Раді Вас бачити!

Ступивши назовні, я відчула, як сухе, колюче повітря обпікає горло, миттєво висушивши рот. Здавалося, що з кожним вдихом легені охоплювало полум’я. Недарма Дорослі весь час нам зауважували, що невдовзі після сніданку в Колонії починалося справжнє пекло. Проте я майже не звертала на це «пекло» уваги, бо, простуючи по нагрітому бетону до Головної будівлі Адміністрації, де був розташований кабінет Начальниці Колонії, я сушила собі голову зовсім іншим...

Чому «міс Піґґі» викликала мене до себе? Причин могло бути безліч. Можливо, це через Реда, з яким я останнім часом проводила багато часу. Або ж вона дізналася про мої таємні нічні відвідини Бібліотеки. Можливо, її обурило те, що я ночувала в Чоловічому крилі. Або моє перебування на Тренуванні у хлопців... А може, це взагалі через щось, про що я навіть не здогадуюся. Адже «міс Піґґі» мала звичку приписувати мені чужі гріхи. Навіть коли я не була причетна до подій у Колонії, вона все одно вважала мене головним антагоністом, який спровокував те, що сталося.

За останні дні стільки всього сталося, що навіть для мене це було занадто. Що вже казати про педантичну Начальницю Колонії Оверсі, підозри якої завше були такими ж непохитними, як і стіни Колонії, що оточували нас.

Я важко зітхнула, розуміючи, що нічого приємного в кабінеті «міс Піґґі» на мене не чекає… І, либонь, Карцер — це точно вже не найгірший варіант.

***

Величезність і монументальність Головної будівлі Адміністрації вражали кожного, хто наближався до неї. Вона височіла серед інших споруд, наче темний моноліт, що виріс прямо з землі. На заняттях з історії Дорослі розповідали нам, що ця споруда була побудована задовго до катастрофи з кількасот великих гранітних блоків, які не піддалися руйнівній силі часу, вітру чи спеки.

Фронтова частина будівлі вражала своїми масивними чорними сходами, що вели до вузьких високих дверей. Над дверима здіймалися дві великі прямокутні башти без вікон, де, за чутками, ховала свої таємниці «міс Піґґі». Обабіч споруди тягнулися ряди вузьких вікон, що простягалися вгору до самого даху, створюючи враження, що будівля тягнеться до небес.

Штовхнувши масивні вхідні двері, я ступила всередину й опинилася у величезній залі, де панувала тиша й відчувалася надзвичайна могутність.

Невеличкий прохідний пункт з Охоронцями зустрів мене мовчазно. Турнікет повільно відчинився, дозволяючи пройти мені, і я, не порушуючи тиші, рушила вглиб приміщення.

Монументальність та краса цієї зали заворожували. Височенні колони, що підтримували стелю, нагадували гігантів з іншого світу, перед якими кожен почувався крихітною мурашкою. Складні блакитні світильники, що мерехтіли під стелею, та чорно-білий геометричний орнамент, що розстилався під ногами, надавали приміщенню тривожно-містичності урочистості. Проте найбільше притягували погляд чорні сход з масивними поручнями в кінці зали. Я ніколи не підіймалася ними, проте в уяві вони вели до місця, де таємниці стають реальністю, а реальність — тінню.

З глибоким зітханням, що відлунило по залі, я, ніби зачарована, обвела поглядом цю монументальну велич. Сила цього місця відчувалася в кожному камінні, в кожній тіні, що ховалася в куточках... Очі зупинилися на ледь помітних дверях ліворуч. Я швидкою ходою рушила до них, намагаючись не створювати зайвого шуму.

За дверима починалися звичайні сходи з металевими поручнями.

Що ж… Назад дороги немає.

Я глибоко вдихнула, торкнулася холодного металу — і ступила вперед. У невідомість.

***

Піднявшись на третій поверх, я відчула, як пульс прискорився. Коридор здавався вузьким і нескінченним, стіни ніби стискали простір, викликаючи відчуття тривоги. Кожен крок, що відлунював глухою луною, віддавався десь у скронях, посилюючи напругу.

