Раді Вас бачити!

Наступний день, неділя, тягнувся повільно й нудно, мов тягучий мед, що стікає з ложки. Схоже, сонце забуло про своє призначення, і його промені ледь пробивалися крізь густий смог, створюючи відчуття нескінченної сірості. До мене ніхто більше не приходив, і я насправді почала відчувати себе ізольованою від світу.

У другій половині дня Старша Медсестра, з суворим виразом обличчя, повідомила, що я цілком здорова, тож мене готують до виписки. Це означало, що вечеряти я вже мала з усіма, і ця думка викликала в мені змішані почуття. З одного боку, я раділа поверненню до нормального життя, але з іншого — відчувала тривогу, бо мене не залишало передчуття, що ніщо вже не буде так, як раніше. І це було не тільки через Тіса.

Чергова медсестра принесла мої випрані особисті речі, проте оскільки я прибула в Лазарет в піжамі, то мені дозволили поки залишити лікарняний халат.

О сьомій вечора мене нарешті відпустили, і я попрямувала прямісінько до Житлових приміщень. Надворі було спекотно й душно. Поки дісталася «домівки», то вся спітніла, ніби пробігла марафон. Відчувала, як цівки поту стікають по спині, а одяг липне до тіла. Б-р-р.

Опинившись усередині будівлі, я з задоволенням вдихнула прохолодне повітря, яке було наче ковток свіжості після задушливої спеки, хоч і з легким запахом дезінфекційних засобів, що залишався після прибирання.

На верхньому поверсі Житлових приміщень панувала мертвотна тиша, яку порушували лише відлуння моїх кроків. Робочий день ще не скінчився, тому наша «домівка» була майже порожньою. Я зустріла лише двох Охоронців, що стояли неподалік од помешкання Головної по поверхах Стілл та трьох Учнів, що прибирали на сходах між поверхами.

Я безперешкодно дісталася нижнього поверху. В нашій кімнаті було пусто, бо дівчата ще не повернулися з роботи. Діставши з шафи повсякденний одяг і рушник, я рушила до Душової, мріючи про душ, який освіжить мене та змиє втому й спеку цього довгого дня.

***

Роздягальня в нашій Душовій була досить скромна й функціональна, без зайвих прикрас, загалом, як і всі приміщення Колонії. Блідий сірий колір стін надавав приміщенню холодного, практично стерильного вигляду. А старий, зношений кахель на підлозі був місцями потрісканий і скрипів під ногами.

Уздовж двох паралельних стін розмістилися темно-сірі шафи для одягу, високі й вузькі, з численними подряпинами та вм'ятинами, що свідчили про їхню довгу службу. Посередині приміщення стояли дерев'яні лавки, що вже давно втратили свій первісний вигляд — грубо оброблені, з численними тріщинами й відколами, проте все ще міцні. Освітлення тут було тьмяним, з кількома старими лампами, що висіли під стелею. Їхнє блакитне світло, холодне та різке, створювало дивні довгі тіні на стінах і підлозі.

Далі було приміщення, де уздовж однієї стіни розташовувалися кілька умивальників з невеликими дзеркалами, обрамленими металевими рамами. Вода з кранів текла завжди дуже різко, створюючи гучний шум. На поличках біля умивальників стояли лише найнеобхідніші засоби для догляду, без будь-яких ароматів чи розкоші. Уздовж іншої стіни розташовувалися кабінки з унітазами, кожна з яких була простою й функціональною, звісно, теж без зайвих зручностей.

Душові кабіни були розташовані в окремій зоні, кожна з них мала прості пластикові двері для забезпечення мінімальної приватності. Тепла вода у нас була не завжди, і часто зранку доводилося митися під холодними струменями, що пробирали до кісток. Уцьому ж приміщенні на одній зі стін висіли кілька гачків для рушників. Вони були розташовані на різній висоті, що створювало своєрідне відчуття хаосу.

Вентиляційна система в Душовій працювала з перебоями, тому тут часто повітря було важким і затхлим, з легким запахом вологи й дезінфекційних засобів.

