану — глибокі та гарні, рівні білі зуби виблискували, мов перли на сонці, а обличчя прекрасне, ідеальне... Безумовно, мала, охоплена чарівною аурою Бетті, дуже швидко здалася. Злегка зашарівшись, вона пробубоніла:

— Мій номер 44-07. А звуть... Ебба.

Після цього Бетті дуже граційно простягла їй руку й, звісно, мала трохи вагаючись, знизала її.

— Ти мила, коли не кричиш, — променисто всміхнулася білявка й присіла на край ліжка, її рухи були плавними, мов у кішки.

— А ти надзвичайно гарна, — відразу відповіла Ебба, у її очах майоріло захоплення. — Я ще не бачила таких гарних, як ти.

Я подумки погодилася з Еббою. Зараз у піжамі, і навіть із рушником на голові, Бетті була особливо гарна. Її щоки розрум'янилися, очі блищали, а постать — ідеальна. Я відчула себе поруч із нею плюгавкою, хоча ніколи таким не страждала.

— Спасибі, — мило всміхнулася Бетті, її усмішка нагадала мені промінь сонця. — Проте ви обидві теж можете бути красунями, якщо захочете... Дещо змінити, підправити й — вуаля!

Далі їхню розмову я не слухала, занурившись у свої думки...

Те, що Ебба гарненька, я знала завжди. Її руде, довге волосся, як полум'я, спадало на плечі, створюючи навколо неї ореол тепла й світла. Пронизливі сірі очі, ніби два шматочки крижаного неба, завжди привертали увагу й зачаровували глибиною. Довгі вії, як крила метелика, обрамляли очі, додаючи їм ще більшої виразності. Ластовиння, розсипане по носику й щоках, надавали їй особливого шарму й чарівності, роблячи її схожою на весняний ранок, ілюстрації якого я колись бачила у старих книжках.

Звісно, Ебба поки ще не зовсім сформована, з трохи сутулою поставою, як у будь-якого підлітка, який ще росте. Проте її довгі ноги, як у молодої лані, вже зараз обіцяли майбутню грацію й красу. Я впевнена, що незабаром моя маленька подруга стане справжньою красунею, яка однозначно буде привертати погляди.

Щодо мене... Я ніколи не вважала себе красунею, проте я симпатична. Моє волосся, довге та густе, кольору темного шоколаду, спадало нижче лопаток, ніби шовковистий водоспад, обрамляючи обличчя. Мої очі карі, але не такі темні, як у Тіса, а скоріше нагадували відтінок міцного чаю, що переливається на сонці. Губи звичайні, злегка вигнуті, як ніжний мазок пензля, а ніс прямий, що додавав обличчю певної строгості й рішучості.

Я не висока, на відміну від Бетті, проте струнка. Моє тіло підтягнуте завдяки щоденним тренуванням і фізичній праці. Я можу постояти за себе та дати відсіч будь-якому хлопцю, навіть старшому за себе і, звісно, всі Учні Колонії про це знають. Тому, либонь, й не наважуються навіть розмовляти зі мною, не те щоб робити якісь компліменти. До того ж я ніколи не відчувала себе жіночною чи милою. Та й у спідниці не почуваюся комфортно, і через це не дуже люблю шкільну форму. Натомість тренувальний костюм чи робочий одяг — оце зовсім інша справа! Бо такий одяг дозволяє мені бути собою, вільною й впевненою.

Ебба ж, на відміну від мене, — дівчинка з голови до п'ят! Вона обожнює спіднички, які підкреслюють її жіночність і грацію. У вільний час мала завше зайнята створенням різних браслетів, які плете з ниток, вкладаючи в кожний з них часточку душі. А ще вона любить експериментувати з зачісками, створюючи на своїй рудій гриві справжні шедеври, які відображають її настрій і творчий підхід до життя.

Часом, коли моя маленька подруга думає, що її ніхто не чує, вона любить співати. В неї приємний голос — ніжний і мелодійний. А от звідки вона знає стільки слів та мелодії пісень — я можу лише здогадуватися…

Коротко кажучи, Ебба — справжнє сонечко! Вона дуже добра й вразлива, а її серце відкрите для всіх, хто потребує підтримки й тепла.

