Раді Вас бачити!

Я сиділа на підвіконні, заглиблена в пожовклі сторінки старої книги. Учні проходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги — наче я була частиною інтер’єру.

Коли раптом я відчула наче холодний вітерець пробіг по шкірі. Підвела очі й натрапила на напружений погляд Реда. Він стояв, притулившись до стіни, спостерігаючи здалеку, мов хижак, що вичікує момент. У руках — товстий зошит із потертою обкладинкою та олівець.

Либонь, пише якісь дурниці про мене...

Я закрила книгу, зіскочила з підвіконня й, насупившись, рушила до нього. Серце гупало, як барабан, а в голові — хаос із думок, одна дурніша за іншу.

— Шпигуєш? — зухвало кинула я, силкуючись зазирнути в його зошит. Проте Ред миттєво закрив його, і я встигла лише помітити, що то був не текст, а якийсь чорно-білий малюнок. Розгледіти, що саме там було — не вдалося.

— Майже, — лукаво всміхнувся він, очі блищали, як у кота, що випалював здобич. — Ти ж знаєш, що виносити книги з Бібліотеки — заборонено?

— Мати особисті зошити також! — парирувала я, стараючись зберегти серйозний вираз обличчя, хоча всередині все клекоріло від обурення й цікавості.

На його вустах одразу розцвів усміх — щирий, теплий, чарівний, а затим Ред підморгнув мені й пошепки мовив:

— Нехай ці маленькі таємниці залишаться між нами. Ти ж не проти?

***

Мене розбудив яскравий спалах блакитного світла, що пронизав темряву кімнати. Я миттєво розплющила очі, не одразу збагнувши, де знаходжуся. Перед очима все пливло, наче я дивилася крізь каламутне скло... Дуже хотілося спати... В роті пересохло, і я відчула неприємний металевий присмак, який змусив мене скривитися. Голова була важка, мов налита свинцем, і я ледве відірвала її від подушки. Повільно обвела поглядом кімнату, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Меблі здавалися розмитими тінями, а стіни — далекими й чужими.

Я силкувалася зібрати докупи уривки спогадів. Ред із зошитом... Це був сон? Чи все ж ні?

Картинка поступово почала прояснюватися, і я згадала вчорашню ніч. Повернула голову ліворуч... Неподалік од мене мирно спав Ред. Він так і не вдягнув футболку, а ковдра сповзла, оголюючи спину. Чомусь мені закортіло торкнутися її... Відчула якесь дивне первісне почуття, що прокинулося всередині... Проте я чимшвидше відігнала ці дурнуваті думки й підвелася на лікті, ретельно скануючи кімнату поглядом... Тіса ніде не було. Я прислухалася, вода в душовій не шуміла. Це викликало легке занепокоєння.

Невже він пішов сам? Останнім часом він поводився якось нестабільно, непередбачувано… Сподіваюся, він не наробить дурниць.

Підводячись з ліжка, я мимохіть знову глипнула на Реда. Він уже не спав — дивився на мене сонним, м’яким поглядом і ніжно всміхався.

— Доброго ранку! Ще мить тому подумав, що ти мені наснилася… А тепер бачу — ні, це реальність, — промуркотів він, потягуючись із солодкою лінивістю.

Звісно, від його оксамитового голосу зрадницька зграя мурашок протупотіла моєю шкірою. Стараючись не стати полонянкою своїх відчуттів, я зловтішно посміхнулась і уїдливо відказала:

— А я щойно гадала, що ти вирішив проспати все на світі… Мабуть, нарешті дозрів до «екскурсії» в Карцер.

Раптом Ред весело розсміявся, дзвінкий сміх луною прокотився по кімнаті. Я лише гмикнула у відповідь.

Тоді він потягнувся ще раз і сів. І краще б він цього не робив, бо очі мимоволі опустилися на його рельєфний торс і хаотично засновигали по кожному м'язу. Серце затріпотіло, наче пташка в неволі, а щоки почали палати.

Звісно, Ред помітив це, вуста миттєво вигнулися в лукаву усмішку, і, не приховуючи задоволення, він тихо вимовив:

— Ріко, ти змушуєш мене ніяковіти, бо ще ніхто й ніколи настільки уважно не розглядав моє тіло.

