Спочатку:
На сторінку книги
Наша Колонія складається з кількох масштабних будівель, або того, що від них залишилося після численних природних катаклізмів (якщо вірити Дорослим). Вся ця величезна територія оточена велетенською бетонною Стіною, що височить на двадцять метрів у небо та охороняє нас (звісно, знову зі слів Дорослих) од невідомих загроз ззовні. Хоча я думаю, що ці монументальні будівлі колись були частиною промислового району якогось великого міста, нині ж вони стали нашим прихистком, нашим «домом», хоча слово «дім» звучить занадто тепло для цього убогого пекла з іржавого металу, пошарпаного бетону й потускнілого скла.
Серед уцілілих, шрамованих минулим будов, можна спочатку виділити комплекс Будівель Адміністрації, що розташований на північному сході, де мешкає персонал Колонії, а дехто з Дорослих там виконує свої суворі обов'язки. На півночі простягаються Навчальні класи, де Дорослі діляться з нами знаннями старого світу та «відкривають двері до нових горизонтів». Поряд з Навчальними класами розташовані: Бібліотека, яку я вважаю, скарбницею мудрості, та Лазарет — оаза зцілення для тих, хто потребує допомоги. На цій же ділянці, обведений стрункою залізною огорожею, стоїть Дитячий Садок — «домівка» для дітей від двох до шести років. Саме звідти більшість з нас розпочинає свій шлях в Колонії зі статусом «Ясла».
Тренувальні зали й спортивні майданчики — наші полігони витривалості, де ми відточуємо навички захисту, боротьби та виживання — обладнанні на сході, неподалік від широкого Стройового Плацу, який розташований рівно посередині Колонії. Їдальня, з її прилеглою Кухнею, — місце, де ми з друзями три рази на добу збираємося разом, щоб не тільки поїсти, а й поділитися думками та цікавими історіями, знаходиться на північному заході, приблизно посередині між територією Навчальних Класів та будівлею, де мешкаємо ми, Учні Колонії. Крім того, на західній частині території є здоровенна Пральня — залишки минулої цивілізації та свідок того, що ми піклуємося про охайність, чистоту й здоров’я. На півдні розташовані Теплиці — наш своєрідний «символ надії на майбутнє». Однак найдивовижнішою є, безумовно, Вежа, що височить над усім, навіть Стіною. Дорослі кажуть нам, що її «пильні очі» стежать цілодобово не тільки за всіма мешканцями Колонії, а й за горизонтом, чекаючи змін або загроз, що можуть прийти звідти, де закінчується наша реальність і починається велика невідомість.
У північно-західному куті Колонії, ніби трохи відокремленні від усього, знаходяться Житлові приміщення для Учнів, скромні, проте функціональні. Вони забезпечують нам місце для відпочинку й мінімальних потреб. Хоча насправді ми живемо у старій будівлі аеровокзалу, що, вочевидь, під час руйнівного землетрусу була поглинута землею, і лише величезний, наче сплющений, циліндроподібний дах, з якимось незрозумілими іржавими механізмами й трубами, виривається на поверхню. Великі двері, що вирізані в боці споруди, слугують входом до нашого «підземного світу». Наша «домівка» ззовні нагадує мені останній вдих «дива минулої цивілізації», що бореться за життя. Дивовижне видовище!
Природного освітлення всередині нашої оселі немає, зате, завдяки деяким відновленим технологіям, приємне блакитне світло подекуди виливається зі стель і стін, м'яко огортаючи простір, а тому нестачі світла не відчувається.
