Раді Вас бачити!

Коли ми дісталися дверей, що вели в підвал Житлових приміщень, у мене промайнула думка, що зараз починається найскладніше. Проблем з тим, щоби потрапити «додому» я ніколи не мала, адже мешкаю на нижньому поверсі. З Редом же все буде складніше... Бо, по-перше, мені не відомо, чи замкнені двері до Чоловічого крила. А по-друге...

— Нагадай, на якому поверсі ти живеш? — обережно кахикнула я.

— На третьому.

Відчувши легке хвилювання, зітхнула:

— Це погано. Що вище поверх — то важче... Проте немає нічого неможливого, еге ж? — я намацала ручку на дверях, повернула її та, перш ніж відчинити, зауважила: — Постарайся не шуміти, добре?

Ред кивнув головою, та його погляд став сторожким, як у звіра, що чує небезпеку.

Двері дуже легко піддалися, ми прослизнули всередину й опинилися в досить маленькому просторі. Повітря тут було важким і вологим, з легким присмаком цвілі, що негайно ж вдарило в ніс.

— Де це ми? — запитав він, озираючись навколо.

— Зараз побачиш, — я штовхнула стінку напроти нас, що відчинилася убік і, вимкнувши ліхтарик, ступила першою. Відразу ж блакитне світло засліпило мене, і я мимоволі прижмурилась. Звісно, після темного тунелю маленькі ліхтарики, що де-не-де світилися на стінах, зараз здалися занадто яскравими. Позаду почулася тиха хода Реда — він вийшов за мною й теж прижмурився.

— Ми в підвалі, в Жіночому крилі, — пошепки повідомила я. Новенький лише угукнув.

Вже за кілька секунд, коли наші очі адаптувалися до світла, ми обережно, проте квапливо рушили вперед. Підвал був вузьким і довгим, з високою стелею, що створювала відчуття простору, але водночас і тиску. Стіни були вкриті старими, потрісканими плитками, які колись, либонь, були білими, проте тепер мали жовтуватий відтінок. На підлозі лежали уламки старих меблів і коробки, вкриті товстим шаром пилу. Ліхтарики на стінах кинули тьмяні відблиски на старі, зношені двері, що промайнули праворуч. Ці двері вели до сходів Жіночого крила.

Теоретично в кінці цього підвалу мав бути прохід у Чоловіче крило... І я не помилилася — там були старі й брудні двері, які, на диво, виявилися не замкненими. На дещицю секунди я завмерла, відчуваючи сумніви, проте вмовила себе не звертати на це уваги.

— Ніколи не була в цьому боці будівлі, — пошепки повідомила я. — Сподіваюся, у вас так само як і в нас...

Тихесенько відчинивши двері, ми ступили в іще один вузький та довгий коридор із тьмяним освітленням. Ред слідував за мною крок у крок, і хоча його дихання було рівним, я все одно відчувала його напруження.

Знагла він торкнувся мого плеча, і, мимохіть обернувшись, я зустрілася з його стурбованим поглядом.

— Ріко, як ти повернешся назад? — прошепотів він майже пошепки.

Я розвела руками.

— Тим самим шляхом.

— Це небезпечно, — швидше прочитала в нього на губах, ніж почула.

— А що ти пропонуєш? Залишитись у тебе в кімнаті на всю ніч? — підняла брову. — Думаєш, що це буде безпечніше? — тихенько пирхнула.

Тоді новенький знизав плечима, звів брови й нерішуче запропонував:

— Може я піду далі сам?

— Що? І не мрій! — зухвало посміхнулася я. — Хочеш позбавити мене єдиного шансу потрапити до Чоловічого крила? — Я не дала йому змоги заперечити — вже акуратно просувалася вперед.

Звісно, Реду нічого не лишалося — лишень піти слідом.

У кінці довгого, похмурого підвалу виднілися старі, обшарпані двері, схожі на ті, що вели до Жіночого крила. І навдивовижу вони не були замкнені, мовби самі запрошували нас увійти... За ними відкривалася сходова клітка, яка разюче контрастувала з тим брудним підвалом, де ми щойно були. Тут усе виглядало надто чистими, аж занадто. Уздовж стін і сходинок мерехтіли вбудовані блакитні ліхтарики, створюючи ефект чарівного сяйва. Світло відбивалося в Редових очах, надаючи йому вигляду примарного створіння, що блукає в сутінках.

