Раді Вас бачити!

Десь о сьомій вечора мені повідомили, що до мене знову відвідувачі. Я вже подумки посварила й похвалила дівчат за таку пильну увагу, але відвідувачами виявилися Кейл і Пат. Оце було вельми несподівано.

Побачивши мене в халаті, Кейл завмер у прорізі дверей і широко всміхнувся.

— 30-15, зізнаюся, я зафанатів, — у очах засяяли веселі іскорки.

— Чому ще це? — щоб якось приховати своє збентеження, я всміхнулася, наслідуючи його, поки вони з Патріком заходили всередину. Якщо чесно, у глибині душі мені було дуже приємно, що вони обидва тут. Я вже навіть не стала питати, чому хлопцям дозволили залишитися зі мною в палаті наодинці. З цими новенькими все було не за правилами.

Поки Пат захопливо роздивлявся палату навсібіч, Кейл присвиснув та, підморгнувши мені, відказав:

— Бо думав, що крутішого за той комбінезон, що був на тобі позавчора, не побачу нічого. Проте цей халат... Він просто бестовий [1]!

Спочатку я відчула явний протест у собі, щодо підморгувань і дивних натяків блондина. Та швидко зібралась, бо не хотіла знову здатися дикункою, й іронічно запитала:

— 91-80, я не зрозумію, ти знущаєшся чи залицяєшся? — зухвало вигнула брову, схрестивши руки на грудях.

— А ти знаєш, що то таке? — жваво кинув Кейл мені у відповідь і вщипливо посміхнувся. — Думав, що вам ТАКЕ ще не викладали. Чув, нібито практика з залицяння на останньому курсі.

Мені захотілося його вдарити, проте я вмовила себе, що це буде необачно, тож лише нахмурилася, силкуючись тримати рівноваги. Потім чемно запропонувала хлопцям присісти на диванчику. Патрік одразу погодився й мовчки присів на краєчок канапи, а зухвалий блондин рушив до ліжка, пильно вдивляючись у екран моїх життєвих показників.

Я трохи розгубилася, проте вигукнула йому у спину:

— То ти вважаєш нас дикунками?

— Кого це «вас»? — не обертаючись, запитав Кейл. Цієї миті він вже дістався ліжка, і почав смикати якісь важелі на ньому.

— «Нас» — дівчат Колонії, — буркнула я, насторожено спостерігаючи за його діями.

Наступна фраза блондина ввела мене в ступор:

— Тебе — так, інших — ні.

— Міг би збрехати, — нарешті озвався Пат, який весь час мовчки спостерігав за нами.

— Кому? Їй? Не сміши мої пантофлі! — Кейл зиркнув на малого через плече. — Я їй збрешу, а вона мене блискавично на лопатки покладе!

Ти ба! Чудової ж він про мене думки...

Од його зухвалості я отетеріла — стояла та мовчки кліпала очима.

— Звідки такі божевільні думки? — Патрік трохи посунувся на диванчику.

Я помітила, що обидва хлопці вдягнені в повсякденний одяг Колонії, а отже, прийшовши до мене, вони прогулювали свій час, відведений на домашні завдання. Гм, як цікаво.

— Мені хлопці розповідали, — відказав Кейл, продовжуючи роздивлятися ліжко. — Бачив 20-27 та 20-38? — він поспіхом глипнув на Пата, той розгублено кивнув. — Так от вона, — блондин раптом махнув рукою в мій бік, — поклала їх обох лише правицею на лопатки. Та ще через це вони до Карцеру потрапили.

Кейл присів навпочіпки й зазирнув під ліжко, а Патрік з побожністю глипнув на мене. Його очі світилися маніакальним захопленням.

Звісно, мені це підлестило. Проте я похмуро оголосила:

— Не треба ось так на мене дивитися! По-перше, я була не сама, — мимохіть загнула палець на правиці. — А по-друге, — загнула другий, — після цього я теж потрапила до Карцеру.

— От бачиш, вона навіть не заперечує! — в’їдливо пирхнув Кейл і несподівано ляснув у долоні, що в мене аж у вухах задзвеніло.

Якусь мить він пропалював мене сардонічним поглядом, а тоді продовжив копирсатися під ліжком. Мене почала дратувати його поведінка.

— Послухай, веселуне! — гнівно просичала я крізь зуби. — Я в Лазареті, ти прийшов мене провідати, і при цьому навіщось дражниш мене... Ти що, перевіряєш мою витримку? — я все ще силкувалась стримати роздратування, хоча мені це вже давалася складно.

Кейл підвівся й озирнувся. Хоча його вираз обличчя був невинний, проте очі блищали хитрістю:

— Чи я тебе дражню? Тебе, най постраждалу зі всіх?

Я не встигла навіть кліпнути очима, як блондин стрімко опинився біля мене, прожогом цьомкнув у щоку й видихнув:

— Сорян [2], більше не буду.

