Спочатку:
На сторінку книги
Весь час до вечері я мордувалася словами Тіса й Бетті. Все це було дивним. Я ніколи навіть не уявляла, що зіштовхнуся з чимось подібним... Мене дуже хвилювало те, що Бетті назвала моїм «дорослішанням».
«Чи у всіх так? Чи тільки в мене?» — ці думки не давали мені спокою, мов настирливі мухи, що кружляють навколо. Хотілось з кимось про це поговорити, але я не знала з ким. Мабуть, треба було звернутися до когось з Дорослих... Наприклад, до Вчительки Селл, що викладала в нас анатомію. Чи до Лікаря Джонсона. Чи до самої Бетті. Проте я не наважилась, бо соромилась. Чи, вірніше сказати, боялась дізнатися правду. А, можливо, частково й через те, що я взагалі не була готова до цієї правди. Овва!
Бетті була розумницею й жодного разу не натякнула на те, що сталося в душовій. Проте я... Думки просто зводили мене з розуму. Вони кружляли й кружляли в голові, мов вихор, не даючи зосередитися на чомусь іншому. Поки ми збиралися на вечерю, я кусала губи та нервово терла руки, намагаючись знайти хоч якусь розраду.
Вже майже перед нашим виходом у кімнату залетіла дуже схвильована Ебба, вся мокра й брудна. І пахла вона теж жахливо — суміш поту зі штучним ароматом квітів.
Я хотіла спитати малу, що сталося, і вже відкрила рот, але вона зупинила мене, піднявши руку:
— Ріко, дуже рада, що ти повернулася додому. Але зараз я сильно запізнююся. Поговоримо пізніше, добре? — вона схопила з шафки рушник і повсякденний одяг, та майнула до дверей, мов ураган. Вже за мить десь з коридору почувся її голос:
— Не чекайте мене! Рушайте до Їдальні самі!
Ми з Бетті перезирнулись, вона знизала плечима. Я запитала її, де Ебба працювала сьогодні? Зосереджено наморщивши лоба, ніби намагаючись пригадати, білявка відповіла, що мала працювала у Пральні. Я лише кивнула головою, і більше не промовивши жодного слова, ми вийшли з кімнати.
***
Наші хода моторошним відлунням котилася у тиші коридору, і цей звук неймовірно напружував мене. В голові за одну мить знов промайнули мільйон думок, хотілося погнати їх якнайдалі, проте я не могла дати собі раду… Лише відчувала, що треба на якийсь час опинитися на самоті.
Коли ми піднялися на верхній поверх, я раптом згадала про свою обіцянку занести лікарняний халат черговій Медсестрі в Лазарет. Зупинилась і, силкуючись приховати розгубленість, виголосила:
— Бетті, я тут згадала… у мене ще є деякі справи, які потрібно вирішити. Тому ходи до Їдальні сама. Я наздожену тебе.
Білявка здивовано підняла брови, проте нічого не сказала, а тоді кивнула головою, зблиснула напівусмішкою та рушила далі. А я дивилася їй услід, відчуваючи полегшення від того, що змогла уникнути незручної розмови.
***
Поки я гасала по поверхах туди-сюди й носилась з лазаретним халатом по Колонії, то запізнилася на вечерю хвилин на п'ятнадцять.
Коли ввійшла до Їдальні, відчула, як запахи їжі змішалися в повітрі, створивши дивний аромат. Шлунок видав жалісне бурчання, нагадуючи, що останній раз я їла ще зранку в Лазареті. Взяла на полиці тацю й попрямувала до Роздавальної, де на мене чекала, хоч і не смачна, зате свіжа вечеря: дивна каша сірого відтінку, омлет та шматок хліба. Від чаю я відмовилася — його гіркий смак завше викликав у мене відразу. Якщо чесно, їжа у нас була не дуже смачна, проте вона була постійно, і я не пам'ятаю, щоб ми, Учні Колонії, коли-небудь голодували. А іноді, на свята чи визначні події, нам навіть давали щось незвичайне, на кшталт фруктів чи солодощів.
