Раді Вас бачити!

Зовні наша Їдальня виглядає як величезна, частково зруйнована промислова будівля, що нагадує старий завод. Її масивні двері, обрамлені іржавими металевими рамами, завше стоять відкритими, запрошуючи всіх всередину. Великі вікна, деякі з яких без скла, дозволяють сонячному світлу проникати всередину, створюючи гру світла й тіні на потрісканих стінах. На даху будівлі височать численні металеві труби різних розмірів, з яких періодично виривається густий сизий дим, що підіймається в небо, створюючи трохи гнітючу атмосферу.

Всередині Їдальня — це прямокутне, монументальне приміщення, з великими квадратними колонами, що підтримують стелю, та величезними вікнами, крізь які вдень проникає яскраве сонячне світло. Вечорами, коли сонце заходить за обрій, тут запалюються лампи, що випромінюють м'яке блакитне світло, яке ніжно огортає приміщення, створюючи атмосферу спокою й умиротворення.

Стіни й колони Їдальні викладені білим кахлем — кожна плитка має дивовижний випуклий орнамент з прихованими символами. Підлога складна з металевих плит, що створює певні незручності для всіх, хто тут перебуває. Кожен предмет, що падає на неї, видає жахливий, пронизливий звук, який луною розноситься між колон. До того ж коли цю підлогу миють, вона стає слизькою, і кожен крок перетворюється на випробування, змушуючи людей рухатися обережно, щоб не втратити рівновагу. З якою метою було обрано саме таке покриття — для мене залишається загадкою.

У дальньому лівому куті приміщення розташована Роздавальна, наче й прихована від основного простору, проте водночас невіддільна його частина. Там стоїть великий стелаж із тацями, акуратно розставленими у очікуванні своїх власників. Процес простий і зрозумілий: підходиш до стелажа, береш тацю, проходиш до Роздавальної, де отримуєш порцію їжі, а тоді прямуєш до вільного місця. Цей ритуал повторюється тричі на день і створює відчуття стабільності та порядку. Тут кожен рух, кожен звук — від шелесту таць до тихого дзвону посуду — створюють симфонію повсякденного життя. А в повітрі завше витає аромат свіжоприготованої їжі, що змішується з легким запахом металу й пластику.

Кожне «місце для прийняття їжі» складається з прямокутного столика, з чорною пластиковою поверхнею й металевими ніжками, що міцно прикручені до підлоги. Навколо столика стоять шість синіх пластикових стільців, які додають чорно-білому приміщенню яскравих кольорових акцентів, наче краплі фарби на полотні.

Насправді місць в Їдальні більше, ніж самих Учнів. Либонь, це тому, що Учні зі статусами «Молодша школа» та «Ясла» їдять в окремо відведені часи, щоб уникнути хаосу та забезпечити порядок. А Дорослі взагалі не приймають тут їжу. Подейкують, що колись всі Учні та Дорослі збиралися в нашій Їдальні разом, створюючи галасливу й жваву атмосферу, наповнену сміхом і розмовами. Однак сталося щось непередбачуване, і нас, Учнів, відокремили, розділивши на групи, а Їдальню для Дорослих взагалі перенесли кудись до Будівель Адміністрації.

Отже, після приймання їжі весь посуд разом із тацею треба віднести на Мийку. Звідти постійно долинає шум води та брязкіт посуду. Цей нескінченний рух створює відчуття живого організму, що дихає й працює безперервно. Миттям посуду та його профілактикою завше займаються лише Дорослі. Чому це так — нам ніхто ніколи не пояснює, і ми не ставимо зайвих питань. Це неписаний закон Колонії, який ми приймаємо як належне.

 

 

***

 

Темрява вже огорнула Їдальню, коли ми ступили всередину. Лише кілька ламп випромінювали м'яке блакитне світло, створюючи атмосферу спокою й тиші, а тіні від колон і столів, що танцювали на стінах, додавали трохи містичності.