Звісно, моє обличчя розпашіло ще більше, і я, не знаючи, куди подіти очі й як приховати збентеження, стрімголов чкурнула до дверей душової. Та Ред гукнув услід:

— Ти забула рушник!

Я різко зупинилася. Справді — всі речі залишилися в тумбочці. Заплющила очі, порахувала до трьох, силкуючись заспокоїти шалене серцебиття, а тоді розвернулася. Тримаючи очі долі, пройшла повз нього до тумбочки, схопила одяг і рушник, а тоді, з усім можливим гонором, попрямувала до душової.

— А де Тіс? — знагла запитав Ред, голос вібрував злегка тривожними нотками.

Я, не озираючись, знизала плечима, і вже за мить зачинила за собою двері душової й з полегшенням видихнула.

Трясця! Як можна було так зганьбитися? Чого я витріщалася на нього, мов уперше хлопця побачила? Дурепа!

Проте часу картати себе в мене не було... Я швидко вмилася, переодягнулася в повсякденний одяг і повернулася до кімнати.

Ред уже був не сам — Тіс повернувся, і вони щось тихо обговорювали. Побачивши мене, обидва миттєво замовкли.

— Що?! — гаркнула я.

— Нічого, — відповів за обох Ред, піднімаючи руки вгору з усмішкою, як дитина, яку застали на гарячому.

Тоді я зиркнула на Тіса — той мовчав, хоча й виглядав підозріло. До того ж він уже був у тренувальному костюмі.

Відчуття тривоги охопило мене, і я гнівно запитала:

— Де ти був?

— Збігав за цим, поки ви спали, — відказав він, витягуючи з-за пазухи чорний тренувальний костюм і жбурляючи його Реду.

Новенький спритно зловив форму й вигукнув із захватом:

— Друже, ти приніс мій одяг? О, дякую. Я твій боржник!

— Та нічого складного — просто піднявся на поверх вище. До речі, твої друзі передавали «вітання», — буркнув Тіс, на обличчі не було жодного натяку на привітність, наче воно було витесано з каменю.

«Міг би й усміхнутися, пане Серйозність!» — подумала я, відчуваючи легке роздратування, як від набридливого дзижчання комара.

— А за моєю формою ти не зганяв? — задерикувато підняла брову.

— Даруй, сьогодні доступ до Жіночого крила мені ще не відкрили, — нарешті всміхнувся Тіс, а в очах промайнула легка іронія. — Проте в шафі є запасна. Можеш приміряти... якщо, звісно, вона не буде тобі затісна у... — і він невпевнено махнув рукою десь у районі грудей, намагаючись не дивитися прямо на мене.

Ред не стримався й пирхнув од сміху:

— Завжди можна розрізати в стратегічних місцях!

І обидва зареготали.

Йолопи!

Чомусь я по-дурному зашарілась, утім, примусила себе тримати оборону... Тож скинувши погляд на зеленоокого жартівника, я уїдливо вимовила, розквітаючи в ущипливій посмішці:

— У тебе залишилося п'ять хвилин.

Ред рвучко схопив тренувальний костюм і рушник, а тоді дмухнув до душової. Щойно двері причинилися, Тіс обережно озвався:

— Ріко, щодо вчорашнього…

— Тільки не починай! — перебила я, піднімаючи руку, щоб зупинити його. — Якщо це більше не повториться, то вдамо, що вчора нічого не сталося, добре?

— Проте я хотів…

— Тісе, прошу. Це було непорозуміння. Ми просто не зрозуміли одне одного, — тихо пробуркотіла я, з гірким присмаком на язиці, мов ковтнула полин.

— То наша домовленість ще в силі? — нашорошено запитав він.

Я простромила друга пильним поглядом, намагаючись збагнути, що відчуваю: злість, ненависть, смуток, відразу..? Та ні — нічого з цього. І це стало несподіваним полегшенням.

— Поки що я нічого обіцяти не можу. Поживемо — побачимо! І поготів...

— «І поготів» що? — Тіс застиг на місці, погляд немов приклеївся до мене. Він жодного разу не змигнув, наче боявся проґавити мою реакцію. Напруження між нами стало просто нестерпним, і я відказала:

— Ти ж мене знаєш: якщо я чогось не хочу — змусити себе не зможу.

