Раді Вас бачити!

У підсобці, де ми зараз перебували, ховались непримітні сходи — вхід до розгалуженої системи тунелів, що пролягала під усією Колонією. Я знала тунель, у який ми зараз спустилися, досить добре. Я добре знала той, у який ми щойно спустилися. Він вів аж до Житлових приміщень. Цей шлях був малоприємним, зате надійним. Звісно, здоровенний, темний, сирий коридор, стіни якого були вкриті старими, потрісканими плитками, здавався нескінченним... Зате нас ніхто не міг ані побачити, ані почути.

З того, що мені відомо, ці тунелі проклали ще багато років тому — як запасний маршрут, щоб можна було швидко й непомітно пересуватися під землею. Дорослі розповідали нам, що ще за часи сивої давнини людство користувалося наземним транспортом. Згодом його стало так багато, що пересування перетворилося на суцільну муку, а часом рух взагалі зупинявся. Тоді й почали будувати підземні шляхи — справжні артерії міст, які дозволяли дістатися куди треба швидко й без зайвих пригод.

Зараз більшість із них у занепаді, деякі — зовсім завалені. Проте саме цей тунель я знала, як свої п'ять пальців. Могла б пройти його навпомацки, навіть із заплющеними очима. Хоча, щоб не ризикувати, я завжди тримала тут кілька прихованих ліхтариків. Два із них ми з Редом щойно й увімкнули.

Звісно, атмосфера тут була трохи гнітюча, особливо для тих, хто потрапив сюди вперше. Пил і павутиння вкривали стіни, а в повітрі відчувався запах вологи та старості. До того ж кожен наш крок відлунював у тиші, створюючи відчуття, ніби ми були єдиними живими істотами в усьому світі.

Світло ліхтариків час від часу вихоплювало з темряви уривки минулого: облуплені вказівники, іржаві труби, що тягнулися вздовж стін, залишки дверей, які колись вели до давно покинутих кімнат.

Ми з Редом чалапали мовчки, кожен занурений у власні думки. Проте відчуття того, що він поруч, надавало мені наснаги й впевненості. А ще я дуже хотіла вірите в те, що цей дивакуватий хлопець збереже мою маленьку таємницю.

— Цим шляхом що — ніхто не користується, крім тебе? — нарешті порушуючи тишу, спитав новенький, направляючи промінь ліхтарика на купу сміття, каміння та пилу на підлозі.

— Так. Либонь, вже ніхто не пам'ятає про нього, — відказала я, висвітлюючи шлях перед собою.

— А куди саме ми дістанемося прямуючи ним? — це пролунало з цікавістю й легким занепокоєнням.

— Ну-у-у... — загадково всміхнулася я. — На заборонену для тебе територію.

— У жіночу душову? — на обличчі Реда спалахнув хитрий посміх.

Я зміряла новенького косим поглядом і розсунула вуста у гримасі. Посмішка Реда миттю зав'яла, а голос став серйозним:

— Перепрошую, невдалий жарт. Розумієш, у Місті не було таких правил, як тут, — пояснив він обережно. — Ми вільно ходили, де хотіли, усюди.

— Всюди? Себто? — я глипнула з невеликим острахом на нього.

— Трясця! Та це ж не буквально, проте... — він посміхнувся краєчком рота. — Просто у Місті все було... доступнішим.

— О, я це вже зрозуміла! — їдко вигукнула я.

— Ні, ти не про те подумала, — виправдовувався Ред. — Я мав на увазі, що потиснути руку — це нормально. Обійняти по-дружньому теж. Але ж ніхто на людях не цілувався чи... — він трохи сповільнив ходу.

— Чи? — кинула через плече короткий погляд на нього.

— Неважливо, — безбарвно відказав він, хитаючи головою.

Це що ще за реакція?

Я рвучко повернулася до Реда, відчуваючи, як тиша навколо погустішала, мовби повітря стало важчим. Продовж якоїсь миті ми з ним мовчки дивились одне на одного. Оксамитовий погляд зорів теплом... і дивне відчуття спокою накрило мене своїми обіймами.

Після цієї невеличкої, дивної павзи, ми продовжили шлях, минаючи ріг за рогом, один довгий тунель за іншим. Кожен поворот відкривав нові, ще більш занедбані ділянки тунелю. Стіни, вкриті тріщинами та павутинням, здавалися живими, мовби спостерігали за кожним нашим кроком.

