Раді Вас бачити!

Я повільно брела до Пральні, і кожен крок давався важко, наче до ніг причепили свинцеві гирі. Гнітючі думки роз'їдали мене зсередини. Я була майже впевнена, що «міс Піґґі» особисто подбала про це призначення — щоб показати: байдуже, що я стала Помічником Тренера, моє місце все одно десь унизу. Нічого для мене не змінилося. Жодних потурань. Жодних переваг. Не так, як у Тіса.

До цього ще додавалася тривога, яка не відпускала ні на мить. Два тижні. Усього два тижні, від яких залежить занадто багато. Якщо впораюся — через п'ять місяців мене чекає зміна статусу. Якщо ні... це буде повним провалом — перед усіма. І перед собою — найбільше. І я ніяк не могла вирішити, що з цього страшніше.

У Пральні мене зустріла та сама жінка, що сьогодні видала мені робочий одяг. Її обличчя було байдужим, а очі холодно дивилися на мене.

— Ти за шкільною формою? — сухо кинула вона.

— Ні, — тяжко видихнула я.

— Тоді не стовбич тут. Хутчіше до роботи! — вона коротко кивнула в бік причинених дверей. — Сподіваюся, пояснювати нічого не треба.

Я лише кивнула й рушила вперед, до важких металевих дверей, за якими глухо гуркотіло щось ритмічне й нескінченне, ніби саме життя там перемелювали по колу. Усередині мене все ще вирувала буря емоцій і думок, але зовні я трималася.

Щойно я увійшла до Пральні, мене накрило вологим, важким повітрям, насиченим сумішшю запахів — гострого прального порошку, кислуватої пліснявої вологості та слабкого аромату квіткового мила. Приміщення було хоч і велике, але з низькою стелею, підпираною важкими балками, що давали відчуття тиску та замкнутості. Навколо стояли величезні металеві чани, які безупинно гупали, крутилися, билися об стінки у своєму нескінченному циклі. Їхній ритм заповнював усе, ліз під шкіру, не даючи тиші навіть на секунду. У кутках лежали гори брудної білизни. Підлога була вкрита вологими плямами, що розтікалися по сірих плитках. Вентилятори на стелі ледве ворушили важке повітря, не приносячи жодного полегшення. Приміщення було освітлене тьмяним блакитним світлом старих ламп, які ледь могли пробитися крізь вологий морок.

Моя робота сьогодні буде надзвичайно «цікавою» й напрочуд виснажливою: набирати брудну білизну у візок, тягнути її до чанів, висипати й повертатися назад... І знову. І знову. До вечора я не відчуватиму ані рук, ані ніг...

І це, звісно, не випадковість. Безсумнівно, «міс Піґґі» все продумала. Щоб я вийшла на Тренування виснаженою, повільною, розбитою. Щоб провалилася. Щоб зганьбилася перед усіма на першому ж спільному тренуванні. Їй, вочевидь, не сподобалося, як мене прийняли — і тепер вона просто ставить мене на місце.

Коли раптово я почула позаду себе тихе «Вітаю!», шпарко обернулася. Серце на мить зупинилося.

— Патріку? — вирвалося в мене. — Ти що тут робиш?

Він виглядав трохи розгубленим, ніби сам не до кінця розумів, як тут опинився. На мить зніяковів, але швидко опанував себе й знизав плечима.

— Сьогодні мене сюди відправили.

Чесно кажучи, я зраділа, коли побачила його. Присутність Пата ніби трохи розвіяла цю гнітючу атмосферу, і разом із нею відступило відчуття самотності, що тиснуло на мене від самого входу. У цьому місці раптом стало трохи легше дихати. Хоча його поява тут усе одно здавалася дивною.

— Наскільки я знаю, тобі зазвичай дають найкращі роботи… — сказала я, уважно дивлячись на нього. — То чому ти сьогодні тут?

Пат знову стенув плечима, його очі відбили деяку розгубленість.

— Учора я нагрубив Учительці Селл… — тихо відповів він. — Може, через це.