Тіс виглядав засмученим — розчарування було написане на обличчі, і я зрозуміла, що ці слова зачепили його. Однак гіркота зникла так само швидко, як і з’явилася, і він приглушеним голосом запитав:

— А як щодо дружби?

— Що саме? — не одразу втямила я.

— Ми можемо залишитися друзями? Як раніше?

— Як раніше, Тісе, вже не буде. Проте дружити — ми можемо.

У цей момент з душової вискочив Ред, уже в тренувальному костюмі, на ходу зав’язуючи шнурки.

— То що, ви вже вирішили, що робити з Рікою? — запитав він, голос бринів нетерпінням.

Ми з Тісом перезирнулися, а потім хлопці розпочали «мозковий штурм», вигадуючи, що портібно робити, щоб дістати мені тренувальну форму. Звісно, спостерігати за їхніми подекуди дурнуватими пропозиціями було цікаво, мов дивитися комедію, проте часу було обмаль, тому я втрутилась, промовивши:

— Мені треба до Головної по поверхах. Допоможіть дістатися верхнього поверху.

— Навіщо? Все ще збираєшся потрапити до Карцеру? — Ред виглядав щиро здивованим.

— До Карцеру? — Тіс схвильовано зиркнув на мене з-під насуплених брів. — Навіщо тобі туди?

Телепні!

Я проігнорувала їхні безглузді питання.

— Заспокойтеся! В мене є план, — оголосила я, силкуючись надати голосу впевненості. І, мабуть, це на них подіяло, бо обличчя обох ураз змінилися — і я побачила, що вони готові підтримати мене, навіть якщо не до кінця розуміють, що я вже задумала.

***

Дістатися до верхнього поверху виявилося не дуже складно — більшість Учнів уже вирушили на Тренування. А Наглядачі, як і передбачав Тіс, більше не прочісували кожен поверх. Тож я запропонувала хлопцям залишити мене біля кімнати Головної по поверхах Стілл і якнайшвидше рушити на Тренування. Проте переконати їх, що я впораюся сама, виявилося значно важче, ніж я очікувала. Вони вперто не хотіли залишати мене одну... Либонь, побоювалися, що я покалічу себе або, боронь Творець, опинюся в Карцері. Наївні! В мене був прихований козир, і я саме збиралася ним скористатися.

Коли мені таки вдалося позбутися Реда й Тіса, я глибоко вдихнула, зібравшись з думками, й постукала в кімнату Головної по поверхах Стілл. Після її суворого «увійдіть», акуратно прочинила двері та просунула голову всередину. Руда жінка, побачивши мене, застигла на місці.

— 30-15, що на цей раз? — запитала вона з нотками приреченості.

— Мені потрібна нова форма для тренувань, — проторохкотіла я, а затим, не давши їй змоги заперечити, додала: — А ще, будь ласка, допоможіть мені потрапити на Тренування.

Здалося, що в цю мить Стілл схопив «апоплексичний удар»: вона зблідла, роззявила рота й почала хапати повітря… Не вагаючись, я метнулась до столу, схопила склянку з якоюсь яскраво-малиновою рідиною й хлюпнула їй в обличчя. Це не допомогло, бо тепер вона ще й витріщила своє єдине око в нікуди… У Колонії подейкували, що з нею таке трапляється. Можливо, наслідки контузії чи щось таке... Проте зараз вигляд у неї був геть гнітючий.

Я діяла миттєво — рішуче схопила Дорослу за плечі та добряче струсонула. Нарешті її погляд зосередився на мені, і вона, ледве стримуючи тремтіння в голосі, прошепотіла:

— Що… Що ти робиш?

Окинувши її поглядом, я з легким сарказмом зауважила:

— В основному — намагаюся привести вас до тями. Хочете, можу ще й ляпаса дати, для надійності?

Стілл, все ще трохи ошелешена, легенько відштовхнула мене й тихо видихнула:

— Не треба. — Її плечі опустилися. — Я… Я… — вона на дещицю секунди заплющила око, глибоко вдихнула, а потім затинаючись запитала: — Ч-чо-чому ти думаєш, що я тобі допоможу?

Я глипнула на неї з легким викликом:

— Бо я знаю про вас дещо таке, що краще залишити між нами.