Поставивши належну мені їжу на тацю, я обернулася й обвела приміщення поглядом, шукаючи друзів. Їдальня була заповнена гомоном голосів, стуком посуду та сміхом, що лунав з різних куточків.
Аж раптом я побачила їх... Ні, звісно, мене не здивувало, що мої нові знайомі сиділи всі разом, майже в самому центрі Їдальні. Проте я відчула легке хвилювання, коли серед них я побачила Еббу, яка щиро сміялася. Це було щось нове, щось, що змушувало мене відчувати змішані емоції — радість за неї та легкий смуток за наші колишні тихі вечері в куточку втрьох. Я, Тіс та Ебба — так було завжди. Проте зараз…
Ебба помахала рукою, коли побачила мене. Я кивнула й тепло всміхнулась їй. Це привернуло увагу інших — всі новенькі дружно глянули на мене, і тоді я зустрілася з зеленими очима Реда, синіми — Патріка та двома парами блакитних очей — Кейла й Бетті. Ебба махнула рукою, щоб я йшла до них — за їхнім столиком було вільне місце… Але я навіть не поворухнулася, бо шукала очима іншу людину...
Тіс сидів у найдальшому кутку сам. Його постать здавалася дуже самотньою в цьому великому приміщенні. Я сміливо рушила до нього, відчуваючи, як серце прискорено загупало.
— Чи не зайнято? — підійшовши до його столу, зухвало посміхнулась я, намагаючись виглядати впевнено.
Друг трохи зніяковіло всміхнувся та кивнув головою на вільне місце напроти, мовляв, сідай. Я обережно поставила тацю на стіл і сіла.
— А чому не з ними? — він збентежено нахмурив чоло та хитнув головою у бік Ебби та інших.
— Не знаю? — знизала плечима. — А що — повинна?
Тоді він косо глипнув на мене, його погляд пом'якшав, а у кутиках рота з'явився слід самовдоволеної посмішки.
— Звісно, що ні, — відповів досить бадьоро, а після короткої павзи додав: — Хочеш продовжити нашу розмову?
— Розмову? — я здивовано підняла брову. — А-а, ти про те «божевілля», що було в Душовій?
У цей час Тіс підносив ложку до рота, але так і завмер з нею, його обличчя напружилося, в очах замайорів острах.
— Даруй, невдалий жарт! — загиготіла я, стараючись трохи розрядити напруження між нами.
Він похмуро глипнув на мене й неквапливо продовжив їсти. Я обережно опустила ложку в кашу, яка виглядала зовсім непривабливо — густа та липка, без будь-якого аромату. На смак вона теж виявилась зовсім прісна, ніби хтось навмисно забув додати в неї дрібку солі й шматочок масла. Кожна нова ложка цієї каші здавалася випробуванням, тому в мене не було бажання продовжувати її їсти.
— Що ти хотіла сказати мені, Ріко? — тихо запитав Тіса.
Я звела очі, і ми зіткнулися поглядами. Він вичікувально дивився на мене. Його очі, мов дві глибокі нурти, відображали змішані емоції, які я не могла розгадати.
— Знаєш, я довго думала... про те, що ти сказав... — почала я, відчуваючи, як мій перестук серця прискорюється.
— І? — він завмер, не зводячи з мене очей.
На якусь мить я затамувала подих, збираючись із думками, а затим тихо зізналась:
— І зрозуміла, що ти маєш рацію.
Тіс насупився:
— Це ти про що?
— Про те, що я боюся... — я затнулася, відчуваючи, як клубок підкочується до горла. Зізнаватися в цьому було вкрай важко. Нервово проковтнула. — Я боюся того болю, що буде після... Адже бачила сотню разів, як воно буває... Тому вирішила... що не хочу ніяких… любовних стосунків... Що мені вони не потрібні... Проте... це неправильно... Я не зможу вічно уникати цього. А ти... ти найкращий! Найрідніший... — замовкла, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
Тіс продовжував дивитись на мене мовчки, однак його погляд дуже потеплішав. Я вирішила, що це добрий знак і продовжила:
— Звісно, я розумію твої почуття, проте й ти... зрозумій мої... — знову урвала себе, відчуваючи, як голос зривається.