Од цього порівняння я подумки гигикнула, проте миттю зібравшись, виказала вголос:

— Тепер справа за малим: досягти потрібного поверху.

Ред лише кивнув, і ми сторожкою, майже нечутною ходою рушили вгору сходами.

***

Нам залишався лише один поверх, коли ми почули чиюсь ходу — згори хтось спускався!

Я майнула поглядом на Реда, в його очах віддзеркалювалося моє власне збентеження. Швидко зметикувавши що і як, я схопила його за руку та потягнула до дверей, які вели на четвертий поверх. Прожогом причинивши металеві двері, я запхнула Реда всередину й прослизнула за ним услід. Затамувавши подих, ‌я щільно прочинила за собою двері.

На мить ми завмерли прислухаючись — важка хода на сходах наближалася.

Серце затарахкотіло в грудях, а долоні стали вологими від хвилювання.

Сподіваюсь, ця людина пройде повз...

Указівний та середній палець мимоволі схрестилися.

Аж раптом важка хода завмерла на східній клітці за дверима, і моє серце пішло у п’яти. Я завмерла, вслухаючись в тишу. Хтось зупинився... Можливо, просто перепочиває… або... зараз рушить сюди… Мене почали бити дрижаки, а кожен удар серця віддавався пульсом у скронях.

Я рвучко схопила Реда за руку та потягнула за собою вглиб поверху. Часу на пояснення не було, і я мовчки подякувала своєму супутнику, що не ставив жодних питань. Ми стрімголов мчали білим широким коридором, обабіч якого тягнулися матові сріблясті двері — просто розкішні, як на тлі тьмяних, сіреньких на нижніх рівнях. А ще всі коридори верхніх поверхів мали форму півдуги, і мені здалося, що ми біжимо по колу, не маючи виходу.

Коли раптом десь за спиною почувся звук дверей, що прочинилися... Мої побоювання справдилися: людина, що спускалася сходами, зупинилася на сходовій клітці не лише перепочити... Вона прямувала саме на цей поверх, і тепер ми з Редом опинилися в пастці. Адже в кінці цього коридору була лише Чоловіча Душова, у якій, мабуть, як і в Жіночій, сховатися ніде.

Тож я діяла інстинктивно: звернула до перший-ліпших дверей, що трапились на шляху, й шпарко повернула ручку. Двері піддалися з легким скрипом, і я відчула, як холодний піт виступає на лобі.

— Ріко, що ти... — почав Ред, але я, притуливши вказівний палець до вуст, наказала йому мовчати. А потім хитнула головою на двері:

— Це наш єдиний шанс!

Він мовчки кивнув і чкурнув усередину, а я, затримавшись на дещицю секунди, встигла почути важку ходу Дорослого вже десь зовсім поряд. Відчувши, як мене трусонуло від припливу адреналіну, а у скронях застугоніла кров, я тихенько просочилася в кімнату, чимскоріше причиняючи двері. Опинившись у суцільний темряві, ми з Редом одночасно притулилися до дверей прислухаючись. Спершу було чутно лише наше прискорене дихання, а затим...

Ось хтось наближається... Проходить повз двері... Не зупиняючись прошкує далі... Важку ходу майже не чутно... Тепер взагалі не чутно!

Ми з новеньким одночасно з полегшенням видихнули. Я збиралася вже відчинити двері, з думкою проте що, доки цей Дорослий повернеться назад, ми встигнемо дісталися сходів... І вже простягнула руку до дверної ручки, коли раптом потік яскравого блакитного світла засліпив мене. Я інстинктивно прикрила очі руками, намагаючись захиститися від сліпучого променю, і в цю мить пролунало:

— КЛАУД, якого біса ти тут робиш?

Голос був добре мені знайомий. Тоді я, все ще мружачись від світла, прогарчала у відповідь:

— РАЙТ, хай тобі грець, прибери ліхтарик!

Промінь ліхтарика нарешті перемістився на підлогу, і я змогла розгледіти Тіса, який стояв навпроти мене в одній футболці та шортах, що світилися зеленим. Обличчя було насупленим.