Я зупинилася перед великими темно-сірими дверима, затамувавши подих... Руки ледь відчули холод металу, коли я постукала. Глухий, проте вагомий відлунок пронісся коридором, змусивши серце завмерти на мить. Відчуття було таке, наче я стою на порозі чистилища, де вирішиться моя доля.

Коли раптом двері відчинилися, я ледь не втратила здатність говорити... Переді мною стояв Тренер Ферлес, його насуплені брови та насторожені очі випромінювали непроникну вагу.

Моє здивування швидко перетворилося на тривогу, всередині все стислося в тугий вузол, а серце закалатало ще сильніше. Я почувалася так, ніби ступаю на тонкий лід, який може тріснути будь-якої миті.

Тренер Ферлес мовчки відступив убік, дозволяючи мені пройти. Я ступила за поріг — і в ту ж мить серце тьохнуло від несподіванки...

Кабінет «міс Піґґі» був заповнений вщерть. Окрім самої Начальниці Колонії, там зібралися: Стілл — головна по поверхах, Тренерка Ізі — головна тренерка дівчат, Вчителька Селл — наша вчителька з природничих наук, обидва тренери зі зброї — Спарк (для хлопців) і Шот (для дівчат), дві Наглядачки та троє Охоронців.

Попри кількість присутніх, у приміщенні панувала така напружена тиша, що, здавалося, її можна було розрізати ножем. Усі Дорослі стояли в мовчазному очікуванні, а «міс Піґґі» сиділа за своїм столом — владна й непорушно, з поглядом, який випромінював відкриту зневагу. Далебі, атмосфера була дуже напруженою й гнітючою, наче перед піщаною бурею.

Ми з «міс Піґґі» перетнулися поглядами, і по моїй спині пробіг холодок... Саме цієї миті я зрозуміла, що розмова, що зараз станеться, змінить моє життя. Назавжди.

***

У кабінеті Начальниці Колонії Оверсі я завжди почувалася незручно... Відчуття було таке, наче я потрапила до світу строгого мінімалізму, холодної функціональності й безкомпромісності. Звісно, надзвичайна охайність і монохромність відрізняли цей кабінет від будь-якого іншого приміщення Колонії та, безперечно, були ідеальним прикладом дисципліни й порядку. Проте охайність і мінімалізм, що були характерними для «міс Піґґі», особисто мені здавалися надмірними, ніби вони приховували якийсь глибший відхил від норми.

Перше, що привернуло мою увагу — світло-сірі ручки на великому чорному столі. Вони лежали з неймовірною точністю, на однаковій відстані одна від одної, утворюючи ідеальну пряму лінію. Це було візуальне втілення самої сутності цієї жахливої жінки — бездоганне впорядкування, що межувало з одержимістю. Ці ручки нагадали мені ідеальні лави Учнів на Стройовому Плацу... Збіг? Навряд чи!

Потім я перевела очі на темно-сірий стелаж, що височив за спиною «міс Піґґі», з чорними теками, вирівняними з міліметровою точністю. Далі погляд ковзнув на темно-сіру підлогу, яка була такою ж непривітною, як і все інше в цьому кабінеті. А затим я звернула увагу на довгі прямокутні лампи, що були розташовані по периметру світло-сірої стелі. Їхнє блакитне світло надавало голим сірим стінам холодного, відворотного відтінку, і це лише підсилювало моє відчуття огиди.

Великий чорний стіл, стелаж та шкіряне крісло, на якому сиділа «міс Піґґі», були єдиними меблями у приміщенні. Відсутність лавок чи стільців для відвідувачів чітко вказувала на те, що господарка не цінує комфорт інших. Вона лише підкреслювала свою владу та контроль, змушуючи їх стояти. Крім того, відсутність будь-яких аксесуарів на кшталт килима, картин чи статуеток, які могли б додати хоча б трохи затишку, свідчила про те, що «міс Піґґі» цінує лише суворість і ефективність.

У мене промайнула думка, що цей кабінет, як і його власниця, нагадують бездушну машину, створену для виконання завдань, без жодного місця для людських емоцій чи тепла.

Аж раптом зі зціпеніння мене вивів бадьорий голос Тренера Ферлеса:

— Проходь, проходь, 30-15, не соромся.

