Раді Вас бачити!

Сонце вже схилялося до заходу, коли я вийшла з Кухні. Нарешті опинившись на свіжому повітрі, глибоко вдихнула та, не довго думаючи, попрямувала до Житлових приміщень. Кроки рішуче лунали залізобетонним тротуаром.

Я добре знала Еббу, тому вона навряд чи б пішла вештатися територією в той час, коли всі інші Учні на роботі. Мала завше була обережнішою, ніж я. Звісно, з мого боку було відчайдушно й безвідповідально залишати своє робоче місце... Проте Ебба — це найдорожче, що є в моєму нікчемному життя. Тож... Та й що «міс Піґґі» зробила б мені? У Карцер запроторила б? Хе-хе. Ох, як лячно!

На подив, всередині Житлових приміщень майже нікого не було. Лише дві чи три Охоронниці, які перевіряли поверхи, проте й ті не звернули на мене уваги. Либонь, звикли, що під час роботи я найчастіше мию унітази в усьому Жіночому крилі. Тож можна було переміщатися тут у цей час вільно. «Шикарне» в мене життя, еге ж?

Я пройшла повз них, силкуючись не видавати тривоги. Думки були з Еббою — я мусила її знайти, незалежно від того, що мені коштуватиме цей вчинок.

 

***

 

У нашій кімнаті мене зустріла тиша — всередині малої не було, а її ліжко було акуратно застелене. Тоді я перевірила Душову, де краплі води ще висіли на стінах, та приміщення теж було порожнє.

Серце бентежно калатало, а в голові крутилася лише одна думка: «Де вона?»

Раптом я згадала, що торік Ебба любила ховатися від усіх у підвалі, де було тихо й прохолодно, і де можна було хоча б на мить утекти від суворої реальності. Проте коли спустилася туди, то знайшла лише тишу й старі поламані меблі, що покрилися пилом.

Приб'ю її, коли знайду! Де її дідько носить?

Злість кипіла в мені, коли я повернулася до кімнати. Ебба так і не з’явилася, і це лише підливало олії до вогню тривоги. Різні думки та почуття вирували всередині, наче буревій, що не знає спокою — від «Де вона бідолашна ділась?» до «Хай іде лісом!».  Як можна було так безслідно зникнути?

Я прийняла рішення, що Еббу треба шукати десь в районі Навчальних класів і рушила назовні.

Вечірнє повітря, трохи прохолодніше, ніж удень, ледь пом'якшувало моє роздратування. Вже дехто з Учнів повертався після роботи «додому» — їхні обличчя були втомлені, проте задоволені звичайністю рутини: помитися, переодягнутися й рушити на вечерю, потім — домашні завдання, Тренування та Відбій. Мрія, а не життя, хе-хе.

Я майже досягла перехрестя двох вулиць, одна з яких вела в напрямку Їдальні, інша — до Навчальних класів, коли раптом почула звук монорейки, що віддаляється. Цей звук змусив мене здригнутися.

— Сьогодні нікого не забрали... Просто доставлення їжі, — моє зітхання вирвалося з глибини душі, відлунюючи у вузькому порожньому коридорі між двома монолітними будівлями. Відчуття полегшення, що ніхто не покинув нас сьогодні, стрімко змінилося на роздратування. Думки закружляли, наче пір'я у вихорі.

Я дуже ціную дружбу Ебби та Тіса, проте іноді, вони мене дратують! От навіщо Еббі було влаштовувати цю істерику? Щоб її знову всі пожаліли? То я й хотіла це зробити, тільки знайти її не можу! А Тіс? Він став якийсь дивний останнім часом... З ним завжди було весело, а тут... Високі промови, пригніченість, задумливість...

Серце стислося, коли я пригадала останній погляд друга, що він кинув на мене. Хитнула головою, силкуючись відігнати цей образ.

 Тьху! Ще розплакатися не вистачало… Набридли! Треба було вибирати друзів сильних, впевнених у собі. Ось «Круть-верть» та «Верть-круть» навряд чи б жаліли себе...

Я посміхнулася, уявляючи себе в компанії цих рудих йолопів. Та посмішка швидко зникла з обличчя, коли мозок відвідала наступна думка: або краще взагалі бути самотньою. Так було б набагато простіше. Нікого заспокоювати не треба, та й тебе ніхто не буде чіпати… Живеш собі та... Йой!

