Спочатку:
На сторінку книги
— 30-15! — пролунало в мене над головою.
Я здригнулася та підвела очі нагору. Начальниця Колонії Оверсі дивилася прямо на мене поглядом, який наче спопеляв.
— 30-15, ти знову спиш на ходу? Давно не була у Карцері? Скучила?
— Ні, Начальнице Колонії Оверсі… — промимрила розгублено я. — Трохи задумалася...
— Що ти зробила? — огрядна, вайлувата жінка з рідким, жирним, нерівно підстриженим волоссям та огидним свинячим обличчям із потрійним підборіддям перевалилася через поручні високої трибуни. Кров швидко прилила до її й без цього не блідого лиця, і вона відразу стала червоною, як помідор. — Задумалася? Здається, минулий випадок тебе нічого не навчив! Тобі заборонено думати, чи ти забула?
Її неприємний сиплий голос відлунився десь у голові, змушуючи трохи зщулитися. Я заледве впоралась з тим виром почуттів, що юрмилися в моїй душі.
— Ні, не забула, Начальнице Колонії Оверсі! — вже чіткіше відповіла їй.
— Отож про всяк випадок, я тобі нагадую... — вона взяла рупор і, приклавши його до губ-вареників, закричала голосом, який нагадував скрипучі двері старого будинку: — НОМЕР «30-15», ВИРУШАЙ-НО НА КУХНЮ! І ЗАХОПИТИ З СОБОЮ номери «21-11» та «44-07»!
Я гнівно глипнула на неї, збираючись уже щось відповісти, але мене штовхнув у бік хлопець, на голову вище за мене, смаглявий, з темним коротко стриженим волоссям та темними, майже чорними очима, які нагадували найглибшу безодню.
— Ріко, не пхай пальці між дверей! — похмуро промовив він тихим басом.
Важко зітхнувши та опустивши голову, я попленталася до Кухні, проте перед тим встигла помітити ненависну гидотну посмішку на свинячому обличчі Начальниці Колонії Оверсі.
— Не переймайся, Ріко. Кухня — це ж не найгірше, — нас наздогнало дівчисько зі злегка кучерявим, рудим волоссям, що палало яскравими іскрами на сонці. Її сірі пронизливі очі та густо поцятковане ластовинням миле личко у формі сердечка випромінювали надзвичайне тепло, що зігрівало до глибини души. В Колонії її офіційно називали «44-07», а я звала її Еббою.
Ми всі — Учні Колонії — пронумеровані та повинні звертатися одне до одного по номерах, наприклад, «17-25» чи «36-14». Мій номер — «30-15». Проте насправді у нас всіх є імена та прізвища — їх записують, коли ми потрапляємо до Колонії. Хоча більшість дітей дивним чином забуває свої імена, а деякі, що потрапили сюди зовсім маленькими, наприклад, такі, як я, їх взагалі не знають... Проте торік, випадково дізнавшись, що я не просто «номер у списку», що я — людина, яка мала минуле, мала сім'ю та батьків — влізла до кабінету Начальниці Колонії Оверсі (або «міс Піґґі», як її називаємо ми з друзями) та дізналася своє справжнє ім'я — Веріка Клауд.
Мої друзі теж хотіли піти тоді зі мною та дізнатися свої справжні імена, проте я їх відмовила. Чи радше сказати, переконала, що в змозі зробити все сама. Звісно, я знала, що це небезпечний задум… і якби нас застукали на гарячому, то... Коротко кажучи, застукали тільки мене. Ой, та мені не звикати, бо у «міс Піґґі» давно особливе ставлення до мене. Завдяки їй моє щотижневе перебування в Карцері — вже норма, а Вищу Кару — найлютіше покарання в нашій Колонії — вона застосувала до мене вже тричі.
— Ця пришелепувата постійно до мене чіпляється! — гнівно промовила я, міцно стискаючи кулаки, що аж кісточки побіліли.
— Охолонь! Нагрубиш їй — зробиш гірше лише собі, — не дивлячись на мене, пробасив Тіс, тримаючи руки в кишенях бежевих широких бриджів. На відміну від «Ебби», його ім'я було справжнім. «Матіас Райт» — безперечно, звучить крутіше, ніж «21-11». Хоч Тіс ніколи не казав про це вголос, та, впевнена, він удячний мені за те, що я дізналась його справжнє ім'я.
— На мою думку, гірше вже не буває! Я десятий день поспіль там працюю! — обурено вигукнула я, вказавши рукою на Кухню. — Вона б залюбки мене там замешкала!
— От у тим-то й річ, що буває! — чмихнув Тіс, перебиваючи мене й показуючи рукою на мою спину.
Я нервово здригнулася та мовчки почала пропалювати друга очима, а він у відповідь свердлив мене похмурим поглядом. Хай йому грець, він має рацію!
З Тісом ми познайомилися дуже давно. Він завжди був чимось на кшталт мене — Учня-ізгоя. З моїм умінням влазити в різні історії й ускладнювати собі та іншим життя, всі Учні відвернулися від мене... Усі, крім нього. Либонь, наша спільна проблема з Тісом полягає у тому, що, попри те, що ми — сироти, нам хочеться відчути себе частиною сім'ї... Тому мої почуття до нього вельми сильні, втім, вони швидше не романтичні, а братні. Та й часом він поводиться, як нудний старший брат. Хоча загалом він класний!