— Ти? Нагрубив? — я не втрималася від здивованого вигуку й криво посміхнулася. — Це вже щось новеньке. Якби це був Кейл — я б і не здивувалася… але ти?

— Вибач, що розчарував… — пробурмотів він, присоромлено опускаючи очі. У голосі з’явився глухий відтінок провини.

Я підійшла ближче, відчуваючи щире співчуття, й лагідно всміхнулась:

— Пате, не варто за це перепрошувати. Тим більше — не в мене, — легенько торкнулася його плеча. — Ти ж знаєш, я тут не зразок для наслідування.

Малий підняв голову, але в очах усе ще залишалася та сама невпевненість. Він почав говорити, але миттєво зупинився, ніби слова важко давалися йому. Його руки нервово стиснулися в кулаки, а погляд знову ковзнув униз.

Раптом за нашими спинами пролунав сердитий вигук:

— Гей! Ви чого байдикуєте, дармоїди?! Ану швидко до роботи!

Це була Наглядачка, яка з'явилася нізвідки.

Ми з Патом аж підстрибнули від її різкого тону. Я легенько підштовхнула його вперед і сама поспішила до величезної купи брудної білизни.

Пояснила малому на ходу, що робити, схопила перший-ліпший візок і почала набивати його брудною тканиною. Пат узяв інший і швидко втягнувся, повторюючи за мною. За кілька хвилин ми вже одночасно котили повні візки до чанів. Я трішки сповільнила ходу, щоб порівнятися з ним.

— Слухай… є дещо, про що хочу тебе спитати, — почала я обережно, нахилившись трохи ближче. Помітивши, як малий насторожився, я спробувала почати з іншого боку: — Тобто… — я на мить зам’ялася, — спершу хочу довірити тобі одну річ. Ти вмієш тримати секрети, 02-05? — глянула йому прямо в очі.

Пат вдихнув і ледь кивнув.

Я наблизилася ще трохи, відчуваючи, як серце тріпоче в грудях.

— Твій брат запросив мене на побачення, — загадково промовила я, не відводячи погляду.

Він застиг. Очі широко розкрилися, рот трохи прочинився — виглядав так, ніби я щойно сказала щось геть неможливе.

— А щ-що... пот-трібно від мене? — невпевнено спитав він, трохи заїкаючись.

Я подумки відзначила, що він надто легко проковтнув наживку. На мить серце завмерло: моя хитрість спрацювала. Однак слідом прийшло інше — гірке, неприємне відчуття. Внутрішній спротив і сумнів змішалися, роздираючи мене навпіл. У мені зіштовхнулися дві правди: провина за те, що я використовую Пата, і вперта потреба дістатися істини.

Стало ніяково, ніби я ступила на тонкий лід, який ось-ось піде тріщинами. Його очі наповнилися тривогою — і це лише посилило тягар усередині. Я намагалася знайти інший шлях, чесніший, пряміший… але жоден не виглядав реальним. Варіантів не залишалося. Десь глибоко я вже знала: це єдиний спосіб витягти з нього правду.

І водночас — я розуміла, що його тепле ставлення до мене зараз грає мені на руку. Втратити цей шанс означало втратити все. У грудях важчало, але я все одно рухалася вперед, знаючи, що іноді мета виправдовує засоби, навіть якщо це боляче й несправедливо.

— Я… я заплуталася… — промимрила невпевнено, уникаючи погляду Патріка, втупившись у підлогу.

— У якому сенсі? — у його голосі прозвучали здивування й тривога.

— Розумієш, Тіс і я… — я затнулася.

— Отакої! Я зовсім забув, — Пат ляснув себе по лобі. — Ви ж із ним...

— Ні! — вирвалося різкіше, ніж я планувала. Я миттєво озирнулася, перевіряючи, чи ніхто не почув. Здається, обійшлося.

Пат уважно дивився на мене, примружившись.

— Ну річ у тому, що… — я заговорила повільніше, обережніше, — всі думають, ніби між нами щось було. Але це неправда. Ми з Тісом… Нічого між нами немає…

Здавалося, що щелепа Пата зараз удариться об підлогу. А в очах — розгубленість, сумніви, цілий клубок емоцій, які він не встигав осмислити.

