Раді Вас бачити!

Поки ми йшли до Лазарету, я періодично оберталася, перевіряючи, чи ніхто не відстав, і кожного разу зустрічалася із загадковим поглядом Реда.

Дивний хлопець... Всі вони дивні...

Ні сіло ні впало Ред кинув мені в спину:

— Як би «міс Піґґі» тебе покарала?

Я зупинилася, але не озирнулася.

— Чому ти вирішив, що вона б мене покарала? — відказала, силкуючись, щоб голос звучав безбарвно, проте відчула, як у ньому бринить нотка тривоги.

Ред обійшов мене праворуч й зупинився переді мною. Я кинула обережний погляд на нього, і цієї митті наші погляди ззирнулася... В мене було таке відчуття, ніби його зелені очі проникають в душу, читаючи зсередини.

— Тому що ти не боїшся її, проте вона боїться тебе, — озвався він. — Ця Доросла знає, що ти сильніша за неї... Не фізично, ні, скоріше емоційно, силою духу... А це не припустимо, чи не так? — Секунда тиші, а тоді: — Що ти зробила? Чим так налякала її?

Я ковзнула по ньому байдужим поглядом, силкуючись приховати бурю емоцій всередині. Потім обійшла його та рушила далі, відчуваючи на собі уважний погляд Реда.

Це не та розмова, яку я б хотіла вести з новоприбулим… Трясця! Чому йому це цікаво? Я не хочу відповідати... Та я й не повинна відповідати!

— Вибач. Напевно, це мене не стосується, проте… — кинув він мені навздогін.

Я прожогом розвернулася, всередині вже набирала силу нова хвиля обурення. Тицьнувши йому у груди пальцем, просичала крізь зуби:

— Це, справді, тебе не стосується! Це нікого не стосується... Крім мене. Затямив? Незабаром ти, як і всі, хто живе тут, навіть перестанеш зі мною вітатися, тому що я — «людина, яка не гідна навіть твого погляду»!

Обличчя мого «рятівника» стало занадто серйозним, та в очах блиснув вогник розуміння. Пат, який стояв трохи осторонь, чекаючи нас, раптом вимовив з невеликим захопленням:

— Тобто ти тут найкрутіша?

Ред стрельнув на нього суворим поглядом, явно силкуючись вгамувати ентузіазм малого. А я натомість ледь стримала усмішку, відчуваючи, як напруження поступово залишає мене.

Трясця, якщо я зараз засміюся — це буде тупо.

Ковтнувши повітря, я відповіла:

— Я — не крута, Пате. Я пересічна. Просто… — замовкла, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Подивилася на малого, затим — на Реда та повільно забрала руку від його грудей.

На сьогодні надто багато дотиків.

— Слухайте, якщо чесно, нам треба поквапитися, бо «міс Піґґі» провокувати не варто. Навдивовижу вона сьогодні була занадто «люб'язна» до мене... І до вас також. Про всяк випадок, запам'ятайте цей «визначний» день, — я намагалася сказати це серйозним тоном, та в голосі вібрували веселі нотки, які не вдалося приховати.

Але мені все ж таки вдалося розрядити напружену обставу, бо новоприбулі почали всміхатися. Навіть Кейл, попри зламаний ніс, підняв голову й подарував мені кволий посміх.

— Ходімо. Тобі якнайшвидше треба до Лазарету, — виголосила я блондину, у якого все ще тонкою цівкою струменіла кров із носа. — Там тебе швиденько вилікують, будеш що новенький.

 

***

 

Коли ми дістались Лазарету, сонце майже вже сіло, залишаючи на небі лише тонку смужку золотавого світла. Я попросила інших почекати зовні, а ми з Кейлом увійшли всередину. Повітря в приміщенні було наповнене запахом антисептиків і легким шурхотом медичних халатів.

Звісно, моя поява не викликала ні в кого з медперсоналу подиву, бо я часто тут бувала. Ба більше: зі мною хлопець весь у крові — і такий «гріх» теж притаманний мені. Тому чергова медсестра — молода жінка, з ніжними рисами обличчя й теплими очима, побачивши нас, лише зітхнула.

— Він оступився та впав зі сходів, — коротко пояснила я, стараючись виглядати переконливо.

Медсестра, звісно, вдала, що повірила мені, та в її очах промайнула тінь сумніву. Вона повела Кейла до процедурної, а я залишилася в коридорі, слухаючи приглушені звуки зсередини.