Утім, попри все це, мені було приємно опинитися в рідних стінах, до того ж на самоті, нікуди не поспішати та нормально помитися. А ще мені дуже пощастило — теплої води було вдосталь! Вона обіймала тіло, змиваючи весь тягар останніх днів. Я відчувала, як напруга мало-помалу звільняє м'язи, розум очищується від тривог і повертається внутрішня сила. Рана на лобі майже загоїлася, але коліна ще трохи щипало, проте це не хвилювало мене. Відчуття свободи та чистоти — ось що було головне!

Тепер я розумію, що Бетті мала на увазі, коли казала, що знімає стрес водою.

Я посміхнулася, вимикаючи воду.

Загорнувшись у рушник, я ввійшла до роздягальні, аж раптом здригнулася, бо посеред приміщення стояв хлопець… Це був Тіс!

— Ти з глузду з'їхав? — вигукнула я, відчуваючи, як серце нажахано тенькнуло, а затим пустилося галопом. — Якщо тебе побачать тут, то...

— Не хвилюйся! — тихо пробасив він рішучим голосом, перебиваючи мене. — Я сьогодні працюю на нижніх поверхах, слідкую за порядком, — він кивнув підборіддям на свій однострій.

Я зміряла друга похмурим поглядом. Він був одягнений у бежеву куртку з довгими рукавами та штани з безліччю кишень; пісочного кольору високі черевики з міцної шкіри й синтетичних матеріалів, що забезпечували захист від гарячого піску та гострих каменів; легкі, але міцні шкіряні рукавички з обрізаними пальцями та широкий пояс, на якому були прикріплені вода, ніж, кийок та рація для зв’язку з іншими Охоронцями.

Десь у засіках мозку промайнула думка, що однострій Охоронця Тісу дуже пасує. Проте  силкуючись приховати збентеження, я зухвалим тоном виказала:

— Під Охоронця косиш?

— А ти під хвору? — його зарозумілий тон вдарив мене, наче холодний вітер. Однак не хотілося зараз з'ясовувати з ним стосунки, і те, що на мені був лише один рушник — звісно, було цьому причиною. Тому я лише сухо спитала: — Навіщо ти прийшов, Тісе?

— Хочу поговорити.

— Поговорити?! Зараз? Тут? — розгублено обвела правицею роздягальню, тримаючи лівицею рушник, щоб той не впав.

— А більше не було де. Так, щоб наодинці... — видихнув він, його попередня рішучість у голосі вже кудись здиміла.

Я важко зітхнула, розуміючи, що швидко здихатися друга не вдасться.

— Чому ти не прийшов до Лазарету відвідати мене? — запитала я, пильно дивлячись йому в очі. Відчула, що в глибині мого серця прокидається образа. — Я була взагалі-то хвора! Раніше ти завше приходив. Знаходив спосіб... час...

— Раніше ти не завдавала сама собі шкоди! — різко прогарчав він.

Я завмерла, збентежена його словами, що пронизали мене, наче гострий ніж.

Він знає!

‌Тіс витримав ефектну павзу, пропалюючи мене чорними очима, а затим з металевою ноткою в голосі промовив:

— Не думай, що я не здогадався. Я дуже добре тебе знаю, Ріко. Проте раніше ти б ніколи не зробила такого для стороннього... Для мене, для Ебби — так. Але не для чужого...

— Чужої, — поправила я, відчуваючи, як од хвилювання в животі все перевертається.

— Ну, чи чужої, — погодився він, граючи жовнами. А потім швидко опустив очі на підлогу, ніби побачив там щось вкрай важливе. — Не бійся! Я нікому не скажу... Обіцяю, — додав тихо й замовк.

Я не зводила з друга очей, силкуючись зрозуміти його наміри.

— Можеш відповісти на одне запитання, Ріко? — він звів на мене чорні, як ніч, очі. — Чому ти допомагаєш цим новеньким? — вимовив це так, ніби вклав в голос усе роздратування, яке в ньому накипіло.

Кілька секунд я мовчки глипала на нього, розмірковуючи, що відповісти, куди спрямувати розмову. Я завжди вважала, що добре знаю свого друга, проте останнім часом між нами були постійні непорозуміння. Треба з’ясувати: чому?