Дорослий легким штовханцем спонукав мене рухатися вперед, бо я, немов кам'яна статуя, замерла в прорізі дверей.

— Не бійся, нічого поганого з тобою тут не зроблять, — зауважив він, упевнено й заспокійливо. А тоді, нахилившись до мого вуха, пошепки додав: — Впевнений, що ти їм не дозволиш.

Ці слова, сказані з легкою усмішкою, змусили мене трохи розслабитися, і я ледве стримала себе, щоб не всміхнутися у відповідь.

— 30-15, — почувся сиплий голос «міс Піґґі», який був схожий на шурхіт старого паперу, що розривається, і від нього моєю шкірою пробігли неприємні мурашки. — Ти знаєш, з якого приводу тебе викликали на загальні збори? — занадто спокійно запитала вона, проте в її маленьких очах, що майже губились на її величезному обличчі, мерехтіли холодні, недобрі вогники.

— Ні! — голосно відповіла я.

— Ні й...? — скривилася «міс Піґґі». Здалося, що вона тужиться.

— Ні, Начальнице Колонії Оверсі! — чіткіше та гучніше вимовила я.

Саме вона декілька років тому придумала ці безглузді звертання до всіх Дорослих. Ця педантична жінка змушувала всіх Учнів Колонії нескінченно повторювати різноманітні звання: «Начальниця Колонії», «Вчителька», «Тренер», «Наглядач» тощо… Для того, щоб ми, Учні, знали своє місце й щоб підкреслити нашу безособовість, бо на відміну від Дорослих, до всіх дітей треба було звертатися або по номеру, або просто «Учень», не зважаючи на стать.

Ну, ви ж розумієте, щоб примусити мене дотримуватися цих правил, спершу «міс Піґґі» кілька разів відправляла мене до Карцеру. А коли це не подіяло, вона почала катувати Тіса і Еббу... Звісно, я поступилася їй, утім, це не було знаком моєї слабкості чи втоми від її тиранії... Ні. Я пішла на компроміс, вирішивши, що ці звертання до Дорослих — не більше ніж слова, і якщо вони полегшать життя моїм друзям, то чому б ні? Адже вона б ще довго знущалась з них, намагаючись зламати мене. Тож я обрала інший шлях — шлях, де мої друзі не стали б заручниками її ігор. І хоч я прийняла ці нововведення, проте мій дух залишився неприборканим.

— Навіть не здогадуєшся? — «міс Піґґі» пропалювала мене своїми маленькими хижими очима.

— Ні, Начальнице Колонії Оверсі, — знову відказала я, силкуючись зберегти нейтральний вираз обличчя.

— Добре... тоді слухай, — почала вона, не відводячи від мене погляду, наче силкувалася пропалити мені мозок. — Останнім часом у нашій Колонії сталося багато нестандартних подій, — її голос залишався спокійним, однак кожне слово звучало так, ніби важило тонну. — Про деякі ти, можливо, чула, а в деяких, можливо, навіть брала участь.

Її тон був неприємним, вона смакувала кожне слово, роблячи павзи, щоб підкреслити ті, що мали викликати в мені страх чи провину. Проте я залишалася незворушною, бо її провокації давно не діяли на мене.

— А про деякі ти точно не знаєш, — провадила «міс Піґґі», — можливо, навіть не здогадуєшся, — вона кисло всміхнулася, і мене мало не знудило від цього осміха. Раптом вона перевела погляд на Головну по поверхах: — Ви їй повідомите чи я?

У мене всередині все похололо. Невже Стілл зрадила мене? От і вір після цього Дорослим...

Я пропалювала гнівним поглядом однооку жінку. Вона, кинувши на мене короткий неоднозначний погляд, улесливо відповіла «міс Піґґі»:

— Як Вам буде завгодно, Начальнице Колонії Оверсі.

— Добре, тоді я. А Ви доповните те, що, можливо, я впущу, — ліниво проказала Оверсі.

Стілл мовчки кивнула, а тоді вся увага знову зосередилася на мені. Я затамувала подих, стараючись не кліпати, аби не показати слабкість.