І саме в цю мить позаду різко пролунало:

— Обережно!

Ми одночасно смикнули візки вбік. Адреналін миттєво вдарив у голову, у скронях загуло. Повз нас двоє Дорослих прокотили важезний резервуар із водою, залишаючи за собою шлейф вологи на підлозі.

— То що ти хотіла мені сказати? — запитав Патрік, коли вирівнявши візки й рушили далі.

— Мені подобається твій брат… — випалила я раптово, майже на одному подиху. Серце скажено гупало в грудях, і вже за мить я пошкодувала про сказане — наслідки могли бути зовсім непередбачуваними.

Пат здивовано підняв брови, проте швидко опанував себе й усміхнувся:

— Можливо, ти не повіриш, але я й так здогадувався.

— Це настільки очевидно? — насторожено спитала я, відчуваючи хвилю неприємного занепокоєння.

— Не те щоб… — він знизав плечима. — Але ти ж не підеш на побачення з тим, хто тобі неприємний, правда?

— А з чого ти взяв, що я погодилась? — кинула я, намагаючись зберегти загадковість.

— А хіба б ти заводила цю розмову, якби вже відшила мого брата? — Патрік примружився, а на губах з'явилася хитра усмішка.

— Логічно, — фиркнула я. — А ти спостережливий!

— Ще і який! І, до речі, ще й симпатичний, — зухвало блиснув він очима, майже як Кейл.

— І надзвичайно «скромний», — підняла я брову.

— Це теж запишемо до списку своїх чеснот, — тихо засміявся малий, в очах блищали лукавинки.

— Ти занадто багато часу проводиш із Кейлом, — зауважила я сухіше, дивлячись на нього з-під брів.

— І що, це погано? — напружився Пат, обличчя миттєво посерйознішало.

— Я про те, що ти переймаєш його звички... манеру говорити.

— І що з того? — розгублено перепитав він.

— Ти ж і так… особливий. Навіщо тобі ставати чиєюсь копією? — я знизала плечима.

Між нами на кілька хвилин запала мовчанка.

Ми підкотили візки до величезного чана, що мовчки чекав на чергове завантаження. Поруч із ним була платформа, на яку ми майже синхронно почали вивантажувати білизну.

— То що там із моїм братом? — раптом повернувся до нашої початкової теми Патрік, витягуючи важке простирадло.

Я завмерла, збита зненацька його питанням. Після невеличкої павзи я обережно заговорила, продовжуючи роботу:

— Знаєш… я розумію, що ваше життя там, за межами Колонії, було зовсім іншим… — вказала кивком голови на брудну білизну в його руках. — Навряд чи ти займався чимось подібним… — сумовито всміхнулася й кинула свою частину на платформу.

Патрік трохи напружився, погляд його став глибшим, серйознішим. Він повільно похитав головою:

— Ні… Жодного разу.

Я кивнула, намагаючись м’яко підштовхнути його далі:

— Там було… краще?

Він замовк. На кілька секунд. У його очах з’явилося вагання — ніби він сам не знав, що відповісти.

— По-іншому — так… — нарешті сказав він тихо. — Але чи краще?.. Не знаю...

Відчуваючи, наскільки для нього важливе наступне питання, я озвалася дуже м’яко:

— Є хтось, за ким ти сумуєш?

— Так, моя бабуся... — малий опустив голову, голос був наповнений глибоким смутком.

— У тебе є бабуся? — здивовано підняла брови, не очікуючи такої відповіді.

Він ніби трохи ожив, хоча сум з очей нікуди не зник.

— Була... — видихнув він, а затим затарахкотів: — Вона була неймовірна. Дозволяла мені все, любила по-справжньому, водила куди тільки хотів… Якось навіть повела мене до… — він раптом урвався, розгублено кліпнув. Швидко окинув поглядом приміщення й майже пошепки додав: — Вибач… я не можу про це говорити.

— Чому? — насторожено запитала я.

— Бо пообіцяв, — коротко відказав Пат уже твердіше й знову взявся до роботи. Його рухи стали різкішими, мовби він намагався відірватися від важких думок.