Відчувши, що більше не витримую його моторошний погляд, від якого на моєму тілі виступали сироти, я неквапливо мовила:

— Я відповім на твоє запитання, якщо потім ти чесно відповіси на моє. Домовились?

Тіс одразу ж кивнув, навіть на секунду не замислившись. Тоді я, глибоко зітхнувши, впевнено проказала:

— Я допомагаю цим новеньким, бо вони дуже цікаві. Так, вони чужі та зовсім інші, не такі, як ми. Однак вони бачили щось, окрім Колонії. Вони бачили світ!

— Світ, якого більше немає! — роздратовано гаркнув Тіс.

— Це неважливо! — вигукнула я не менш роздратовано йому в обличчя. — Вони бачили те, що там, за Стіною, на власні очі! І пам'ятають це, розумієш?

Друг розгублено дивився на мене.

— Але ми теж можемо... — невпевнено почав він.

Проте я перебила його, не давши розвинути свою думку:

— Ми? А чи можемо? Згадай, чим це закінчилося... — я правицею показала собі на спину, відчуваючи, як біль минулого знову пронизує мене.

— Я пам'ятаю, — тихо відказав Тіс і опустив голову. Його голос стишився, став ледь чутним: — Я був тоді присутній... Тричі.

— О, либонь, не повіриш, та я теж там була. Тричі! І це було щось «незабутнє»! — уїдливо просичала я, криво посміхнувшись. Однак у цій посмішці було більше гіркоти, ніж веселощів.

— Мені шкода, що «міс Піґґі» так вчинила з тобою... — його слова були сповнені співчуття, проте я відчула, як вони лише підсилюють мою образу.

— Це вже не важливо! — відповіла різкіше, ніж хотіла. Напруга в повітрі між нами посилилася.

Тіс справді знав мене дуже добре, і розумів, коли я не хотіла згадувати щось неприємне, тож не став більше колупати цю тему й повернувся до питань:

— То ти допомагаєш цим новеньким, бо хочеш дізнатися, що там, за Стіною? — він махнув рукою у незрозумілому напрямку. — Це дивно та зовсім не схоже на тебе, Ріко, — схрестив руки на грудях і спохмурнів.

— Ну та що? Та мені по цимбалах, дивно це чи ні! Я відповіла чесно на твоє запитання. Тепер м'ячик на твоєму боці! —  Я пропалювала Тіса очима, відчуваючи, як мої слова проникають у його свідомість. Вже через мить він погоджуючись кивнув, а я рішуче запитала: — Чому ти не сказав, що закохався в мене?

Либонь, Тіс взагалі не чекав на таке питання, бо він розгублено відступив на пару кроків назад і... опустився на лаву. Я втупилася в нього пильним поглядом, чекаючи на відповідь та докладаючи зусиль, щоб упокорити роздратування, що накопичилось у мені й вирувало дотепер.

— Ти щось як бовкнеш часом… — нарешті видихнув мій друг та, не підводячи очей, спитав: — З якого це доброго дива такі дурнуваті думки в твоїй голові? — голос був тихим, проте дуже напруженим.

Я іронічно всміхнулася:

— Неправильно відповідати питанням на питання, друже. Ти пообіцяв, плани не змінилися.

— Це безглузде питання! Ось так, знічев'я… — вицідив він крізь зуби, кидаючи на мене швидкий позирк.

— Трясця! Та яке вже є! — уїдливо зронила я. — Вибирати ти не маєш права. Тому не гайнуй часу! — я була непохитною. Хотілося розібратися з цим тут та зараз.

Тіс нервово дихав і спеціально уникав мого погляду, блукаючи очима по підлозі, буцімто намагався знайти вихід з пастки.

— Тісе, скажи... — тихо почала я, силкуючись заспокоїти його.