Не пройшло й десяти хвилин, як двері відчинилися, і Кейл вийшов звідти усміхнений. Крові вже не було, ніс трохи розпухлий, проте в іншому — все нормально. Він подякував мені й нагородив кривою посмішкою.

— Нема за що, — відказала я, відчуваючи, що вуха й щоки почервоніли. Від Кейла йшли дивні флюїди, які змушували мене відчувати себе незручно, однак водночас притягували.

— Є за що, — знову та ж сама крива посмішка. — Наприклад, за виявлене співчуття, — він наблизився до мене, його очі виблискували зухвалістю.

Хотілося підтримати його гру, як я це завжди робила з Тісом... Але чомусь від погляду блондина я зніяковіла, а коли відчула його запах, то тілом промайнула зграя мурашок... Я проковтнула, відступивши на крок, намагаючись тримати з ним дистанцію, й вичавила з себе:

— Клич, якщо Ред ще раз зламає тобі ніс.

— Оце вже ні, спасибі. Мені й одного разу вистачить, — Кейлове обличчя стало серйозним, та в очах зоріли лукавинки.

— Він завжди такий? — несподівано запитала я, поки ми прошкували коридором до виходу.

— Який? — блондин примружив очі.

— Ну не знаю… — я намагалася підібрати правильне слово, яке крутилося на кінчику язика. — Злий, — мовила, ніби пробувала це слово на смак, відчуваючи його гіркоту.

Кейл несподівано вибухнув сміхом, який пронісся дзвінкою луною по приміщенню:

— Ред злий? Оце так рофл! — на його очах від сміху виступили сльози.

— А що хіба ні? — здивовано запитала я, справді не розуміючи, чому він сміється.

Блондин витер рукою очі та, трохи заспокоївшись, мовив:

— Ред — втілення доброти й турботи.  І те, що він натовк мені пику, — найщиріший доказ того, що він не проходить повз слабких. Просто в нього… своя система підтримки.

Його слова прозвучали з такою впевненістю, що я на мить розгубилася. Проте вже через мить всередині мене знов відродилося обурення.

— Я не слабка! — сердито прошипіла я й рвонула до виходу, відчуваючи, як мої щоки палають від гніву.

— Стривай! Я не тебе мав на увазі! — вигукнув Кейл мені навздогін, голос був сповнений розпачу, та я вже його не слухала. Двері піддалися під моїм поривом, і я чкурнула надвір, відчуваючи, як вечірнє повітря освіжає розпашіле обличчя.

 

 

***

 

 

Повечірнє небо вже почало темніти, і перші зірки, ніби маленькі діаманти, з'явилися на обрії.

Я зупинилася на мить, глибоко вдихаючи прохолодне повітря, намагаючись заспокоїтися та зібрати думки. Побачивши, що мої нові знайомі все ще чекають зовні, відчула, полегшення, хоча легкий відголос образи ще пульсував у душі. Ковзнула швидким поглядом по території — подекуди вже ввімкнули ліхтарі, які освітлювали вулиці м'яким блакитним світлом, створюючи навколо атмосферу спокою й затишку. Саме цієї миті я зрозуміла, що цей день, що добігає кінця, попри всі труднощі, приніс мені нові знайомства й нові можливості.

— Все добре? — турботливо запитав Ред, уважно дивлячись на мене.

— О, так, не переймайся! Твій друг зможе дихати під водою вже за три дні, — різко відказала я, навіть не намагаючись приховати іронії в голосі.

Не пройшло й дещиці секунди як назовні вийшов Кейл. Усі перевели погляди на нього, і в повітрі повисла напружена тиша.

— Ой, леле, Кейле... Бідолашний твій ніс... — співчутливо проскиглила Бетті. З театральним жахом в очах, що відбивав всю глибину її переживань, вона затулила рот руками.

— Кришеня, та все ок. Не хвилюйся! Загоїться, поки весілля скоїться, — криво посміхнувся блондин. Усмішка була злегка натягнута, з болем, що ховався десь у куточках губ, але в очах блищала іскра гумору, жива й невтомна. У цей момент він дав Пату «п'ять», і вони, як за командою, загиготіли. Їхній легкий, дзвінкий сміх розлетівся вулицею.