Коли раптом я спитала:

— Реде, а ти хотів би повернутися до Міста? — слова дуже гучно відлунились по тунелю, розбиваючи тишу на тисячі уламків. Чомусь я вирішила, що зараз він довіриться мені. — До речі, яке воно? Дуже велике?

Він косо глянув на мене, очі звузилися, мов у хижака, що відчув небезпеку:

— Звідки ні сіло ні впало такий інтерес?

— Ну, мені цікаво, — стенула плечима, силкуючись виглядати невимушено, — адже я навіть уявити не можу, що там... за Стіною... — ковзнула швидким поглядом по зеленоокому мовчазному красеню. Він дивився не на мене, кудись у далечінь. Тоді щиріше додала: — Якщо в мене колись було інше життя, то я про нього нічого не пам'ятаю... Хоча часом вважається, що я взагалі тут все життя.

Здається, я трохи переборщила з відчаєм в голосі, бо Ред дивно подивився на мене: чи то співчутливо, чи то насторожено.

— Себто, що за Стіною, ти не знаєш? — пошепки спитав він, наче боявся, що хтось нас підслухає.

— Ну, трохи знаю… Бачив на вулиці Вежу? — запитала я, новенький швидко кивнув. — Коли мені було десять, я вирішила подивитись, що там, за Стіною. Старші Учні казали, що там море... Загалом ми посперечалися. Я розробила план і піднялася на саму вершину Вежі... І ти можеш уявити моє розчарування, коли замість очікуваних мною синьо-блакитних просторів води, я побачила безмежну випалену пустелю... Без єдиного кущика, без єдиної травинки... Усюди лишень червоний пісок!

— Тебе спіймали? — тільки й спитав Ред, голос був сповнений співчуттям.

Я повільно кивнула, відчуваючи, як спогади повертаються, наче це було вчора.

— Це була наша перша зустріч із «міс Піґґі», яка тоді лише прибула до Колонії на посаду Начальниці. Уяви, вона навіть не стала розбиратися... Жодного питання мені не поставила... — я прошепотіла це з геть важким серцем.

— Тебе покарали?

 Запитання Реда заскочило зненацька. На мить мені забракло слів, однак я швидко оговталася й процідила:

— Щоб залізти на Вежу, треба порушити сотню правил. І, звісно, я знала, якщо мене спіймають — нічим добрим це не закінчиться. Та «міс Піґґі» перевершила всі мої очікування... — я замовкла, опустила очі додолу й нервово проковтнула. Згадувати про ті події було важко.

— Вона застосувала до тебе Вищу Кару? — з відчутним напруженням в голосі спитав Ред.

Я знову кивнула й видихнула:

— Вперше.

— Вперше?! Їх що — було декілька? — він з жахом шарпнувся від мене, його правиця здригнулася, і промінь від ліхтарика зробив нерівне коло в темряві.

— Так, ще... двічі, — майже пошепки спромоглась відповісти я, відчуваючи, як слова стають грудкою у горлі.

Новенький дивився на мене так, наче побачив уперше, погляд був наповнений сумішшю страху й співчуття.

— Знаєш, я чув... Різні чутки ширяються... Проте почути це від тебе... — він затнувся, його голос тремтів. — Ч... чо... чому вона покарала тебе ще двічі? За що?

Спливло кілька секунд, поки я трохи зміркувалася й затинаючись почала розповідати:

— Після першого... покарання мене вистачило на два роки... О, я була дуже слухняною. Адже відтоді знала, чому потрібно дотримуватися правил. І все, що мені говорили, виконувала беззаперечно. Нікуди не втручалася, нічого лихого не коїла. Прагнула бути кращою... — я досадливо зітхнула. — Але щоб я не робила, як добре б себе не поводила, «міс Піґґі» завше була незадоволена... чіплялася до мене, принижувала... Постійно карала й одсилала до Карцеру... — я відчула, що сльози образи стали в горлі клубком. Знервовано ковтнула слину. — А одного разу... коли вона вкотре лаяла мене та обізвала «бидлячкою»... я просто не витримала... Я дала їй ляпас. Мені тоді було дванадцять... — я замовкла, стараючись стримати сльози, що так і просилися на очі.

Ред не вимовляв жодного слова, він просто дивився на мене важким, пронизливим поглядом. Я не витримала цього — опустила голову та втупилась у підлогу, відчуваючи, як минулий жах і біль знову охоплюють мене.

Несподівано Ред мовчки ступив до мене. Обережно торкнувся мого підборіддя, трохи підіймаючи його, та змусив мимоволі подивитися йому в очі.

