Спочатку:
На сторінку книги
Роки написання: 2014-2024
Ребілдінг та редагування: вересень 2024-квітень 2026
«Розум без почуттів сліпий...»
/Денієл Ґоулман/
Скільки себе пам'ятаю, я завжди жила тут, у Колонії. Всі найдавніші спогади дитинства, що виринають із глибин пам'яті, нерозривно пов'язані з цим місцем.
Батьки… Я не можу сказати, що забула їх, адже я ніколи їх не знала. Мені невідомо, ким вони були, де знаходяться, чи досі живі. Та навряд чи. Якби вони були живі, я б тут не опинилася. Дорослі стверджують, що діти з батьками не потрапляють до Колонії, що вони живуть зовсім іншим життям, сповненим «надій на світле майбутнє». Але реальність цього світу інша: навіть такі діти не захищені від Колонії. Залишитися без батьків — означає потрапити сюди, у місце, яке «вітає тебе з відкритими обіймами». Тоді починається новий етап життя з обіцянками «чудового майбутнього», як стверджує Спільнота. Дивовижно, правда?
На мою думку, краще жити без очікувань щодо майбутнього, без мрій, які можуть не здійснитися. Це приносить легкість, свободу та внутрішній спокій. Найбільшу небезпеку становить саме надія, адже вона підбурює людей на зміни, штовхає на нерозсудливі вчинки, за які згодом доводиться платити високу ціну.
Саме таке трапилось із нашим світом... Світ, який канув у небуття. Колись давно людство захопила дивна одержимість — нестримна жага до прогресу, яка за зовнішньою маскою «надії» виявилася руйнівною силою. Ця навіжена гонитва обернулася самознищенням. Міста, інфраструктура, досягнення науки й техніки — все те, що було створено поспіхом і без усвідомлення наслідків, зникло або майже повністю було зруйновано. Мільярди людей загинули, борючись спершу із катаклізмами, а згодом з епідеміями. А ті, хто вижив, об’єднувалися в групи, намагаючись зібрати уламки того, що ще не встигло зникнути. Їхні зусилля супроводжувала надія, яка, попри все, залишалась із ними... Так постала Спільнота, що тепер піклується про вцілілих і обіцяє їм «світле майбутнє».
І ось ми підходимо до найголовнішого... У світі панував вірус, який особливо небезпечно впливав на Дорослих, тоді як діти були більш стійкими. Через це кількість дітей, які втратили своїх батьків, стрімко зростала. Щоб захистити «спільну спадщину», була створена система ізоляції — так звані Колонії, куди переселяли дітей-сиріт. Звісно, діти були там не самі, за ними доглядали обрані Дорослі: Наглядачі, Вихователі, Лікарі, Вчителі, Охоронці, Кухарі та інші. У Колоніях вихованців навчали дисципліни, давали необхідні знання, привчали до праці, а подекуди й до бойової підготовки. Одним словом, їх готували до «обіцяного світлого майбутнього».
Нині у світі існує десять таких Колоній, і всі вони повністю ізольовані одна від одної. Між ними немає жодних зв’язків, обміну інформацією чи будь-яких контактів. Це зроблено задля того, щоб максимально знизити ризик інфікування дітей. Водночас Спільнота встановила єдині правила для всіх Колоній: Учні повинні беззаперечно підкорятися Дорослим, наполегливо працювати, навчатися, тренуватися та за жодних обставин не намагатися втекти.
З часом, коли Учень Колонії досягає статусу «Дорослий», його без пояснень забирають кудись — відвозять по вцілілій підвісній монорейці, що йде в невідомому напрямку. Ця монорейка — єдиний зв'язок із зовнішнім світом... Світом, що давно існує окремо від нас, але з яким одного дня нам судилося зустрітися.