Всередині мене розгорілися обурення та нетерпіння, наче вогонь, що неможливо стримати.

— Кому ти це пообіцяв? — різко кинула я, впиваючись поглядом у його сині очі.

— Ріко… я… — він завмер, не договоривши.

— Я знаю, що твій батько живий! — прошипіла я крізь зуби.

— Що? — Патрік різко відсахнувся, його очі широко розплющилися. — Хто тобі це сказав? Ред?

— Ти серйозно? — насупилась я, намагаючись триматися впевнено, хоча всередині все вирувало. Я чекала відповіді, і ці кілька секунд розтягнулися, ніби вічність.

Після цього малий розчаровано пробурчав:

— Це точно Бетті… — пробурчав він розчаровано. — Вона взагалі не вміє тримати язика за зубами… — він зітхнув і тихіше додав: — Вона ж обіцяла…

— Чому ти вирішив, що це вона? — я підняла брову, уважно спостерігаючи за реакцією малого.

— А хто ж іще? Кейл ніколи б не… — він зам’явся, і сумнів промайнув на його обличчі.

— Проте ти першим згадав Реда, — я криво усміхнулася, відчуваючи, як у мені спалахує темний інтерес.

— Це випадково… Просто Ред… ні, він не міг… Навіть якби… Ні, я впевнений... — Пат заплутався у власних думках, погляд його метушливо ковзав підлогою.

Ця його розмова із самим собою трохи приголомшила мене, проте, зібравшись із думками, я все ж вирішила запитати:

— То це правда? — прискіпливо дивилась йому в очі.

Малий, здається, зрозумів, що відмовчатися не вийде. Озирнувшись навсібіч, Пат нахилився ближче:

— Ти нікому не скажеш?

Я схрестила руки на грудях та покривила вуста в посміху:

— А навіщо мені це?

— Ну… не знаю… — він знизав плечима. — Може, ти в якійсь таємній організації…

— Що? — нервово пирхнула я, недовірливо глянувши на нього. — У якій ще таємній організації? Ти що, жартуєш? Тут є лише одна «організація», якщо ти ще не помітив. І керує нею одна-єдина людина — «міс Піґґі». — Я трохи нахилилася ближче, знижуючи голос. — І якщо ти не зрозумів… я проти неї вже давно. Майже все своє життя.

Пат нарешті невпевнено всміхнувся, і напруга на його обличчі трохи спала. Я сприйняла це як знак, що можна рухатися далі, й, попри власне хвилювання, продовжила:

— Слухай… мені здається, у цьому світі відбувається щось значно більше, ніж ми бачимо. Але я навіть не уявляю, що там, за Стіною… Там інше життя, якого я не знаю… і, можливо, навіть боюсь Скажи, 02-05… мені варто боятися? — я кинула останню піжаму на купу й уважно вдивилася в нього.

Він мовчав і довго дивився на мене. Його погляд був важким, непрозорим, і мені складно було щось прочитати.

Я вирішила, що все пішло шкереберть. Рвучко розвернула візок. Пат теж рушив, але рухався повільніше, незграбніше, ніби його щось тягнуло назад.

Дорога назад тягнулася дивною, гнітючою мовчанкою. Ми докотили візки до купи білизни й почали знову їх наповнювати.

— «Я майже не знав свого батька...» — раптом зронив Пат, якось мляво.

Я спершу подумала, що мені почулося, й різко глянула на нього. Та малий, наче нічого не сталося, продовжував працювати — рухи рівні, механічні.

— Ріко, не зупиняйся. Роботи ще багато, — зауважив він, майже не дивлячись на мене. Голос звучав спокійно, проте виразно.

Я мовчки кивнула й повернулася до роботи.

Аж раптом пролунав знову тихий безбарвний голос Пата:

— «Після смерті бабусі, він знайшов мене».

Я зупинилася на мить, не вірячи своїм вухам. Відбувалось щось дуже дивне.

— Я ж сказав — не зупиняйся! — не припиняючи роботу, випалив малий. Цього разу його голос був настільки рішучим, що я відразу підкорилася.