Од його нахабства я зовсім розгубилася й поки приходила до тями, він уже відстрибнув од мене до стіни й напівлежачи влаштувався на підлозі між ліжком та дверима до вбиральні.

— Цур тобі! На похиле дерево і кози не скачуть! — вигукнув Кейл голосом сповненим жартівливості. Він притиснув коліна до грудей, міцно обхопивши їх руками.

‌Це було останньою краплею для мене... Я глибоко вдихнула, видихнула, дала собі кисню, подивилась на екрани, які цієї миті показували захід сонця над океаном. А затим ми з Патріком ззирнулись поглядами. Вуста малого сіпнулися, і після секундної павзи ми разом вибухнули веселим сміхом.

— От як у нього виходить не роздратувати мене? — гиготіла я, відчуваючи, як сміх звільняє мене від напруги.

— Бо я харизматичний! — підморгнув Кейл, зухвало посміхаючись і умощуючись на підлозі зручніше.

— Аж занадто! — сміявся Патрік. — Такий харизматичний, що навіть мене часом лякаєш.

— У кожного свої вади, — знизав плечима блондин. — Хоча, ви ж знаєте, я їх не маю, — вельми впевнено зауважив він.

— Безперечно, друже! А ще ти — найскромніший із нас! — реготів малий, і це викликало нову хвилю загального сміху.

Коли ми трохи заспокоїлися, Патрік запропонував:

— Може ви нарешті присядете, і нормально поговоримо? Не набридло тобі стовбичити, — він звів очі на мене, —  а тобі валятися на холодній підлозі? — ковзнув очима до Кейла. — Бо поводитеся наче малі діти.

Я кивнула погоджуючись, бо порівняння з малими дітьми мені не сподобалось. А от Кейл, на диво, різко хитнув головою та принишк. Тоді я іронічно гмикнула, рушивши до Пата. Малий посунувся, і я, плавно опустилась на краєчок диванчика. Розправивши халат на колінах, обережно запитала:

— А де Ред?

Пат, злегка зітхнувши, відповів:

— Він хотів прийти, проте не зміг, — і відразу поспіхом додав: — З ним усе гаразд, якщо що.

Після цього вони з Кейлом перезирнулися. Цей обмін поглядами здався мені трохи дивним, проте я промовчала, вирішивши вести мовчазне спостереження за ними.

Ні сіло ні впало блондин втупився в мене хитрим поглядом, а на його губах з'явилася загадкова усмішка.

— Що? — запитала я, не розуміючи, чому він так витріщається на мене.

Кейл заграв бровами.

Я насупилась.

— Що це знову за натяки?

Патрік відповів за Кейла, трохи прояснивши ситуацію:

— Ми знаємо, що вчора Ред потайки приходив до тебе. Вам Лікар зустрітися допоміг.

— Пате! — блондин буравив його поглядом, але малий залишався спокійним.

— Що? Вона має право знати, — голосно завважив Пат, переводячи погляд на мене. — Ред звик усіх оберігати... А ти сподобалася йому... Тож брат хоче допомогти тобі, — останні слова він казав не дуже впевнено.

— Допомогти? — насторожилась я. — Мені? З якого це доброго дива? — голос зрадницькі здригнувся.

— Гей! Бро, ти вже до холери зайвого наговорив! — не витримав Кейл та, схопившись з підлоги, рішучою ходою наблизився до нас.

Всередині все похололо, і я нахмурилась, дивлячись на нього знизу догори.

— 30-15, охолонь! Та я не збираюся більше тебе цілувати, — серйозним тоном виказав він, але відразу зухвало скривив кутик рота й додав: — Авжеж, лише якщо сама попросиш.

Знову руки засвербіли дати йому в ніс, проте я стрималася, вмовляючи себе подумки, що за допомогою рук це не вирішити. Треба переграти блондина його ж методами. Або краще просто ігнорувати.

— То чому Ред не прийшов сьогодні? — поцікавилася я в Патріка, силкуючись змінити тему та відірвати увагу від Кейла.

Та Пат не встиг відповісти, адже блондин, нахабно вмостившись між нами на диванчику, грудним голосом запитав у мене:

— 30-15, а це був твій перший поцілунок... у щічку?

Я не відповіла, лише закрила та відкрила очі, мовчки порахувала до трьох, а затим перевела погляд на малого, чекаючи його відповіді.

Пат спершу скосився на друга, потім злегка зітхнув і сухо відповів:

 — Він мав інші справи.

Мені було важко зосередитися, бо я відчувала, як нога Кейла торкається моєї шкіри. До того ж він дуже привабливо пах. Здається, цей запах асоціювався в мене зі свободою. Саме так мав би пахнути океан.

