Раді Вас бачити!

— Скажи, що в кімнатах краще, ніж тут... — благаючи простогнала Бетті, коли хлопці зникли з очей. Її голос деренчав відчаєм.

— Це з якого боку подивитися, — іронічно всміхнулася я, все ще відчуваючи неприязнь до білявки після її саркастичних зауважень щодо мене. Однак, згадавши прохання Реда, додала серйозніше: — Насправді в кожній кімнаті може бути затишно, якщо ти в це повіриш.

Бетті обережно глянула на мене, мовляв, чи не жартую, та я була сама серйозність.

— Ти живеш одна? — раптом запитала вона з відчутним сумнівом і недовірою у голосі, а я подумки відмітила, що нарешті білявка проявила хоч якусь цікавість до мене.

— Ні. Навіть у такої, як я, може бути сім'я. Чи в це складно повірити? — рішуче відповіла я, хоча й сама здивувалася своїй відповіді.

— Ти маєш сестру? — вона примружила очі.

— Так, але вона не рідна, себто не по крові, — пояснила я, силкуючись бути максимально приязною й відвертою. Чому й навіщо — я й сама не розуміла.

Новоприбула з розумінням кивнула, її обличчя трохи пом'якшало, наче лід, що починає танути під теплим сонячним промінням.

— А ми з Кейлом... двійнята… — несподівано тихо мовила вона, проте я відчула якусь її глибоку емоцію на останньому слові. Здавалося, що Бетті важко говорити про це, мовби кожне слово було важким каменем, який вона підіймала з глибини душі. Проте водночас у її очах світилася гордість і радість, що вони з Кейлом мають такий особливий зв'язок.

Мені чомусь розхотілося іронізувати. Я зловила себе на думці, що хочеться встановити контакт із білявкою, щоб дізнатися про цих новоприбулих більше.

— Пощастило вам, що ви тут разом, — промовила я якомога м'якіше, силкуючись підтримати її.

Очі Бетті, мов дві глибокі озера, відбивали світло лампи, створюючи враження, ніби в них танцюють маленькі зірочки.

— А ваші батьки? — запитала я обережно, розуміючи, що, напевно, торкаюся болючої теми.

— Ні... — у її погляді промайнув гострий біль. Вона повільно похитала головою, і її волосся розсипалося по плечах. — Ми з Кейлом тепер лише… вдвох, — її голос затремтів, і вона замовкла, опустивши очі додолу.

У мене було таке відчуття, ніби я щойно розколупала її рану, яка тільки почала загоюватися... Подумки вилаяла себе. Навіщо взагалі було про це запитувати?

Однозначно, більше не хотілось говорити на цю тему, бо кожне слово могло завдати ще більше болю і їй, і мені. Тому я глибоко вдихнула й стиха промовила:

— Зараз ми зайдемо до Головної по поверхах Стілл, яка запропонує тобі кімнату.

Бетті звела на мене очі, а в них ніби відбивалася вся печаль всесвіту.

— Думаю, тебе замешкують на верхньому поверсі, — продовжила я, мені дуже хотілося підбадьорити цю дивну новоприбулу. — Бо всіх новеньких розташовують якомога вище, — щиро всміхнулася, сподіваючись, що це додасть їй трохи впевненості.

Утім, очі білявки залишалися наповненими тривогою, мовби вона стояла на краю прірви.

— А ти де живеш? — беземоційно запитала вона.

Я хитро всміхнулася, стараючись приховати гіркоту у словах, адже нижній поверх Житлових приміщень у Колонії багато хто вважав «смітником»:

— Моя кімната ближча за всі до центру Землі.

Бетті нахилилася через поруччя й подивилася вниз, де густішала темрява.

— Там? — озирнулася до мене, у її яскравих очах палахкотіло здивування.

Я мовчки кивнула, відчуваючи, як цей погляд пронизує мене наскрізь.

— Тобі там... затишно? — голос новоприбулої майорів сумнівом і співчуттям, наче вона намагалася зрозуміти, як можна жити в такому місці.

— Казала ж тобі: як це все сприймати, — я підійшла та поклала руки на поруччя, відчуваючи холод мармуру під пальцями. Теж подивилась вниз, де темрява здавалася бездонною. — Я живу там, де багато хто боїться. Відповідно, вони бояться й мене, — знову хитро всміхнулася, мені не хотілося показувати їй свою вразливість. — Коротше, мене все влаштовує. До мене менше сунуться, менше дістають. І це на краще, повір.