Все відбулося так швидко, що я навіть не зрозуміла, що сталося... Спочатку було відчуття, що втрачаю рівновагу, потім кудись лечу, а тоді...

Я звела очі й завмерла, бо раптом  опинилася у обіймах якогось хлопця. Отакої…

Його запах, його близькість — для мене все це було новим, незрозумілим... Дивним… Відчуття тепла та безпеки, яке були зовсім мені незнайоме, несподівано огорнуло мене, і я на мить забула про все на світі.

— Ти в порядку? Чи не забилася? — голос незнайомця був м'яким та турботливим, та в ньому вчувалася легка ноткою тривоги.

Цієї миті я не бачила нічого, окрім дивовижних смарагдових очей, які ніби світилися з-під густих вій. Здавалося, у світі більше нічого не існує — ні шуму вітру, ні віддаленого гомону, ні навіть мого власного серцебиття.

— Може, вона німа? — поруч пролунав інший голос. Здається, жіночий.

Та я наче скам'яніла, і на всі очі дивилася на хлопця, який продовжував обіймати мене. Його погляд був настільки пронизливим, що здавалося, ніби він бачить мене наскрізь... А я лише приголомшено кліпала очима, силкуючись роздивитися кожну деталь гарного обличчя... Яскраві зелені мигдалеподібні очі. Низькі брови врозліт. Виразні губи — верхня схожа на лук Купідона, нижня більш пухка. Високі мужні вилиці. Вузький, прямий ніс. Темно-русяве волосся з трохи світлішими пасмами, наче вигорілими на сонці. Воно було злегка у творчому безладді, ніби вітер грав з його локонами... Обличчя ретельно виголене, шкіра світла, ідеальна, лише під лівим оком і над верхньою губою зліва виділяються дві родимки.

Коли раптом я почала приходити до тями та усвідомлювати, що зі мною сталося...  Поринувши у думки, я пішла абсолютно не в тому напрямку, не до Їдальні, а невідому чому — до платформи підвісної монорейки... Подумки блукала десь далеко, й, звісно, не побачила сходи, що вели вниз. Оступилася — і несподівано опинилася в обіймах цього хлопця. І якби не він, я могла б забитися чи щось зламати собі... Здається, що сама доля послала його мені.

І тут до мене нарешті дійшло, що ми з моїм «рятівником» на недозволеній відстані одне від одного. Наші тіла торкалися, порушуючи цим, як мінімум сім пунктів із Правил Колонії… Це було заборонено, неприпустимо!

Я різко віджахнулася від зеленоокого красеня, силкуючись відновити дистанцію, й побачила, що трохи осторонь знаходилися ще двоє хлопців і дівчина, що з цікавістю спостерігають за мною й іронічно посміхаються. Либонь, нечемно було так витріщалися на них, проте я не встигла себе відмовити...

Спершу я знову отетеріло втупилася у мого «рятівника»... Його висока виспортована постать вирізнялася серед інших. Чорна футболка, що здавалась трохи велика за розміром, та темні штани з невідомого мені матеріалу, дуже добре підкреслювали красу його фігури. До того ж футболка не була заправлена в штани, як того вимагали правила Колонії. На ногах в нього були якісь невідомі мені мешти графітового кольору. Все в ньому випромінювало силу й впевненість, та водночас щось невловно-загадкове привертало увагу й не відпускало.

Та я знайшла в собі сили віддерти погляд од нього й подивилася на блондина з яскраво-блакитними очима, що нагадували небо в сонячний день. Цей хлоп був трохи нижче за мого «рятівника», хоча теж мав добру спортивну статуру, що свідчила про силу й витривалість. А от його нахабна посмішка, що відкривала ряд білосніжних зубів, змусила мене зухвало гмикнути. Я сприйняла її як виклик, запрошенням до гри, яку я ще не знала, проте вже відчула непоборне бажання прийняти.

Одяг блондина був теж дивний, ніби взятий з іншого часу чи світу... Світло-сині штани сильно облягали його стегна, що в Колонії, звісно, було заборонено. Однак мені дуже сподобався напис на білій футболці «Хай тобі грець!», який виглядав з-під не застебнутої сорочки з короткими рукавами у яскраву біло-блакитну клітинку. Його ідеально білі мешти були з того ж невідомого мені матеріалу, що й у мого «рятівника».