«Наче маленькі діти!» — всміхнулась я подумки, але вголос суворо мовила:

— Якщо ви вже закінчили веселитися, то ходить за мною!

Ред кинув у мій бік насторожений погляд. Потім — багатозначний погляд на Кейла, ніби запитуючи: «Що з нею?» Той лише злегка стенув плечима, явно не знаючи, що йому відповісти.

 

 

***

 

Наближаючись до Житлових приміщень, я побачила Тіса, який, очевидно, поспішав на Тренування. Його постать вирізнялася на тлі вечірнього неба, а хода була швидка та рішучо. Підійшовши ближче, мій друг обвів мене з супутниками роздратовано-здивованим поглядом. В мене на душі миттю похололо, щойно я відчула, його незадоволення.

— Думав, що ти в Карцері, — похмуро промовив він. Мені не сподобався його тон сповнений зневаги.

— І тобі «доброго вечора»! — в’їдливо відповіла я, силкуючись зберегти самовладання та не показати, як його слова зачепили мене.

— Шукаєш нового екстриму, 30-15? — просичав він крізь зуби, голос був геть холодним.

Тіс називає мене за номером лише у двох випадках: коли поряд Дорослі та коли злиться...

Я відчула, як обурення охоплює мене. Цієї миті чомусь захотілося зацідити своєму другові в пику, але зусиллям волі стримала себе.

— А в тебе все ще критичні дні, 21-11? — підкусила я, перш ніж встигла подумати.

За спиною пролунали легкі смішки, проте майже відразу затихнули.

Тіс миттєво спалахнув, обличчя стало червоним від гніву:

— На відміну від тебе, вони в мене принаймні бувають, Ріко!

Знову почулися смішки за спиною, що лишень підливали олії у вогонь мого обурення. Я миттєво почала закипати, відчуваючи, як хвиля гніву, наче цунамі, затоплює зсередини:

— Зате, на відміну від тебе, Тісе, я не сиджу, згорнувши руки, та не жалію себе! Я хоч щось роблю…

— Отож-бо й воно, Ріко, — перебив мене він, саркастично пихнувши, — «щось»! І цим «щось», ти не досягла нічого хорошого ні для себе, ні для нас з Еббою! Насправді ти ніколи не думаєш ні про кого! — він гнівно жбурляв словами в мене, і вони врізалися в серце, наче гострі ножі. — Ти просто кидаєшся з головою в нову авантюру, а наслідки... Вони тебе просто не цікавлять! — він розвів руками. — Якби ти придумала стрибнути з даху — ти б стрибнула. Проте думати: «Навіщо я це зробила?», ти почала б уже, коли летіла б до землі!

Слова друга були настільки болючими, що я відчула, як всередині мене щось ламається. Це страшне почуття бубнявіло в горлі, намагаючись задушити.

— Вважаєш, що я така? — прохрипіла я, з жахом відсахнувшись від нього.

— Так, Ріко... саме ТАКА. Завжди була — і, здається, залишишся, — шипів Тіс з отруйною виразністю. — Завше будеш робити «щось» для інших, але, насправді, тим «щось» знищуєш себе, як і всіх, хто поруч. Чи не час тобі зупинитися? — його голос був геть тихим, але кожне слово вгризалося в мозок, мов удари кувалди по крихкому склу.

Він наблизився, не зводячи з мене темних очей, які палахкотіли болем і втомленим розчаруванням.

Я мовчала, відчуваючи, як на очах навертаються сльози. Губи тремтіли, серце тривожно калатало, а кожна секунда здавалась вічністю, проте я не могла відвести від нього погляду. Звісно, ми лаялися не вперше. Але цієї миті мені було дуже боляче від його слів... Було відчуття, що це кінець чогось… Нашої дружби? Нашій довірі? Нашому дитинству?

— Тісе... — ледве вичавила з себе, слова застрягали в горлі. В душі панувало сум'яття, в голові — хаос. — Я…

— Краще нічого не кажи. Бо все буде марно, — різко відрубав він.

У мене по щоці побігла сльоза, залишаючи за собою вологий слід. Тіс підняв руку, ніби хотів витерти її, але так і не торкнувся мене. Його пальці завмерли в повітрі, а затим повільно опустилися.

— Я лише… Пробач, — прошепотів він, голос був ледь чутним, як подих вітру. Затим опустив руку, відвернувся й, нічого не кажучи, чимшвидше рушив у бік Тренувальних Майданчиків.