Якщо чесно, то я не сподівалася, що у такий пізній час нас погодують. Бо ми з новоприбулими не просто спізнилися на вечерю, ми прийшли до Їдальні, коли решта Учнів вже готувалась до сну... Проте, навдивовижу, працівники Їдальні, з щирою добротою в очах, подали нам, п'ятьом, теплу їжу. Не можу сказати, що вона була дуже смачною, але в цю мить це не мало значення.

Ми сіли всі разом за один столик. Хлопці впоралися зі своїми порціями швидше, ніж ми з Бетті. У мене не було апетиту, а Бетті, здавалося, була шокована такою їжею, бо зависла на деякий час з вибалушеними очима й ложкою в руці.

— Не погано як для Колонії, еге ж? — раптом озвався Пат, вже майже доїдаючи свою порцію. В його голосі вчувся легкий відтінок здивування, ніби він не очікував, що їжа тут може бути такою смачною. — А чи завжди отак годують?

Я повільно колупала ложкою кашу, коли відчула, що погляди новоприбулих зосередилися на мені. Звісно, від цих споглядань я почувалася трохи незручно, і прийшлося подумки вмовляти себе, що нічого поганого в цьому немає.

— Щодня по-різному, — нарешті промовила я, піднімаючи погляд на Пата. — Проте їжа періодично повторюється. Проте що буде завтра — не знаю.

Ред, який сидів навпроти, кинув погляд на електронний годинник, що висів на стіні недалеко від нас. Блакитні цифри яскраво світилися в напівтемряві, показуючи 21:16.

— О котрій годині Відбій? — запитав Ред, не відриваючи погляду від годинника.

— О десятій вечора, — я теж звела очі на блакитні цифри.

Кейл, що сидів поруч зі мною, позіхнув і мимохіть спитав:

— А Підйом?

— Рано. О шостій ранку, — відказала я. — П'ять хвилин — на вбиральню, вмивання та перевдягання в тренувальний одяг. П'ять хвилин — на дорогу. О десять хвилин на сьому треба бути на Тренуванні. Запізнитеся — потрапите до Карцеру.

Бетті, що сиділа навпроти Кейла, жахнулася:

— Рілі? Відразу до Карцеру? Думала, спочатку хоча б просто зашеймлять [1] доганою...

— І це теж, однак, на думку «міс Піґґі», Карцер діє ефективніше. Дисципліна тут понад усе, — я скривилася, відчуваючи, як по спині пробігає холодок від спогадів про брудні, холодні стіни Карцеру. Мимоволі здригнулася. — Після п'яти відсиджувань у тому «дивовижному» місці починаєш збиратися швидше, — іронічно посміхнулася. — Повір, я знаю.

Затим Пат, що сидів по діагоналі від мене, запитав про сніданок, і я розповіла, що Сніданок о сьомій тридцять. Та після ранкового Тренування потрібно потрапити «додому», помитися та переодягнутися в шкільну форму, бо в тренувальному костюмі, спітнілими й брудними Учнів не пустять на сніданок. Інакше знов є вірогідність потрапити...

— До Карцеру, — закінчив замість мене Кейл, знову позіхаючи та потягуючись. Я кивнула головою, підтверджуючи його слова.

Потім Бетті насторожено поцікавилась, скільки часу на перевдягання та душ. Бо, як виявилось, вона «любила потішити своє тіло гарячою водичкою». Боюся, що я скребнула їй по серцю, коли повідомила, що майже на всі ці процедури виділяється по десять хвилин, і лише ввечері трохи більше. Взагалі-то розклад у нас був вельми суворий і часу, щоб розслаблятися, майже не було… Наприклад, одразу після сніданку треба чимдужче бігти на заняття.

— Трясця! Ще й навчання… — знову позіхаючи, простогнав Кейл, потерпаючи очі. — Я зовсім забув, — він легенько ляснув себе по лобі й підпер голову рукою. Виглядав блондин втомленим і розгубленим, мовби його щойно розбудили з глибокого сну. — А які завтра дисципліни? Що вчимо? — знову позіхнув.

— Перша література, потім фізика, історія та дві мови, — чітко відтарабанила я.