Далі я ковзнула поглядом до третього хлопця, явно молодшого за інших. Він вразив мене своєю незвичайною зовнішністю, особливо великими синіми очима, що випромінювали щирість і доброзичливість. Йому можна було дати років п'ятнадцять, проте його вигляд виходив за рамки звичайного підлітка Колонії... Темно-русяве волосся було трохи довге, гладке, дуже не рівно підстрижене. Він був одягнений у штани з такого ж матеріалу, що й у блондина, проте темнішого відтінку. Тьмяно-сине взуття виглядало як щось з іншого світу — ні кеди, ні черевики, а щось посередині. Акуратно застебнута на всі ґудзики, темно-синя сорочка з довгими рукавами вказувала на те, що, вочевидь, хлопчина намагався відповідати всім тутешнім нормам і правилам... Та навіть у цьому стриманому одязі синьоокий підліток виглядав непересічно. Його зовнішність, одяг та манери викликали цікавість, і десь на підсвідомості промайнула думка, що цей малий дуже особливий.

Останньою стояла дівчина, яка в ту мить здалася мені «самою досконалістю», немов статуя з картини знаменитого художника давнини — Венера, вишукана й витончена. Венеру я бачила лише у вигляді статуї на чорно-білій картинці в книжці, тому не знаю, чи вона була білявкою. Проте світло-золоте волосся цієї дівчини розпускалося довгими локонами, немов сонячні промені, що обіймали обличчя. Яскраві блакитні очі, обрамлені чорними довгими віями, виражали ніжність і загадковість. Маленький рівний носик додав обличчю бездоганності, а рожеві губи були наче пелюстки троянди.

На дівчині була неймовірно коротка сукня яскраво-червоного кольору з глибоким вирізом на грудях і такого ж кольору взуття на товстій білій підошві... Звісно, такий одяг був строго заборонений в Колонії. До того ж, на мою думку, він був не дуже зручним... Однак у цій сукні блакитноока красуня зовсім не виглядала скутою чи збентеженою... Навпаки, здавалось, ніби вона відчуває себе королевою світу.

— Що це з нею? — занадто здивовано запитала білявка, роздивляючись мене. — Вона що — дика?

— Бетті, я з тебе рофлю [1]! Ти що — взагалі не шариш? У них же заборонено торкатися одне одного, — пояснив їй блакитноокий хлопець, просканувавши мене неоднозначним поглядом.

— О-о-о! Рілі? Думала, що це все вигадки... Кейле, невже тут все такий крінж [2]? — не вгамовувалась вона.

— Слухай, нам же сказали: не виділятись! Доведеться звикати, — смиренно видихнув блондин, якого вона назвала Кейлом.

— Гей, годі вам! Зовсім збентежили дівчину, — обурено вигукнув мій зеленоокий «рятівник». Затим ззирнувшись зі мною поглядом, обережно промовив: — Перепрошую за них. Вони не завжди такі… нечемні. Може, почнемо спочатку? — він усміхнувся найчарівнішою усмішкою, яку я бачила за все життя. — Вітаю, я — Ред. А це Кейл, Бетті та Пат, — він кивнув на друзів і простягнув мені руку, чекаючи на потиск.

Я з подивом втупилась у простягнуту долоню, встигнувши вловити краєм ока, що його супутники зухвало посміхаються, витріщаючись на мене.

Ет! Здається, вони вважають мене дивною... Ба більше… дикою… Гм, і що робити?.. Втекти, назвати номер чи...

Я простягнула руку у відповідь і ледве торкнулася долоні свого «рятівника» кінчиками пальців. Тілом несподівано побігли «мурашки», подих перехопило. Подумки порахувала до трьох, силкуючись зібратися. Затим, глибоко зітхнувши, вже сміливіше вклала свою руку в його.

— Мене звати Ріка, — промовила твердо.

Обличчя Реда осяяла промениста усмішка, яка, либонь, могла б розтопити всі криги на планеті, якщо, звісно, вони ще десь залишилися.

— Дуже приємно познайомитись з тобою, Ріко, — мовив він оксамитовим голосом.

— Ріка? — цокнула язиком білявка. — А чому не номер? — запитала гордовито. — Вони ж змусили нас завчити ці трешові [3] цифри... А тут виявляється: користуються іменами. Як усі нормальні люди.

