Раді Вас бачити!

Через кілька хвилин ми вже відчиняли великі важкі двері до Чоловічої Тренувальної Зали. Це була дуже стара масивна споруда без вікон, облаштована зовні металевими пластинами, які були вкриті іржею, що, безперечно, свідчило про довгі роки служби. Над входом висіла стара вивіска з написом, який вже майже стерся від часу. Чесно кажучи, в мене було таке відчуття, ніби ми зараз входимо до старовинної фортеці, що зберігає в собі безліч історій і секретів...

Іржаві двері скрипнули, додаючи атмосфері ще більше загадковості та величі, коли Стілл штовхнула їх, і ми ступили всередину.

***

В залі відбувалась ранкова побудова — Учні шикувалися в колони. Проте коли ми увійшли з Головною по поверхах Стілл, все завмерло. Сотні очей одночасно звернулися на мене. Здавалося, час зупинився, і кожен погляд пронизував мене наскрізь... Зізнаюся, я не очікувала побачити та відчути нічого подібного...

Мої очі почали хаотично блукати залою, по спині пробіг морозець, а долоні спітніли... Про несамовите калатання серця, я взагалі мовчу. До того ж особливого посмаку додала напружена тиша, що запала на кілька секунд. Здавалося, що навіть повітря погустішало, і навіть найменший звук пролунав би зараз як грім.

Раптом Тренер Ферлес, що стояв перед нескінченними рядами хлопців, рвучко озирнувся. Я бачила його лише кілька разів і, чесно кажучи, він не справив на мене враження. Бо в моїй уяві людина, яка б могла чогось навчити інших, ба більше, навчити битися, виглядала зовсім по-іншому.

Ферлесу було близько сорока, не надто високий, частково лисий. Бодай його фігура й була міцною, однак не атлетичною... Він більше нагадував пересічного чоловіка, якого легко не помітити в натовпі, ніж тренера бойових мистецтв. Насуплені брови та вузькі губи надавали його обличчю постійно сердитого виразу, а кривий, зламаний ніс натякав на бурхливе минуле. До того ж вічно недбала щетина додавала йому неохайності.

І все ж щось у цю мить у ньому привернуло мою увагу. Щось несподівано приємне. Його погляд. Бо коли цей Дорослий глянув на мене, в його пронизливих сірих очах я побачила інтерес і повагу. Це було дивно й незвично, адже я звикла до холодних, зневажливих поглядів. А тут — щось зовсім інше... Щось, що змусило мене відчути себе важливою. Отакої.

Коли ми підійшли ближче, він тихо звернувся до Стілл:

— Криссі, далебі, не думав, що тобі вдасться її переконати, — у хрипкуватому голосі вчувалися нотки щирого здивування, змішаного з захоплення.

Що? Криссі? Серйозно?

Я ледь стримала внутрішній смішок. А Стілл, незвично лукавою всміхнувшись, прошепотіла у відповідь:

— Я ж умію переконувати. Ти ж знаєш, — її голос заграв якимись чарівними вібраціями, проте я скривилась.

Розмірковувати, що там між ними коїться, часу не було, адже Тренер Ферлес раптом гукнув до мене, змусивши здригнутися:

— Ну що, дівчинко, готова?

Я не дозволила емоціям взяти гору й відповіла чітко, з упевненістю:

— Готова! — А потім, уже тихіше, додала: — А до чого саме?

Дорослий підморгнув мені, а тоді, всміхнувшись до «Криссі» з якоюсь теплою щирістю, мовив:

— Вона мені вже подобається.

Стілл весело закотила око, а я здавлено пирхнула, відчуваючи, що це Тренування обіцяє бути... незабутнім.

Та вже за мить усмішка здиміла з обличчя Ферлеса — він знову став серйозним, насупленим. А тоді, прожогом розвернувшись, урочисто оголосив:

— Отже, Учні, сьогодні на вас чекає особливо складне завдання, — він обвів лави Учнів суворим поглядом. — Вона! — повернувся й жестом вказав на мене.

Відчуття було таке, ніби я стою під прожектором, а сотні хлопчачих очей вп'ялися в мене, мов стріли. Повітря враз стало важким, і горлі пересохло.

Звісно, серед хлопців пролунали веселі смішки та улюлюкання. Хтось з них навіть почав перешіптуватися, обмінюючись багатозначні поглядами й жартами. Але варто було Ферлесу кинути в той бік один-єдиний погляд — і все миттєво стихло.