«То як Тіс міг так вчинити з нею?» — ця думка не давала мені спокою, розривала душу на шматки. Я відчувала, як всередині все кипить від обурення й болю. Хотілося негайно поговорити з Тісом, висловити йому все, що накопичилося в серці. Висловити за себе, за Еббу, за всі ті моменти, коли він був несправедливим.

Як він міг? Як...

Раптом я завмерла, почувши, як голосно йойкнувши, Ебба здивовано запитала:

— Ти мала хлопця?!

Бетті дзвінко й трохи задерикувато засміялася. Впевнена, її веселили наївні запитання Ебби.

— Так. Проте ми зустрічалися недовго.

— Але ж це заборонено у твоєму віці... — очі малої розширилися, а рот відкрився від подиву.

— У Місті — ні, — новенька відповіла з такою легкістю, яка здавалася неприродною, наче вона говорила про щось буденне.

Голос Ебби був сповнений дитячої цікавості, як у малечі, що тільки починає відкривати світ, коли вона заблагала:

— І як це було? Розкажи, будь ласка, — її брови склалися «будиночком».

— Як у всіх, — білявка відповіла розмито: чи то приховувала щось, чи хотіла вберегти Еббу від подробиць.

Навдивовижу малу така відповідь цілком задовольнила, і вона з неприхованою цікавістю обережно запитала:

— А чому ви розірвали стосунки? Бо ти потрапила сюди?

— Ні, це сталося пів року тому, — сумно всміхнулася новенька, — через те, що в нас з ним різні характери... та погляди, — вона стенула плечима. — Цей хлопець — ще той душнила... — вона іронічно закотила очі. — Ще б трохи — і він зробив би мені пропозицію. А я не хочу заміж. Ну, наразі не хочу.

Брови Ебби полізли на лоба, а голос був сповнений щирого подиву, немов вона не могла повірити своїм вухам:

— Чому?

— Бо це був би крінж! — тяжко видихнула Бетті, поринаючи на деякий час у власні думки.

Тоді мала швидко глипнула на мене й лише одними губами запитала «Що таке "крінж"?». Я стенула плечима й похитала головою, мовляв, не знаю. Але вже за мить, ніби виринаючи з думок, наша нова сусідка по кімнаті мрійливо продовжила:

— Я повсякчас ізгадую своїх батьків... Хочу, щоб моє сімейне життя було схоже на їхнє... — яскрава усмішка осяяла її обличчя, і вона граційно махнула рукою, ніби чаклувала. — Матуся з татом багато подорожували, мали багато друзів... Вони навіть разом... — її рука завмерла в повітрі.

— Померли? — видихнула мала співчутливим тоном.

Усмішка відразу зникла з обличчя Бетті, вона опустила руки, а її очі наповнилися смутком.

— Так... нещодавно, — ледь чутно відповіла вона й опустила очі додолу. Її плечі злегка здригнулися, мов під вагою спогадів.

 Коли Ебба тихо видихнула, її очі виблискували жалем, як дві великі краплі роси на світанку:

— Пробач, я не хотіла...

— Нічого, — Бетті звела зволожені очі на малу. — Ми з Кейлом справляємося... Хоча, на мою думку, в Кейла ліпше виходить, — вона, мабуть, хотіла всміхнутися, однак її усмішка вийшла сумною й невпевненою.

— Кейл — твій брат? — одразу ж пожвавішала Ебба. Вона завжди була дуже допитливою, і її цікавість ніколи не знала меж. Тому я лише мовчки спостерігала, як вона з неприхованим інтересом дивиться на блакитнооку красуню, а її очі блищать вже не лишень од співчуття, а й од нетерпіння.

Новенька угукнула й чомусь миттю повеселішала. На обличчі засяяла усмішка.

— Ми з ним — двійнята, — пояснила вона. — Кейл старший за мене на кілька хвилин, проте часом мені здається, що я — старша на кілька років.