Доросла скептично примружила око:

— Ти блефуєш.

— Гадаєте? — я таємниче посміхнулася, а тоді відступила на кілька кроків, складаючи руки на грудях. — Як думаєте, чи зацікавиться Начальниця Колонії Оверсі тим, що хтось нишпорив у її схованці?

У Стілл од приголомшення відвисла щелепа, а її брови полізли на лоба — вона явно не очікувала такого повороту. Однак вже за мить вона неквапливо, з натяком на обережність, мовила:

— Ти мене залякуєш?

— Ні, лише попереджаю, — відрізала я.

Ми з нею кілька секунд мірялися поглядами, мов на дуелі. Врешті-решт, вона першою відвела око. Я не стримала задоволене гмикання.

Аж раптом вона неприязню глипнула на мене, отруйно виплюнувши:

— Оверсі тобі не повірить!

— Та невже? — не розгубившись, парирувала я з іронією. — Можемо перевірити, якщо хочете.

Вона знову втупилась у підлогу, а вже за мить сухим тоном запитала:

— Який у тебе розмір?

Я назвала. Вона підвелася, не сказавши більше ані слова, й швидко вийшла з кімнати.

В мене по спині пробіг холодок. Невже… це спрацювало?

***

Я оглянула кімнату. Все виглядало стримано — нічого зайвого, як і личить простору Дорослої. Стіни були пофарбовані в спокійний бежевий тон, що створював відчуття нейтральності й затишку. Меблі — прості, зручні, функціональні, без жодного натяку на особистість.

На столі переді мною лежала невелика купка паперів, а поруч стояла лампа, що випромінювала м’яке блакитне світло. Біля неї знаходилися кілька канцелярських предметів, призначення яких мені було незрозуміле. Я перевела погляд на ліжко, яке було застелене ідеально, ніби ніхто ніколи на ньому не спав. Поряд стояла тумбочка з кількома книгами, складеними у ідеальну стопку. Перпендикулярно до ліжка розташовувалися дві шафи: одна — зі скляними дверцятами, за якими виднілися книги й теки, інша — з пластиковими, вочевидь, для одягу та особистих речей Головної по поверхах.

Утім, подумки я відзначила, що в кімнаті траплялися речі, які явно вибивалися з загального функціонального стилю. Наприклад, старовинний годинник стіні ліворуч. Або крісло, у якому щойно сиділа Стілл. Або картина над ліжком — абстракція, що на перший погляд здавалася безглуздою, але все ж притягувала погляд яскравими барвами й хаотичними лініями. І саме ці речі надавали кімнаті унікальності й характеру.

Я обійшла стіл і вмостилася в декоративне крісло, обдумуючи свій вчинок. Звісно, я сильно ризикувала оголосивши Стілл про те, що знаю її маленьку таємницю... Це ж чиста маніпуляція! А якщо вона вирішить зіграти на випередження й сама донесе «міс Піґґі» про мене? Адже я якось дізналася про схованку Начальниці Колонії… тож... Проте, якщо мислити логічно, то нащо Стілл підставляти мене? Вона явно не з простих. І, без сумніву, має таємниці значно серйозніші, ніж моя... Цікаво, що саме вона шукала в тій схованці? Добре було б дізнатися щось додатково про неї... Про всяк випадок.

У кімнаті панувала майже повна тиша, яку порушувало лише рівномірне цокання годинника. Думки плуталися, та одне я знала точно: діяти треба обережно, з холодною головою, щоб не потрапити в пастку... Пальці мимоволі торкнулися гладкої поверхні столу, і вже за мить я обережно потягнулася до ящика, стараючись не видати жодного звуку.

Та раптом двері скрипнули, і до кімнати ввійшла Стілл. Я шпарко підскочила, серце спершу глухо тенькнуло, а потім закалатало як навіжене. Холодний, пронизливий погляд Дорослої впився в мене. Вона мовчки простягнула мені тренувальний костюм і коротко наказала:

— Швидко переодягайся!

Я схопила одяг і, не вагаючись, почала скидати свої речі. Стілл продовжувала уважно стежити за мною. Коли я залишилася в спідній білизні, вона знагла запитала:

— Чому не видно шрамів?

