Раді Вас бачити!

— Що? Це безглуздо! Навіщо тобі до Карцеру? — вигукнув Ред, його слова розсікли тишу, змушуючи мене здригнутися. Темрява Бібліотеки була такою густою, хоч око виколи, а повітря, наповнене запахом старих книг і пилу, здалося важким і затхлим. Неприємний холодок продріботів по спині, я стиснула зуби, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.

— Це не твоя справа! — сердито процідила я крізь зуби, не впізнаючи власного голосу. — До того ж ти мені все зіпсував.

— Я? Як? — голос хлопця креснув розгубленістю.

— Так, ти! Бо тепер доведеться доставляти тебе «додому». А мій «карцер»... накрився, — зітхнула, силкуючись стримати роздратування.

Десь на нижньому поверсі щось рипнуло. Звук був тихим, та у абсолютній тиші він здавався громом. Ми замовкли прислухаючись.

— Що це? — прошепотів новенький.

— Не знаю. Можливо, хтось перевіряє будівлю, — відказала я, теж пошепки, відчуваючи, як серце стукотить у грудях, пальці тремтять, а холодний піт виступив на лобі.

— Тут є запасний вихід? — почувся його напружений голос.

— Так, через вікно, — я ковзнула поглядом у бік вікон, що трохи освітлювалися ззовні, наче примарні очі в темряві.

— Це гнилий варіант! — незадоволено гмикнув Ред.

Знову на нижньому поверсі щось рипнуло. Всередині мене все похололо. Внизу однозначно хтось був!

— Ну то що будемо робити? Є пропозиція краща за мою? — уїдливо прошепотіла я, відчуваючи, що напруга зростає, мов вода в киплячому чайнику.

— Можемо сховатися за стелажами, — запропонував хлопець уже спокійнішим голосом. — Їх тут достобіса, навряд чи будуть перевіряти всюди.

Тепер була моя черга невдоволено гмикати. Очі потроху звикали до темряви, і я почала бачити розмитий силует Реда, ніби тінь у тумані.

— Вважаєш, це гірше, ніж твоя «приваблива» пропозиція стрибнути з другого поверху та зламати ногу? — докинув уїдливо він.

— Який зиск ховатися за стелажами, якщо ми не прибрали книжки? Це неодмінно викличе підозру. Приміщення перевірять і…

— До біса книжки! Потрібно вшиватися звідси! — напівшепотом прошипів новенький.

Цієї миті мене наче осяяло — я дещо згадала.

— У мене є ідея! — захоплено вимовила я, відчуваючи, як адреналін підіймається в крові. — Дай мені свою руку й обережно ходи за мною, ступаючи крок у крок. Щоб підлога не рипіла. Зрозумів?

На пару секунд Ред якось дивно завмер, а тоді:

— Ніколи б не подумав, що ти мені запропонуєш ТАКЕ! — почулися веселі нотки в його голосі, які пробудили в мені нову хвилю роздратування.

— Такі жарти — у стилі твого зухвалого друга-блондина. Тобі вони не личать, — зауважила я, карбуючи кожне слово.

— Та я й не жартую. Бо справді вражений. Ти запропонувала мені сама дати тобі руку! — голос Реда був сповнений щирим здивуванням, однак все одно здавалося, що він глузує.

— Гайда вже, вражений! — зневажливо кинула я.

У темряві намацала Редову руку, яка виявилася досить теплою, на відміну від моєї. І від цього тепла по моїх пальцях пробігло приємне поколювання. Я намагалася не звертати на це уваги, але ж відчуття було настільки сильним, що його важко було ігнорувати. Тихою ходою, практично безшумно, ми рушили вздовж стелажів, намагаючись не привертати уваги. Підлога під нами ну майже не рипіла.

Ми підійшли до найвідповідальнішого вікна у кінці зали. Я обережно посунула штору та залізла на високе підвіконня. Повернувши клямку, відчула, як вікно поволі піддається, і вже за кілька секунд воно відкрилось з легким скрипом. Нічне повітря миттєво проникло всередину, огортаючи мене приємним теплом.

— Це погана ідея, — прошепотів Ред. — Може, придумаємо щось інше?.. Допомогти спуститися?