Ого. То вони його не просто слухають. А й бояться. І, видно, що поважають. Вражає.

Спливло кілька секунд у цілковитій тиші, а тоді Тренер Ферлес продовжив:

— Попереджаю, протистояти жінці — це завдання не з легких! Бо, по-перше, майже завжди в наших головах, хлопці, спрацьовує переконання: «Жінки — слабка стать, їх ображати не можна». І знаєте що — вони, — він знову вказав на мене, — цим постійно користуються. І це є однією з переваг жінок перед нами.

Він насупився ще більше й, заклавши руки за спину, почав простувати туди-сюди перед лавами Учнів. Його хода була впевненою, як у генерала на параді, а звук підборів відбивався луною від стін, наче удари молота по ковадлу. Хлопці ж застигли, мов кам'яні статуї, й спостерігали за ним лише очима.

— Тепер, по-друге, — повів Тренер далі. — Ми з вами чомусь вважаємо, що розумніші за жінок... І це друга наша хибна думка, — він кинув короткий погляд на мене, а я, знизавши плечима, зухвало посміхнулась.

А він кумедний.

— Розум жінки, на відміну від нашого, працює зовсім інакше, — голосно проказав Ферлес. — Не можна ніколи вгадати, про що вона думає. Саме в ту мить, коли ви вважаєте, що розкусили її, вона здійснює вчинок, що немає ніякої логіки. Перевіримо?

Тоді він рвучко розвернувся на п’ятах і в один стрибок опинився за кілька міліметрів од мене. Я не ворухнулася, проте серце, авжеж, схвильовано тьохнуло.

— Ось бачите! Думав, ця дівчина злякається та відступить... Чи хоча б присяде... Проте... — Тренер пронизав мене зосередженим поглядом. Я завмерла й тепер, як і хлопці, спостерігала за ним лише одними очима. — Бачите, в цієї дівчини немає й натяку на переляк, ба більше, жоден м'яз на її обличчі не здригнувся... Оце витримка! — в голосі Дорослого промайнули нотки здивування й захоплення. — Кожному б із вас мати таку саму, — пробурмотів він, потім, ковзнувши очима на мене, підморгнув та пошепки додав: — Я маю на увазі витримку.

Щоб приховати своє зніяковіння, я примружилася й криво посміхнулася. Хоча насправді я намагалася зрозуміти свою реакцію на його несподіваний стрибок... Чому я не відступила? Це, безперечно, не було аніяк не пов'язано з витримкою, як сказав Тренер. Правду кажучи, я була чомусь впевнена, що він не завдасть мені шкоди. Тільки й того.

— І, по-третє, — по павзі, знову голосно вигукнув Тренер Ферлес, — ніколи, чуєте, НІКОЛИ не вважайте жінок слабкими! Це наша ще одна дуже небезпечна помилка, — він знову зустрівся зі мною поглядом, в сірих очах крізь острогу палахкотів азарт. — Чи дозволиш продемонструвати?

Я трохи насупилася. Отже, він хоче зі мною битися. Гаразд. Мовчки кивнула.

— Алексе, тільки, будь ласка, обережно… — почала невпевнено Стілл, нервово сіпнувшись уперед.

— Не хвилюйся, Криссі. Я все контролюю, — запевнив він і щиро всміхнувся. Стілл мовчки кивнула й відступила.

Я зібрала всю свою рішучість, відчуваючи, як адреналін розливається по тілу, і зробила крок уперед.

Усі погляди в залі були прикуті до мене — знову це відчуття, ніби стоїш під прожектором. Звісно я трохи розгубилася. Проте десь на рівні підсвідомості я знала, що ця мить може стати вирішальною для мене... Тож, придушивши хвилювання, зосередилася на своєму «супротивнику», що стояв навпроти.

Ферлес був злегка напружений, готовий до дії. Кілька секунд уважно вивчав мене, а потім з лукавою усмішкою виказав:

— Дівчинко, не стримуйся! Я вже бачив, на що ти здатна! Тож…

Договорити він не встиг, адже я дзизнула ногою з розвороту йому в голову. Від несподіванки він відсахнувся, однак, швидко зібравшись, прийняв потрібну стійку та зробив випад на мене. Я ухилилася й замахнулася з нижньої подачі. Тренер, ймовірно, вже був готовий до цього, тому, перехопивши мою руку й завівши її за спину, несильно бацнув мене в живіт. Я закашлялася, зігнувшись навпіл, і цим, звісно ж, злякала Дорослого, проте, скориставшись його коротким замішанням, щосили вдарила йому в підборіддя. Він відлетів десь на метр назад, із його рота зацебеніла кров...