Житлове приміщення поділене на два крила: ліве — для дівчат, праве — для хлопців. Всі кімнати Учнів розраховані на трьох мешканців. У нашій кімнаті з Еббою третє ліжко порожнє... і це завжди нагадує мені про невблаганний хід часу та зміни, які він приносить... Колись це місце займала номер «19-27» — цікава, таємнича дівчина, з якою я, на диво, знайшла спільну мову. Та коли моя старша сусідка по кімнаті набула статусу «Дорослий», її забрали… Деякий час, до появи Ебби, я жила сама. Новеньких до мене не селили, а «старенькі» Учні, що знали мою історію, трималися осторонь. Безумовно, це створювало певну атмосферу ізоляції, та водночас і незалежності. Коротше, мене це влаштовувало.
Тісу не пощастило з сусідами по кімнаті — він вже кілька років ділить простір з двома братами-близнюками номерами «20-27» та «20-38». Спочатку за їхній величезний розмір, коротке волосся мідного кольору та широкі, плоскі обличчя з маленькими очима, що ховалися під густими бровами, я прозвала «Орангутангами». Та після того, як мені трапилась на очі, а потім запала до душі книжка «Пригоди Аліси у Дивокраї» Льюїса Керрола, то ці бевзні отримали нові прізвиська — «Круть-верть» і «Верть-круть». Бо, так, на вигляд вони були нереально великі й м'ясисті... Але запевняю, в них це зовсім не м'язи, а всі признаки раннього ожиріння, бо не варто так налягати на борошняне! І я точно знаю, де вони його дістають.
Так от, колись ці покидьки намагалися знущатися з Тіса, втім, всі їхні спроби були марними. Мій друг, хоч і менший за розміром, зате має в собі силу й відвагу, якої завжди вистачить, щоби дати відсіч. Тож його рішучість та непохитність, плюс моє «невелике» втручання змусили братів відступити. Так, опісля я провела дві доби в Карцері, проте це було того варте, повірте. Відтоді «Круть-верть» та «Верть-круть» залишили Тіса у спокої та силкуються ігнорувати його існування, що лише полегшило життя всім у кімнаті.
Либонь, ще треба сказати, що особистих речей у нас майже немає. Одяг, їжу та деякі засоби особистої гігієни нам видають Дорослі, а доставляється все це до Колонії за допомогою монорейки, яка прибуває кожного тижня на невеличкий вокзал, що знаходиться на західному півдні території. «Скарби», які новоприбулі Учні привозять із собою взагалі стають тут «валютою». Іграшка, книжка, навіть стара фотографія — все може бути обміняне на шматок хліба або тюбик зубної пасти. Колонія — «надзвичайне» місце, чи не так?
От у мене, наприклад, є лише одна особиста річ з минулого — шпилька з зображенням дивного коня з рогом на лобі. Шпилька потьмяніла від часу, а червоний камінець, що колись був оком міфічного створіння, випав, залишивши пустку... Вважаю, блюзнірством міняти цей символ моєї індивідуальності на додатковий харч чи якісь бебехи, тому ховаю її в таємному місці.
Еббі з особистими речами пощастило більше. Коли вона тільки-но з'явилася в Колонії, у її наплічнику було багато гарних речей... Красивий старовинний дерев'яний гребінь; маленьке люстерко; сережки дивної форми з яскравими зеленими камінцями; кулон з фотографією красивої молодої жінки всередині; три невеликі паперові книжки казок; дві шовкові хустки яскравого забарвлення та плюшеве ведмежа Хрустик, м'яке та зношене, але саме воно завжди дарувало Еббі тепло й утіху.
Якщо чесно, спочатку я відчувала невелику заздрість... Ні, не до речей моєї нової сусідки по кімнаті, а до тих невидимих ниток, що зв'язували її з минулим. Адже я знала, що за цими речами стоїть щось більше, ніж просто матеріальна цінність. Ці речі — не просто предмети, вони — послання від тієї людини, хто знав Еббу до того, як вона опинилася тут. Вони були ключами до Еббіної душі, до історії, яку вона могла втратити, проте яку хтось дуже хотів, щоб моя маленька подружка знала... Можливо, це була молода жінка з кулона, що дивилася з фотографії, сповнена любові й тепла... Можливо. Проте це були лише мої здогади, і я з того часу ніколи не говорила про це з Еббою. Їй і без цього було важко.