Я здригнулася від несподіванки й, не дивлячись на неї, сухо відповіла:

— Видно. При певному освітленні, — швидко натягнула тренувальну куртку, силкуючись зібратися й приховати вразливість.

Доросла більше нічого не питала, проте я весь час відчувала на собі її пильний погляд, поки одягалася.

Коли я закінчила, єдине око Стілл блиснуло хижим вогником. З металевим відтінком у голосі вона запитала:

— Готова?

Я невпевнено кивнула, на душі було дуже не спокійно, у шлунку замлоїло.

Та Стілл не дала мені жодного перепочинку й твердим голосом проказала:

— Коли ми ввійдемо до зали — мовчи. Ось так, як зараз, просто кивай і тримай погляд долі. Щоб я не казала — не підіймай очей. Зрозуміла?

Я знову кивнула, відчуваючи, як серце стискається від передчуття чогось недоброго. Все всередині кричало, що щось не так. Я не могла зрозуміти — вона допомагає мені чи веде в пастку?

— Послухайте...

— Ні, мовчи! — різко урвала мене Стілл. — Це ти почала гру, тож тепер грай за правилами, які сама ж і встановила! — Вона зробила павзу, її погляд став ще пронизливішим. — Ходи за мною. І, будь ласка, прибери з обличчя цю... серйозність. Вона тобі не пасує, — Доросла ледь помітно всміхнулася, проте в цій усмішці не було ні тепла, ні співчуття — лише холодна маска контролю.

***

Щойно ми зі Стілл вийшли з будівлі, спекотне повітря накрило нас, мов важка, задушлива ковдра. Піт миттю виступив на шкірі, краплини повільно скочувалися вниз, залишаючи липкі сліди. Кожен вдих давався з зусиллям — ніби я ковтала розпечений пісок, що обпалював легені. Очі болісно реагували на яскраве ранкове світло, поки не звикли. Я облизала губи, намагаючись зволожити пересохле горло, і відчула солоний присмак поту.

Стілл, здавалось, не помічала спеки — ніби вона не мала над нею жодної влади... Вона швидкою, рішучою ходою прошкувала по нагрітому бетону, не озираючись і не сповільнюючи крок, а я ледве встигала за нею.

Поки я сушила собі голову над тим, які можуть бути наслідки від маніпулювання Дорослої, то не відразу помітила, що ми звернули не до Жіночої Тренувальної Зали, а до Чоловічої. Коли усвідомлення нарешті наздогнало мене, то я завмерла, отетерівши. Мовчки спостерігала, як Стілл, не змінюючи темпу, прямує саме туди.

Либонь, помітивши, що я зупинилася, вона рвучко озирнулася, вп'явшись в мене поглядом.

— Щось не так? — на її обличчі з’явився кривий осміх, проте голос залишався холодним, як лід.

— Ми… здається, йдемо не туди, — обережно озвалася я, силкуючись здаватися уважною, а не занепокоєною.

— Справді? — вона продовжувала криво посміхатися, а у погляді спалахнув зловісний вогник.

— Так. Вхід до Жіночої Тренувальної Зали... з іншого боку, — я не змогла стримати тремтіння в голосі.

Тоді різким, суворим тоном, мов удар батога, Стілл відрізала:

— Ми не туди йдемо!

Попри пекельну спеку, по спині пробіг холодок, і вже за мить серце схарапуджено забилося. Невже вона справді вирішила мене підставити?

— Злякалася? — зухвало кинула Головна по поверхах. — Не варто. Нічого поганого з тобою не станеться. Ходімо!

Я повільною рушила до неї, кроки давалися важко, ніби ноги обтяжили свинцевими гирями.

Вибір, здається, в мене невеликий... Або довіритися їй, або...

Коли я наблизилася, Стілл раптово привітно всміхнулась, а її погляд, як і голос, пом'якшав:

— Тренер Ферлес якось бачив тебе на Тренуванні. Йому сподобалося, як ти працюєш. Він вважає, що було б корисно показати хлопцям, як виглядає справжній бій… Особливо, якщо це покаже дівчина, — вона вичікувально дивилась на мене, наче вивчала мою реакцію. — Ти ж розумієш, про що я? — І майже відразу докинула: — Особисто мене вельми порадує, якщо ти, у відповідь на мою… «люб’язність», допоможеш моєму… другові.