Однак вже за мить Ферлес розсік ударом ноги мені брову. Я похитнулась, але встояла на ногах. Потім він хотів завдати мені удару ногою з розвороту, та я передбачала це, тому присівши схопила його за іншу ногу. Дорослий, втративши рівновагу, повалився на землю, а я, стрибнувши на нього, примудрилася ще й боляче гахнути його в живіт. Придавивши Тренера своїм тілом і притиснувши його руки до землі, я вигукнула радісне «Ура!». Я перемогла! Ворог був повалений! Хоча моя радість тривала недовго, адже він, зібравшись із силами, підтягнув ноги та примудрився схопити колінами мою голову, боляче стиснувши її. Звісно ж, я відпустила його руки, силкуючись звільнити голову від його «лещат». Либонь, Тренер лише цього й чекав, бо я миттєво опинилася під ним, притиснута до землі.

— Здаєшся? — проговорив він, важко сапаючи.

Люто глипнула йому в очі та гнівно вигукнула:

— Я ніколи не здаюся!

Тоді знічев'я Ферлес голосно засміявся, і його сміх луною пройшовся по всій залі. Відпустивши мене, він хутко підвівся.

— Отакою, хлопці, має бути ваша відповідь! Усі почули?

З усіх боків пролунало гучне «Так!» І лише зараз я помітила, що ідеальний стрій було порушено, нас пів кільцем оточували хлопці. Мій погляд сфокусувався на обличчях близнюків «Круть-верть» та «Верть-круть», їхні отетерілі очі безупинно сновигали з Тренера на мене та назад, а розчахнуті роти надавали їм пришелепкуватого вигляду. Я по черзі ледь помітно зловісно посміхнулася їм, адже їхні реакції були настільки комічними, що я ледве стримувала сміх. Проте водночас розуміла, що цей момент важливий, бо саме зараз встановлюється моя позиція.

Аж раптом Тренер Ферлес протяг мені руку та допоміг підвестися. Ніяких незручностей з цього приводу я вже не відчувала, лише подумки нервово гигикнула, мовляв, либонь, сьогодні всі заборони щодо торкань скасовувано!

— Ти молодець, 30-15! От би кожному з хлопців мати твій вогонь! — голос Дорослого був сповнений гордості та захоплення. Приємно.

Я обвела юрбу поглядом. Не знаю, кого саме я шукала, втім, кожен раз, коли мої очі зустрічалися з поглядами хлопців, я бачила в них суміш страху й захоплення. Відчуття адреналіну ще не встигло вщухнути після бою, і серце все ще шалено калатало в грудях, змушуючи бути мене насторожі.

Після кількох секунд мовчанки, Тренер Ферлес голосно вирік:

— Отже, Учні, зараз ви побачили, що легка, невисока, не дуже сильна дівчина може покласти на лопатки навіть такого, як я! Який із цього робимо висновок? — він ковзнув швидким поглядом лави Учнів, і не чекаючи відповіді, сам відказав: — Правильно! Потрібно якомога більше тренуватись! Ну ж бо! Швидко розбилися на пари! Я сказав «швидко»? Ні! ЧИМДУЖ!

Хлопці миттю заворушилися, і вже за хвилину перед нами стояли велика кількість пар, що ідеально підходили за всіма параметрами. Я знов оббігла поглядом усіх хлопців та нарешті побачила знайомі обличчя... Тіс був у парі з Редом. Це було трохи дивно, хоча цілком логічно: хлопці одного зросту, майже однакової статури… Хоча я б менше здивувалася, якби побачила Реда в парі з Кейлом… Та блондин розташувався трохи далі з незнайомим мені хлопцем. Патріка взагалі ніде не було видно.

Раптом тишу прорізав суворий голос Тренера Ферлеса:

— Це все чудово, хлопці! Але! — виголосив він, піднявши вказівний палець. — Зараз наша гостя допоможе нам трохи краще зрозуміти суть, — його жваві, допитливі сірі очі миттєво зупинилися на мені. — 30-15, скажи, який сенс був у нашій маленькій «виставі»?

— Виявити слабкі й сильні сторони суперника, незалежно від того, як він виглядає, — голосно проторохкотіла я, відчуваючи, як щоки починають паленіти. Слова розлетілися луною по залі й відгукнулися в голові. Я нервово ковтнула.