Од Тіса я взагалі ніколи не чула, що в нього є особисті речі, які б могли розповісти про його минуле. Він немов та тінь, що має форму, але не має змісту. Чи він, як і я, приховує щось від нас? Можливо, мій друг хоче зберегти свої секрети там, де ніхто не може їх знайти? Звісно, я б вже давно могла з'ясувати все, але навіщо? Я поважаю приватність Тіса, розумію, що в нашому світі, де особисте життя є майже неможливістю, таємниці — це єдине, що залишається лише твоїм.
І от тепер настав час звернути увагу на те, що кожна наша хвилина в Колонії розписана й контрольована. На самоті можна побути тільки у вбиральні та душі — на все тридцять хвилин на день. Запізнення кудись — тренування, навчання, роботу — навіть на одну хвилину, може коштувати вечері. Або ще гірше — проведеш день у Карцері. Звісно, все залежало від настрою «міс Піґґі».
У мене інколи буває таке відчуття, ніби стіни в Колонії мають очі, а час та відстань між Учнями вимірюються не годинником, а правилами... Наприклад, дівчатам і хлопцям заборонене перебувати разом на самоті, чи торкатися одне одного. Через це наші зустрічі відбуваються лише в Навчальних класах, Їдальні та на роботі, і завше лишень під строгим наглядом Дорослих. Тренування дівчат та хлопців проходять окремо, щоб, як я розумію, уникнути будь-якого фізичного контакту, зменшуючи спокуси й «проблеми» для персоналу.
Коли ж годинник пробиває вісімнадцять років, то Учень отримує статус «Майже Дорослий», а це відкриває «нові горизонти». Звісно, більшість Учнів чекають цього дня, як знака незалежності, коли двері до нових відносин і емоційних зв'язків відчиняються. Тоді з'являться можливості відчути щось більше, ніж просто товариство — відчути близькість, яка є «забороненим плодом» до цього часу... Хоча, якщо бути чесною, я не зовсім розумію, всю цю... романтику, що, на мою думку, приносить більше болю, ніж радості. Я бачила, як майже всі стосунки закінчиться сльозами, соплями й розбитими серцями... Щойно ти досягаєш статусу «Дорослий», ніхто не подивиться, що в тебе «розквітло кохання» з іншим Учнем, тебе садять на монорейку та відвозять у невідомість... І найімовірніше, що ти більше ніколи своє «кохання» не побачиш. То навіщо страждати? У світі, де завтра може не настати, особисто я вибираю зберігати серце цілим, віддаючи перевагу самотності перед невизначеністю розлуки. І це моє остаточне рішення!
Отже, торік ми з Тісом та Еббою домовились, що всі ці романтичні «штучки-заморочки» не для нас... Що нам це не потрібно. Хоча, звісно, я розумію, що сама вже прив'язалася до цих двох, проте це ж зовсім інше... Любов між нами — це не романтика, це щось більше. Це те, що тримає нас разом, що дає нам силу виживати кожен день. Ми втрьох — сім'я! Втім... Тіс скоро отримує статус «Майже Дорослий» і... Знаю, що він відчуває тягар цього статусу, як і я. Намагаюсь взагалі не думати про те, що буде через рік, коли він покине нас... Ебба ж не досягла ще навіть статусу «Вища Школа», не кажучи про те, щоб зрозуміти всю трагедію нашого перебування тут... Дещо ми з Тісом приховуємо від малої — бережемо її од жорстокої реальності, а дещо наразі вона не розуміє ще сама. Та якось воно буде...
