Раді Вас бачити!

— До того, як потрапити в Колонію, я жив у крутезному будинку разом із Бетті та... батьками, — Кейл тяжко зітхнув. Було видно, що йому боляче згадувати про минуле. Його очі заблищали, і я раптом відчула до нього щось схоже на співчуття. — У мене була своя кімната. Я жив досить цікаве й насичене життя, — він на мить замовк, наче збирав розсипані думки докупи. — Скільки себе пам'ятаю, Ред був поруч. А бро Пат хоч і з'явився пізніше, але теж став своїм.. Ми часто зависали разом, рубалися в різні шутери [1]... Він крутий тащер [2], міг усю команду противників в соло порвати!

Дещо з того, що він говорив, я не до кінця розуміла. Але не перебивала. Страх, що будь-яке моє питання обірве цю розповідь, змушував мовчати. Тому просто слухала, вбирала кожне слово, силкуючись не пропустити жодної деталі.

— Ми з Редом і Бетті вчилися разом, — продовжив Кейл, його голос ставав м'якшим і теплішим. — У школі я був популярним, — промуркотів він, відкинувшись на спинку стільця та закинувши ногу на ногу. — Звісно, не таким топовим, як Бетті та Ред, але… тримав рівень. — Куточки його губ смикнулися. — У мене був свій гурт, — додав він уже з відвертою гордістю. — До речі, я пишу музику. Хоча радше сказати: писав. Зараз з цим складніше. — його голос стишився, і я помітила тінь суму в його погляді. — Тут ні часу, ні можливостей… та й заборонено. — Його голос трохи стих. — Проте повсякчас мелодії спалахують в моїй голові. Значить, не все втрачено.

Я здивовано дивилася на нього. Кейл… і музика? Це відкривало його з зовсім іншого боку, і я відчула щось споріднене між нами. Бо я ж теж… іноді писала вірші. Потай. Ніхто про це не знав. І саме зараз задумалася, чи не настав час поділитися з ним своїм секретом? Але знову не наважилася перервати його розповідь.

Наступні слова Кейла повернули мене з роздумів до реальності:

— Ми навіть кілька разів виступали в клубі й порвали на шмаття там всіх.

— В клубі? Порвали всіх на шмаття? — мимоволі повторила я, силкуючись уявити це місце й те, що там сталося.

Кейл, помітивши моє здивування, почесав потилицю та посміхаючись запевнив мене:

— Звучить дико, знаю, проте нічого страшного там не сталося! Це просто… коли виступ заходить. Ми грали, і всі шаленіли. Атмосфера була… — він замовк на секунду, підбираючи слово. — Неймовірна.

І в цьому слові було стільки життя, що я мимоволі повірила.

— А все це відбувалося, — пояснював далі Кейл, — у величезному приміщенні, щось на кшталт суміші Їдальні, Бібліотеки, Стройового Плацу та Тренувальної зали. Там завжди багато людей. Всі рухаються, говорять, сміються… п’ють. — Він глянув на мене. — Ти знаєш, що таке алкоголь?

Я кивнула. Колись я бачила, як два Охоронці поводилися напрочуд дивно. Потім Колонією ширилися чутки, що вони напилися якогось шмурдяку. Звісно, я зробила простий висновок, що алкоголь — це щось погане, бо перетворює людину на дурня.

— Ну, тоді уяви: місце, де дуже весело, дуже гучно та неймовірно спекотно. — його голос став жвавішим. — А також дуже яскраво від різноколірного освітлення.

— Різноколірного? — повторила я, зачарована його розповіддю. Моє уявлення про цей світ розширювалося з кожним його словом.

— Ага. Ти ж знаєш, що світло буває не тільки блакитним?

Я кивнула швидше, ніж сама очікувала.

— О, так! Я колись бачила документальний фільм про світ, що впав. Там були міста. Вночі вони світилися різними кольорами… — я затнулася. — Там, де ти жив… було так само?

Він на мить завмер.

— Так. Там, де жив я, було бомбезно. — тихо відповів. — Особливо вночі. Будівлі світилися різними кольорами... Все навколо було, наче сон. Красивий. Нереальний, — додав він з легким сумом. — Тепер все те життя, наче сон...

Я відчула, як щось усередині відгукнулося на ці слова. І щоб не загрузнути в цьому відчутті та якось підбадьорити Кейла, я вирішила змінити тему:

— Яку музику ти писав?

Він ніби миттєво ожив.

— Різну. Але найбільше люблю рок-балади, — у його очах знову спалахнув знайомий вогник. — Може, колись я зіграю тобі. Впевнений, ти будеш вражена, — він коротко, задерикувато розсміявся, і я мимоволі всміхнулася у відповідь.

Потім він якось дивно глянув на мене.

— Що? — насторожилася я.