— Саме так! — Тренер знову підняв палець, наче ставив крапку. — Це означає, що ваш противник має бути максимально не схожим на вас! — Його погляд зупинився на «Круть-верть», і з іронією він додав: — 20-27, твій брат, звісно, — ідеальний суперник для тебе. Однак ти знаєш його краще, ніж себе. Тож — поміняйся з 32-71.

«Круть-верть», схожий на орангутанга, неохоче поплентався до місця щупленького хлопця, який за віком і комплекцією більше пасував би Еббі. Мені стало шкода малого — цей здоровань явно переважає його в усьому. Ми з Тісом якось перемогли цих товстунів-гігантів лише завдяки моїм хитрощам. Та в бою вони справді небезпечні. Цей хлопчина не має жодного шансу. Ех.

— Чудово! — задоволено всміхнувся куточками губ Тренер, в очах полискував якийсь хижий відблиск. — Тепер кожен з вас наново оберіть собі пару! — і він раптом дзвінко ляснув у долоні, що я аж здригнулася.

Натовп заворушився, мов розбурханий мурашник, і буквально за кілька хвилин усі знову розбилися на пари. Тепер високі стояли з низькими, кремезні — з худорлявими, старші — з молодшими. Тіс і Ред зникли з мого поля зору, зате я помітила Патріка поруч із Кейлом. Блондин, зустрівшись зі мною поглядом, криво посміхнувся й зухвало підморгнув. Я театрально закотила очі, відчувши легке збентеження.

— Ну що — всі готові? Тоді — почали! — гримнув голосом Тренер Ферлес.

І почалося... Хлопці щосили дубасили один одного. Точніше — сильні, високі й досвідченіші Учні безжально гамселили слабших і молодших. Я навіть не встигала рахувати розбиті губи, зламані носи, розсічені брови. За якихось п’ять хвилин на найменших не залишилося живого місця.

Зупинила погляд на Кейлі та Патріку — обидва важко хапали повітря. У малого губа була розсічена, і тонка цівка крові стікала на підборіддя.

— Гей! Стоп! СТОП! — загримів Тренер Ферлес. — Негайно припинити це свавілля! — Хлопці миттєво застигли на своїх місцях. — Ті, хто більше не здатен продовжувати, відійдіть до стіни!

Приблизно чверть Учнів, підтримуючи одне одного, почовгали вбік. Решта, що залишилася, мовчки глипала на Тренера — втомлені, але сповнені рішучості.

— Гаразд, почнемо спочатку… — пробурмотів Дорослий, а потім уже гучніше звернувся до всіх: — Учні, ви бачили мій бій із 30-15?

Більшість хлопців кивнули, хором видихнувши коротке «так».

— То хіба в нас з нею був бездумний мордобій? — грізно запитав Ферлес. — Хіба я використав її як боксерську грушу? А вона — застосовувала заборонені прийоми? Кусалася, га, 61-56?

Він вколов суворим поглядом когось із тих Учнів, хто стояв біля стіни. Я побачила, як невеличкий хлопчина з роз'юшеним носом і, либонь, зламаною рукою похитав головою.

— Певна річ, що ні! — знов озвався Тренер. — Бо існує мистецтво ведення бою, а саме тактика! І зверніть увагу: спочатку ми з 30-15 обережно «промацали» слабкі сторони одне одного, а вже потім…

Він раптом замовк і задумливо подивився на мене. Побачивши, як в його сірих очах спалахнув вогник азарту, і я напружилася. Він щось замислив.

За мить він гучно ляснув у долоні й урочисто виголосив:

— Починаємо все спочатку! — А тоді, зустрівшись зі мною поглядом, тихо запитав: — 30-15, ти не проти знову продемонструвати своє мистецтво?

Звісно, я впевнено кивнула, відчуваючи, як усі погляди в залі знову вп’ялися в мене. Адреналін шугнув тілом, а кожен м'яз напружився в очікуванні.

— Ти сама обереш суперника, чи…?

Я здивовано втупилась у Ферлеса, і лише за мить до мене почало доходити, що він має на увазі: цього разу я маю битися з кимось із хлопців. Спершу, звісно, хотілося прошипіти йому щось на кшталт «Нізащо. Відмахайтеся. До побачення!» Проте, глибоко вдихнувши й стараючись не втрачати самовладання, я голосно промовила:

— Нехай викличеться доброволець!