Я дивилася вслід другові, і серце стискалося від болю. Звісно, я знала, чому Тіс розгубився, бо він ніколи не бачив, щоб я плакала… Навіть пройшовши три Вищі Кари, я не плакала. Але його слова… Вони поранили болючіше, ніж будь-що… Вони просто знищили мене. Відчуття було таке, ніби сипучі піски ковтають мене. Все падало, гасло, залишалася сама темрява...

— Гей! — Ред несподівано поклав мені руку на плече.

Здригнулася, всередині все вирувало, очі пекли від сліз.

— Що?

— З тобою все гаразд? — турботливо запитав він.

Я почала швидко витирати сльози та кивнула головою, стараючись зібратися.

— Хто він? — Ред хитнув головою в бік Тіса, що рішуче крокував геть, не озираючись.

— Не важливо! — різко відповіла я й швидко скинула його руку з плеча. В душі все кипіло й вирувало. — Один самозакоханий бовдур, який вважає себе найрозумнішим!

— Він вартий твоїх сліз? — мій «рятівник» запитливо підняв брову.

— Ні! — я розвернулася до будівлі, збираючись відчинити вхідні двері, однак, дещо згадавши, озирнулася. — Будь ласка, більше ніколи не торкайся мене. А ви всі, — вже голосніше мовила я, — називайте одне одного за номерами, хоча б при сторонніх. Це важливо!

Кинула на Реда швидкий позирк. Він посміхнувся самими кутиками губ, іронічно промовляючи:

— Більше торкатися тебе при сторонніх і не називати одне одного за номерами? Думаєш, ми не запам'ятаємо це?

— Слухай, жартівнику, це зовсім не смішно, — суворо відповіла я, хутко обвівши поглядом інших новеньких — ніхто з них не посміхався, всі воно були зосереджені на тому, що я кажу. — Жартувати нікому не захочеться, щойно Начальниця Колонії Оверсі вперше покарає вас!

— Тобі ж не розхотілося, — Ред обмінявся зі мною поглядами, в його очах палахкотіла зухвалість.

— Зі мною все по-іншому. Ти чув, до чого це призводить? — кивнула в бік, куди пішов Тіс.

Ред нахмурився та, стиснувши кулаки, грізно промовив:

— Хочеш, змушу його перепросити?

— Не треба! — вигукнула я, схопивши хлопця за руку, проте схаменувшись миттєво відпустила. Глибоко вдихнула, відчуваючи наполовину жах, наполовину приємне збудження.

Раптом пролунав чиїйсь легкий смішок, і тіло відразу ж напружилося, наче моток іржавого дроту.

— Пате! Берттіно! — Ред зміряв їх суворим поглядом.

— Що?! — обурено вигукнула Бетті, дивлячись на Реда широко розкритими очима. — Це не я!

— Ти змушуєш мого брата ревнувати, Ріко, — відгукнувся Пат, лукаво всміхаючись.

— Брата? — здивувалась я, кидаючи на свого «рятівника» запитливий погляд, спеціально не звертаючи уваги на частину про ревнощі.

— Пате! — прогарчав крізь зуби Ред, його зазвичай приємний оксамитовий голос зараз був низький і загрозливий.

— Що, Реде?! — синьоокий малий розвів руками, явно пропустивши моє запитання про брата повз вуха. — Це ж правда, — його обличчя було занадто спокійним, однак дивовижно сині очі блищали задиркуватістю та лукавістю.

Ред лише мовчки знизав плечима.

— І це все? Рілі? Навіть не виправдовуватимешся, що ревнуєш? — зухвало виказала Бетті, вигинаючи брову.

— А навіщо йому виправдовуватися, якщо це правда? — знову лукаво всміхнувся Пат. — А Ред завжди, коли я правий, просто мовчить, — і вони з Кейлом, знов зареготівши, дали один одному «п’ять».

Я вирішила, що час вже закінчувати зі всіма цими розмовами про ревнощі, тож мовчки штовхнула вхідні двері в Житлові приміщення.