З плюсів Колонією можу зазначити, наприклад, те, що освітня система у нас усебічна й ретельно структурована. В Навчальних класах працюють дев'ять Вчителів, які викладають нам різні науки. Від статусу «Молодша школа» ми вивчаємо «гуманітарні науки» — історію, яка розповідає про минуле; літературу, що вчить аналізувати та мріяти; іноземні мови, які з'єднують людей; «точні науки» — математику та фізику, що відкривають перед нами закони Всесвіту, дозволяючи розуміти його логіку; «природні науки» — біологію та хімію, які показують нам, як жила та чим дихала наша планета, і що відбувається відтоді, коли світ впав... Коли ж Учні досягають статусу «Вища Школа», до біології додається анатомія, вивчення самої таємничої структури — людського тіла, а до історії — мистецтво, що вчить нас бачити красу в усьому.
Проте справжнє розширення горизонтів одкривається зі статусом «Майже Дорослий». Нам починають викладати музику, що навчає слухати серцем; хореографію, яка вчить тіло говорити без слів; законознавство, що розкриває правила, за якими жило суспільство, і що вимагає зараз од нас Спільнота, а також біотехнологію, екологію, матеріалознавство та інші предмети, про які я навіть не чула, проте які готують нас до майбутнього.
Також іще один з жирних плюсів Колонії — це, безумовно, Тренування. Так, вони часто суворі та інтенсивні, але... Ми вивчаємо рукопашний бій, відточуючи кожен удар, кожен рух, кожен стрибок, щоб стати сильнішими, здобути майстерності та пізнати себе. Самозахист — це особливе мистецтво виживання, яке може врятувати життя. Володіння різноманітною зброєю вчить нас поваги до інструментів сили, а також контролю над собою. А різні навантаження й вправи на витривалість зміцнюють наші тіла та дух, готуючи до будь-яких поворотів долі.
Що ж, тепер розповім про мінуси... Отже, система обов’язків всіх мешканців Колонії має чітку ієрархію та розподіл відповідальності. Кожен день — це наче колесо, що безупинно обертається. А щоб цей механізм працював без перебоїв, ми, Учні Колонії, зобов'язані, як і Дорослі (це одно з умов Спільноти) старанно та важко працювати. Через це до наших обов'язків входить щоденна робота, яка розподілена за рівнями — від IX до I, а саме:
• IX рівень — прибирання в санкімнатах;
• VIII рівень — робота на Кухні або Прачці;
• VII рівень — прибирання території та Житлових приміщень;
• VI рівень — робота в Їдальні;
• V рівень — робота в Теплицях чи Оранжереї;
• IV рівень — допомога Вчителю;
• III рівень — робота з дітьми, що мають статус «Ясла»;
• II рівень — допомога Наглядачам або Охоронцям;
• I рівень — Допомога Начальниці Колонії.
Я ніколи не підіймалася вище VI рівня, Тіс – вище V рівня, Ебба – вище IV рівня. І, звісно ж, дружба зі мною не сприяє підвищенню їхнього рівня, проте моїм друзям на це начхати. Принаймні вони так кажуть. Хоча я й трішки шкодую, що винна у специфічному відношенні до них...
Розподіл Учнів на роботу відбувається кожного дня на Стройовому Плацу, де особисто присутня сама Начальниця Колонії Оверсі. Хто й куди потрапить — до останньої миті не відомо. А хто не любить сюрпризів, чи не так?
Тож сьогодні, можна вважати, що «міс Піґґі» була надто «добра» до мене, та визначила аж на VIІІ рівень. Десятий день поспіль! Це був сарказм, звісно. Правду кажучи, робота на Кухні не лякає мене, зовсім ні. Навпаки мені вона подобається, але чомусь саме сьогодні це мене дико розлютило.
— Гей, Ріко! Ти не туди кинула картоплю! Картоплю у жовте відро! — вигукнула Ебба, витягаючи з синього відра картоплину.