І враз в залі прокотився хвилястий гул — здивування, шепіт, напруга. Тренер Ферлес задоволено кивнув і, обвівши поглядом юрбу хлопців, запитав:

— Є охочі?

— Можна я? — пролунав несподівано бадьорий голос із гущі хлопців.

Я чекала, що першим викличеться Тіс... Можливо, Ред. Навіть подумала про близнюків 20-27 або 20-38 — вони точно не проти реваншу. Проте що це буде... КЕЙЛ... Такого я не очікувала.

Блондин вийшов уперед. Тренер Ферлес окинув його оцінювальним поглядом згори донизу.

— Номер?

— 91-80! — відповів Кейл та, кинувши на мене хитрий погляд і скривив вуста в зухвалій посмішці. Я була, м'яко кажучи, приголомшена.

— Ви знайомі? — звернувся до мене Дорослий.

— Трохи, — відказала я, не зводячи з Кейла очей. Намагалася прожарити його очима, та він лише криво посміхався мені у відповідь.

— То ти не проти з ним попрактикуватися? — насторожено уточнив Ферлес, прискіпливо вивчаючи мене.

— Чому б і ні? Думаю, це буде цікавий досвід, — відповіла я з упевненістю, а потім сама подарувала Кейлу зухвалу усмішку.

— Чудово. Тоді — вперед! — Тренер відступив убік.

Ми з Кейлом зайняли позиції. Проте ніхто з нас не поспішав починати… Якщо чесно, я не могла зрозуміти, навіщо він зголосився битися зі мною? Хотів, щоб я при всіх дала йому прочухана? Сумнівно. Хотів принизити мене? Хотілося вірити, що ні... що він не настільки дріб'язковий. Може, справді прагнув випробувати себе з гідним суперником, навіть якщо це — я? Але це теж якось не в’язалося з образом Кейла. Навіщо ж тоді? Мені все це геть не подобалося. Я не хотіла битися з ним. Але зараз — дороги назад не було.

Я уважно оглянула його, оцінюючи.

Він вищий за мене майже на голову — до обличчя не дотягнуся, доведеться працювати по корпусу. Якщо згадати, як він рухався в Лазареті, коли приходив до мене, то можна зробити висновок: він спритний і швидкий. Доведеться попітніти, щоб зачепити його.

Я скористалася миттю несподіванки й різко замахнулася. Проте Кейл спритно відхилився назад, і мій удар пройшов повз. Я знову атакувала, але цього разу він ухилився вбік... Я продовжувала завзято завдавати ударів, та блондин, мов тінь, швидко й вправно вислизав з-під кожного. Його рухи були настільки плавними та точними, що здавалося, ніби він танцює. Мені було не зрозуміло, чому він не атакує? Він спокійно й впевнено лише спостерігав за моїми марними спробами.

Дідько! Я повинна знайти спосіб здолати його. Не можу дозволити собі програти! Це буде принизливо.

Я змінила тактику: різко присіла й спробувала підсікати його ногою. Та Кейл, мов пружина, злетів угору, перевернувся в повітрі й приземлився на ноги, ще й встигнувши кинути мені свою фірмову криву посмішку. Вона мене розлютила — він грався зі мною, як кіт із мишею... і весь час був ніби на крок попереду. Коротше, я на мить втратила концентрацію — і цього вистачило. Блондин, скориставшись моїм же прийомом, підсік мене. Я впала, а він, не гаючи часу, стрибнув зверху й притиснув мої руки до підлоги. Я заціпеніла, а на його обличчі засяяла самовдоволена, переможна усмішка.

Трясця.

— Бачиш, Ріко, ти ще не все знаєш, — зухвало промовив він, дивлячись мені прямо в очі. — Суперника можна перемогти не лише силою — виснажити, відвернути його увагу, або ж... — самовдоволено-провокативний посміх промайнув на його обличчі.

Кейлові слова чула лише я, адже він говорив напрочуд тихо, проте саме вони привели мене до тями. Раптом усвідомивши, що лежу затиснута між ним і холодною підлогою, і це положення було, м’яко кажучи, незручним і принизливим. Тож я почала пручатися, однак за будь-якої спроби звільнитися, Кейл притискав мене ще сильніше до підлоги.