Всі мовчки втупились у мене, ніби очікуючи продовження. Напруга в повітрі була дуже відчутною, тому я вирішила розрядити атмосферу, додавши трохи оптимізму.

— Завтра п'ятниця — чудовий день! — бадьоро оголосила я, піднімаючи руку в жесті підтримки, який колись бачила на ілюстраціях в книгах. — У суботу заняття скорочено, проте більше роботи. Кому як, а мені — не погано, — мимохіть стенула плечима й натягнуто всміхнулася. Новоприбулі уважно слухали мене, без жодного вигуку, тому я вже впевненіше продовжила: — А от у неділю з ранку занять немає — лише Тренування та робота. Вечеря — о восьмій вечора, — я кинула короткий позирк на Пата. Він кивнув, мовляв, зрозумів. — А потім час для дозвілля до Відбою. Тож неділя — майже вихідний! — я не втрималась — губи скривилися в посмішці, коли я побачила їхні ошелешені очі.

— І ось так кожного дня? Щотижня? — Бетті схвильовано дивилася на мене, її голос був сповнений жаху та паніки. Вона схопилася за голову, ніби намагаючись осмислити почуте.

— У принципі, так, — знов посміхнулася я куточками губ, хоча цього разу вже трохи нервово. Відчула, як руки почали тремтіти від перенапруження, і тому сховала їх під стіл.

Білявка обвела хлопців поглядом, її очі палахкотіли від обурення. Раптом вона стукнула ложкою по столу та рвучко підвелася:

— Та ви що — знущаєтеся?

— Бетті... — почав заспокійливим тоном Ред. Він простягнув руку, щоб торкнутися передпліччя білявки, але вона відступила.

— Це якесь божевілля! — її обличчя виражало суміш розчарування та гніву. — Мені тут не те щоб не подобається... Я просто... В ШОЦІ!

Ред не відводив з неї очей.

— Доведеться звикати, — твердо мовив він. — Вибору ти не маєш. — Затим теплішим тоном додав: — Берттіно, сядь, будь ласка.

Декілька секунд вони з білявкою буравили одне одного поглядом, немов мовчки старалися щось довести одне одному. Напруга між ними була такою відчутною, наче струм, що пробігає по дротах, наповнюючи повітря невидимими іскрами.

Раптом порушуючи тишу, що висіла над нами, наче важка завіса, Пат спитав:

— А о котрій годині обід?

Це питання прозвучало несподівано, мов удар дзвону в тиші храму... Я чула такий дзвін лише у короткометражному оглядовому фільмі на заняттях з історії, і він завше викликав бентегу. А ще я помітила, як малий перезирнувся з Кейлом, обмінюючись швидким, проте значущим поглядом. Подумки я зробила висновок, що малий перемикнув увагу на себе навмисно... Безумовно, він розряджав атмосферу. Гм, молодець.

— Тебе, що, крім їжі, нічого не цікавить? — верескнула Бетті.

— Цікавить, звісно, — спокійно відказав Патрік. — Проте я тут надовго, тому хочу знати розклад, — він зиркнув на блондина, той втомлено кивнув головою, наче підтверджуючи його слова. — Не хочу, на відміну від тебе, першого ж дня потрапити до Карцеру, — додав малий. Його голос був наче й спокійним, але я відчула краплини прихованої тривоги, що ховалися за його словами, наче тіні за сухими деревами.

Нарешті Бетті сіла, схрестивши руки на грудях, надулася та відвернулася. Її обличчя стало схожим на грозову хмару, що нависла над горизонтом: очі блищали від обурення, а губи стиснулися в тонку лінію, мовби готові випустити блискавки. Я зловила себе на думці, що навіть не можу уявити, у якій складній ситуації опинилася моя нова сусідка по кімнаті, і як тепер їй доведеться звикати до нових правил і обмежень. Проте якщо не я розповім їм про все це, то хто? Тож стараючись не звертати уваги на поведінку Бетті, я все ж таки вирішила відповісти на запитання Пата.