У цю мить я відчула, що приміщення Кухні знов наповнюється звуками й запахами, повертаючи мене з роздумів до реальності... Світло від ламп відбивалося від нержавіючих сталевих поверхонь, створюючи блискучі відблиски на кожному кутку. У повітрі відчувався дивний коктейль ароматів — насичені нотки спецій переплітались з менш приємними запахами підгорілої олії та перевареної капусти... Шум вентиляції, брязкіт посуду, ритмічне цокання ножів, що різали овочі, та різке звучання таймера, що періодично прорізало повітря, оголошуючи про чергову порцію завершених страв — вся ця какофонія звуків змусила мене поморщитися.
— Вибач, я задумалася...
— Задумалася? І про що це ти весь час думаєш? — поцікавилась Ебба, хитро посміхаючись та запихаючи неслухняне руде волосся під хустинку.
— Вигадує новий план, як нашкодити «міс Пі…», тобто… е… Начальниці Колонії Оверсі, — в’їдливо просичав Тіс.
Я спробувала вколоти його поглядом, та він, наче на зло, не дивився на мене, продовжуючи чистити моркву.
— Куди мені до тебе? В цьому ти, Тісе, — «монстр»! — ущипливо посміхнулась, все ще пропалюючи друга поглядом.
Він звів на мене очі, я показала йому язика й глузливо всміхнулася. Тоді Тіс кинув у моє відро моркву, яка впала, обхлюпавши мене холодною водою. Відчула, як краплі розбризкалися на шкірі, несподівано приносячи мить охолодження від пару Кухні. Проте, не втрачаючи часу, я схопила картоплю й кинула її в друга. Він ухилився, звісно, не втримавши сміху, затим черпнув воду зі свого відра та з реготом облив мене.
— Досить! — голос Ебби розрізав повітря, повертаючи нас у реальність. — Ви знову викликаєте невдоволення Начальниці Колонії Оверсі, і знову нас усіх покарають!
Слова Ебби, наче холодний душ, змусили нас з Тісом завмерти. Звісно, ми знали, що наші дії можуть мати наслідки не лише для нас, але й для малої, тому не могли допустити, щоб через нашу безтурботність і безвідповідальність, вона постраждала. Тож я відразу повернулась до роботи — мовчки продовжила чистити картоплю, а Тіс, слідуючи моєму прикладу, взявся за моркву. Я бачила, як Ебба крадькома спостерігає за нами... Та ми більше не видали жодного звуку, і навколо можна було почути лише ритмічні звуки роботи, що заповнили Кухню, встановлюючи порядок, який всі мусили дотримуватися.
Коли настав час міняти відра, низький голос Тіса нарешті прорізав звичайний шум Кухні:
— Чули вже? Сьогодні нове «надходження»!
Ебба, вражена новиною, випустила ніж. Він упав з гуркотом на підлогу, і звук луною пройшовся по стінах, бундючно підкреслюючи важкість моменту.
— Вибачте, вибачте... Не хотіла… — пробубоніла мала й почервоніла. — Знаю, що час звикнути до цього, проте... — Її голос затих, руки тремтіли, а в очах з’явилися сльози. — Це означає, що якісь діти знову залишилися без батьків... Скільки... скільки... ще буде... таких... — вона схлипнула й закрила очі руками, а тоді почувся її тихий плач.
У мене клубок підступив до горла, і я запитливо подивилася на Тіса. Його плечі піднялися та опустилися в безсилому жесті.
Ну й хай тобі грець! Сама впораюсь!
Я поклала ніж на підлогу біля цебра. Руки тремтіли, коли спробувала витерти їх об робочий одяг... Ебба знову схлипнула, звук її плачу краяв мені серце. Простягнула руку до неї, хотіла підтримати, але її тіло дивно здригнулося, а затим вона несподівано відсунулася. У її очах палахкотів біль із блискітками гніву.
— Облиш! Не потрібно мене жаліти! Я не дитина! — люто вигукнула вона. — Ви з Тісом завжди намагаєтеся захистити мене! А я вже не дитина! — продовжувала голосно репетувала мала. — Хто захистить мене, коли вас заберуть, га?!