Стоячи на підвіконні, я обернулася. На вулиці де-не-де горіли ліхтарі, а їхнє м'яке світло пробивалося крізь скло, наче місячне сяйво. Цього було достатньо, щоб я змогла розгледіти хлопця. Він усміхаючись простягав до мене руки, а його очі мерехтіли, ніби зірки в нічному небі. Я трохи забарилася, відчувши, як серце стрепехається в грудях, проте все ж таки дала Реду можливість доторкнутися до мене й допомогти зіскочити на підлогу.

Ми були знову надто близько. Я відчула його подих на щоці, приємним і легким, мов подих вітру. А ще вловила легке тремтіння його тіла й прискорений стукіт серця.

Виходить, не лише я відчуваю це... Гм...

— Все ще збираєшся стрибати з другого поверху? — Ред відступив на крок, очі полискували сумнівами, немов проміні нічних ліхтарів, що тремтять у хвилях.

— А ти що — боїшся? — зухвало посміхнулася я.

Одразу після моїх слів його погляд потьмянів, сповнився пихою. Випрямивши спину, він гордовито вирік:

— Я нічого не боюся!

— Брехун! Всі чогось бояться, — гмикнула я з пого́рдливою злістю. Ред не відповів. Тоді я додала, силкуючись говорити вже м’якше: — Ходімо. Там є аварійні сходи.

Уже за мить ми широко відчинили вікно й залізли на підвіконня. Я визирнула назовні — ліворуч від вікна насправді були аварійні сходи... Хоч їхні металеві конструкції трохи іржавіли, проте вони все одно ряхтіли у світлі ліхтарів, ніби старе срібло.

Як я могла забути про ці сходи? Я ж кілька років тому користувалася ними… От дірява моя голова!

Я вилізла у вікно перша. Навдивовижу на вулиці було тихо, лише поодинокі звуки лунали десь вдалині. Міцно вчепившись у поручні сходів, що здавалися трохи хиткими, я іронічно зронила:

— Сподіваюся, вони не згнили ще.

— Давай-но я піду першим, — запропонував Ред.

— Нащо? Я не боюся впасти, на відміну від тебе, — змірявши його гордовитим поглядом, обережно ступила на першу сходинку, що тихо заскрипіла під моєю вагою. На секунду завмерла прислухаючись, а затим зухвало додала, продовжуючи спускатися: — Я взагалі нічого не боюся!

— Брехуха! — він всміхнувся краєчками губ.

Безнапасно досягнувши землі, я махнула новенькому рукою, мовляв, все нормально, спускайся. Проте він дуже швидкими та майстерними рухами повис на поруччях сходів і вже за мить опинився біля мене.

— Не знала, що ти такий... прудкий та спортивний, — пробурмотіла я, відчуваючи легке здивування.

— Ось у чому мінус окремих тренувань — немає завзяття доводити одне одному, яка стать спритніша чи витриваліша, — таємниче всміхнувся Ред. — А можливо взагалі немає ніяких відмінностей у спритності та силі між нами. Але ми про це теж ніколи не дізнаємося, — додав він якось доволі сумно.

Я мимохіть знизила плечима, та в глибині душі погодилася з ним.

— Куди далі? Тільки не кажи, що зараз ми попрямуємо до входу в Житлові приміщення, — Ред пронизав мене допитливим поглядом.

— Аякже! — іронічно відповіла я. — Прийдемо та постукаємо у вхідні двері. Проте спочатку заскочимо до «міс Піґґі» у Головну Будівлю Адміністрації та запропонуємо проводити нас у наші кімнати. До того ж нехай всю ніч обдмухує нас віялом.

Ред награно підняв брову, голос був дуже веселим, навіть глузливим:

— А їй не заважатиме те, що ми з тобою живемо в різних крилах Житлових приміщень, на різних поверхах і в різних кімнатах?

— Аніскілечки! — хихикнула я, відчуваючи, як сміх підіймається в грудях. — Це вже не наші проблеми. Нехай викручується як може, — і ми одночасно пирснули, давлячись сміхом.

Либонь, це прозвучить трохи дивно, однак цієї ночі попри всю небезпеку бути спійманою, мені було затишно й спокійно з Редом. Я відчувала, що йому можна довіряти. А спілкуватися з ним було легко й вільно, навіть не дивлячись на його іноді незрозумілі натяки та глузування з мене. Це не дратувало мене, ні, а, навпаки, це було цікаво й… підбадьорливо.