Мій друг на цілий рік старший за мене, а це означає, що йому майже вісімнадцять. Свій вік ми знаємо всі, бо від цього залежить наш статус у Колонії, а з кожним новим статусом ми набуваємо певних привілеїв.
Тіс високий, як я вже казала, на пів голови вищий за мене, з м'язами, мов витесаними з каменю, авжеж, од невпинних тренувань і роботи. Його темно-карі очі завше з легким відтінком смутку, а широкі рівні темні брови, які найчастіше нахмурені, придають йому насторожено-суворого вигляду. Проте коли він всміхається на щоках з'являються ямочки, а прямокутне обличчя з трохи кирпатим носом та невеликим гострим підборіддям набуває хлоп'ячої чарівності. Крім того, скільки пам’ятаю цього хлопчака, навіть у найлютіші дні, коли Колонія здавалася особливо суворою, його темне коротке волосся завше було рівно та охайно підстрижене, немов кожен волосок виміряний і обрізаний з бездоганною точністю. А відтоді, як на його обличчі почали з’являтися перші паростки дорослішання, я ніколи не бачила його не поголеним.
Однак найбільшої загальної уваги останні два роки привертає його татуювання — справжній мистецький шедевр, що починався на грудях і через ключицю йде до шиї. Воно виглядає, як мапа невідомих світів, з хитромудрими візерунками й символами, що, либонь, мають глибоке значення. За це татуювання Тіс провів добу в Карцері, але я ніколи не чула, щоб він шкодував — це було його знаком бунту, таємницею, яку він з гордістю носив на своїй шкірі. Хто створив це татуювання — начебто залишалося для всіх загадкою, бо мій друг вперто мовчав, а я, знаючи правду, тримала все в секреті. Та й навіщо мені було виказувати Тренера Спарка — хлопчачого Тренера по зброї, який за сумісництвом також був таємничим татуювальником у Колонії? Про його майстерність ходили легенди, а кожен, хто бачив його роботи, не міг не захоплюватися. До того ж до наступного дня народження я планувала зробити невеличке татуювання й собі. Мріяла про власний символ, який би нагадував мені про цей час та моїх друзів.
Ебба, на відміну від Тіса та мене, прибула сюди лише два роки тому, несучи у своїх очах порожнечу забутого минулого... Натепер її чотирнадцять років були приховані за високим зростом, що виділяв її серед однолітків, але худорлява постать нагадувала про дитячу невинність, яка ще не зустріла жорстокість світу. Або не пам'ятала її.
Я не змогла дізнатися справжнє ім'я моєї маленької подружки, бо в Кабінеті «міс Піґґі» чомусь не було теки з номером «44-07», тому я вигадала його сама. Відтоді мала стала Еббіґель Найс, а ми з Тісом — сторожами її спокою. Ми оберігаємо Еббу від речей, які можуть засмутити чи нашкодити їй. Тому уникаємо при ній згадувати про Вищу Кару, бо Ебба ж наче квіточка, що розквітала на попелищі, серед пустелі, а ці слова, мов пекучий вітер реальності, могли завдати її тендітному серцю нестерпного болю...
— Та мене більше бісить те, що «міс Піґґі» карає вас разом зі мною! — підвищеним голосом виказала я, першою перериваючи зоровий контакт з Тісом та кивком голови пропонуючи друзям рухатися у бік Кухні.
— Чи не час тобі звикнути? Бо ми вже звикли, — сухо відповів Тіс, випереджаючи мене на пару кроків уперед.
— Не говори так! Ріка не винна, що «міс Пі...», тобто Начальниця Колонії Оверсі... справді, до неї чіпляється! — заступилася за мене Ебба, силкуючись не відставати він нього. — От я взагалі пішла не в той бік, але вона цього навіть не помітила. Зате...
— Гаразд, я зрозумів! — Тіс різко зупинився й повернувся до нас обличчям, у його очах палахкотів гнів. — Ти можеш хоч якийсь час не провокувати її, — люто гаркнув він, дивлячись на мене, — не дражнити та не... — різко замовк. Палець Тіса впирався мені у груди, і він мовчки глипав на нього.
— Що таке? — роздратовано спитала я. За секунду на обличчі мого друга промайнули здивування, переляк і мука, а затим він раптом сполотнів. Я нагородила Еббу швидким здивованим поглядом, встигнувши побачити, що її очі розгублено сновигають з Тіса на мене й назад — мала явно теж нічого не розуміла.
— Нічого! — Тіс поспішно сховав руку в кишеню. Дивлячись мені пильно в очі, зверхнім тоном докинув: — Просто постарайся знову не потрапити у якусь історію, — та, не обертаючись, пішов уперед.
— Що це було? — ошелешено видихнула я.
Мала знизала плечима, завела очі вгору й театрально проказала:
— А хто їх зрозуміє?! Хлопці!
І ми мовчки попленталися на Кухню, вже не намагаючись наздогнати Тіса.