— Я казав, що ти класна, Ріко? — усмішка залишалася грайливою, але в голосі з’явилася несподівана щирість.

— Можливо, — хитро примружилась я. — А що?

— Просто… хотів, щоб ти це знала. Тільки не бий мене знову в ніс, — він підморгнув. І мені здалося — чи ні? — що голос у нього ледь здригнувся.

— Та не збираюся я тебе бити, — тихо хихикнула, силкуючись приховати збентеження. — Поки що, — додала, жартома прижмурившись. — Бо ти теж нічого. До того ж ти заінтригував мене. Хотілося б колись почути твою музику… На чому ти граєш?

— Гітара, синтезатор. І ще я непогано співаю.

— Співаєш? — я здивовано підняла брову. — У Колонії хлопці не співають. Принаймні до «Майже Дорослого». Максимум — щось муркотять собі під ніс… — я тихо пирснула. — Але це важко назвати співом.

Здається, він сприйняв це як виклик. Хитро глянув на мене — і різко підвівся. А затим його приємний, сильний, мелодійний голос розлився по палаті:

— «Життя нас звикло кидати з пекла у вогонь.

Там, де хиткими пісками спекотний тлін —

Сорок два градуси... Тільки душу не чіпай! Охолонь!

Бо мені знову, плавлячись під сонцем, вставати з колін...»

— Неймовірно... — видихнула я, зачарована його голосом.

Спів Кейла звучав ніжно й водночас потужно, наче він намагався передати всі свої емоції через кожну ноту, а в тембрі відчувалася легка хрипота, яка додавала словам особливого шарму.

Задоволена усмішка миттю осяяла обличчя блондина:

— Знав, що тобі зайде, 30-15.

— Та невже? Чому це? — лукаво глянула на нього.

— Бо я чарівний! — констатував він. — І мій спів також.

Я не стрималася й засміялася.

— Що? Хіба ні? — примружився він.

І саме в цей момент я раптом усвідомила: поки ми говорили, щось усередині мене вщухло. Наче хтось на якийсь час вимкнув той нескінченний шум у голові. Кейл справді розвеселив мене, заспокоїв, підбадьорив так, як це вмів лише він. Своїми жартами, харизмою... та навіть співом...

— Дякую, — тихо сказала я.

Він одразу насторожився.

— За що?

— За те, що ти… такий, — я ледь усміхнулася. — За легкість. За гумор. За щирість. Ти класний, Кейле. — щиро всміхнулася я, відчуваючи полегшення від того, що промовила це вголос.

Блакитноокий красень помітно розслабився. На його губах повільно розтягнулася усмішка, коли він зловив мій погляд.

— Дівчата часто мені таке кажуть… Але почути це від тебе, 30-15… — він тихо гмикнув. — Це, мабуть, найкращий комплімент у моєму житті, — в його голосі чулися задерикувато нотки, але мені здалося, що він за жартами ховає своє збентеження.

— До речі, про дівчат... — згадала я, помічаючи, як він знову насторожився. — Тут одна медсестра питала про тебе.

— Гарна? — Кейл лукаво примружився.

— Начебто… — я на мить задумливо звела очі вгору.

— Ну, тоді повірю тобі на слово, — криво всміхнувся він. В очах уже блищав знайомий, зухвалий гумор. — Бо зі смаками на хлопців у тебе… скажімо так... усе цікаво.

Я насторожено глянула на нього.

— Це зараз був натяк? На кого? На Тіса?

— Можливо, — він ледь повів плечем. — А може, не тільки на нього.

Його усмішка стала ще більш загадковою.

«Ред?..» — майнула думка.

Щоки миттєво спалахнули. Я вп’ялася в нього поглядом, намагаючись зрозуміти: він справді щось знає чи просто кидає слова навмання, прикриваючись жартами?

Але Кейл лише примружився ще більше й солодко протягнув:

— Якщо в цьому списку немає мене — я буду дуже засмучений. А то-о-о-му… — він зухвало підморгнув.

От же ж нахаба! Ні, це вже занадто.

Десь під грудьми різко спалахнуло роздратування. Я рвучко підвелася — і світ одразу хитнувся. Перед очима попливло. Довелося вчепитися в спинку стільця, щоб не втратити рівновагу.

— Ти куди? — спантеличено вигукнув блондин і теж підвівся. — Образилася?

— Кейле, дякую ще раз… та мені вже час, — скоромовкою пробубоніла я, силкуючись зібрати думки докупи й не дати емоціям прорватися назовні.

— Образилася… — тихіше видихнув він. В очах промайнуло щось схоже на розчарування. — Сорян, я не хотів. Мене іноді заносить. Я жартую, але… — почав розгублено виправдовуватися він.

Проте я навіть не дослухала — мовчки розвернулася й рушила до виходу, відчуваючи, як усередині змішується гнів із глухим розчаруванням.