Нахилившись за новою порцією брудної білизни, я знову почула монотонний голос Пата, але цього разу не зупинилася, продовжуючи працювати та не привертати увагу інших.

— «Батько не хотів, щоб я потрапив в Колонії, тому забрав мене до себе. Але те життя… воно було мені чужим. Уся та розкіш — ніби не для мене. Мачуха відразу мене зненавиділа… Вони з батьком не мали власних дітей, тож я був для неї як більмо на оці. Вона влаштувала мені пекло під виглядом раю… Якби не Ред — я б утік. Брат постійно підтримував мене. Допомагав у всьому...»

Я крадькома глянула на нього. Губи не рухалися, але слова продовжували линути від нього, наче з якогось невидимого джерела.

Він говорить не кажучи! Як таке можливо?

Проте вдала, що нічого не сталося, навіть затамувала подих, боячись злякати його й обірвати цей дивний потік.

— «Зрештою, Уріелі набридло саме моє існування, і вона знайшла спосіб позбутися мене... Формально батько не був моїм опікуном. Тож я вважаюся сиротою, а сироти…»

— …потрапляють до Колоній, — вихопилося в мене раптово. Я миттєво прикрила рот рукою, відчуваючи, як холодний піт проступає на лобі. — Вибач! Я…

Пат коротко глянув убік — на Наглядачку, що саме проходила неподалік. А затим якось співчутливо посміхнувся мені, і в голосі прозвучав легкий відтінок іронії:

— І часто ти розмовляєш сама з собою, 30-15?

Я зиркнула на Наглядачку — саме в цю мить вона дивилася прямо на нас, погляд був пильний і суворий. Вирішивши підіграти Патові, я легко знизала плечима й з удаваною невимушеністю відказала:

— Буває іноді… Після Карцеру, знаєш, фантазія розігрується — і починаю вести бесіди з розумною людиною… — я хитро підморгнула, намагаючись не видати своє хвилювання.

Пат весело всміхнувся й перепросив зате що «перервав» мене.

Деякий час ми працювали мовчки, занурені кожен у своє, аж поки в моїй голові знову не пролунав його рівний, позбавлений емоцій голос:

— «Мабуть, варто пояснити, що відбувається… Чому ти чуєш мене… Це телепатія. Хоча… не зовсім. Вона одностороння — я не читаю думок, лише передаю свої. І виходить це не з усіма... З Редом і Кейлом — так. З Бетті чи батьком — ні. Раніше ще з бабусею виходило… Тепер — з тобою…»

Я вже хотіла щось запитати, але вчасно стрималася — повз нас саме проходили двоє Учнів із візками.

Та від почутого всередині мене все стрепенулося. Те, що я чула Пата, здавалося надто неймовірним, щоб у це повірити. Сама думка про таку здатність не вкладалася в голові. Це було… занадто. Моєму розуму, вочевидь, знадобиться більше часу, щоб примиритися з цим відкриттям.

— «Тобі, мабуть, цікаво, звідки це в мене?» — знову прозвучало в голові.

Я ледь помітно кивнула, не припиняючи роботи. Між нами знову на якусь мить запала дивна мовчанка... А тоді, ніби з нізвідки, його монотонний, майже байдужий голос знову прорізав простір:

— «Чесно кажучи, я й сам не знаю...» — він опустив погляд, провів рукою по волоссю, ніби намагаючись зібрати думки. — «Тато казав, що я народився з цим. Про це знають одиниці…»

Ці слова викликали в мені трепет і змусили замислитися над їхньою значущістю. Я підняла на нього очі — на мить наші погляди зустрілися. У його очах читалися і сум, і обережне очікування — ніби він намагався вгадати, як я сприйму цю правду.

Я зосередилася, надаючи обличчю максимально серйозного виразу.

Тоді малий усміхнувся, його очі засяяли теплом.

— «Я довіряю тобі, Ріко. Знаю, що ти не зрадиш…», — його слова відгукнулися в мені особливо чітко. — «Але, будь ласка... не кажи Реду. І якщо можеш — не розповідай Кейлу й Бетті. Ред не зрозуміє… лише розсердиться, а Кейл з Бетті неодмінно розкажуть йому...»