Далі Бетті спитала дуже обережно й майже пошепки:

— А твою... сестру вони теж бояться?

— Ну, мало не всі вважають Еббу дивною, бо вона ж живе зі мною… І, либонь, так, певною мірою вони її теж бояться, — відказала я, тяжко зітхнувши.

Білявка нічого не відповіла, і я була їй вдячна, бо чомусь не хотілось, щоби вона коментувала це.

На якусь мить між нами запала павза, і в моїй пам’яті наново спливли болючі слова Тіса, які краяли серце. Почуття провини, що постійно переслідувало мене, зараз ніби знов ожило.

Якби не я, то, либонь, у Ебби було б інше… краще життя… Але «яблуко вже було з’їдене», то чого скиглити? Чим це їй допоможе, га?

Силкуючись не втратити останні крихти стійкості, я махнула дівчині рукою, мовляв, ходи за мною.

Ми рушили до кімнати Головної по поверхах Стілл, з якою, якщо чесно, у мене були нейтральні стосунки, ба більше: ніякі. З цією жінкою ми познайомилися випадково, коли одного разу вона вирішила спуститися на нижні поверхи й подивитися, хто прибирає у вбиральнях... І після цього ми зустрічались ще кілька разів. Там же.

У кімнаті, де мешкала Головна по поверхах, я чомусь ніколи не була, проте ширилися чутки, що вдень двері у її помешкання завжди залишалися незамкненими. Тому, навіть на секунду не зупинившись, я сміливо прочинила важкі металеві двері, що скрипнули, мов протестуючи проти мого вторгнення, й ступила всередину. Бетті просочилася за мною.

Доросла сиділа за старовинним письмовим столом, який, либонь, зберігав у собі історії минулих поколінь. На його поверхні стояла сучасна лампа, що своїм дизайном дуже контрастувала з антикварним столом. З лампи лилося м'яке блакитне світло, яке огортало кімнату ніжним сяйвом, створюючи приємну атмосферу спокою й зосередженості. Жінка, занурена у думки, щось писала. Її рука плавно ковзала по паперу, і кожен рух був сповнений грації й впевненості. Я навіть зачарувалася.

— 30-15, тебе не вчили стукати? — не підводячи голови, несподівано запитала вона.

Як вона дізналась, що це я?

— Даруйте, Головна по поверхах Стілл. Я привела новеньку. Їй потрібна кімната, — на одному подиху проторохкотіла я, відчуваючи, як серце гупотить у грудях.

Стілл підвела голову та подивилася на нас з Бетті. Можливо, мені це тільки здалося, проте в її погляді щось промайнуло — чи то цікавість, чи то співчуття. А ще раптом мене відвідала думка, що цю жінку можна було б назвати справжньою красунею… Бо її шкіра, мов порцеляна, сяяла ніжністю та бездоганністю. Яскраві риси обличчя привертали увагу: високі вилиці, витончений ніс і повні, чуттєві губи. Її руде, хвилясте волосся, яке зараз було заплетене в невелику косу, нагадувало полум'я... Але. На її правому оці була пов'язка, з-під якої виглядали шрами від опіків, що додавали її образу трагічності. Безумовно, ці шрами несли в собі історію болю й втрат, адже подейкували, що вона втратила не лише око, а й двох дітей.

Аж ось мене вивів із роздумів холодний, наче лід, голос Дорослої:

— Твій номер, новенька?

— Мій? — розгублено перепитала Бетті.

— Та не мій же, — у відповіді Стілл почулися нотки обурення — здалося, що її терпіння трохи похитнулося, і крига скресла.

Бетті почала ритися в сумці й періодично вигукувати щось на кшталт «Та де ж він?», а ми з Дорослою просто мовчки чекали, уважно спостерігаючи за нею. Я побачила, що руки білявки тремтять, коли вона нарешті дістала зім'ятий папірець. Поглянувши на нього та зітхнувши з полегшенням, вона оголосила:

— 91-81!

— 91-81, тобі слід вивчити свій номер напам'ять. Начальниця Колонії Оверсі дуже засмутиться, якщо ти не назвеш його… — у виразі Головної по поверхах була не пихатість, ні, скоріше спантеличеність. — Отже, через те, що ти новенька, можу запропонувати тобі кімнату нагорі. У тебе є якісь жадання? — жінка пильно дивилася єдиним оком на Бетті.