На якусь мить я завмерла, силкуючись заспокоїтися й зосередитися. Глибоко вдихнула носом — і мене огорнув його запах. Це була дивовижна суміш: трохи поту, приємний парфум із нотками свіжості, і ще щось невловимо спокусливе... Дивний холодок пробіг спиною, змушуючи здригнутися. Проте там, де його тіло торкалося мого, я відчула тепло, мов від багаття серед нічної прохолоди.

Я вдихнула ще раз, тепер ротом, збираючись із думками. Погляд зупинився на обличчі блондина.

— Здаєшся? — запитав він, важко дихаючи, з тією ж зухвалою ноткою.

— Ти що — забув? Я ніколи не здаюся! — гордовито відказала я.

Кейл дивився на мене з неприхованим інтересом, у очах грали яскраві вогники. І тоді я повільно розтулила рот й облизала нижню губу. Так, це було не надто чесно з мого боку, але…

Очі блондина спалахнули ще яскравіше. Він на мить відволікся, ковзнувши поглядом на мої вуста. Його хватка трохи послабшала. Втім, мені цього було замало... Тому лише одними губами я прошепотіла: «Поцілуй мене».

— Що?! — здивовано вирвалося в нього, він нахилився ближче. — Повтори, — додав, самовдоволено посміхаючись.

Моя брова гордовито звелася:

— Я не повторюю двічі.

Тоді вуста Кейла скривились у зухвалій посмішці, і він нахилив голову ще ближче. Саме цього я й чекала! Миттю зібравшись, я щосили бацнула головою в його ніс. Почулося характерне хрускотіння — і з носа Кейла ринула кров. Він одразу відпустив мої руки, затискаючи обличчя. Я вмить зіпхнула його з себе, перекинула на підлогу та сіла зверху... Проте урочистої перемоги не відчула — все обличчя Кейла було залите кров'ю. Трясця... Я розбила йому нещодавно зламаний ніс...

— Пробач... — схвильовано видихнула, відчуваючи, як сором болісно стискає груди. — Я зовсім забула…

Кейл не встиг відповісти — Тренер Ферлес, мов буревій, підлетів до нас і грубо відтягнув мене від нього.

— Ось вам і доказ! Жінки — надзвичайно підступні створіння, — пробурмотів він, радше собі під ніс, ніж нам із Кейлом.

Стілл прожогом кинулася до Кейла, допомагаючи йому підвестися.

— Я відведу його до Лазарету! — швидко проказала вона тремтячим од хвилювання голосом, торкаючись плеча блондина.

Тренер Ферлес кивнув, і ми з Кейлом встигли перезирнутися... Я беззвучно промовила: «Вибач», проте не побачила в його очах ані образи, ані роздратування... Він лише весело підморгнув мені й пішов зі Стілл до виходу.

Щойно вони зникли з поля зору, Тренер Ферлес звернувся до Учнів, голосно проказавши:

— Отже, 30-15 та 91-80 щойно продемонстрували вам нестандартні методи нейтралізації супротивника! І одна з найефективніших тактик — це відвернення уваги! — він оббіг юрбу уважним поглядом. — Засвоїли? — Не чекаючи відповіді, докинув: — Маєте п’ять хвилин, щоб це обміркувати, а потім…

Та договорити він не встиг, адже до зали стрімко увірвався високий Наглядач і урочисто оголосив:

— Тренере Ферлесе, вас терміново викликає Начальниця Колонії Оверсі!

Тренер неквапливо провів по залі важким, похмурим поглядом, а тоді, хрипким від емоцій голосом, вигукнув:

— На цьому тренування завершено! Ввечері хочу бачити вас натхненними й... трохи підлатаними, — кинув короткий погляд на тих, хто сидів під стіною, з понурими обличчями й побитими тілами. Після цього він різко розвернувся, підбадьорливо підморгнув мені й швидкою ходою попрямував до виходу разом із Наглядачем.

Я провела їх поглядом до дверей, а потім знову обернулася до натовпу. У залі застигла неймовірна тиша — жодного руху, лише сотні насторожених очей, що втупилися в мене. Злякатися чи розгубитися було б недоречно, тож я зиркнула на них спідлоба й суворим тоном гаркнула:

— Ви що — не чули, що сказав Тренер Ферлес? Тренування завершено! Нумо додому!

Натовп ураз заворушився, і вже за кілька хвилин зал спорожнів, і лише троє хлопців залишилися стояти переді мною — Тіс, Ред і Патрік.

Я тяжко зітхнула.

Трясця! Як там кажуть, з дощу та й під ринву? Відчуваю, ця розмова буде ще тим випробуванням.