— Отже, почнемо з твоєї раптової хвороби! — різко проказала «міс Піґґі», проте жоден м'яз на моєму обличчі не ворухнувся. Вона неквапливо поклала руки перед собою на стіл і продовжила: — Медики провели низку аналізів і з'ясували, що ти цілком здорова. Немає жодних ознак того, що викликало твоє нездужання кілька днів тому. Спершу я вважала, що це була твоя чергова витівка...

Доросла замовкла, скануючи мене пильним поглядом. Вона явно вишукувала на моєму обличчі хоч якісь ознаки невпевненості чи сумління, проте я знову була непохитною й беземоційною. Тоді, після короткої павзи, вона продовжила:

— Проте Лікар Джонсон запевнив мене, що у твоєму віці та з такими... е... навантаженнями... це цілком... — деякий час вона шукала потрібне слово, обводячи поглядом кабінет, — ...цілком нормально, — нарешті вичавила з себе й глипнула на Вчительку Селл, азійку років сорока зі шрамом від опіку на лівій щоці.

Вчителька мовчки кивнула, підтверджуючи її слова.

— Добре, тоді слідуємо далі, — натягнуто всміхнулася «міс Піґґі», знову втупивши в мене свої хижацькі очі. — Недавно в Колонії з'явилося декілька нових Учнів. І, мабуть, ти помітила, що вони трохи відрізняються від інших.

Я насторожилася, адже не розуміла, до чого все це... А вона вела далі:

— Ми з моїми колегами помітили, що за короткий час перебування цих підлітків у Колонії, ти потоваришувала з ними. А 91-81 навіть замешкала разом із тобою.

Вона знову дуже уважно вдивлялась у моє обличчя, проте тепер з якоюсь зневажливою огидою. А вже за мить її вуста скривилися в найжахливішій посмішці у світі. Мене занудило, проте я мусила зібрати всю свою волю, щоб приховати зневаження та відразу... Я швидко ковтнула, силкуючись придушити це відчуття, а тоді кивнула, показуючи, що розумію про, що вона каже.

— Також ми помітили, що поки ти допомагала цим новим Учням, то почала змінюватися сама. На краще, — вона кинула шпаркий погляд на Стілл, яка задоволено кивнула їй у відповідь.

Що-о-о-о?! Отакої! Вона справді це сказала, чи я марю?

— А сьогодні, — здушено казала далі «міс Піґґі», — Тренер Ферлес і Головна по поверхах Стілл повідомили мені, що зранку відбулося вельми незвичне Тренування у хлопців...

Я мимоволі зиркнула на Тренера Ферлес, який підморгнув мені.

Ох, хто, як не я, добре знає, що іноді навіть найменший жест може стати промінчиком світла в темряві? Тренер Ферлес, хоч і був мені малознайомим, проте зараз у цій царині зла його підморгування для мене було знаком розуміння й підтримки. Можливо, цей Дорослий не міг вплинути на хід подій, проте зараз він був моїм союзником, і це дало мені сили й підбадьорювало.

Наступні слова Начальниці Колонії змусили мене здригнутися.

— Тебе хвалили... — мляво проказала вона, ніби не вірячи в те, що каже це. — Я ніколи не чула, щоб тебе хвалили, 30-15... Проте сьогодні... — вона затнулась. Уявляю, як їй тяжко далися ці слова, бо навіть у мене вони викликали змішані почуття. З одного боку, я відчула несподівану радість і гордість за себе, а з іншого — напругу й тривогу, адже поки не знала, як це вплине на моє становище в Колонії.

Коли раптом на допомогу «міс Піґґі» прийшла Стілл, яка жваво оголосила:

— Сьогодні 30-15 показала себе чудово. Вона допомогла Тренеру Ферлес вести заняття. Була швидка, тактовна, наполеглива, врівноважена. Виявила витримку та характер. А найцікавіше те, що хлопці захоплювалися нею, слухали її, ставилися до неї з повагою...

Коли раптом Оверсі перебила її:

— Так, так. Кожен із нас уже все це зрозумів... — слова прозвучали різко й холодно, ніби вона хотіла зупинити потік позитивних відгуків на мою адресу.