— Для тебе — все, що завгодно! — тихо та щиро видихнув він.
— Тобі за три дні виповниться вісімнадцять. Ти отримаєш статус «Майже Дорослий», проте я... я ще не готова на серйозні стосунки... І якби ти... Якби ти зміг... почекати на мене... — я зупинилася, втупившись у свою тарілку з кашею. Було таке відчуття, що я несу нісенітницю.
Тіс нахилився ближче до столу та простягнув руку, але чомусь не торкнувся моєї руки. Я мовчки дивилася на його пальці, поки серце стискалося від хвилювання.
— Тобі вже сімнадцять та один місяць... — нарешті озвався він, і я несміливо звела очі на нього, — залишилося чекати ще якихось одинадцять місяців, — на його вустах з’явилася тепла усмішка. — Я чекав весь цей час... Усі ці роки... То що для мене, почекати ще трохи?
Я знов опустила очі на Тісову руку й тихо мовила:
— Потім у нас буде дуже мало часу...
— Неважливо. Бо з тобою мить — це ціла вічність! — рішуче відказав він.
Його тон трохи додав мені бадьорості, тому я насмілилась ззирнутися з ним очима. В темному погляді мого друга зоріли теплі вогники.
— Ми й опісля... обов'язково знайдемося з тобою, Ріко. Там, за Стіною. Обіцяю.
Відчула, як зашарілася, проте вичавила з себе злегка розгублену усмішку:
— Я тобі вірю. І дякую... за розуміння.
Тіс миттю повеселішав — погляд знову став добрим і лагідним, а на обличчі з'явилась трохи дурнувата усмішка.
О, ці хлопці!
Я подумки пустила очі на лоба, а вголос задерикувато мовила:
— Не боїшся, що «міс Піґґі» знову знизить твій рівень, коли побачить зі мною?
— Начхати! — щиро та безтурботно всміхнувся він.
Я примружила очі та з неприхованою ноткою підозри в голосі запитала:
— А чому це вона раптом підвищила тебе до Помічника Охоронця? Хотіла мене вколоти?
— Та біс її знає! Це ж «міс Піґґі», — друг неквапливо стенув плечима, намагаючись виглядати байдужим, утім, я бачила, що ця розмова його напружує.
Звісно, мене не задовольнила ця відповідь, та я вирішила не загострювати ситуацію, тому зосередилася на іншому:
— Тож ти більше не будеш похмурим? — запитала, намагаючись виглядати серйозно.
— Ні, — швидко й впевнено відповів Тіс.
— Не будеш давати волю язикові? — продовжила я, піднімаючи брову.
— Ні, — він знову відповів без вагань.
— І обіцяєш не ревнувати мене? — підняла брову ще вище, намагаючись вловити його реакцію.
Тіс замислився на кілька секунд, ковзнувши поглядом на новеньких, а затим твердо запевнив:
— Обіцяю, що не буду ревнувати.
Після цього я зробила найневиніший вираз обличчя та виголосила:
— От і добре! Тому ти не будеш проти... якщо я піду до друзів.
— Вони вже стали тобі друзями? — шпигнув він у мене єхидну шпичку та враз насупився.
— Ти обіцяв не ревнувати та не давати волю язику! А ще не насуплювати брови й бути милим, — пробелькотіла я, спробувавши пом'якшати атмосферу.
Тоді Тіс широко посміхнувся й весело вирік:
— Та йди вже геть!
— Ти найкращий! — радісно відказала я й підвелася, відчуваючи, як приємна хвиля полегшення накриває мене з голови до ніг.
***
Ебба та мої нові друзі, поглядаючи на мене, про щось перешіптувалися, поки я рухалась з тацею у їхньому напрямку. Коли я підійшла ближче, їхні голоси раптово стишилися, наче хтось вимкнув звук.
— Можна до вас? — обережно запитала я. Напруга в повітрі була майже відчутною.