— Я знаю, що таке Вища Кара, Ріко. Я бачив... Я... Мені дуже шкода, що таке зробили з тобою... Повір, мені дуже шкода, — його голос був наповнений щирістю й співчуттям, які я відчувала кожною клітинкою тіла.

Я дивилася на нього, боячись кліпнути. Ще б трохи й розплакалася... Адже зі мною нічого подібного ще не було, і це бентежило... Мене жаліли! Щиросердно. Тіс теж одного разу спробував пожаліти мене, але в нього це вийшло якось кострубато й неприродно. Проте Ред... У цій незвичній для нього атмосфері, майже в темряві, знайшов потрібні слова, що розбурхали мою душу та вивернули її навиворіт... Але я не могла... Я не хотіла розплакатися... Точно не тут і не зараз!

— Ходімо! — миттєво зібравшись, рішуче вигукнула я. — Вже недовго залишилося, — й рушила підтюпцем вперед, силкуючись приховати свої емоції. Ред поволі рушив за мною.

— Вибач, що змусив тебе знову поринути у ті спогади, — м'яко мовив він, наздоганяючи мене.

— Пусте! Ці спогади роблять мене сильнішою. Вони змушують мене згадати, хто я насправді, — вимовила люто та зціпила зуби, відчуваючи, як гнів і рішучість наповнюють мене.

— І хто ж? — обережно поцікавився він, зупиняючись.

Я прокволом повернулася до нього, трохи засліпивши ліхтариком і змірявши гордим поглядом, оголосила:

— Я — Веріка Клауд. А не номер 30-15. Я — людина. А не запрограмована машина. Саме людині властиво помилятися й вчитися на власних помилках. Інколи, так, через біль. Проте машина не може щось зробити спонтанно. Я можу. І саме ризик та неможливість передбачити наслідки своїх дій, роблять мене живою, бо я можу відчувати... Розумієш?

— Розумію, — Ред кивнув і щиро всміхнувся. — До речі, Веріко Клауд, приємно познайомитись, — весело підморгнув мені. — А мене звуть Реджард Вінґард. Я теж людина, і прямо зараз хочу зробити найшаленіший вчинок у своєму житті, — після цього він стрімко перетнув відстань між нами, обережно поклав руку на моє плече та притиснув мене до себе з такою швидкістю, що я ледве встигла зрозуміти, що відбувається.

Я застигла, наче вкопана, проте не відштовхнула його. Дослухалася до своїх відчуттів... Мені було трохи незвично, проте водночас приємно й затишно. Вдихнула запах Реда, який нагадував про щось рідне й знайоме. Почула биття його серця, що відлунювало в унісон з моїм. Відчула легке тремтіння його тіла, що передавалося мені, наче електричний струм… А ще відчула його тепло... Приємна млість наповнила мене з голови до ніг, «метелики» затанцювали в животі, а на шкірі виступили сироти. Такого зі мною ще не було! Такого я ще не відчувала!

— Ти тремтиш? — Ред прошепотів мені кудись у маківку, його дихання було теплим і заспокійливим. — Тобі холодно?

— Ні... — ледве вичавила я, відчуваючи, як голос зрадницьки здригнувся. — Ти теж тремтиш... Тобі холодно?

— Ні, — видихнув він, і я знов відчула його тепле дихання.

Цієї миті здалося, що світ зупинився. Все навкруги наче завмерло, зникло... Були тільки ми. Дуже близько одне до одного.

— Ріко... — озвався Ред трохи хрипким голосом.

Його губи ледь торкнулися мого волосся. Від цього дотику по шкірі пробігли мурашки, і я відчула, як серце бентежно закалатало в грудях. Я не відповіла — зараз мені зовсім не хотілося розмовляти. Хотілося стояти ось так, відчувати його поряд та насолоджуватися миттю, що здавалася майже нереальною.

— Я... Ти... Гм... — він видавав якісь дивні звуки, наче намагався знайти потрібні слова, та вони вперто не приходили.

Підвела голову й подивилася йому прямо в очі.

— І що ти хотів цим сказати? Можливо, це ваш міський діалект, але такою мовою я не розмовляю, вибач, — тихо проказала я, стараючись приховати усмішку, що вже почала грати на губах.

Ред чарівно всміхнувся, в очах палахкотіли лукаві вогники.