— Запам'ятайте, це важливо, — проказала я твердим тоном. — Обід о 13:00. О 13:30 обов'язкові Збори на Плацу. Кожен має приходити туди вже у робочому одязі. Там «міс Піґґі» повідомляє всі важливі новини, і ви отримуєте розподіл на роботу, що триває до 17:50, — я глибоко зітхнула, побачивши, як очі моїх співрозмовників знов розширюються від здивування. — Пате, о шостій вечора вечеря, крім неділі, як я вже казала. — Малий, ледь помітно всміхнувшись, кивнув, і тоді я продовжила: — З 18:30 до 20:00, у тих, хто не досяг статусу «Майже Дорослий», час на домашні завдання, у тих, хто досяг — додаткові заняття, — я по черзі обвела всіх новоприбулих поглядом, мовляв, вам все зрозуміло?

У приміщенні панувала така тиша, що було чутно лише поодинокі звуки на Мийці.

— О восьмій вечора, — повела далі я, — Тренування, яке триває до дев'ятої. Потім душ, перевдягання в піжами та можна зайнятися якимось хобі... Загалом час для дозвілля, — я підбадьорливо всміхнулася Бетті, яка дивилась на мене з-під брів. — О десятій вечора Відбій. У тих, хто досяг статусу «Майже Дорослий», Відбій — об одинадцятій. У них після вечірнього Тренування ще якісь додаткові заняття.

Білявка простогнала, закриваючи обличчя руками:

— Тепер я ще в більшому шоці…

— Здається, я теж… — пробурмотів Кейл і опустив голову на стіл. Він більше не іронізував.

Пат, на відміну від інших, усміхнувся, його очі зоріли від ентузіазму:

— А мені все подобається.

— Чувак, ти — збоченець! — простогнав Кейл та дав малому легкого запотиличника.

— Гей! Чому це? — весело вигукнув той, потираючи потилицю. — Потрібно налаштовуватися на позитив! — раптом він підскочив на місці, ніби демонструючи свою енергію.

— О, так! Потрапиш до Карцеру — налаштуєшся, — нарешті в'їдливо зронив блондин, схрестивши руки на грудях і знову позіхнув.

— Гаразд, пізно вже, — озвався Ред, який весь цей час мовчав. — Завтра рано вставати, — він підвівся з-за столу, потягнувся, розминаючи плечі. — Ріко, дякую за інструктаж. Думаю, ця інформація нам знадобиться, — він підморгнув мені. Затим запитав, обводячи всіх поглядом: — Усі доїли?

Всі новоприбулі кивнули у відповідь, зокрема і я.

— Тоді прибираємо посуд і гайда спати. Завтра складний день, — Ред взяв свою тацю з посудом і відступив од столика, жестом запрошуючи всіх слідувати за ним.

— Що ще важче, ніж сьогодні? — простогнала Бетті. Їй ніхто не відповів.

Майже за мить Ред, не чекаючи вже нікого, рушив до Мийки. Його кроки були рішучими, а голос суворим, коли він кинув через плече:

— Берттіно, ти волієш ночувати тут?

Білявка відразу рвучко звелася на ноги, оббігла мене, Кейла та Патріка тривожним поглядом і, схопивши тацю, разом з Патом хутко рушила за Редом.

Нарешті ми з Кейлом теж встали з-за столу й понесли свій посуд на Мийку. Потім всі разом мовчки попрямували до виходу. Наші кроки відбивалися від металевої підлоги, луною розносячись по величезному приміщенню. Здавалося, що ніхто, крім мене, не звертає на це уваги, бо кожен з новоприбулих був заглиблений у свої думки, либонь, готуючись до нового, невідомого дня.

 

 

***

 

Надворі вже запанувала темрява, і вітер, мов невидимий художник, малював свої картини на землі, піднімаючи пил. Небо було позбавлене зірок, прихованих за густим сизим димом, що невпинно підіймався з труб Їдальні та Прачки, створюючи непроглядну завісу. Подекуди мерехтіли блакитні ліхтарі, їхнє світло відкидало примарні тіні на стіни будівель, надаючи їм моторошної загадковості.

Час Відбою ще не настав, проте вулиці вже спорожніли. Учні зі статусом «Майже Дорослі» ще перебували на заняттях, інші ж готувалися до сну.