Я вирішила, що «міс Піґґі» нестерпно слухати, як мене хвалять, до того ж вдруге за сьогодні. Відчувалось, як її неприязнь до мене посилюється й напруга в кімнаті зростає... Проте саме зараз я зрозуміла, що підтримка з боку Стілл і Тренера Ферлес була важлива для мене. Це допомогло мені зберегти спокій і не наробити дурниць.

— Отже, про все те, що було щойно згадано, ти, звісно, знаєш, — голос «міс Піґґі» пожвавішав, я відчувала в ньому якусь інтригу. Це здалося поганим знаком. У шлунку замлоїло, і я нервово проковтнула.

— Проте ти не знаєш, що... — почала вона, однак зупинилася, і ця несподівана павза змусила моє серце тенькнути. — Тобі надається унікальна можливість! — вона підняла руку з указівним пальцем догори. — Тож ти зобов'язана виправдати довіру керівництва Колонії! — Ці слова, що вона кинула, як виклик, насправді відчувалися як вирок...

Думки закрутилися, намагаючись зрозуміти, що саме вона має на увазі. Водночас я відчула страх і невпевненість, але також рішучість довести свою здатність. Я розуміла, що цей момент може змінити все. Взагалі все.

Я стояла там, затамувавши подих. У повітрі, наче тонка павутина, витала загадка, а кожен жест для мене зараз мав своє приховане значення... Мої очі шукали відповіді: Тренер Ферлес підморгнув, мовляв, все під контролем, а Стілл ледь помітно всміхнулася, мовби запевняючи, що незабаром все стане на свої місця.

— Ви з напарником щоранку, — сипло почала «міс Піґґі», — й щовечора допомагатимете Тренеру Ферлес та Тренерці Ізі проводити Тренування Учнів. Відсьогодні дівчата та хлопці тренуються разом! — урочисто оголосила вона, стукаючи кулаком по столу. — Це рішення було прийняте Радою Колонії та відтепер набуло чинності. Випробувальний термін два тижні. Якщо за два тижні ти добре проявиш себе, тобі буде дозволено переселитися на вищий поверх, буде надана можливість збільшити свій рівень на роботі та... — вона замовкла на мить, роблячи глибокий вдих, поки я приголомшено дивилася на неї.

Що відбувається? З якого це доброго дива мені дістається стільки переваг?

— ...Ти отримаєш статус «Майже Дорослий» не через одинадцять місяців, а вже за п’ять!

— Що?! — вирвалося в мене.

Я оціпеніла, витріщившись на неї. Відчула, як обличчя знебарвлюється, а холодний піт виступає на чолі. А вона сиділа переді мною, непорушна, з маленькими хижими очима, що випромінювали загрозу, від якої серце заходилося в тривожному ритмі. Я не могла відвести погляду, ноги приросли до підлоги, а думки зупинилися, мов заморожені. Ця мить тягнулася нескінченно, ніби зіткнення з власним жахом.

Якого біса відбувається? Це якась нісенітниця! П'ять місяців? Навіщо це мені? А головне — навіщо це їй?

Думки почали прориватися крізь шок, залишаючи по собі гіркий осад, але водночас повертаючи мене до тями.

Я зібралася з силами й тихо перепитала:

— П'ять місяців, Начальнице Колонії Оверсі?

— Саме так. Це — вияв найвищої довіри, — твердо відповіла вона, без жодної емоції. А я вже було подумала, що це жарт. — А коли отримаєш статус «Майже Дорослий», — додала вона, — перед тобою відкриються нові можливості.

«Міс Піґґі» повільно провела поглядом по всіх присутніх, і ті, мов за командою, синхронно кивнули в підтвердження її слів, додаючи дивної ваги моєму туманному майбутньому.

Я відчула, як страх починає паралізувати зсередини, і, щоби не здригнутися, напружилася й стисла кулаки.

— Головна по поверхах Стілл, маєте щось додати? — запитала вона з очевидною неохотою.

— Ні, Начальнице Колонії Оверсі, додати мені нічого. Проте, можливо, у 30-15 є до нас запитання? — м’яко озвалася Стілл.