Серце в грудях закалатало — частково від несподіваного полегшення, частково від страху, а ще — від хвилювання. Невже це шанс проявити себе?

— Ви ведете мене на Тренування до хлопців? Я буду битися з ними? — здивовано запитала я, стараючись не виказувати нервового збудження. Вона кивнула у відповідь. — Але ж Начальниця Колонії…

— Начальниця Колонії Оверсі не заперечуватиме. Я беру це на себе, — впевнено перебила Стілл. — Просто довірся мені. — Ми обмінялися довгими поглядами. І важко було збагнути, що саме прокинулося в мені в ту мить… щось складне, багатошарове.

Ми з цією Дорослою ніколи навіть не розмовляли по-справжньому, не кажучи вже про те, щоб товаришувати. Вона завжди здавалася мені загадковою і недосяжною. Я майже нічого про неї не знала, і тому не могла передбачити, чого чекати. Проте зараз, коли її погляд був таким теплим і уважним, я відчула несподівані докори сумління. Вона не заслуговувала на те, щоб я грала з її почуттями... Це геть низько.

— Ми ніколи з вами не приятелювали, Головна по поверхах Стілл... — нарешті вимовила я, ледве знаходячи слова. — І якщо врахувати, що я…

— «Попередила» мене? — її голос забринів іронією, та у погляді залишалася заспокійлива м'якість.

Я невпевнено кивнула, відчуваючи, як щоки спалахнули. Вона зробила крок до мене, обережно поклала руку на плече й, зазираючи в очі, звернулась до мене:

— Ріко…

Моє ім’я прозвучало з її вуст так несподівано, що я мимоволі здригнулася.

— Мені завжди було цікаво, — провадила вона, — наскільки далеко ти здатна зайти… Але не заради себе, ні, — вона зробила павзу, її голос став ніжнішим, проте не менш впевненим. — Я давно спостерігала за тобою й помітила: ти розкриваєшся повністю, коли захищаєш інших. У цьому ми схожі. Ти радше ризикнеш собою, ніж тими, кого любиш… Я чиню так само. Саме тому я вирішила, що краще бути тобі другом, ніж ворогом. Як і мені, — останні слова Стілл сказала напрочуд впевнено, а тоді ледь помітно всміхнулася.

Чесно кажучи, я була вражена. Доросла пропонувала мені... дружбу? Я відчула, як суперечливі почуття охоплюють мене — недовіра, страх, але й проблиск надії.

— То що скажеш? Допоможеш моєму другові? — вона уважно дивилася мені в очі, витримуючи ефектну паузу.

Я лише кивнула, не промовивши й слова. Чомусь не змогла.

Либонь, моє сум'яття було помітним, бо вона лагідно додала:

— Я впевнена, ти зробиш усе правильно, дівчинко. Ти сильна й талановита. Я вірю в тебе.

Ці слова торкнулися найглибших струн душі, і я відчула, як мене огортає хвиля впевненості. Можливо, це справді мій шанс показати, на що я здатна.

Я вдихнула на повні груди й промовила:

— Добре, я зроблю це.

Стілл усміхнулась і легенько стиснула моє плече.

— Я знала, що ти не відмовишся, — мовила вона з упевненістю. — Тепер рушаймо! — легким рухом направила мене в бік Чоловічої Тренувальної Зали. — Чоловіки не люблять чекати. Навіть якщо стверджують протилежне, — підморгнула вона з лукавим блиском і впевнено рушила вперед.

— Вони знають, що ми прийдемо? — здивовано запитала я, намагаючись не відставати.

— Тренер Ферлес знає, бо ми з ним домовились, — кинула вона через плече. — А от хлопців він, мабуть, просто попередить, що сьогодні буде гість на Тренуванні... чи щось таке. Проте хто саме — навряд чи скаже. Тож для них це буде сюрприз.

— Власне, як і для мене… — буркнула я.

Стілл лишень усміхнулась, не відповідаючи. Ми продовжили йти мовчки. Лише різкий, металевий звук її шипованих берців, що ритмічно вдаряли по розпеченому бетону, порушував тишу. Кожен крок відлунювався від високих будівель навколо нас, створюючи відчуття, ніби ми перебуваємо в гігантському кам'яному лабіринті.