Я різко висмикнула руку, відчуваючи, що обурення накриває мене, наче цунамі, яке нам показували у коротеньких роликах на заняттях з географії.

Які неприємні дивні новоприбульці. Особливо ця білявка...  Бетті... Виявляється, краса — оманлива. Отакої...

— Перепрошую за свою подругу, вона не хотіла тебе образити, — обережно мовив до мене Ред. — Берттіна, якщо постарається, може бути дуже чемною, — останні слова він сказав вже різкіше, простромивши білявку суворим поглядом. Вона у відповідь лише гордовито гмикнула й зверхньо всміхнулася, схрестивши руки на грудях.

— ЩО ТИ ТУТ РОБИШ?!! — раптом пролунав сиплий голос у мене за спиною, який я впізнаю з тисячі й який ненавиджу всім серцем.

От лайно!

Я неохоче обернулася — переді мною стояла «міс Піґґі» з двома Охоронцями. Її вираз обличчя не віщував нічого доброго — очі крижані, вираз вуст — безжальний, ніздрі — роздуті. Одягнена Начальниця Колонії була у безрозмірний, виготовлений з темного, неяскравого матеріалу комбінезон, без зайвих деталей, що підкреслював її суворий стиль. На ногах — як завше високі військові чоботи, які виглядали так, наче вона готова до будь-якого бойового завдання будь-якої миті.

Звісно, її присутність викликала тривогу... Я нервово проковтнула.

— 30-15, я запитала тебе: ЩО.  ТИ.  ТУТ.  РОБИШ? — карбуючи кожне слово, немов вибиваючи його зі скелями, напосідала вона на мене. Проте я мовчала.

А що я мала їй сказати? Як повинна була пояснити свої дії? Чому я пішла з роботи раніше часу? Бо засмутила свою найкращу подругу, а потім вирушила відшукала її, щоби перепросити. Або чому я не переодягнулася з робочого одягу, а відразу вирушила в Їдальню? Бо стало якось байдуже, що цим можу викликати ваше несхвалення, Начальнице Колонії Оверсі, і ви, безумовно, покараєте мене... Хоча десь на підсвідомості, я навіть хотіла потрапити до Карцеру... Або чому я опинилась тут, біля монорейки? Бо останнім часом я не зібрана... Тому що задумалася та пішла не в тому напрямку, а потім зустріла цих новоприбулих, які дивно поводилися для... новоприбулих. До речі, хто вони? Чому вони тут? І чому вони так відрізняються від інших?

Так, напевно, я мала сказати їй саме це. Та я мовчала. Навіть смиренно схилила голову, а такого зі мною ще жодного разу не було...

— 30-15, ти що оніміла? Чи оглухла? — вимогливо запитала «міс Піґґі», голос бовванів роздратуванням.

А я мовчки роздивлялася бетонне покриття під ногами, силкуючись не зустрічатися з нею поглядом.

— А-а-а, знаю, ти скучила за Карцером! — припустила вона, роблячи акцент на останньому слові.

Я не відповіла. Тоді вона приставила металевий кийок мені до носа.

— Знову хочеш «скуштувати» його? — рубала вона нещадно кожне слово, розпалюючись і стаючи червоною, мов помідор. Це був вже зовсім не добрий знак. — Тобі того разу, мабуть, сподобалося? Скучила? — люто гаркнула вона з вибалушеними очима, замахуючись кийком.

Я заплющила очі, чекаючи удару, але…

— Стійте! — раптом пролунав голос Реда, і його рука перехопила кийок. — Це ми попросили… 30-15… допомогти нам дістатися Житлових приміщень.

Ми з «міс Піґґі» одночасно подивилися на нього — не знаю, хто з нас двох здивувався більше. Від розгубленості Доросла відпустила кийок, і той залишилася в руці Реда, яку він тут же опустив униз. Тоді «Міс Піґґі» обвела ошелешений поглядом усіх по черзі. Супутники Реда синхронно, мов по команді, почали кивати головами на підтвердження його слів. А на її обличчі цієї миті промайнули різні емоції — здивування, роздратування, невдоволення. Вона, очевидно, не очікувала такого розвитку подій. Загалом, як і я.

— Попросили? Її? — ледь чутно пробубоніла Доросла, ковзнувши розгубленим поглядом до мене.