Усі погляди в кабінеті — кожен без винятку — звернулися до мене. Серце пропустило удар, і на мить здалося, що час зупинився... Однак, зібравши в собі всю сміливість, я все ж озвалася:

— Хто... Хто мій напарник?

Тоді «Міс Піґґі» задоволено пирхнула, а Стілл, усміхнувшись мені майже по-дружньому, відповіла:

— Йому нещодавно зробили пропозицію, і він одразу погодився. Останнім часом хлопець показав себе з найкращого боку. До того ж зовсім скоро він отримає статус «Майже Дорослий»…

Серце пішло в п'яти.

— Хто це?..

— 21-11! — це пролунало з її вуст, як удар грому в безхмарному небі.

— Тіс?.. — лише розгублено прошепотіла я.

Світ навколо раптом почав плисти, кімната закрутилася, реальність змішалася зі спогадами, і все стало розмитим, ніби я дивилася крізь товщу води.

Він знав. Увесь цей час Тіс усе знав — і мовчав. Приховував правду, брехав мені просто в очі. Сьогодні на Тренуванні він уже був у курсі нової програми, знав, що стане її частиною… і що я теж. Він розумів, що мене перевіряють. Либонь, він навіть знав, що за п'ять місяців я отримаю новий статус... І, цілком імовірно, саме він запропонував мою кандидатуру. Зручно, правда? Не треба чекати одинадцять місяців, щоб реалізувати свої божевільні мрії...

Я кипіла. Ненавиджу Тіса. До біса всіх хлопців!

— 30-15, ти вільна! Ходи на заняття! — хрипкий, владний голос «міс Піґґі» розрізав повітря, витягуючи мене з вирію думок і емоцій.

Мій мовчазний кивок був єдиною відповіддю. Маска спокою на обличчі приховувала бурю, що вирувала всередині.

Я повільно рушила до дверей, намагаючись не зустрічатися з поглядами Дорослих — здавалося, вони могли прочитати мене наскрізь, розгледіти все, що я так старанно ховала. Цей короткий шлях давався мені дуже важко... наче я пробиралася крізь густий туман, де кожен крок вимагав неймовірного зусилля.

— Не забувай: тобі довірено багато. Не підведи, — сиплий голос «міс Піґґі» різко вирвався з-за моєї спини, наче тріск сухої гілки під ногами.

Я здригнулася. Зупинилася. Її слова впилися в мене, ніби гострі шпильки, що залишають сліди на свідомості. Зібравши в грудях останки розсіяного духу, я повільно озирнулася й одразу зустрілася з її холодним, презирливим поглядом. Після мого невпевненого кивка, її губи розтяглись у кволій усмішці.

Щойно я вийшла в коридор і тихо прикрила за собою двері, як устигла пройти лише кілька кроків до сходів — і раптом ноги підкосилися. Я опустилася до стіни, сповзла вниз, притискаючись до холодної поверхні, шукаючи в ній опору... Сльози ринули самі собою, швидкі та гарячі, миттю заливаючи обличчя. У грудях пульсував біль, такий гострий і всеохопний, що не залишалося місця для жодної іншої думки. Якби я могла вигорлати цей біль — я б зробила це, не вагаючись ані секунди.

Тіс уже втретє за тиждень розчарував мене. Як він міг так вчинити? Я ж довіряла йому... а він просто скористався мною, як зручним інструментом для власних задумів. Усі ті розмови, усмішки, удавана підтримка — лише ретельно вибудувана вистава... Гра, у якій я повірила кожному слову... Повірила йому... А тепер бачу, ким він є насправді... І це так боляче...

Я лежала на підлозі напівтемного коридору неподалік від кабінету «міс Піґґі», задихаючись од мовчазного ридання. Якби стіни говорити, вони б засвідчили той біль, що проривався з самої глибини мене... Я була вдячна тиші навколо — і тому, що жоден із Дорослих не вийшов і не став свідком мого краху.

Минув час, перш ніж я змогла хоч трохи опанувати себе. Ні, біль нікуди не зник. Але я більше не хотіла бути його полонянкою. Я витерла сльози, зібрала докупи крихти сил і сперлася долонею на холодну стіну. Руки тремтіли, тіло противилося кожному руху, та я все ж підвелася й зробила перший крок.