 

 

***

 

Безумовно, я за багато років звикла до виду, що відкрився перед нами, проте для новеньких це завше було приголомшливим видовищем. Неймовірно велика будівля, що, мала форму величезного циліндра, всередині якого було декілька поверхів. Хол — просторий і величний, з високими стелями, що підіймалися до самого верху будівлі. Двоє величезних напівзруйнованих сходів, з масивними поруччями, йшли півколом вниз, з'єднуючи між собою поверхи. Поруччя були вкриті старовинними різьбленнями, що збереглися попри час і руйнування.

Кожен поверх ділився на два крила — Жіноче крило та Чоловіче крило. Чим нижчий поверх, тим нижче становище Учня в Колонії. Наприклад, ми з Еббою живемо на останньому поверсі знизу, без урахування підвалу, звісно. До речі, Ебба потрапила до мене зовсім випадково. Коли вона прибула до Колонії, її замешкали разом зі мною через плутанину з документами. Думала її пізніше переселять, проте... Спочатку ми не ладнали, та з часом стали справжніми подругами.

Так от, коли вхідні двері в будівлю зачиняються, то з’являється таке відчуття, ніби потрапляєш у незвіданий таємничий світ ніжного-блакитного світла. Лампи, що випромінюють це світло, світять у коридорах цілодобово, створюючи примарно-загадкову атмосферу. Насправді всередині Житлових приміщень красиво й моторошно одночасно. Ті, в кого слабкі нерви, стогнуть, заходячи всередину, а от мені тут завжди затишно. Це мій дім, іншого я не знаю.

—  Ка-а-айф! Оце вайб [1]! — вигукнув із захопленням Пат, роздивляючись навсібіч. — Тут завжди так крутезно?

— Загалом, так, — щиро всміхнулась я.

Було відчутно, що ентузіазм малого злегка підняв загальний настрій новоприбулих. Однак на обличчі Бетті читався правдивий жах, притрушений огидою, і вона з відразою спитала:

— Оце тут ти живеш?

Я відчула всередині себе якусь осоругу до неї, і поки силкувалася зібратися, Ред відповів за мене:

— Тепер ти теж тут житимеш, Берттіно! — Голос був надто спокійним, але в очах майоріла іронія, ніби йому було кумедно спостерігати за емоціями білявки. Коли ж ми ззирнулись з ним поглядами, він несподівано підморгнув мені й тепло всміхнувся.

Я трішки розслабилась.

— Знаєте, до хлопчачого крила дівчатам заборонено заходити, — почала я, оббігши всіх новоприбулих швидким поглядом, — тому попрошу когось з хлопців провести вас до Заступника Головної по поверхах, який займається розподілом по кімнатах у Чоловічому крилі. 

Мій погляд зупинився на Реді — він кивнув головою, погоджуючись. Побачила, що Кейл криво посміхнувся, а Пат був спокійний та тихий. Лише Бетті з жахом дивилася на мене, і я майже відчувала її внутрішню паніку.

— Тільки не кажіть, що піду з нею? Одна? Лейм [2], — голос білявки схвильовано здригнувся.

— Берттіно, тебе попереджали, що ти будеш у Жіночому крилі, — рішуче відказав Ред. — Разом ми не можемо жити... бо тут такі правила, — останні слова він вимовив ледве чутно, обережно торкаючись її ліктя.

— Я не хочу жити сама, без вас, — вона пригнічено дивилася по черзі на трьох хлопців, у її очах заблищали сльози.

— Але ж ти не одна. Ти вже знаєш Ріку... — підбадьорив Пат м'яким, заспокійливим тоном білявку.

— А чим це краще, ніж одна? — обурено гмикнула вона, сіпнувшись і забираючи руку від Реда. — «Пречудова» компанія — дівчинка-ізгойка! — саркастично зауважила вона. — Я вже й без цього відзначена нагородою «Крінжина року»!

— Берттіно! — з докором у голосі гримнув мій «рятівник».

Я підняла руку, зупиняючи його.

— Не варто, Реде! Це правда, — мовила спокійним тоном. — Бетті має рацію, я — ізгойка. І не ображаюся. Навіть пишаюся цим.

Білявка схрестила руки на грудях і глипнула на мене гордовитим, з відблисками презирства, поглядом.

— Бетті, добре подумай, перш ніж щось белькнути, — застеріг сестру Кейл і весело підморгнув мені.

— З якого це дива ти почав її захищати? — вона вколола брата суворим поглядом.

Блондин опустив голову та втупився в підлогу. На мить всі затамували подих, очікуючи, що він відповість.