— Ба! Який шикарний костюмчик! — не втрималась я, скрививши вуста в глузливій посмішці. Сподівалася, що це трохи розрядить напругу в повітрі. До того ж, якщо чесно, я ніколи не бачила Тіса в піжамі... Ги-ги.

Але він взагалі не звернув уваги на цей жарт. Брови зійшлися на переніссі, коли він гнівно запитав:

— Чому ти посеред ночі в Чоловічому крилі та ще й з ним? — кивнув головою на Реда, що стояв поруч зі мною.

— Так сталося, — знизала плечима, силкуючись виглядати невимушено, хоча серце калатало в грудях, мов навіжене.

— Так сталося?! — вигукнув Тіс, голос піднявся на октаву. — Та що з тобою коїться, Ріко? Зовсім з глузду з'їхала? Ти ж знаєш, Начальниця Колонії Оверсі...

— Не кричи на неї! — Ред виступив уперед, загороджуючи мене собою.

— А ти що — тепер її захисник? — визвірився Тіс, його кулаки небезпечно стиснулися.

— А якщо й так, тоді що? — прогарчав у відповідь новенький.

Ще б трохи й вони вчепилися один в одного… Тому я миттю влізла між ними й вперлася руками обом у груди. Я трохи зніяковіла, відчувши тепло їхніх тіл, однак мені вдалося відвернути їхню увагу одне від одного. Тіс одразу ж відступив, його обличчя пом’якшало. А от Ред не ворухнувся, його погляд залишався пильним.

— Нумо заспокоїлись! — я спершу подивилася на свого злого друга, а потім — на зухвалого новенького. — Поговоримо спокійно, добре?

Обидва угукнули.

 — Чудово! — я опустила руки. — Отож, питаю перша... Що ти тут робиш, Тісе? Ти ж наче мешкав на кілька поверхів нижче?

Той, перш ніж відповісти, зиркнув на Реда, а потім мовив:

— Начальниця Колонії Оверсі…

— Начальниця Колонії Оверсі? А куди поділося наше улюблене «міс Піґґі»? — уїдливо просичала я, впираючи руки в боки.

— Якщо глузуватимеш, я нічого розповідати не буду! — роздратовано відповів він, знову насуплюючись.

Ми з Редом перезирнулися, і той ледь помітно хитнув головою. Тоді я тяжко зітхнула, киваючи Тісу, мовляв, добре, продовжуй.

— Начальниця Колонії Оверсі два дні тому переселила мене на цей поверх, — промовив буркотливо мій друг.

— Це поки я була в Лазареті? — витріщилася я на нього, повільно прибираючи руки з боків.

Тіс кивнув головою, його обличчя залишалося непроникним.

— А чому мені не сказав?

— Коли? Часу ж не було, — сухо пробасив він.

— О, так! Я й забула! Ти ж тоді знайшов час для зовсім іншої розмови, коли приперся до Жіночої Душової, а… — раптом я припнула язика, бо згадала, що ми не самі, відчула, як обличчя запалало від сорому.

— Чому замовкла? Ну ж бо! Продовжуй! — проказав Тіс, його вуста скривилися в отруйній посмішці. — Чи ти боїшся, що твій новенький... приятель... складе про тебе неправильну думку?

Цього разу щоки спалахнули вже від гніву. Я ледве стрималася, щоб не вдарити його, і замість того процідила крізь стиснуті зуби:

— Кожен на себе міряє!

Авжеж, Тісу не сподобалися мої слова — очі звузилися від люті, проте він промовчав, зціпивши зуби так, що аж жовна під вилицями повипиналися.

— Ти мешкаєш тут сам? — несподівано озвався Ред, який досі мовчки спостерігав за нами.

Тіс спершу метнув у нього сердитий погляд, але вже за мить мовчки кивнув. Я лише гмикнула, адже вираз обличчя мого друга мені не сподобався — занадто напружений. А от новенький якось таємниче усміхнувся й спокійно проказав:

— Це добре. Принаймні для нас трьох.

Тіс схрестив руки на грудях й одразу глипнув холодно-підозрілим поглядом на мене, а потім — на мого супутника.