Мені було цікаво, чому Патрік не може повністю довіритися власному братові, проте зараз дізнаватися про це було не на часі. Тож лише ледь кивнула, виражаючи згоду й розуміння.

Тим часом ми довезли свої візки до чанів і почали їх спорожнювати, наші рухи були автоматичними й злагодженими.

Я мусила повернути розмову в потрібне річище. Зібравшись із думками, я вдала легку розгубленість, ніби заплуталася у власних міркуваннях, і, дивлячись кудись повз нього, тихо мовила:

— 02-05, знаєш… я потрапила до Колонії зовсім малою. Я ніколи не знала своїх батьків. Але ж вони, мабуть, були… Як думаєш?

Пат лише знизав плечима. Його обличчя стало замисленим, а в моїй голові одразу ж пролунала його думка:

— «Мабуть, ти намагаєшся спитати, чи дітей можуть створювати штучно?»

Я мовчки кивнула. Тоді в голові монотонною скоромовкою прозвучав його голос:

— «У світі зараз справжня криза народжуваності. І наскільки мені відомо... для народження все ще потрібні батьки… принаймні мати — точно. У Місті дітей майже не залишилося. Людство зникає, Ріко… Занадто швидко...»

— Вірус? — злякано вигукнула я, відчуваючи, як страх охоплює мене, і знову затулила рота руками.

Пат не відповів одразу. Кілька хвилин він мовчки працював, механічно перекладаючи білизну, ніби намагався впорядкувати думки. А потім я знову почула його:

— «Не лише вірус… Війна, Ріко. Вірус вбиває нас повільно й болісно, люди вбивають одне одного набагато швидше».

Я злякано глянула на нього. Усередині все стислося від тисячі питань, які я не могла поставити вголос. Довелося говорити обережно, натяками:

— Знаєш, 02-05, люди іноді поводяться дивно… — почала я здалека. — Наприклад, ось ми тут, на Тренуваннях, б'ємо одне одного, калічимося… Але навіщо? У цьому є сенс? — я говорила повільно, обережно підбираючи слова.

Патрік на мить затримав на мені серйозний погляд, ніби вирішуючи, чи варто відповідати. А тоді раптом сказав уголос:

— Ми маємо вміти захищатися. І захищати інших.

— Але від кого? Навіщо? — не стрималася я.

Малий легенько стенув плечима й затримався на кілька секунд у роздумах, перш ніж промовити:

— Хіба мало від кого…

Я важко видихнула. Здається, він або не зрозумів мене до кінця, або свідомо не хотів продовжувати. Можливо, він і так сказав більше, ніж планував. Та його слова не заспокоїли — навпаки, лише посилили тривогу.

Я не переставала думати про те, що там, за Стіною.

Якщо світ справді у війні… якщо нас готують до боїв… чи не означає це, що одного дня ми станемо її частиною? Невже саме для цього нас і вирощують?

Я спостерігала за Патом, шукаючи в його погляді відповіді, яких він, здається, сам не мав. Замість цього бачила лише розгубленість.

— Що таке, 30-15? — обережно спитав він.

Я мовчала, бо не знала, що йому відповісти, та всередині все вирувало.

Ми тут не випадково... Ми частина якогось великого плану... Нас контролюють якісь могутні люди, які маніпулюють нами, як маріонетками. І те, що людство вимирає — це теж не випадково… Це комусь вигідно… І я дізнаюся — кому й навіщо.

Либонь, вираз мого обличчя не залишився непоміченим, бо Пат і далі наполегливо «достукувався» до мене думками:

— «Ріко, що з тобою? Ти виглядаєш… дивно».

— 02-05, чому ви з Редом насправді тут опинилися? — різко кинула я, більше не бажаючи ходити навколо.

Він здригнувся, ніби його спіймали зненацька. Постава одразу напружилася — як у людини, яка збирається з духом для серйозної розмови.

— Ми… як і всі сироти… — почав він невпевнено.

— Ой, та досить уже цих казок, добре? — обірвала я, ледве стримуючи роздратування.