— Вона… нормальна, — нарешті ледь чутно промимрив він.

— Нормальна?! — одночасно запитали Бетті й хлопець, який щойно увійшов у приміщення. Він був схожий на мишу, з маленькими очима, що сновигали туди-сюди, та великими передніми зубами.

Здається, це 29-31...

— А що — ні? — спантеличено запитав Кейл у хлопця. Той обвів швидким, нашорошеним поглядом всіх новоприбулих і зупинився на мені. Щось неприємне відблискувало в його очах.

— Чому пропускаєш Тренування, 30-15? До Карцеру хочеш? — уїдливо запитав він противним пискливим голосом.

Наче гарячий вогонь, що раптово спалахнув, всередині мене промайнула хвиля обурення. Вона розлилася по всьому тілу, змушуючи кров кипіти в жилах. Мимоволі стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні, залишаючи маленькі півмісяці болю. Ледь стрималася, щоб не зарядити йому в ніс, відчуваючи, як кожен м'яз напружується від люті.

Точно 29-31! Я його бачила у «міс Піґґі» декілька разів…

Зібравши всю силу волі, я зробила «покерфейс», приховуючи бурю емоцій, що вирувала всередині. Силкуючись не видати справжніх почуттів, спокійним тоном мовила:

— У мене особистий дозвіл від Начальниці Колонії Оверсі. Допомагаю новоприбулим, — кивнула на своїх супутників.

— Тобто Начальниця Колонії Оверсі знає, що ти тут? — очі 29-31 розширилися від здивування, і це зробило його обличчі ще огиднішим.

Згадала! Він виказувач у «міс Піґґі»... Ха! Нехай буде йому тепер непереливки!

— Звичайно. Я ж «зразкова» дівчинка, — всміхнулася, стараючись виглядати впевнено. Краєм ока побачила, що Ред теж усміхнувся. Його усмішка знов підбадьорила мене. — Допоможеш хлопцям? — звернулась я до 29-31. — Мені ж до вашого крила не можна, пам'ятаєш? — бадьоро підморгнула йому, порушуючи одне з правил.

Хлопець з острахом на обличчі невпевнено позадкував від мене, його очі були широчезними від страху.

Ба! Він мене справді боїться. Як це кумедно. Ги-ги.

Я подумки посміхнулася.

Наступної миті 29-31 встромився спиною у вхідні двері, і Кейл з Патом тихо зареготіли. Я ледь стрималась, щоб не приєднатися до них, коли побачила, що вуха й щоки хлопця, схожого на мишу, почервонили, а на чолі виступили краплі поту.

— Так, звісно, я проведу їх, — пробубонів він, обережно відступаючи на кілька кроків у бік від мене. Війнуло гострим смородом холодного поту, і я поморщилась.

Фу, який же він жалюгідний!

— Нумо, хлопці… Гайда за мною… — невпевнено гукнув він новоприбулих. Його високий голос тепер ще й затремтів, через що Кейл з Патом знов пустили зубами зайчиків.

Проте моя веселість враз здиміла, коли я побачила, як Бетті з сумом в очах дивиться на брата, відчуваючи невідворотність моменту розлучення. Кейл весело підморгнув їй:

— Все буде добре, кришеня. Скоро побачимось! — і рушив разом з Патом за переляканим 29-31. Приміщенням пролунали поодинокі стримані смішки.

Ред знагла ступив занадто близько до мене й прошепотів:

— Будь ласка, не дай Бетті збожеволіти.

Я звела на нього очі, мовляв, не жартує він. І хоча Ред підморгнув мені, та в його очах була якась благуща надія. Я мовчки кивнула, відчуваючи тепер чомусь відповідальність за білявку.

— До зустрічі! — голосно промовив мій «рятівник» і неквапом пішов за іншими хлопцями, які вже спускалися сходами до Чоловічого крила.

Бетті з відчаєм дивилася їм у слід, у її очах мерехтіли сльози.

 

_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] вайб (від англ. vibe — атмосфера, відчуття) — мовою сучасних підлітків це емоційний стан людини або атмосфера, яка передається та відчувається іншими.

[2] лейм (від англ. lame — кульгавий або слабкий) — означає щось нудне, нецікаве, незграбне, або невдале. Це слово використовується, щоб описати річ або ситуацію, яка викликає негативні емоції, здається слабкою, дурною чи не відповідає очікуванням.