— То нарешті поясните мені, чому ви тут?

У думках вже почала формуватися більш-менш переконлива версія подій, коли раптом Ред випередив мене:

— Це моя провина!

Ми з Тісом синхронно повернулися до нього, втупившись приголомшеними поглядами. І тоді новенький почав плести щось неймовірне: мовляв, сьогодні ввечері йому конче треба було знайти одну книгу в Бібліотеці. Він щиро вірив, що встигне до Відбою, але трохи прорахувався з часом.

— А Ріка тут до чого? — тільки й запитав нашорошено Тіс.

Я вже відкрила рота, щоб нарешті втрутитися, та Ред знову випередив мене. Спокійно, ніби репетирував це сто разів, він заявив, що після вечері я зайшла до Бібліотеки, бо відстала від навчального плану й хотіла надолужити. А тут він, мовляв, зненацька приперся, відволік мене й попросив допомогти знайти якусь книгу.

Тіс витріщився на мене, не приховуючи скепсису:

— Тобто ти, Ріко, таємно пробралася в Бібліотеку, щоб робити домашку… у вільний час?

Я зрозуміла, що він здогадався, що розповідь Реда — повна маячня, адже я ніколи не витрачала дозвілля на навчання. І мій друг чудово знав про це. А от Ред — ні.

Та я все ж кивнула.

Якщо брехати — то до кінця!

— І що ж ти там читала? — насупившись, запитав Тіс.

— Якусь геть нецікаву писанину, яку зліпив самозакоханий дурень про жінок і їхній розум! — обурено випалила я, згадуючи, що саме розповідав Ред у Бібліотеці.

— Не дивно, що тобі не зайшло, — пирснув Тіс, хоча я помітила, як його здивування прослизнуло крізь сарказм.

— Авжеж не зайшло, — я знизала плечима. — Ті самі заїжджені теми, просто в іншій обгортці. Все надто банально й передбачувано.

Тіс нарешті задоволено кивнув, і здається, трохи заспокоївся. Я краєм ока глянула на Реда — на його губах промайнула ледь вловна усмішка, але в очах залишалася серйозність.

— І що було далі? — знічев’я спитав Тіс, знову переключивши увагу на новенького.

Я подумки вилаялася. Тіс зараз нагадував мені надокучливу Бетті. Або навіть нашу Вчительку з математики... Як її там звуть? Трясця, я весь час забуваю...

— А далі все пішло шкереберть… — тихо повів Ред далі. — Ріка кілька разів казала, що вже час повертатися, але я…

— Що?! Ріка? — несподівано перебив Тіс, глипаючи на нього здивованим поглядом.

— Ну, так. Там, крім неї, нікого ж не було, — відтяв Ред.

— Ти що, насправді сильно вдарилася головою? Чи тебе в Лазареті чимось накачали? — Тіс явно був шокований. — З якого дива ти раптом стала такою… правильною?

— Всі міняються, — я  безтурботно знизала плечима. — Навіть я.

Тіс простромив мене недовірливим поглядом, а затим знову повернувся до новенького:

— І що було потім?

Той важко зітхнув:

— Безумовно, я не послухався Ріки й... — він не зводив очей з Тіса. — Коротше, настав Відбій, а я затримав нас обох… Тож винен я! — Ред винувато опустив голову, проте я зрозуміла: він намагається придушити сміх, його губи ледь помітно здригалися.

Деякий час примружені очі Тіса, сповнені недовіри, сновигали з мене на Реда й назад, а тоді після невеличкої мовчанки, яка здавалася вічністю, він нарешті запитав:

— Відбій о десятій... а зараз вже опівніч... То де ви були весь цей час? І як узагалі потрапили сюди?

Хай йому грець! Я зовсім забула про манію Тіса стежити за часом. І про те, що він не має жодного уявлення про таємний хід.

Мої думки закрутилися в паніці, проте Ред, зберігаючи повний спокій, відповів:

— Спочатку ми були в Бібліотеці, потім ховалися зовні, розмірковуючи, як потрапити всередину Житлових приміщень.