— Перепрошую, якщо це заборонено. Наразі ми знаємо ще не всі правила, — зеленоокий красень, усміхаючись найдивовижнішою з усіх усмішок, які я колись бачила, простягнув «міс Піґґі» кийок з таким витонченим жестом, ніби віддавав своє серце. — У нашому Місті було вільне спілкування з усіма, тому ми й вирішили… — його голос був м'який, наче шелест вітру, але водночас віддзеркалював впевненість.

— Я зрозуміла! — різко вигукнула «міс Піґґі», міцно вчепившись у кийок пальцями. Проте майже відразу промовила вже м'якше: — У нашій Колонії правила суворіші, і їх повинні дотримуватися всі. Надалі уточнюйте, чи не заборонено те, що ви збираєтеся зробити, — останні слова вона взагалі промуркотіла дивним тоном і всміхнулась, показуючи всім криві жовті зуби.

Фу-у-у! Як же це гидко…

Навдивовижу Ред яскраво всміхнувся їй у відповідь.

— Постараємось запам'ятати це на майбутнє. Так, друзі? — звернувся він до своїх супутників, які знову синхронно кивнули в знак згоди. Тоді Ред глянув на мене й весело підморгнув. Всередині я відчула сперечання, бо мені це подобалося, але ж...

— Містере Вінґарде, — своїм суворим тоном «міс Піґґі» знов привернула загальну увагу.  — Підморгування — теж заборонений захід у нашій Колонії, — похмуро оголосила вона, та вже за мить усміхнулася своєю «найсолодшою» ​​усмішкою моєму «рятівникові». — Наразі Ви ще не досягли статус «Майже Дорослий».

Містер Вінґард? Трясця! Та хто він в біса такий? «Міс Піґґі» звертається до Реда з повагою й так, наче вони вже бачились. Все це якось чудернацько... Ох, пахне таємницями!

Ред геть не розгубився й знову всміхнувся. Але його осміх був короткочасним, наче промінь сонця, що мимоволі пробився крізь хмари та миттєво зник.

— А всміхатися у Вашій Колонії теж заборонено? — його обличчя миттєво стало кам'яним, без жодної емоції.

— Вам, містере Вінґарде... — Доросла знову показала всім свої огидні жовті зуби, — ...не заборонено.

Фу, ця посмішка відтепер буде снитися мені в жахливих снах. Проте, гм, «міс Піґґі» якась незвична... Не пам’ятаю, щоб вона з кимось так поводила себе… Гм-м-м...

 Ред кивнув, знов зобразивши на обличчі яскравий осміх у тридцять два зуби. Цієї миті «Міс Піґґі», ніби зачарована, перевела погляд на мене й занадто люб’язним тоном мовила, що я аж зніяковіла:

— 30-15, допоможи цим новим Учням дістатися Житлових приміщень, покажи все, поясни...

Вона глипнула на мого «рятівника», та під чарами його променистої усмішки зашарілася й швидко відвела очі. Мені чомусь стало за неї трохи соромно.

Ет, так відверто проявляти своє захоплення хлопцем, який їй у сини годиться... Жах! Хоча хто їх зрозуміє, цих Дорослих?

 Вже за мить «Міс Піґґі» знову притягнулася поглядом до Реда, але, продовжила звертатися до мене:

— Після того, як вони замешкують, відведи їх до Їдальні. На вечерю ви вже запізнилися... Проте скажи, що я наказала — хай вас нагодують. — Вона зітхнула, а затим пропалюючи Реда палким поглядом, штучно-солодким голосом додала: — Либонь, містере Вінґарде, ви з друзями дуже втомилися з дороги, тому Тренування можете сьогодні пропустити.

Він, широко всміхаючись, відказав:

— Це дуже люб'язно з вашого боку, Начальнице Колонії Оверсі. Щиро дякуємо за Вашу турботу.

Всередині мене ятрились якісь тривожні передчуття... В усьому цьому було щось дуже дивне, проте я поки не розуміла, що.

«Міс Піґґі» з натягненою штучною посмішкою обвела всіх поглядом, звісно, виключаючи мене, трохи затрималася на Реді, а затим розвернулася, щоб іти собі геть... Та раптом нахилилася близько до мене, і я, відчуваючи її жахливий запах із рота, почула дуже тихе:

— Лишень не думай, що я забуду, — й, гидотно посміхнувшись мені, повільно рушила у бік Будівель Адміністрації. Охоронці, як тіні, мовчки потяглися за нею.