 Брови новенької поповзли на лоба, і вона незмигно витріщилася на Стілл:

— Жадання? Щось на кшталт сніданок у ліжко та гаряча ванна?

Трясця! Вона це серйозно?

Я ледве стримала посмішку.

— Ні! Щось на кшталт... — передражнюючи новоприбулу, саркастично відказала Стілл, — …де ти хочеш жити? — Затим глибоко зітхнувши, вона вже спокійним тоном пояснила: — Я можу наразі дати тобі кімнату на цьому поверсі, поруч із моєю. Чи можу запропонувати ближче до виходу. Чи…

— Я зрозуміла! — перебила її Бетті, не даючи закінчити думку. Голос дівчини був напружений, обличчя почервоніло від збентеження, очі мерехтіли від хвилювання, а руки нервово стискали папірець із номером.

Доросла замовкла, мабуть, чекаючи, що ще скаже білявка, проте та мовчала. В кімнаті запанувала напружена тиша, яку порушувало лише тихе цокання старовинного годинника на стіні. Здавалося, що навіть повітря стало густішим від напруги.

Минуло кілька хвилин, поки Бетті блукала очима по приміщенню. Її напружений погляд ковзав по старовинних меблях, книжкових полицях, заповнених томами. Нарешті, порушивши тишу, вона невпевненим тоном поцікавилась:

— Ту кімнату, що я зараз оберу, буде моєю до... випускного? — у її голосі відчувалася глибока тривога.

Стілл, певно, як і я, відчула її хвилювання й м'яко всміхнулася.

— На цьому поверсі — ні. Бо за кілька місяців ти перестанеш бути «новенькою», адаптуєшся, чимось проявиш себе, і тебе переселять на кілька поверхів нижче, — терпляче пояснила вона. Голос Дорослої пом'якшав, але все ще в ньому залишалися строгі нотки.

— А якщо я відразу оселюся на якомусь іншому поверсі? — Бетті неприязню глипнула на руду жінку.

Стілл, не зводячи з білявки пронизливого погляду, досить спокійно, проте з певною суворістю пояснила їй, що Бетті зможе залишитися в обраній кімнаті, доки не досягне статусу «Дорослий». Або за погану поведінку її у будь-який час можуть переселити нижче.

Новоприбула звузила очі, її обличчя стало ще більш напруженим:

— А за хорошу?

Кути губ Стілл сіпнулися, а у її оці блиснула хитрість:

— За хорошу — звісно, вище. Хоча це буває дуже рідко, — вона швидко зиркнула на мене. — У нас частіше зустрічається погана поведінка.

Напруга в кімнаті миттєво зросла. Безсумнівно, це був натяк мені, проте я ніяк не відреагувала, силкуючись зберегти спокійний вираз обличчя та не нишпорити очима по приміщенню, щоб не виказати емоцій.

Коли раптом Бетті знову запитала, не дуже впевнено, але з відчутною надією й цікавістю в голосі:

— Чи можу я подивитись кімнати на різних поверхах? — а затим мило всміхнулась.

Від подиву єдине око Дорослої розширилося так, що я нарешті побачила його колір: він був не чорний, як я завше думала, а темно-синій, глибокий, наче нічне небо. Цей несподіваний відтінок надав її погляду ще більшої загадковості.

— Насправді, 91-81, у нас так не роблять... — завагалася вона, — але для тебе я зроблю виняток...

Звісно, якщо я й здивувалась словам Дорослої, то намагалася цього ніяк не показати, хоча відчувала, як неймовірний вир емоцій затоплює мене. Я уважно дивилася на Бетті — хотілося зрозуміти, що ж такого особливого в цій новенькій. Бо це був рідкісний випадок, коли Головна по поверхах Стілл робила виняток. А це означало, що Бетті справді привернула її увагу... Але чим? Чому? Трясця, та біс їх обох знає!

 

 

***

 

На верхньому поверсі ми подивились майже всі кімнати. Бетті мовчки заходила та виходила з них із незворушним обличчям. Та у її очах я помічала напругу. Згодом ми обійшли кілька кімнат на наступних трьох поверхах. Бетті знову-таки мовчала з незрозумілим виразом обличчя.

— 91-81, нижче підуть кімнати Учнів, що живуть тут понад два роки. Ти справді до цього готова? — Стілл підняла брову. Мені не сподобався її тон, який вібрував сумнівом і занепокоєнням.