— А Ред впевнений, що Лікар Джонсон нічого не розповість Начальниці Колонії Оверсі про нашу зустріч? — озвалася я, відчуваючи, як серце починає гупати у грудях.

Кейл, з лукавою посмішкою, промуркотів мені на вухо:

— Знаєш, думаю, справжній поцілунок тобі б більше сподобався.

Відчула його дихання на моїй шиї, і відразу на шкірі повставали сироти. Проте я знов удала, що не чую його, стараючись зосередитися на відповіді Пата, хоча всередині все кипіло від емоцій.

Малий, ніби теж ігноруючи Кейлове белькотіння, відказав:

— Думаю, що без оплати ваша з Редом зустріч не відбулася б.

— Тобто? — це трохи ошелешило мене, і тому я несамовито затарахкотіла: — Ти натякаєш, що Ред заплатив Лікарю? А чим він заплатив? Грошима? Чи чимось іншим?

Те, що в давні часи людство використовувало паперові прямокутники та металеві пласкі кружечки, що називалися грошима, нам розповідали на заняттях з історії. Ці предмети слугували засобом обміну, за який можна було придбати товари або послуги. Люди носили їх у гаманцях, обмінювали на ринках і зберігали у сейфах. Згодом, людство вирішило спростити собі життя, і тоді придумали банки — установи, що дозволяли безпечно зберігати гроші та здійснювати якісь фінансові операції без необхідності фізичного обміну цих папірців. Віртуальні гроші, що існували лише в цифровому вигляді, дозволяли здійснювати миттєві транзакції на будь-які відстані. Це було зручно, але також принесло нові проблеми...

 І хоча грошей у Колонії ніколи не було, я все одно здогадувалася про їхнє існування, бо навряд чи людство повністю відмовилося б од них, у якому виді гроші б не існували. А ще з деяких книжок я знаю, що інколи можна заплатити не тільки грошима... І навіть не корисними чи коштовними речами, як ми це робимо в Колонії. А інформацією. Чи послугою.

Пат кілька секунд мовчки дивився на мене, і я відчувала збентеження десь на денці його зіниць. Затим він опустив очі й почав нігтем відшкрябувати плямку на світлій оббивці диванчика.

Чому ці новенькі весь час щось приховують? Чому не хочуть казати правду? Як змусити їх розповісти мені все?

Розуміючи, що знову натрапила на глухий кут у своїх питаннях, тепер вже з Патом, я обурено вигукнула:

— Не розумію, навіщо Реду взагалі було це робити?

— Для того, що й мені, — раптом відказав Кейл занадто серйозним тоном.

— Тобто? — озирнулася через плече до блондина

— Невже не розумієш? — він вайлувато відхилився на стінку диванчика. — Я прийшов до тебе, адже вважаю офігенною [3], — його губи сіпнулись, та він не посміхнувся. — Ред тієї ж думки про тебе. Бо складно не помітити, що ти хоробра, жвава, весела, — він почав загинати пальці, перераховуючи, — симпатична... — заграв бровами. — Так, звісно, трохи пришелепкувата й дика, — блондин зміряв мене поглядом, у його очах зоріли хитринки. — Проте мені завжди подобалися такі... — він рвучко наблизився до мене та спробував обійняти. А я ніби ошпарена окропом схопилася з канапи та обдарувала Кейла нищівним поглядом.

Хай йому грець! Невже він думає, що це справді спрацює?

— Та годі тобі! — глузливо проказав він. — І це після всього, що в нас було? — Він театрально зітхнув, явно підсміхаючись із мене, а далі, ще більш загострюючи ситуацію, промурчав: — Після такого шикарного цілунку в щоку, що навіть боги заздрять?

Не знаю, якої реакції чекав блондин, проте я вся зіщулилась і насупилась, мені було вже дуже важко стримувати себе, бо всередині все вирувало від обурення.

— Кейле, охолонь! Ти вже геть набридаєш! — обсмикнув його Патрік і, поглянувши на мене, спокійним тоном промовив: — Ріко, не звертай на нього уваги. Він не вміє чемно поводитись з дівчатами. Вважає, що нахабство — друге щастя.

Кейл пихнув:

— Ні, ви тільки послухайте, мене критикує людина, що ледь доросла до мого... пупа, — він якось неоднозначно махнув рукою нижче за пояс, а затим так раптово звів на мене очі, що я аж сіпнулася, а моє серце прискорено закалатало. Либонь, я зашарілась.

А далі Кейл іронічно зронив:

— Гей! 30-15, припини так відверто розглядати мене! Безперечно, я найчарівніший, і ти майже визнала це, проте... — раптом він замовк, дивно поглянувши на мене, та спитав: — Ти добре почуваєшся?