Але він раптом рвучко схопився і, підлетівши до мене надто близько, прокричав у обличчя:

— Що сказати?! Як я намагався день у день убити це почуття? Хотів знищити його..? Винищити? Як намагався уникати тебе? Намагався грубити, навіть ненавидіти? Але все було марно! Розумієш? — в його очах палала лють. — А потім з'явилися вони... Він... і ти... — Тіс затнувся та на якусь мить закрив очі. Коли він відкрив їх, то я побачила в безодні його темного погляду невимовний біль.

У мене забило подих, у шлунку замлоїло. Я навіть не уявляла, як йому весь цей час було важко.

— Я думав, що зможу побороти себе... Проте це виявилось дуже важко... Неможливо... — провадив він далі впалим голосом, опустивши очі, наче не витримуючи мого погляду. — Мені за кілька днів вісімнадцять, і я отримаю статус «Майже Дорослий»... А що це означає? — Тіс наче розмірковував уголос. — Що мені відкриються нові можливості, нові знання, нові... — він осікся.

Я мовчки слухала тремтячий голос свого друга, відчуваючи, як його слова проникають у серце, змушуючи його стугоніти чимдуж.

— А ти... — Тіс нервово проковтнув та, перетнувшись нарешті зі мною очима, сказав вже більш спокійним тоном: — Ти ще зовсім дитина, Ріко. Тобі це все чуже... Ти живеш якимись примарами... Весь час намагаєшся передбачити майбутнє... — він на секунду завмер, і я знову відчула його біль, —  ...в якому мене немає, — голос здригнувся. Затим Тіс тяжко зітхнув та продовжив: — Ба більше: ти ніколи навіть не уявляла мене в ньому. Ти завжди була впевнена, що колись наші шляхи розійдуться, — він знов проковтнув. — Тебе постійно лякали близькі стосунки, я це розумію... Розумію, чому. Бо ти боялася того болю, який буде після... — він раптом замовк.

У тиші роздягальні було чути лише Тісове важке дихання, а я прибита його промовою лише кліпала очима. В голові панував хаос, і все навколо почало здаватися хистким і непевним.

— Але ти ніколи не думала, — раптом знову озвався він, майже пошепки, — про ту радість та те щастя, які можливі тут і зараз… Зі мною. — Коли Тіс знову замовк, його очі блищали від стримуваних сліз.

Чесно кажучи, вся ця промова була геть неочікуваною для мене. Всередині нуртувала дивовижна суміш почуттів, і я не могла визначити, яке з них лежить у основі всього.

Мій найкращий друг закоханий у мене! Як давно? Чому навіть новоприбулий Ред одразу збагнув це, на відміну від мене? Невже я справді така наївна? Чому не здогадалася сама? Чому не зрозуміла це раніше?

Думки вихором проносилися в голові, і я відчула, як серце стискається від болю й жалю.

— Чому ти мовчиш, Ріко? — злякано спитав Тіс, зазираючи мені в очі.

— Я... я... думаю, — ледь вичавила з себе.

— Про що? — його очі мерехтіли тривожною насторогою.

— Про все… що ти щойно сказав, — видихнула, відчуваючи, як язик пересохнув, наче старий потрісканий камінь. — Я навіть не здогадувалася, що все так... серйозно, — голос зрадницькі здригнувся.

— Звідки ж ти..? — Запала невеличка павза, і неквапом, наче чорна рідина, що розтікається по склу, в погляді Тіса проявилося усвідомлення. — Це твій новий знайомий такий, як п'ять копійок в купі? — раптом вигукнув він голосом сповненим гніву.

— До чого тут Ред? — роздратовано белькнула я.

— Його звати Ред? — Тіс підняв брову. — Думав, у Колонії всі мають номери, — уїдливо просичав він.

— Ні, уяви собі, вони все ще пам'ятають свої імена! — таким саме тоном відповіла я.

— Атож, Ріко! А ти раптом не поцікавилася, чому ці новоприбулі пам'ятають все, на відміну від інших Учнів?

Я гадки не мала, що йому відповісти. Проте Тіс мав рацію, у всіх інших Учнів пам'ять про минуле ніколи не зберігалася. А ці новенькі мали забагато привілеїв… Гм.