— Сідай, якщо не боїшся! — відказав Кейла із зухвалою напівусмішкою на вустах.
Я простромила його напруженим поглядом, а у відповідь очі блондина креснули зухвалістю.
Що це з ним? В Лазареті наче було все добре… Гм…
Дуже хотілось уже сісти… Вільне місце було біля Бетті, навпроти Реда. Я кинула короткий погляд на зеленоокого красеня, що глипав на мене холодним поглядом. Мене це змусило насторожитися. Коли я нарешті сіла, за столом запанувала гнітюча тиша. Почувалась я ніяково, ніби порушила якийсь невидимий кордон.
— Що сталось? Я вам завадила? — запитала здивовано. — Ви про щось бурхливо розмовляли до моєї появи, а тут замовкли… — обвела всіх поглядом, шукаючи відповіді. Тиша була непорушною. — Бетті? — я вп’ялась поглядом у білявку, що сиділа ліворуч, сподіваючись на її підтримку.
Вона на мить заплющила очі, потім розплющила, наче збираючись з думками, і повернулася до мене:
— Ми говорили про тебе й цього дивного хлопця, з яким ти щойно сиділа.
— І? У чому проблема? — не зрозуміла я.
Білявка мовчала, її обличчя було напружене. Інші теж мовчали, їхні погляди були спрямовані на мене, наче вони чекали моїх пояснень.
— Якщо ви не знали, Тіс — мій друг. І я можу знаходитися там, де хочу та з ким хочу у вільний від навчання й роботи час.
— А ось це помітно! — пирхнув Кейл, його осміх був глузливим і неприємним.
— У сенсі? — простромила я на блондина суворим поглядом, відчуваючи, як злість починає кипіти всередині.
Посмішка відразу зникла з його обличчя, він замовк, наче зрозумів, що зайшов надто далеко, і знову запала тиша.
— Ви поясните мені, що сталося? — я нічого не розуміла.
— Бетті нам все розповіла! — не витримала Ебба, вигукнувши напруженим і трохи тремтячим голосом. Вона сиділа за Бетті, тому я нахилилася до столу, щоб побачити її. Вираз обличчя малої мені не сподобався.
— Пробач. Знаю, це погано, але… — раптом пролунав майже нечутним голосом Бетті десь у мене над вухом.
Я зиркнула на білявку, її очі виблискували провиною.
— Це ви про що? — насторожилася я. Зізнання Бетті трохи вибило мене з рівноваги. Я відчула, як долоні спітніли, а серце схвильовано застугоніло в грудях.
— Вона сказала, що ти й... Тіс... правильно? — несподівано відгукнувся Патрік, що сидів навпроти Ебби. — Були разом... в... е-е-е...
— Душовій! — закінчив за нього Ред, у голосі якого бриніла металева нотка.
Що-о-о?!
Я оніміла, відчуваючи, як кров відступає від обличчя. Повільно переводила погляд з однієї особи на іншу, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Ред був, на диво, спокійний, його обличчя не виражало жодних емоцій. Крива посмішка Кейла була наповнена зловтіхою. Пат трохи зніяковіло глипав на мене. Ебба виглядала шокованою, її обличчя було блідим. А Бетті винувато опустила голову й плечі.
— Навіть якби там щось сталося, — після невеличкої павзи видихнула я, — це вас зовсім не стосується. І я не збираюся виправдовуватись, чи щось доводити. Та хто ви, трясця, такі?! — останні слова я промовила трохи голосніше, ніж хотіла, бо не змогла вже стримати обурення, що клекотіло всередині.
Кілька учнів за сусідніми столиками повернули голови, з цікавістю витріщаючись на нас. Радше — на мене. Я рвучко підвелася, відчуваючи, що гнів досяг свого піка.
— Ви не маєте права ні засуджувати, ні обмовляти мене! — рявкнула я, стискаючи кулаки. — Це моє життя, і я житиму так, як цього хочу! І робитиму те, що хочу! Затямили? — І тоді стрімголов рвонула до виходу з думкою про те, що я привернула забагато уваги, а нові проблеми мені точно не потрібні.