Авжеж, я пропустила її останні слова повз вуха, чи мені звикати до її погроз? Але ті слова, що вона сказала до цього, правду кажучи, здивували... Адже Міс Піґґі» ніколи у житті не дозволила б мені потрапити до Їдальні після вечері, до того ж ще й пропустити Тренування... Отакої! Хто ж вони, ці мої нові знайомі? Чому вона так поводиться з ними? Особливо з цим зеленооким хлопцем? До речі, якби не він...

Я несподівано для самої себе подякувала Реду, який все ще дивися у слід Дорослим. Він пронизав мене своїм надзвичайними зеленими очима, у яких вогніла цікавість. А тоді всміхнувся, але не так, як усміхався «міс Піґґі», а якось дуже ніжно.

• Нема за що.

—  Ні, є. Якби не ти… «міс Піґґі»… — почала бубоніти я. —  Ой… тобто… Начальниця Колонії Оверсі…

 Кейл цієї ж миті глузливо писнув:

— Як? «Міс Піґґі»?

І раптом гримнув дружний сміх.

От дідько! Як я могла це белькнути?

— Іноді ми її так називаємо з друзями… — почала виправдовуватися я, проте новоприбулі голосно реготали, явно не слухаючи мене.

— Начальниця Колонії Оверсі — «міс Піґґі»? — весело сміявся Ред, і цей сміх луною віддзеркалився у моєму тілі. — А що — у самісіньке яблучко!

Я сердито гмикнула й закотила очі. Зеленоокий красень, побачивши мою реакцію, різко перестав сміятися. Інші новоприбулі теж одне за одним замовкли, роздивляючись мене, наче рідкісний експонат у якомусь стародавньому музеї. Їхні витрішки сильно дратували мене.

— Давно ти тут? — зненацька запитав Ред.

— А як сам думаєш? — відповіла досить зухвало, відчуваючи, як хвиля незрозумілого роздратування підіймається всередині, мов буря на морі.

Раптом у розмову втрутився блондин:

— Особисто я думаю, що — вічність! — гучно й безтурботно зареготав він. А Бетті та Пат підтримали його.

Ред обвів друзів суворим поглядом, і їхнє гоготання миттєво стихло, наче його відрізали ножем.

— Попроси вибачення! — лише й сказав мій «рятівник» Кейлу холодним тоном. Той мовчав, бентежно витріщившись на Реда, в погляді якого було щось невимовно важке.

— Сорян, але оце вже ні, «таточко»! — в’їдливо бовкнув блондин.

Наступної миті пролунав «смачний» удар у ніс, і я почула жахливий хрускіт кістки, що ламається. Кейл відсахнувся, піднімаючи руки до обличчя. Його пальцями текла кров, а очі розширилися від болю й шоку.

Бетті кинулася до хлопця, її обличчя було сповнене жаху й тривоги.

— Якого біса, Реде?! Ти зламав Кейлу ніс! — з жахом вигукнула вона. — Пате, хутчіш подай мені хустку й воду з наплічника.

Малий, не гаючи часу, нахилився до сумок, що стояли біля його ніг, та, швидко дістав речі, які попросила Бетті, простягнув їй.

Якийсь час я спостерігала за ними мовчки, та, відчувши, як холодний спокій охоплює мене, рівним тоном промовила:

— Вода не допоможе, потрібна крига. А краще медична допомога.

Всі хлопці розгублено втупилися в мене, а в очах Бетті читалася глибока огида, наче вона бачила перед собою щось відразливе.

Перервавши тишу, Ред гнівно прогарчав:

— Поки Кейл не перепросить — жодної медичної допомоги! — його голос я порівняла б з риком розлюченого звіра.

— Ти що — збожеволів?! — обурено викрикнула білявка, на денці їх очей жеврів розпач. — Кейл же спливе кров'ю! Йому треба до лікарні! Ну ж бо, відведи нас туди! — її останні слова були адресовані вже мені.

Я здригнулася, відчуваючи, як неприємний холодок пробігає по спині.

— Берттіно, ти забула сказати «будь ласка», — Ред гнівно дивився їй у вічі.

— А якщо не скажу? Теж зламаєш мені ніс? — з викликом відповіла Бетті.