— Хотів лише спитати тебе... — почав він хрипким голосом і чомусь затнувся. Дивна тінь сумніву промайнула його обличчям, що враз стало серйозним. Прочистивши горло, він вимовив: — Чи можу я завтра піти з тобою знову до Бібліотеки?

У мене було таке відчуття, що до цього Ред хотів спитати мене про щось інше, проте... Я трохи відсунулась од нього й відказала:

— По-моєму, тобі мій дозвіл зовсім не потрібний… Однак я не можу тебе не попередити: якщо нас спіймають, покарають не лише мене, розумієш?

Він мовчки глипав на мене з таким виразом обличчя, ніби казав: «Ну й що з того?»

— Ти дивний, чи ти це знаєш? — запитала я, нервово всміхнувшись.

Ред лише кивнув, з самовпевненою поблажливістю на обличчі. Я нахмурилась, а затим, звільняючись від його рук, відійшла на крок назад.

 — Хіба людина може заборонити іншій людині перебувати там, де та хоче бути? — я говорила якомога бадьоріше. — І навіть якщо все-таки одна людина заборонить, чи підкориться інша?

Несподівано Ред тихо засміявся:

— Яка цікава філософія! — Тоді хитро примружився й запитав: — Отже, завтра на тому самому місці?

— Боюся, що після сьогоднішньої «гонитви» Бібліотеку ретельно охоронятимуть, — тяжко зітхнула я.

— Хай їм грець! Тоді що ж робити? Невже доведеться весь час дозвілля проводити у тісних стінах Житлових приміщень?

Я на мить завмерла в роздумах. Погляд ковзнув по стінах тунелю — вологих, з іржавими плямами, що свідчили про давність і забуття цього місця. Неподалік вода повільно капала зі стелі, збираючись у калюжу, яка тьмяно виблискувала у світлі ліхтарика. Рівномірне цокання крапель нагадало мені про час, що невпинно тече, навіть у таких забутих куточках світу, як наше. І несподівано у голові спалахнув напрочуд цікавий задум.

— Завтра покажу тобі дещо дивовижне, — натхненно оголосила я, загадково всміхаючись, ззирнувшись з Редом поглядами.

— Що саме? — його очі зоріли цікавістю, проте обличчя було сповнене очікування.

Я відчула, що його нетерпіння передається мені, змушуючи серце гомінко калататися в грудях.

— Нехай це буде сюрпризом, — прижмурилася, силкуючись приховати усмішку, що вже майоріла на вустах. Відчуття таємниці додало впевненості.

— То це ти так запрошуєш мене на побачення? — зеленоокий красень підняв брову й грайливо всміхнувся. Усмішка була настільки чарівною, що я відразу відчула, як мої щоки починають шарітися.

— Побачення? — повторила я, нахиливши голову набік. — Побачення — у сенсі романтична зустріч, а не просто зустріч?

— Ну, так, побачення — у сенсі побачення, — здається, Ред веселився, очі полискували від сміху. — А хіба ні? — ця легкість і безтурботність в його голосі трохи збивали мене з пантелику.

Мій погляд несамохіть метнувся до калюжі. Тьмяно-іржава вода відбивала блакитне світло ліхтариків, створюючи химерні візерунки на поверхні. Всередині мене все змішувалося —  невизначеність, хвилювання, радість, очікування — створюючи коктейль емоцій, який важко було контролювати. Серце гупало десь у скронях, а дихання збилося, і на якусь мить здалося, що весь світ звузився до цієї калюжі та думок.

— Що трапилося, Ріко? — здивовано озвався новенький. — Я щось не те белькнув?

Виринаючи з бентежних думок, я мовила твердим тоном, вп'явшись в нього поглядом:

— Якщо я правильно вловила суть твоїх нещодавніх слів, то на побачення варто йти лише з тим, до кого є справжні почуття. Не просто симпатія чи звичка, а щось глибше, щире… Так? — замовкла, чекаючи його реакції.

Ред не промовив ні слова, лише напружено дивився на мене, примруживши очі.

Тоді я трохи різкіше продовжила:

— Ти сказав, що до Тіса (наголошую: якого знаю все життя!) я не маю таких почуттів... Отже, з ним мені не варто йти на побачення. Але тоді поясни: чому ти вирішив, що я запрошую на побачення тебе? Ми ж знайомі… скільки? Кілька днів? — я вичікувально дивилася на нього, відчуваючи, як повітря між нами стає наелектризованим, наче перед бурею. Руки трохи тремтіли, а серце гупало так голосно, що здавалося — його стукіт розноситься по всьому тунелю.