Слова Ебби, мов ляпаси били мені по обличчю. Відчула, як серце стиснулося від провини та безсилля. Я не знала, що сказати. Тіс теж мовчав.
— Еббо... — ледве вичавила з себе.
— Облиш! — перервала вона. — Я знаю, що ти скажеш! «Це ще не скоро… Ми щось придумаємо…»! — її голос ставав все більш розпачливим. — А нема чого вигадувати — все вже вирішено! Ви такі самі, як і всі! Ви звичайнісінькі! І нічого своїми витівками не досягнете! Вас теж заберуть, коли настане час! — і з цими словами Ебба підхопилася й кинулася геть із Кухні.
Я на мить завмерла.
Що це в біса таке було? Вона наче з ланцюга зірвалась... Це все не правильно! І я маю її зупинити!
Я шпарко звелася на ноги, а Тіс спробував утримати мене, як завжди, звертаючись до моєї розсудливості:
— Облиш її! Еббі треба побути на самоті.
— Якщо її побачить «міс Пі...»… Трясця! Тобто Начальниця Колонії Оверсі... — вигукнула голосно я, відчуваючи дику тривогу.
— Їй треба побути на самоті! — перебив мене Тіс, рвучко підводячись. — Начальниця Колонії Оверсі нічого їй не вдіє, — проказав він вже спокійніше.
— З чого ти це взяв?! — вийшло різкіше, ніж хотіла. Цієї митті мої нерви були наче натягнута струна. — «Міс Піґґі» тільки зрадіє, якщо зможе нашкодити мені через Еббу. Я повинна... — кінець речення застряг у мене в горлі від несподіваної дії Тіса — він різко схопив мене за передпліччя.
...Ні, раніше ми, звичайно ж, торкалися одне одного — штовхалися, іноді притискалися плечима або ліктями. Але цей дотик був іншим — він був різким, сильним… Незвичним. Од несподіванки я злякалася, проте водночас відчула дивне поколювання й тепло, що розлилося від того місця, де Тіс торкнувся мене... Думаю, що мій друг відчув щось схоже, бо, жахнувшись, різко відпустив мою руку.
— Вибач, — голосно прохрипів він.
На місці, де щойно були його пальці я все ще відчувала те дивне тепло. Гм.
— Ебба має побути на самоті, — мовив Тіс уже тихіше. — Їй це потрібно, зрозумій. Вона має хоча б раз відчути біль повною мірою. Інакше згодом... — він затнувся та втупився в мене поглядом.
Я пильно дивилася другові в очі, які зараз були як два темні чорториї, у яких колобродили його власний біль, жалість до Ебби та ще щось інше… глибше, невимовне.
— ...Інакше цей біль випалить її. Випалить вщент, — майже пошепки додав він, опускаючи очі на долівку.
Я розуміла сенс його слів, та серце в цю мить мало бути непохитним. Не можна було виказати, що я знаю, про що він каже…
— Тісе, ти що — лірики перечитав? — зухвало мовила я, проте, безперечно, в голосі чулася нотка невпевненості. — Нам наче про війну щось задавали.
Він мовчки дивився на мене, погляд був непроникний, мов стіна, за якою ховаються невимовні думки. Я чекала, чи підтримає він, як завше, мою гру, чи раптом здасться, продовжуючи скиглити та жалітися... Проте він не відповів, лише сів і почав знову чистити моркву.
Трясця! Ненавиджу, коли він такий!
Трохи подумавши, вирішила все ж таки йти шукати Еббу. Тіс нічого не сказав, коли я попрямувала до виходу. На порозі обернулася — він звів на мене очі. Я побачила в них щось більше, ніж просто біль… Побачила в них розчарування… Розчарування в мені, яке лягло важким тягарем на плечі.