— Ні, але дуже засмучуся, — він холодно всміхнувся. А тоді звернувся до Кейла: — То ти перепросиш?

Той з жахом дивився на друга, затискаючи носа, з якого текла кров.

— Хутчіше, Кейле! Ми чекаємо!

— Пгобач мені... — прогугнявив блондин тремтячим голосом, ззирнувшись зі мною очима.

Я мовчки кивнула, не зовсім розуміючи, що відчуваю.

— Тепер ти, Берттіно! — мій «рятівник» кинув суворий погляд на білявку.

— Що?! Ти аб'юзиш [4] мене? — вигукнула Бетті з острахом і огидою. Вона відступила на крок, мовби силкуючись втекти від його промовистого погляду, у якому клекотіла справжня лють. А тоді ошелешено глипнула на мене. — Очманіти можна... — пробубоніла вона собі під ніс. А потім ледь вичавила з себе: — Вибач, що сміялася з тебе, — та звела очі догори, скорчивши губи.

— І..? — не вгавав Ред.

Бетті тяжко зітхнула.

— І, якщо твоя ласка, відведи нас до лікаря... Моєму братові потрібна допомога, — її голос зламався, в очах з'явилися сльози.

Братові? Он як воно... Гм, цікаво.

Я лише мовчки кивнула білявці, силкуючись не виказувати своє здивування, та жестом показала слідувати за мною.

— Зачекайте! — грізний Редів голос розірвав тишу. — Тепер ти, Пате.

Малий ковзнув до нього поглядом, сповненим жаху та здивування.

— А я що зробив?

— Пате! Ти знаєш правила, — суворо зауважив він.

Правила? Що це за правила? Ред поводиться так, наче він головний... Гм...

Синьоокий хлоп кинув на землю наплічник, який щойно підняв, і, засунувши руки в кишені, опустив погляд додолу й мовив:

— Пробач мені, Ріко. Через те, що сміявся з тебе... — голос був тихим і покірним. — Іноді ми поводимося, як дурники... Але ми можемо бути дуже милими.

Він так смішно сказав слово «милими», що я не втрималася й щиро всміхнулася, відчуваючи, як напруга потроху залишає тіло.

Ред, помітивши мою усмішку, підморгнув Пату, і той із полегшенням видихнув.

Та раптом я промовила крижаним тоном:

—  Про всяк випадок повідомляю, у нас заборонено з'ясовувати стосунки кулаками. Лише Начальниця Колонії Оверсі вирішує, кого покарати, коли і як... — на останньому слові я затнулася, відчувши, як мої слова повисли в повітрі.

 

Ред насупився, його брови зійшлися на переніссі, створюючи глибоку зморшку. Бетті від подиву відкрила рота, а її очі розширилися, немов вона побачила привида. Кейл, який до цього моменту не переставав йойкати, раптом замовк, а Пат усміхнувся, мовби почув щось кумедне.

Те, що з їхнього боку не було жодного зауваження  — я сприйняла, як добрий знак.

— Ходить за мною, не відставайте! Йому, — вказала я на Кейла, — справді, потрібна допомога.

Кейл з Редом перезирнулись, а Бетті з Патом якусь мить не зводили з мене очей. Потім мовчки взяли свої речі й рушили за мною. Ред захопив ще й наплічник Кейла, який все ще притискав хустку до носа.

 

___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] рофлити — (від англ., в оригіналі це абревіатура ROFL — Rolling On Floor Laughing, що означає «кататися по підлозі від сміху».) — жартувати над кимось, іронізувати.

[2] крінж (від англ. cringe – судомити або корчитися) — це сленгове слово, яким підлітки позначають щось на кшталт іспанського сорому. Наприклад, використовується, коли описується якийсь ганебний або відразливий вчинок.

[3] трешовий (від англ. trash — сміття) — означає щось неприємне, жорстоке, погане й неякісне, огидне, що виходить за рамки пристойного й прийнятного.

[4] аб'юзити (від англ. abuse – ображати чи зловживати) — означає чинити психологічне, емоційне чи фізичне насильство, маніпулювати, принижувати, контролювати когось, щоб отримати владу над жертвою. Це загальне поняття, яке охоплює будь-яку жорстоку поведінку, що порушує особисті кордони та завдає шкоди іншій людині.