Аж раптом нагорі, крізь проріз вікна, почулося гучне рипіння підлоги — хтось наближався швидкою ходою до вікна. Я миттєво схопила Реда за руку та потягнула за ріг будівлі. В безпечному місці відпустила його та визирнула з-за рогу. Побачивши промені від ліхтарика на асфальті, видихнула з полегшенням:

— Ми дуже вчасно встигли, — й притулилась спиною до стіни.

— Цілком зрозуміло, що Дорослі вже знають — в будівлі хтось був… — напружено прошепотів новенький, теж обережно визираючи з-за рогу. Я кивнула головою та, приклавши палець до вуст, наказала йому мовчати.

За пару хвилин промені від ліхтарика зникли.

— А тепер бігом за мною! — наказала я й рушила з місця.

Я бігла підтюпцем, силкуючись триматися якомога темніших місць. Ред слідував за мною, мов моя тінь. Я подумки похвалила його за обережність і спритність.

Ми стрімко проскочили повз Навчальні будівлі, не сповільнюючи ходу, і взяли курс на Їдальню. Десь позаду лунали гучні голоси Дорослих. Чи це нас шукали?

До Їдальні ми дісталися досить швидко й без зайвих перешкод. Оминаючи її ліворуч, рушили до Кухні, де сховалися в тінь дерев'яного підсобного приміщення. Я була впевнена: ті, хто шукає нас, сюди не підуть, бо вони знають, що для схованки це надто відкрите місце. Проте це для інших, не для мене.

Ред запитливо глянув мені в очі, мовляв, що далі?

Нічого не відповідаючи йому, я розстебнула верхній ґудзик на своїй сорочці та дістала металевий ключик, що висів на шиї. Новенький одразу ж засяяв:

— Ріко, ти мене кожну хвилину дедалі більше дивуєш. І, зауваж, мені це починає подобатися.

Я зняла ключик з шиї та акуратно вставила його в замкову щілину, про яку знали лише обрані. На подив Реда, двері піддалися відразу, хоч і з протяжним скрипом, як у закинутому будинку.

Ми ковзнули всередину. В приміщенні було темно, і лише тьмяне світло з вулиці пробивалося крізь вузькі шпарини. У повітрі стояв запах вогкості й старого дерева, а під ногами жалібно рипіла долівка.

— Звідки у тебе цей ключ? Взагалі звідки ти знаєш про цей вхід? — здивовано запитав Ред, поки я зачиняла двері зсередини.

— У спадок дістала, — лукаво всміхнулася я, обертаючись до нього.

Ми стояли в напівтемряві, його обличчя губилося в тінях, і лишень голоси здавалися реальними.

— А якщо без жартів? — серйозним тоном запитав він.

— Нікому не вибовкаєш?

Він не відповів. І ця мовчанка раптом стала такою важкою, мов щільна завіса.

Я не витримала — зітхнула, ковтнула повітря й, трохи спотикаючись об слова, протарабанила:

— Зі мною колись жила одна дівчина… Ми трохи дружили. І коли вона… виросла, то залишила мені цей ключ — разом із секретом, як повертатися до кімнати після Відбою.

— Хтось про це ще знає? — без зайвих емоцій спитав Ред.

— Ніхто!

Він недовірливо гмикнув, підіймаючи брову:

— Ніхто?

Я знала, про кого конкретно він питає, тому, силкуючись звучати якомога безбарвно, мовила:

— Ні, Тіс теж не знає.

— А Ебба? Вона ж із тобою разом живе. Невже ніколи не помічала, що тебе часом не буває в кімнаті? — напосідав Ред.

— Ебба — наївна дівчинка. Її пильність легко приспати, — делікатно зауважила я.

— Тобто ти брехала їй?

— Ні! Я казала їй правду, проте не всю, — на останньому слові я не витримала й пирснула.

З темряви пролунав легкий смішок Реда:

— Цебто мені надана велика честь...

— Не запишайся! — суворо обірвала я, стараючись приховати збентеження. — До того ж мою таємницю ти дізнався випадково... Вибір був невеликий: або розкритись тобі, або…

— Або потрапити до Карцеру? — перебив він, у голосі відчувалися веселі нотки. — Якщо я правильно зрозумів, саме цього ти й хотіла. Чому передумала?

— Бо тобі туди не треба.

— Так, особливо палкого бажання не було... — його голос здригнувся, ймовірно, він намагався придушити сміх.

— Та досить вже гиготіти! Гайда «додому», реготуне! — глузливо кинула я, відчуваючи, як усмішка лоскочіть вуста.