Малий похилив голову, втупившись у підлогу. І вже за мить його голос знову прозвучав десь у глибині моєї свідомості:

— «Батько знайшов спосіб сховати нас тут… Спершу він хотів урятувати лише мене... Бо якби Уріела довела справу до кінця, я міг би опинитися невідомо де… і це вдарило б і по ньому. Через правила Спільноти… Тож він уже все підготував для мене, домовився... А потім несподівано загинули батьки Бетті й Кейла. Їх нікому було забрати — їх чекала одна з Колоній... Ну і тоді батько вирішив: краще залишити нас разом… і зробити так, щоб ми всі потрапили саме сюди».

Я уважно спостерігала за ним. Якщо це й була вигадка, то надто добре продумана — настільки, що звучала майже бездоганно.

— А Ред? — ледве чутно спитала я, майже не розтуляючи губ.

— «Ред...» — Пат дивився кудись повз мене. — «Брат вирушив сюди через мене. Не міг залишити самого».

— Але якщо ваш батько живий… це ж рано чи пізно може відкритися… — тихо мовила я, нервово озираючись.

— «Він витратив такі шалені гроші, щоб наша справжня особистість залишилася в таємниці...» — думка обірвалася, і Патрік додав уже вголос: — Для нас батько й Уріела більше не існують. Як і ми для них. Тепер ми самі по собі...

— Але як це взагалі можливо?.. — не вгамовувалася я, силкуючись розплутати хитросплетіння їхньої історії. — Добре, ти не рідний… ну, цій Урі… як її там… син… А Ред?..

— «Ред їй теж не рідний, вона йому мачуха. В неї немає власних дітей — я вже казав», — знову пролунав у голові його голос. Я мимоволі здригнулася. — «Його мати померла, коли йому було три роки. Він її навіть не пам’ятає... Уріела ставилася до нього краще, ніж до мене… але він так і не зміг її прийняти».

Кожне його слово проникало мені в серце, змушуючи відчути, наскільки заплутаною й драматичною була їхня історія — складнішою, ніж я могла собі уявити.

— А твоя мама?.. — тихо запитала я, обережно підбираючи слова, щоб не зачепити його болючі спогади.

Ми вже вкотре котили повні візки вперед, і час розсипався між ритмічним гуркотом коліс.

— «Я її не пам’ятаю», — пролунала в моїй голові тиха, відсторонена відповідь Пата. — «Бабуся казала, що вона померла ще тоді, коли я народився. Батько тоді вже був одружений з Уріелою. Вона мене ненавиділа. Її ненависть була зумовлена тим, що я був дитиною від іншої жінки — дитиною, якої вона ніколи не зможе мати… Вона б зробила все, щоб позбутися мене. Навіть привернула б увагу Спільноти. Для батька це стало б катастрофою. За приховування сироти йому б загрожували величезні штрафи, а то й найгірше з можливих покарань… включно із засланням».

— Засланням?.. — перепитала я, не відводячи від нього погляду.

Ми вже розвантажували третій візок, рухаючись практично на автоматі, немов силувалися сховати власні емоції за роботою.

— Можна… я розповім про це іншим разом? — тихо попросив Пат, голосі прозвучав майже благально.

Я мовчки кивнула.

Малий подякував мені за те, що я проявила розуміння, і тихо запропонував далі працювати мовчки. Було видно, що він виснажений — щоки зблідли, в очах з’явилася глибока втома.

Решту часу ми не сказали ні слова. Лише вантажили й розвантажували візки, а мої думки блукали десь далеко, знову й знову повертаючись до почутого.

Коли робочий день нарешті скінчився і ми рушили до виходу, Пат раптом озвався:

— Навіщо ти почала нашу розмову з тієї історії про побачення з Редом?

Він уже мав кращий вигляд: голос рівний, у погляді — жива цікавість.

Я ледь усміхнулася:

— Хотіла зрозуміти, чи вартий він моєї уваги.

— Ну, і як? Вартий? — обережна усмішка з'явилася на його вустах.

— Він добровільно пішов із тобою в пекло… Думаю, це багато про що говорить.