Повітря зараз було трохи прохолоднішим, ніж удень, і легкий вітерець грався з моїм волоссям, ніби намагаючись розвіяти важкі думки, що клубочилися в голові, мов темні хмари.

Я раптом пригадала, як Вчителі розповідали нам, що колись клімат був інший — менш спекотний і більш вологий. Але після низки катаклізмів він змінився, і тепер навіть уночі температура опускається лише до 24-25 градусів. Опадів у нас давно не було. Звісно, час від часу дує вітер різної сили. Хоча він теж завше сухий і теплий, тому замерзнути навіть уночі просто не можливо.

Ми з Редом ішли поруч, трохи відставши від інших. Під ногами — бетонні плити, обабіч — невеликі триповерхові будинки з виламаними вікнами. Наші кроки відбивались в тиші ночі, мов відлуння в порожньому залі, створюючи тужливу мелодію самотності. Я думала про те, що ці будинки, з червоної цегли, простої, але красивої, либонь, стоять тут вже понад століття… Цікаво, хто в них мешкав?

Коли ми досягли перехрестя, на мить Ред зупинився, роздивляючись напівзруйновану будівлю ліворуч. Вона стояла, мов привид минулого, оголена до самого даху, з усіма своїми поверхами, що проглядалися наскрізь. Лише металевий каркас, наче скелет, утримував її від остаточного падіння, нагадуючи про колишню велич і силу, що тепер перетворилися на руїни.

Десь здалеку Патрік гукнув Реда, і ми знову рушили бетонними плитами. На душі було тоскно. Кожен крок віддавався в серці, наче удари годинника, що відраховує час до чогось невідомого.

 Мій супутник підняв очі догори, роззираючись навсібіч.

Подекуди на дахах були встановлені прожектори, як очі хижаків, що пронизують темряву, шукаючи найменший рух. А біля них, за замовчуванням, завжди знаходяться Наглядачі — невидимі привиди, що постійно стежать за кожним кроком. Всі ми, Учні Колонії, безумовно, про це знаємо... Наглядачі — символ безжальної влади, що не знає жалю. Їхня присутність нагадує нам про те, що свобода тут — лише ілюзія, і будь-яка спроба порушити правила може призвести до суворих наслідків.

Цей страх був настільки глибокий, що навіть думка про те, щоб опинитися під прожектором, змушувала серця багатьох стискатися від жаху. Та мені, далебі, було байдуже. Ба більше, у цю мить я спіймала себе на думці, що «міс Піґґі», мабуть, наказала Наглядачам не чіпати нас з новоприбулими, бо за інших обставин я була б вже в Карцері.

Аж раптом вітер, що гуляв між будівлями, приніс із собою дивне відчуття самотності й невизначеності. Я здригнулася, відчуваючи, як неприємний холодок пробігає по спині. Скосила очі на Реда, який прошкував поруч, — здається, він теж відчував якусь напругу. А тоді несподівано тихо спитав:

— У тебе не буде проблем?

 Хоч я й відчувала всередині дивну насторогу, все ж вичавила з себе посмішку й, силкуючись зберегти легкість у голосі, жартівливо відповіла:

— З ким? З «міс Піґґі»? З нею у мене завжди проблеми.

Ред мигцем всміхнувся мені, але його очі залишалися серйозними. Він нахилився ближче, слова були майже нечутними, наче шепіт вітру:

— Ні, я про того хлопця.

— Про Тіса? — здивувалася я, відчуваючи, як щось вкололо в серці, мов гострий шип. — Тіс — хороший... — проковтнула, силкуючись підібрати слова, які б точно передали мої думки. — Просто в нього зараз тяжкий період. Через тиждень йому виповниться вісімнадцять, і він отримає статус «Майже Дорослий»... А отже його звичне життя зміниться… Думаю, він дуже боїться цього.

Запала невелика павза, і тиша ночі здавалася ще глибшою, мов бездонна прірва. Блакитні ліхтарі кидали дивні тіні на наші обличчя, і я відчувала, як туга, немов отрута, почала роз'їдати душу.