Обличчя новоприбулої спалахнуло розгубленням, проте вона впевнено кивнула. Цієї миті тиша в коридорі стала ще більш гнітючою.

 

***

 

Наступні поверхи ми пройшли досить швидко, там було дуже мало вільних кімнат. Здається, Бетті добили дівчата з останньої: вони одночасно дуже голосно щось сокотіли, а що вони кажуть, зрозуміти було практично неможливо. Їхні голоси злилися в суцільний шум, який відбивався від стін і заповнював простір. У мене навіть голова розболілася.

— 91-81, моя порада: бери кімнату нагорі, а там розберешся, — мовила Головна по поверхах, її голос був сповнений м'якої турботи, що здавалося майже незвичним у цьому місці. — Звикнеш до Учнів, вони — до тебе. Познайомитеся, потоваришуєте, а потім переселишся.

Новоприбула ж, глибоко зітхнувши, впевнено оголосила:

— Я хочу подивитись кімнату 30-15.

Стілл з жахом ковзнула поглядом до мене. Либонь, на моєму обличчі теж був ненормальний подив, бо жінка надто збентежено запитала в Бетті:

— 91-81, ти впевнена? 30-15 живе на самому нижньому поверсі та…

— Та..? Ну ж бо, продовжуйте, — білявка уважно дивилася на Дорослу, у її блакитних очах полискувала цікавість.

— Боюся, що якщо ти оселишся там... нагору дороги не буде, — Доросла вколола мене поглядом.

Я стояла, спершись на стіну й схрестивши руки на грудях, намагаючись ніяк не виказати те, що її слова зачепили мене.

— 30-15, скажи їй! — заблагала вона, голос креснув відчаєм.

— Нехай сама вирішує, — іронічно посміхнулася я, відчуваючи, що всередині мене все завібрувало від цікавості й задоволення від цієї ситуації.

І тоді ми рушили вниз. Кожен крок віддавався в серці передчуттям чогось невідворотного.

 

 

***

 

Хоча наша кімната ніколи не була «шикарною», проте ми з Еббою підтримували в ній порядок. У нас завжди було чисто й затишно. Світлі стіни та стеля, що відбивали блакитне світло, створювали відчуття простору й легкості. Темна підлога контрастувала з ними, додаючи кімнаті глибини й стабільності. А три ліжка, розташовані перпендикулярно одне до одного, були акуратно застелені, з подушками, що виглядали як пухнасті хмаринки. Наші особисті речі ми зберігали в невеличких шафках, вмонтованих у стіни, біля кожного ліжка.

Бетті обережно ступила всередину, роззирнулася навсібіч, і я побачила, як її очі заіскрилися зацікавленістю. Вона зробила кілька кроків, торкнулася рукою одного з ліжок і... щиро всміхнулася.

— Мені тут подобається, — оголосила вона м'яким тоном.

На обличчі Стілл ковзнула тінь здивування, наче хмара, що раптово затулила сонце. Жінка притулилася плечем до стіни біля входу, скрушно похитавши головою.

— 91-81, зворотного шляху вже не буде, — ледь чутно почала вона. — 30-15 має… не дуже хорошу репутацію в Колонії. Якщо ти замешкаєш разом з нею... — жінка урвалася, але майже одразу несподівано бурхливо вигукнула: — Ця дівчина — не найкраще рішення, ти це знаєш! — І, звертаючись вже до мене, благальним тоном додала: — 30-15, будь ласка, скажи їй!

Не знаю, хто був здивований більше — я чи Головна по поверхах Стілл, коли Бетті, не давши мені промовити ані слова, запитала:

— Ти не будеш проти, якщо я оселюся тут? — її голос був сповнений надії, а погляд — смиренним очікуванням.

— 30-15, будь ласка… — знову заблагала Доросла, єдине око мерехтіло від напруги, як зірка, що вже через мить згасне.

Коли раптом, наче велетенська повінь, мене почало затоплювати обурення, і я, простромивши збентежену жінку холодним поглядом, різко вигукнула:

— Хіба я можу їй заборонити?

— Ти можеш її відмовити! — наполягала вона.

— І нащо це мені? — моє терпіння сходило нанівець.

— Їй тут не місце! — кинула вона мені в обличчя. Ці слова були наче ляпас, що відлунив у голові, залишаючи пекучий слід.

Не впізнаючи власного голосу, я гнівно рявкнула:

— А мені ТУТ місце?!