Цієї миті я відчула, що мені справді зле. Все навколо почало двоїтися, дихати стало важко, у вухах задзвеніло, а по спині скотилася цівка поту. Я похитнулась, схопившись за спинку стільця, що стояв поряд, а затим, опустивши очі додолу, пробубоніла:

— Здається, я втомилася. Даруйте, але не могли б ви...

Кейл і Патріком одночасно підхопилися та, обережно підтримуючи мене обабіч, всадили на диванчик. Пат запропонував води, і я лише кивнула. Поки він ходив до тумбочки, де стояла склянка з водою, блондин присунув стілець ближче до мене й сів. Пильно дивлячись на мене, він раптом примружився й мовив:

— 30-15, я вже зрозумів, що ти повсякчас з'їжджаєш із теми. Проте якщо хочеш, щоб ми забралися звідси, то так і кажи, мовляв, ідіть вже геть, бо набридли! А не влаштовуй тут театральної вистави щось на кшталт мертвого лебедя?

Кейл говорив уїдливо, та в його голосі я відчула тривогу. Звісно, він ховав за жартами своє хвилювання, бо не міг проявити його на загал. Либонь, вважав це слабкістю. Але я добре розуміла його, бо сама час од часу приховувала справжні емоції.

Патрік приніс води, і я зробила два великі, жадібні ковтки, наче не пила цілу вічність. Мені покращало — нудити перестало, у вухах більше не дзвеніло. Я з полегшенням видихнула.

— Покликати когось із Дорослих? — турботливо запитав малий.

— Не треба, — відмовилась я, хитнувши головою. — Мені вже краще. Мабуть, це сталося, бо у цій пластиковій коробці не вистачає свіжого повітря, — додала більш зухвалим тоном. Затим ковзнула швидким поглядом до Кейла, що сидів нахилившись уперед, ‌спираючись ліктями в стегна, й уважно спостерігав за мною.

Не буду заперечувати, що мене він подобався. Не так, як Ред, проте... Я відчувала, що під усією цією бравадою, під його маскою нахабного блондина-красеня, ховається цікава, щира людина, і мені дуже хотілося б з нею познайомитися.

Я першою простягла йому руку.

— Дякую, що прийшов, Кейле. Мені дуже приємно.

Блондин рвучко сіпнувся від мене назад, блакитні очі розширилися від здивування.

— Бро, ти теж це бачиш? Чи у мене марення?

Патрік лише мовчки пустив очі під лоба, а я щиро всміхнулась, відчуваючи тепло всередині. Тоді Кейл, знову привертаючи мою увагу, нарешті потиснув мою руку й тепло всміхнувся. В його очах мерехтіли лукавинки.

— Ти змінюєшся, Ріко, — раптом рівним голосом вимовив він.

— Ти теж, — усміхнулася я у відповідь, відчуваючи, як між нами встановлюється новий зв'язок.

Я підвелася й простягла руку малому:

 — Тобі я теж дякую, що зайшов, Пате. Це багато значить для мене.

Малий променисто всміхнувся, обережно потиснувши мою руку.

— Гей! А мені таких слів ти не казала… — Кейл теж підвівся зі стільця, кумедно накопилюючи губи.

Патрік штовхнув його плечем та іронічно зронив:

— Досить до неї залицятися!

— А ти що — ревнуєш? — глузливо кинув Кейл, зиркнувши на малого.

— До кого? До тебе? — Пат скосився у відповідь і зухвало писнув.

Блондин насторожився:

— Не зрозумів, а це що ще означає?

— А ось що! — малий дав йому запотиличник і сміючись побіг до дверей. — Це тобі за минулий раз! — вигукнув він, рвучко відчиняючи двері та рушаючи до коридору.

Кейл стрімголов кинувся за ним.

Я засміялася й швидкою ходою рушила зачиняти двері. Їхні кроки луною відбивалися в коридорі. Я не втрималась та визирнула назовні.

Хлопці вже були майже біля виходу — одночасно озирнувшись, вони хором вигукнули:

— Бувай, Ріко!

Усміхаючись, я причинила двері й обернулася. Погляд упав на екрани, що показували прекрасне зоряне небо над квітучим полем. Раптом промайнула думка, що це був дуже дивний, але й вельми приємний день.

Вже лягаючи спати, я подумала про те, що Тіс так і не з'явився.

Всі новенькі відвідали мене, а мій давній друг...

Я лише тяжко зітхнула, відчуваючи легкий смуток і розчарування.

____________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] бестовий  (від англ. best  — найкращий) — найкращий, найвидатніший або крутий. Цей термін часто використовується для опису чогось або когось, що викликає захоплення та позитивні емоції.

[2] сорян (від англ. sorry — перепрошую, вибач) —  використовується як неформальне вибачення в невимушеній атмосфері.

[3] офігенний — означає щось приголомшливе, неймовірно круте, дуже якісне або приємне. Або те, що викликає захоплення чи насолоду.