— А я думаю, — порушуючи тишу, впевненим тоном мовив Ред, зупинившись і повернувшись до мене, — ти йому просто подобаєшся. Та він боїться в цьому зізнатися собі, тобі й поготів.

Я відчула, як серце у грудях прискорило ритм, і на мить здалося, що весь світ зупинився, очікуючи моєї відповіді. Нічна прохолода раптом стала ще відчутнішою. Я нервово стиснула руки в кулаки, силкуючись заспокоїтися й знайти правильні слова.

— О, ти не знаєш Тіса… — прошепотіла я, голос зрадницьки тремтів. Думки кублилися, наче дим над Їдальнею, і я не могла зосередитися. — Він не цікавиться мною, — зробила крок назад, відчуваючи, що щоки починають палати. — Тіс мені наче брат! — вигукнула я, силкуючись переконати не лише Реда, але й саму себе.

Він дивився на мене з серйозністю, очі, темні й глибокі, проникали в саму душу. А затим  він знову наблизився до мене, і я відчула його тепле дихання на своїй шкірі.

— Я бачив, як цей хлопець дивиться на тебе. Це тобі Тіс, може, як брат... — він зітхнув. — Але ж його почуттів ти не знаєш. Іноді ми не помічаємо очевидного, проте це не означає, що його не існує. Повір, твій друг закохався, — голос Реда був тихим, але в ньому відчувалася сила, яка не залишала місця для сумнівів. Він жестом руки запропонував продовжити шлях.

Мої руки розтиснулися, і я відчула, як напруга трохи спала, проте серце все ще стукотіло у грудях, мов птах, що силкується вирватися з клітки. Глибоко вдихнула, і тоді ми знову рушили вулицею між величезних напівзруйнованих будівель. Думки плуталися, як нитки в клубку, а я не могла знайти кінця...

— Чому ти такий впевнений у тому, що Тіс… закоханий у мене? — я  нервово поправила волосся, намагаючись приховати збентеження. — Ми з ним з дитинства разом... Як ти й Бетті, — докинула невпевнено.

Цієї миті погляд Реда ковзнув до білявки, що чимчикувала попереду. Її волосся виблискувало під світлом ліхтарів, і вона здавалася такою далекою й загадковою, наче нічна фея з іншого світу. Тоді мій супутник раптом зупинився й, звівши брову, стиха заговорив:

— Я й Бетті? — голос вібрував здивуванням. — Це тобі Берттіна сказала?

На секунду я теж зупинилась, озирнулася й стверджено кивнула йому. А затим мовчки рушила далі. Реду нічого не залишалося, лише піти слідом. Я відчула, що тиша між нами стала важчою. Либонь, я бовкнула щось зайве?

Проте відступати, підібгавши хвоста було не в моєму стилі, тому, коли він порівнявся зі мною, я обережно відказала:

— Бетті розповіла, що ви дружите з самого дитинства. Хіба це не правда? — я кинула на нього побіжний погляд.

— У тому й річ, що правда, — він напружено замовк, але вже за мить додав: — Проте, мабуть, Берттіна забула сказати, що торік ми з нею зустрічалися?

Звісно, я не очікувала такого зізнання, тож здригнулася, ніби мене уперіщили електричним шокером по спині. Ред кинув на мене дивний погляд, і я встигла лише побачити в його очах відтінок легкого смутку. Проте він швидко опустив голову, явно намагаючись приховати емоції. Тієї ж митті я відчула, як між нами починає будуватися невидима стіна. Але я не хотіла цього.

— Зустрічалися? Як зустрічалися? — мені не вдалося приховати здивування. — Не просто бачилися, а у сенсі... мали романтичні стосунки? — пробубоніла я, відчуваючи, як слова застряють у горлі. Певно, я зашарілася.

— Так. Зустрічалися, як і всі зустрічаються, — в Редовому голосі з'явилися веселі нотки, однак вони не приховали гіркоти. Він злегка всміхнувся, але ця усмішка була якась дивна.

— Але ж ви не досягли відповідного статусу...