Аж раптом я зосередилася на тому, що Тіс стоїть до мене доволі близько. Помітила, як його зіниці розширилися, вловила жар його тіла, запах, до болю знайомий і рідний, до якого звикла, який знала... Проте саме зараз я зрозуміла, що цей сильний солодкуватий запах — це чоловічий запах. А я ніколи не сприймала Тіса як чоловіка... Ніколи до цієї миті.

Тіс помітив, як я витріщаюсь на нього, й несподівано посунувся ще ближче.

— Ні, не підходь! — заверещала я, рвучко виставляючи руку вперед та відступаючи на кілька кроків.

— Чому? — його голос був якийсь незвичний — тихий, глибокий, ніби заспокійливий, однак моє серце схарапуджено забилося. — Ти боїшся мене? Це ж я, Ріко, — він плавно підніс свою правицю та тикнув собі в груди. — Я! — Він дивився мені прямо в очі, мов хижак на свою здобич, і повільно наближався. — Ми завжди були разом... Ти ж пам'ятаєш... Завжди! І ми можемо... — підійшов зовсім близько, майже впритул. 

Я наче загіпнозована дивилась у чорні бездонні очі свого друга. В їхніх глибинах були приховані безліч таємниць та невисловлених бажань… Я знову відчула його сильний солодкуватий запах. А тоді Тіс дуже повільно й обережно поклав руки на мої голі плечі, і я не скинула їх... Я звикала до цього відчуття. Від пальців Тіса йшло тепло, яке розходилося по всьому моєму тілу... А він, обпікаючи мене поглядом, несміливо став пересувати руки спочатку вниз, до ліктів, потім  — мені за спину. І коли він майже обійняв мене...

— Що це ви тут робите?!

То була Бетті. Вона стояла в прорізі дверей, роззявивши рота, з рушником на шиї. Ми з Тісом відскочили одне від одного, наче нас вдарило струмом.

Я не знайшлася нічого кращого, як спитати:

— А ти що тут робиш?

— Очманіти можна! Яке ж цікаве питання! — задерикувато вигукнула білявка. — Може, я тут, бо це загальна жіноча душова, і я прийшла сюди, щоб помитися після тяжкого робочого дня?.. Проте я й гадки не мала, що тут вже… зайнято! — вона ущипливо посміхнулася, а затим ковзнула по Тісу зарозумілим поглядом, наче оцінюючи. — Це Жіноче крило, красунчику! Помічнику Охоронця тут перебувати не можна, чи ти не знав?

Тіс нічого не відповів, і тоді новенька, простромивши мене зухвалим поглядом, додала:

— Бачу, що в тебе теж «серце з перцем»! Часу не гаєш... — і, примруживши очі, вона знову ковзнула поглядом до мого друга.

— Тісе, тобі вже час! — вимовила я, не відводячи очей з Бетті. Намагалася зберегти спокій і не вибухнути. Тіс не рушив з місця. Тоді я, простромивши його суворим поглядом, вже більш наполегливо вирікла: — Зараз прийдуть інші дівчата, і вони не будуть такими милі, як Бетті. То як?

Він погоджено кивнув, проте його обличчя було напруженим.

— Ця розмова ще не закінчена, — мовив наостанок і, побіжно глянувши на мою сусідку по кімнаті, прожогом вийшов у коридор.

— Вау, Ріко! А ти — крута! — обличчя Бетті розпливлося у хитрій широкій посмішці. — З хлопцем... ось так... посеред дня... ще й у жіночій душовій!

— Бетті, будь ласка, нікому не розповідай про це, — заблагала я, розгублено глипаючи на неї. — Якщо чесно, я й сама не зовсім зрозуміла, що зараз було… — зізналася, відчуваючи, як щоки палають од збентеження.

Білявка мовчки кивнула й знову хитро посміхнулася. Я поморщилась, мені було дуже дивно й не комфортно. Стан шоку ще не минув. Я глибоко вдихнула, силкуючись осмислити все, що сталося за останні кілька хвилин.

Бетті весь цей час уважно спостерігала за мною, а тоді м'яким тоном мовила:

— Красуне, та не хвилюйся ти так. Ти просто дорослішаєш. У тобі прокидаються бажання.