Стілл опустила погляд на підлогу, її голос стишився:

— Тобі вже ніщо не допоможе… А їй ти ще можеш завадити зробити жахливу помилку.

— Та невже? А як щодо того, що я можу її захистити? — рішуче вигукнула я, стискаючи щосили кулаки.

— Від кого? — якось дуже зверхньо спитала Доросла.

Я не відповіла. Вона пропалювала мене поглядом, наче намагалася навіяти свої думки.

— Ти хочеш захистити дівчину так само, як захищала себе весь цей час? Чи як захищала своїх друзів? А чи зможеш ти захистити її від себе? — гнула вона своє, і її слова отруйними стрілами влучали прямісінько в моє серце.

І вже за мить я відчувала, як всередині мене закипає гнів, наче вулкан, що готовий ось-ось вибухнути. Руки тремтіли від напруги, а серце билося так швидко, що здавалося, ще мить — і вирветься з грудей. Знову захотілося зарядити комусь у ніс, але я стрималася, пам’ятаючи про наслідки.

Трясця! Щоб їх всіх чорти побрали!

— Зачекайте, зачекайте! — Бетті підвела обидві руки, привертаючи нашу увагу. — Не треба вдавати, що мене тут немає, ок? — спершу вона кинула короткий погляд на мене, затим вп’ялася яскравими блакитними очима у Дорослу. — Я все ще маю вибір? Я владна вибрати сама, як мені вчинити, чи не так?

Стілл у відповідь лише напружено кивнула головою.

 — Добре. Тоді послухайте... — продовжила новенька. — Так, я вже дещо в темі про… 30-15. Те, що вона — фрік [1], знаю. Проте зрозумійте й мене... — її голос здригнувся, — я не хочу жити зараз одна. Це кріпово [2]! Особливо після всіх подій, що сталися останнім часом... — вона глибоко зітхнула. — А ще не хочу стрьоматися [3] весь час через те, що у будь-яку мить мене можуть несподівано переселити, борони Творець, до отих балакливих «сорок», — білявка показала кудись нагору, у її очах замайоріли острах і обурення. — Не хочу весь час перейматися, що раптом зроблю щось таке, через що піду на дно, розумієте? — вона замовкла, але, ззирнувшись зі мною поглядами, рішуче продовжила: — Я не хочу постійно боятися! Досить цього вже з мене! Набридло!

Тоді Головна по поверхах холодним, що обпікав, наче сухий лід, голосом запитала:

— Ти хочеш жити тут?

Бетті не відповіла їй і, втупившись у мене поглядом, несподівано запитала:

— Ти хропеш?

— Що? Знущаєшся? — гигикнула я, не очікуючи такого питання.

— Ні. Запитую, про всяк випадок. Адже я не можу спати, коли хтось хропе, — щиро всміхнулася вона.

З доброзичливою глузливістю я закотила очі, відчуваючи, що напруга між нами з Бетті поступово йде нанівець, наче важкий туман, що розсіюється під променями ранкового сонця. Тоді вона рішуче промовила, схрестивши руки на грудях:

— Я залишаюся!

Головна по поверхах Стілл тяжко видихнула, її плечі опустилися, і, розчаровано зиркнувши на мене, вийшла з кімнати, залишивши нас з Бетті наодинці. Її кроки відлунювали в коридорі, поступово зникаючи вдалині.

— Як думаєш, я шкодуватиму? — в блакитних очах білявки майоріли поодинокі спалахи паніки, наче відблиски далекої грози.

Я хотіла сказати щось уїдливе, проте втрималася, бо мене несподівано відвідало співчуття до цієї білявки. Чесно, я навіть боялася уявити себе зараз на її місці… Такого й ворогу не побажаєш. Тому глибоко зітхнувши, відказала:

— Поживемо — побачимо!

 

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] фрік  (від англ. freak — потвора, урод, дивний або божевільний) — дивак, людина, яка яскраво, виклично вдягається, має незвичайний спосіб життя чи зовнішність, або поводиться ексцентрично. Це слово описує особу, яка виділяється з натовпу своєю оригінальністю та неформальністю.

[2] кріпово (від англ. creepy — моторошний) — означає щось, що викликає страх, тривогу, моторошне або дивне відчуття. Використовується для опису як людей, так і ситуацій чи речей, що справляють неприємне враження.

[3] стрьоматися — означає сумніватися або боятися. Це слово використовується, коли людина вагається, побоюється чогось або відчуває страх.