Очі  білявки світилися теплом і ніжністю, а я подумки відмітила, що вона щиро любить брата, бо вже вдруге за день її обличчя світиться від щастя, коли вона розвідає про нього.

— Він що, також тут, у Колонії? — Ебба не могла приховати свого здивування, її брови знову полізли на лоба.

— Так. Разом з моїм колишнім і його братом, — Бетті велично розліглася на своєму ліжку.

— Що?! Твій колишній тут? — мала ніби не повірила своїм вухам, від здивування нервово стиснула край футболки.

Білявки примружилася й неквапливо кивнула.

– І як... Як ви з ним? У сенсі, як ви з ним спілкуєтеся... тепер? — голос Ебби тремтів од цікавості.

Я непомітно закотила очі. Трясця! Вона не виправна.

— Як і раніше... Ріка бачила. Ми — добрі друзі. Завжди були, є й будемо, — відповіла Бетті рівним тоном.

— Що? Ріка бачила твого брата й колишнього хлопця? — мала розгублено глипнула на мене.

Я кивнула, відчуваючи, як до мене, наче цунамі, наближається хвиля тривоги та провини.

— І ти нічого мені не сказала?!

— Та я не встигла... — я розвела руками, відчуваючи, як серце стискається в недоброму передчутті.

Ебба не вгамовувалася — вибалушивши очі на мене та голосом сповнений обурення, вона вигукнула:

— Чому ти не розповіла мені про те, що зустріла новеньких?

— Та я ж...

— Подивися на себе, Ріко: ти стаєш, як Тіс, замкнута та потайлива! — заїдалася мала. — Скоро й ти скажеш мені, що це кінець нашої дружби? —  її слова різали мене болючіше, ніж гостре лезо.

— Та я ж кажу... — знову почала я, проте не встигла домовити, бо в кімнаті згасло світло. Було видно лише три піжами, що світилися зеленим кольором, наче примарні вогники.

— І що, завжди ось так? — пролунав у темряві здивований голос Бетті.

— На жаль, так, — промимрила я й полізла під ковдру.

Дівчата, мабуть, наслідували мій приклад, бо кімната занурилася в тишу, було лише чути тихе дихання й шелест ковдр.

Звісно, мені хотілося ще поговорити з Еббою, виправдати себе, довести, що я ні в чому не винна. Відчувала, як всередині все стискається від бажання пояснити, що я не мала наміру приховувати нічого важливого. Мені хотілося, щоб ми обійнялися на знак примирення. А відчувши тепло обіймів і побажавши одна одній «добраніч», заснули зі спокійними серцями.

Утім, тепер ми були не самі... Тепер я не могла виправдовуватися, не могла просити вибачення... Чому? Не знаю. Можливо, через присутність Бетті, можливо, через страх, що мої слова не будуть почуті або зрозумілі.

— На добраніч, — першою озвалася білявка.

— Добраніч, — тихо відповіла Ебба.

— Гарних снів, — побажала я, силкуючись вкласти в ці слова всю свою ніжність і турботу.

Я лежала в темряві, слухаючи, як дихання дівчат вирівнюється, і вони занурюються у світ снів.

Години глупої ночі тягнулися нескінченно, бо мої думки, мов розбурхані хвилі, не давали мені спокою... Хотілося розплакатися, проте сліз не було. Відчуття безвиході стискало серце, а вже за мить я відчувала, як гнів підіймається всередині. Мені закортіло знайти Тіса й оддухопелити. Однак ця дика думка швидко зникла, залишивши по собі лише гіркий посмак. Потім мені захотілося кричати, лаятися, розбудити Еббу й пояснити все, що накопичилося в душі. Але цього я теж не зробила.

Замість цього я почала вмовляти себе, що цей день був до біса складним, але нарешті він закінчився. Що прийдешній день принесе нові можливості для примирення й розуміння з Еббою та Тісом, а також — нові шанси й нові слова, що допоможуть мені знайти спільну мову з новоприбулими.

Либонь, десь перед світанком я нарешті заснула.