Ред напружено глипав на мене, здається, не знаючи, що мені відповісти. Та попри розгубленість, у цю мить він був неймовірно красивим. Кожна деталь обличчя, кожен порух — все в ньому випромінювало щось магнетичне. Саме зараз я усвідомила, що вважаю Реда привабливим, і від цієї несподіваної думки зніяковіла. А потім вилаяла себе за такі дурні думки, силкуючись повернутися до реальності.

І вже за мить, нарешті зібравшись і лукаво всміхнувшись, я вимовила:

— От бачиш, не завжди твої теорії працюють. Ми знайомі лише кілька днів, і ти мені подобаєшся, проте романтичних почуттів я до тебе не відчуваю... Говорю, як є. Мені приємно спілкуватися з тобою та проводити час разом, бо з тобою весело, цікаво й якось… затишно.

Ред усміхнувся, і ця усмішка була настільки чарівною, що я відчула, як щоки паленіють.

— Знаєш, Ріко, ти мені теж подобаєшся, проте романтичних почуттів у мене до тебе немає... Кажу, як є, — він підморгнув, а усмішка стала ще ширшою. — Хоча й хочу піти з тобою на побачення. Адже мені з тобою весело… — зробив крок до мене. Я не рухалась, відчуваючи, як серце заходиться. — Цікаво... — ступив ще ближче. Я дивилась на нього як кролик на пітона, не в змозі відвести погляд. — І... — він підійшов напрочуд близько, ми майже торкалися одне одного.

— І? — я підняла брову, намагаючись приховати хвилювання, що охопило мене з голови до ніг.

— ...затишно! — вельми впевненим тоном завершив він.

Авжеж, по спині від цих слів пробігли мурашки, а серце забилося ще сильніше. Близькість Реда, його тепло, впевненість — все це створювало вельми дивне, але ж таке приємне відчуття.

Знагла він нахилив своє обличчя дуже близько до мого, і я побачила світло-зелені цятки в його очах, що здалися ще яскравішими в напівтемряві. Знову вдихнула його пряний, теплий запах, що нагадував про щось рідне й знайоме... В голові запаморочилося, ноги стали ватяними, губи злегка відкрилися, у животі пурхали «метелики»... Я чекала чогось од нього, сама не розуміючи чого...

Тоді Ред нахилився ще нижче, його губи майже торкалися моїх, та він тихенько прошепотів:

— Я не цілуватиму тебе... Тільки не тут і не зараз... — і рвучко відступив.

Я невдоволено видихнула, відчуваючи, як вир емоцій охоплює мене. Однією з найяскравіших серед них було розчарування, що змішувалося з легким відчуттям образи. Я чула, як серце гучно б’ється, віддаючись луною у вухах. Перед очима все розпливалося, і я ледве могла зосередитися на обличчі Реда.

— Що це було? — ошелешено пробурмотіла я.

— Я на практиці показав тобі те, що ти хоча б приблизно маєш відчувати, коли запрошуєш когось на побачення, — хитро посміхнувся він кутиками губ, в очах палахкотіло задоволення.

Та для мене ці слова були наче холодний душ, що змусив мене прокинутися від мрійливого сну. Враз захотілося його вдарити… сильно, боляче, а потім… обійняти. Відчуття були змішаними, проте в глибині серця я знала, що Ред почасти правий.

— Сердишся? — в голосі вчувався легенький осміх.

— З якого б це дива? — зухвало гмикнула я. І хоча голос прозвучав різко, всередині я відчувала себе вразливою.

— Н-у-у... — Ред криво посміхнувся, очі блищали лукавинкою.

— Ти від себе у захваті, еге ж? — скривилася я, відчуваючи, як гнів і розчарування сплітаються в тугий клубок десь під ребрами.. — Думаю, у вас із Кейлом це споріднене.

— Чому ти порівнюєш мене з Кейлом? Він що теж...

— Та ходімо вже! — урвала я, не бажаючи продовжувати цю розмову. Внутрішнє цунамі емоцій наближалося, і я знала: ще трохи — і мене понесе.

Я переступила брудну калюжу та рушила далі по тунелю. Плескіт під ногами став єдиним, на чому я могла зосередитися, змушуючи себе відволіктися від думок, що роїлися в голові. Вдивляючись у каламутну поверхню підлоги, я спостерігала, як мої кроки розбивають її на тисячі дрібних бризок.