Та не встигла дійти — Кейл за два кроки обігнав мене й став поперек дороги.

— Ріко, пробач. Я справді не хотів тебе зачепити, — у його блакитних очах блиснув розпач.

Я не змогла просто відмахнутися — ні від погляду, ні від слів.

— Усе нормально. Мені… справді вже час. І я не образилась, — натягнуто всміхнулася, намагаючись утримати рівний тон.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене — уважно, майже прискіпливо.

— Не вірю, — тихо сказав зрештою. — Ти намагаєшся бути милою, але… — зітхнув. — Вибач. Я винен.

Запала напружена тиша. Ми просто дивилися одне на одного... І раптом у блакитних очах Кейла спалахнув слабкий, але дуже виразний вогник. Він ніби швидко торкнувся мене — і від цього по спині пробіг приємний холодок, а у животі стрепенулися «метелики».

Я сама не помітила, як опустила погляд на Кейлові губи. А він у ту ж мить скривився у своїй зухвалій посмішці.

— Якби я не знав тебе, Ріко, подумав би, що ти...

— Навіть не починай! — різко обірвала я й, відштовхнувши його плечем, смикнула двері. Серце шалено калатало.

Кейл спробував схопити мене за руку, але я відразу вивільнила її та люто подивилася на нього:

— Що ти хочеш, Кейле?!

— Це ти мені скажи, — його голос раптом став серйозним, без звичної гри. — Ти прийшла до мене… ніби за дружбою. Але ти сама в неї віриш?

Він ледь посміхнувся — криво, майже гірко — і сперся рукою об двері, не даючи мені просто піти.

— Трясця! Та ти нічого про мене не знаєш! Нічогісінько! — обурено кинула я йому в обличчя, відчуваючи, як емоції киплять усередині.

— Думаю, що ти й сама багато про себе не знаєш, — знову посміхнувся він.

Його слова пройняли мене до кісток. А тоді спалахнула лють. Пальці самі стиснулися в кулаки. На мить навіть промайнула думка — ще раз зламати йому ніс. Але я вчасно зупинилася. Глибоко вдихнула. Раз. Другий. І раптом із неприємною чіткістю усвідомила: він, можливо… не так уже й помиляється. Бо всередині мене справді панував хаос.

— Послухай, Кейле... Я вдячна тобі, що вислухав… Насправді… це допомогло, — пробубоніла зніяковіло. — Проте сподіваюся, що ця розмова залишиться між нами? — трохи спохмурніла, вдивляючись в його яскраві блакитні очі.

— Перша його частина — звісно! — нахабно гигикнув Кейл. І дивно… цього разу це мене не зачепило. Я вже бачила, що насправді за жартами він намагається приховати збентеження. А його зухвалість — лише маска, яку він носить, щоб захистити себе від вразливості. До того ж власний досвід підказував мені, що у розмовах із ним або треба підігравати його жартам, або ігнорувати його зауваження. Пасувати в жодному разі не можна було.

Тож я трохи розслабилася.

— Ти сьогодні був у гарній формі, — кинула ніби між іншим. — Мені сподобалися кілька твоїх трюків. Навчиш? — ковзнула поглядом на його торс.

Кейл спершу завмер, потім розгублено відповів:

— Авжеж...

Я, криво посміхнувшись, пролізла під його рукою та вийшла з палати, відчуваючи полегшення та задоволення від того, що перемогла в цьому раунді.

— Одужуй, Кейле! — кинула через плече, навіть не озираючись.

Мовчання в мене за спиною було б найкращою його відповіддю та повною моєю перемогою...

Але ж це Кейл.

— 30-15, що навіть не поцілуєш мене на прощання?

Я завмерла на кроці.

Дідько. Він усе ж таки кращий у цьому. Але пасувати не можу... Точно не зараз.

Я повільно озирнулася, посміхнулася через плече:

— Ми ж ненадовго прощаємося, 91-80. Друзів цілують, коли попереду довга розлука.

— Запам'ятаю, — задерикувато засміявся він. — На майбутнє.

Звісно. Останнє слово — завжди за ним.

Я нічого не відповіла. Лише підморгнула — і чимшвидше попрямувала коридором, забираючи з собою його пронизливі блакитні очі, сповнені цікавості... та ще чогось незрозумілого.

______________________________________________________________________________________________________

[1] Рубатися в шутери — азартно та інтенсивно грати у відеоігри-стрілялки (від англ. shooter). Вираз підкреслює високу емоційну напругу, тривалість ігрового процесу або його змагальний характер.

[2] Тащер — майстерний гравець у командних відеоіграх, який завдяки високим особистим навичкам витягує («тащить») усю команду до перемоги, навіть якщо інші учасники грають слабко. У ширшому значенні — людина, яка бере на себе основне навантаження та успішно справляється зі складним завданням.