— Ага, — я миттєво підхопила його вигадку, силкуючись виглядати якомога природніше, — нам пощастило: декілька Учнів зі статусом «Майже Дорослі» повертались додому, ми просто влилися в натовп, але…

Либонь, на щастя, саме зараз моя погана репутація зіграла нам з Редом на користь, бо вперше за весь цей час очі Тіса блиснули розумінням. Він нахилив голову, ніби зважуючи наші слова, і спитав:

— То це через вас почався весь цей рейвах?

— Який саме? — не зрозуміла я.

— Увімкнулася сирена, потім була якась метушня... А потім Дорослі почали перевіряти поверхи кожні двадцять хвилин.

Слова мого друга прозвучали як вирок, і я відчула, що холодний піт виступає на лобі.

— До кімнат заходять? — напружено запитала я.

— Ні. Думаю, вони переконані, що ніхто не зможе прослизнути повз них.

— Трясця! І що тепер робити? — зронила я, тяжко зітхаючи. — Йому ж потрібно на поверх вище, — кивнула на Реда, — а мені — в інше крило... — Мій розум був охоплений сум’яттям, як буря, що несе хаос і невизначеність.

— Зараз це неможливо. Найкраще — залишитися тут, — несподівано озвався Ред.

На мій превеликий подив, Тіс спокійно вирік:

— Він має рацію. Дорослі не заходять до кімнат — мабуть, щоб не здіймати паніку. Впевнений, що до ранку вся ця метушня припиниться... Тож залишайтеся на ночівлю тут, а вранці щось придумаємо.

Я не могла збагнути, що мене більше збентежило: те, що Тіс підтримав Реда, чи те, що мені доведеться провести ніч у кімнаті з двома хлопцями. Овва…

Вони обидва свердлили мене поглядами, чекаючи на моє рішення. Я озирнулася навколо, прислухаючись до відчуттів. І навдивовижу ніякого спротиву не відчула, тож кивнула.

— Чудово! Тоді обирай ліжко, — запропонував Тіс, махнувши рукою кудись у темряву, а затим освітив приміщення ліхтариком.

Ця кімната разюче відрізнялася від тієї, у якій мешкали ми з дівчатами. Тут усе виглядало елітніше, ніби створене для тих, хто має особливий статус. Уздовж однієї стіни стояли три ліжка, розташовані з рівною відстанню між ними. Між ліжками розташовувалися витончені тумбочки. Над ліжками не було вмонтованих шафок, як у нас, замість них там були довгі вузькі ліхтарики, які зараз не світили, проте навіть у темряві додавали простору особливого шарму. На протилежній стіні розміщувалася велика довга шафа, що, здавалося, могла вмістити не лише речі, а й самих мешканців. Дверцята шафи були прикрашені витонченими різьбленнями.

У кінці приміщення висіли важкі штори  — ймовірно, імітація вікна. Тканина м'яко спадала до підлоги, де лежало м'яке покриття, що приємно пружинило під ногами... І визнаю, все це додавало кімнаті тепла й затишку.

Найближче ліжко до мене виявилося єдиним, що не було застелене. Безперечно, це була Тісова територія, і я, оминаючи її, мовчки попрямувала до наступного ліжка. Мені б, звісно, спочатку варто було б добре подумати та вибрати те ліжко, що було найдальшим. Однак на цю мить я вже так втомилась, що я діяла на автоматі, не здатна мислити логічно.

А от Ред рішуче рушив до найдальшого ліжка й без зайвих церемоній плюхнувся на нього, не знімаючи взуття. Він виглядав так, ніби це місце завжди було його. Я кілька секунд спостерігала, як новенький умощується, а потім обережно присіла на край «свого» ліжка, несміливо підводячи погляд на Тіса. Виявляється, той теж спостерігав за Редом, злегка насупивши брови та стиснувши губи в тонку лінію. Та коли ми зустрілися з Тісом поглядами, його очі потеплішали, і він турботливо запитав:

— Тобі зручно?

— Так, дякую. Тут дуже затишно, — відповіла я, силкуючись приховати свою зніяковілість.

У кімнаті на якусь мить запанувала тиша, і я відчула, як всередині починає наростати нервове напруження. Треба було щось сказати. Та Тіс випередив мене:

— Може, хочеш прийняти душ?..

Це звучало невпевнено, наче він сам сумнівався в доцільності пропозиції.