— У Місті не має статусів. Немає заборон, — пояснив він твердим тоном. — Там ми у всьому були вільні. Безумовно, під опікою батьків, проте... — він замовк, а затим одвернувся дивлячись у далечінь, немов намагаючись побачити минуле крізь туман часу.

Я проковтнула клубок, що став у горлі, й пробелькотіла:

— У Місті... можна... торкатися одне одного?

— У Місті можна багато чого, — якось сумно мовив Ред, ззирнувшись зі мною поглядами. Його очі були сповнені туги, і я відчула, як між нами знову з’являється невидима стіна, яка розділяє наші світи.

— Ти сумуєш? — насторожено запитала я.

— Сумую? Тобто?

— За рідними, близькими? За тими, хто залишився в Місті?

— Усі мої рідні та близькі тут, зі мною, — голос начебто був спокійним, та в ньому відчувався прихований біль.

— А батьки? Батько? — обережно спитала я, і миттєво прикусила губу, бо знову бовкнула зайве. Яка ж я дурепа!

Ред зупинився, простромивши мене гострим поглядом:

— Що батько?

Я зам'ялася, ще раз вилаяла себе за необережність подумки.

— Ти ж сказав, що був під опікою батьків... — спробувала викрутитися. — Вони живі?

— Ти ж знаєш, що ні. Інакше ми з Патріком не потрапили б сюди, — сухо мовив він, у голосі знову відчувалась гіркота.

Я опустила очі, бо не хотіла показувати справжні емоції.

Думки крутилися в голові, не даючи спокою. Я знала, що Ред брехав, але чому? І навіщо тоді Бетті сказала мені, що це батько Реда відправив їх сюди? Чи може це вона брехала? Мені, безсумнівно, треба було з цим розібратися.

Після невеличкої павзи я тихо видихнула:

— Співчуваю.

— Дякую, — Ред нахилив голову, плечі злегка опустилися. У цю мить він здавався таким вразливим.

Я не знала своїх батьків, тому не дуже розуміла, що треба казати в таких випадках, як треба підбадьорювати людину... Тож силкуючись не порушити тендітну рівновагу між нами, я обережно поцікавилась:

— Хочеш поговорити про них? Якими вони були?

Та раптом Ред зупинився, його обличчя спалахнуло гнівом, і він різко вигукнув:

— Я не хочу про це говорити! — й, поклавши руки в кишені бриджів, прудкою ходою пішов наздоганяти інших.

— Пробач! Я не хотіла! Я... — крикнула йому навздогін, почувши, як мої слова відлунюються від будівель.

Ред різко зупинився, його постать застигла на мить, наче статуя. Потім він прожогом розвернувся та стрімко рушив до мене. Зупинився за кілька сантиметрів, а тоді, пропалюючи мене поглядом, що  відблискував болем і гнівом, холодно вирік:

— Ріко, ти мені подобаєшся. Думаю, навіть ми з тобою потоваришуємо. Проте, будь ласка, якщо не хочеш зайвих проблем, залиш все, як є. Не лізь туди, куди тебе не запрошують. Це не твоя війна. Не тобі воювати.

Мені треба було б звернути увагу на його слова, але я не могла... Його погляд наче пронизував мене наскрізь, змушуючи забути про все навкруги. Я стояла й дивилася на Реда, відчуваючи, як серце гупотіть у грудях. Він важко дихав, і від нього йшов приємний чоловічий запах, такий глибокий, вабливий, що запаморочував голову.

Ми знову на недозволеній відстані одне від одного, хоч і не торкаємося...

Я, відчула, як простір між нами наповнюється пекельною напругою. Його присутність була настільки відчутною, що здавалося, ніби повітря між нами погустішало. Я відступила на крок, силкуючись відновити контроль над собою.

— Вибач, надто близько, — лишень і мовила я.

Ред іще кілька секунд дивився на мене незмигним поглядом, а затим повернувся та пішов наздоганяти друзів, залишаючи мене з відчуттям незавершеності й тривоги.

 

______________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] шеймити (від англ. to shame) — соромити, принижувати або критикувати когось.