— Душ? З глузду з'їхав? — запанікувала я. — Сам же казав, що поверхи перевіряють!

— Ти не зрозуміла, — він стрімко перетнув кімнату й зупинився біля протилежної стіни, поруч із великою шафою. Там він відчинив таємні двері, які я раніше не помітила. — Тепер у мене є власна душова! — радо оголосив, підсвічуючи ліхтариком невелике приміщення.

Я підвелася й хутко підійшла до нього, розглядаючи душову з цікавістю. Всередині панувала чистота й порядок. Стіни були викладені великим білим кахлем. Ліворуч — стильна душова кабіна з прозорими скляними дверцятами, всередині — хромовані панелі з кнопками. У центрі — раковина з блискучим краном, над нею — прямокутне дзеркало у витонченій рамі, а під ним — поличка з різними засобами для догляду.  Праворуч — компактний унітаз, що гармонійно вписувався в інтер’єр. На підлозі лежав м’який килимок, який додавав простору затишку.

— Це просто неймовірно… — прошепотіла я, не в змозі повірити власним очам. — Я й гадки не мала, що бувають кімнати з окремими душовими… — Ступила всередину, розглядаючи все навколо з неприхованим подивом.

— Якщо чесно, я теж не знав, поки не оселився тут, — озвався Тіс, зупинившись у дверному прорізі й направивши ліхтарик донизу. — Раніше тут жили випускники, але… — він раптово обірвав фразу.

Я глянула на відображення Тіса в дзеркалі — біля нього з'явився Ред. І на мить я ніби випала з реальності, просто стояла й мовчки вдивлялася в них…

 Обидва — високі, підтягнуті, кожен по-своєму привабливий. Наприклад, Тіс — з його темними пронизливими очима, чорним волоссям та смаглявою шкірою, в піжамі, що у світлі ліхтарика стала білосніжною, та ще й босоніж — зараз випромінював силу та спокій. Тоді як Ред — з його смарагдовими очима, темно-русявим волоссям зі світлими пасмами, у світлій сорочці навипуск і бриджах, що сповзли на стегна, та в кедах із неймовірного кольору шнурками — надавав відчуття впевненості впереміш з надзвичайною енергією. Безперечно, особливої поваби йому додала легка усмішка, що грала на вустах.

Аж раптом, ніби виринаючи зі своїх міркувань, я усвідомила: вони обидва вже якийсь час витріщаються на моє відображення в люстрі. Зловивши погляди хлопців, я відчула, як щоки починають палати. Щоб розрядити атмосферу, яка стала надто щільною, я ущипливо виказала:

— Не вважаєте, що нас забагато для душової?

Тіс розгублено звів брови, а Ред тихо засміявся. Затим вони перезирнулись — і, не промовивши ані слова, одночасно вийшли. Новенький знову безцеремонно розвалився на своєму ліжку, явно насолоджуючись моментом, а Тіс, озирнувшись через плече, невпевнено запитав:

— Тобі потрібен рушник? Або… піжама?

Я, звісно, спершу з іронією відмахнулася від ідеї чоловічої піжами, погодившись лише на рушник. Та Ред солодкувато-лукавим голосом зауважив, що спати в піжамі набагато зручніше, і він залюбки скористається пропозицією Тіса.

Я знала, це був виклик мені. Очевидний, нахабний. Цей зухвалий красень глузував з мене. І тому мені нічого не залишалося, як прийняти його. Тож, закотивши очі, я зітхнула й попросила в Тіса ще й піжаму. Той трохи розгублено простягнув мені ліхтарик і поплентався до шафи. За хвилину повернувся з рушником і піжамою в руках. Простягаючи мені речі, він ні сіло ні впало промовив:

— Якщо раптом хтось вирішить перевірити кімнати, добре, що ти будеш у піжамі.

Я взяла речі, і на мить відчула, як його теплі пальці торкнулися моїх.

І раптом із темряви долинув голос Реда:

— Друже, не думаю, що це нас врятує.

Тіс, явно збентежившись, миттєво відсмикнув руку, а я, щоб не зустрічатися з ним поглядами, прожогом чкурнула до душової, чимшвидше причиняючи за собою двері.