Раді Вас бачити!

«Міс Піґґі» супроводила нас із Бетті до Лазарету та відразу пішла геть. Її кроки, швидкі та нервові, лунали пустим коридором, і я відчула, як страх пронизує кожен її рух. Вона боялася мене — Ред мав рацію. Вона завжди боялася мене, а зараз боялася ще більше. Розуміння цього надало мені наснаги.

За кілька хвилин по тому нас з Бетті розділили. Я не переживала за білявку, бо знала, що з нею все буде гаразд. Реальної ж небезпеки немає.

Медикині віднесли мене на ношах у спеціалізовану кімнату, де оглянули й взяли аналізи. Вони поводилися зі мною дуже обережно, особливо — коли торкалися ран... Я помітила, як їхні руки тремтять, і які в них напружені обличчя... Отакої. Безперечно, вже за кілька годин вони зрозуміють, що я абсолютно здорова... А поки я насолоджувалася їхнім ставленням до мене. «Дорослі бояться мене! » — від цієї думи ставало так добре й так вільно на душі. Саме зараз я була сильнішою за них, хоча б тому, що вони вважали мене небезпечною.

Мені обробили рани на лобі та колінах, укололи якийсь укол, що викликав легке печіння, та помістили в окрему палату — спеціалізований бокс. Ліжко було м'яким, а ковдра дуже теплою, і вже за кілька секунд я відчула, як моє тіло поступово розслабляється. Закрила очі й дозволила собі зануритися у спокійний сон, знаючи, що хоча б на цей момент я в безпеці.

***

Коли я прокинулася, було вже опівдні. Сонце проникало крізь вузьке, довге вікно, що було розташоване майже під самою стелею й нагадувало ілюмінатор на космічному кораблі. З цього вікна відкривався вид на похмурий пейзаж — високі труби, з яких безперервно валив дим, а іноді можна було побачити проблиски далекого, недосяжного неба.

Я відчула, що зголодніла. Попросила їсти у медсестри, що чергувала перші дванадцять годин Карантину в палаті. Вона принесла полегшену їжу та повідомила, що у моїй крові вірусу не виявлено. У Бетті також. Звісно, подумки я іронічно посміхнулася.

З'ївши все до останньої крихти, я знову заснула.

***

Наступного разу я прокинулася, коли сутінки вже огортали палату. Медсестра ввімкнула блакитне світло, що додало приміщенню таємничості. Це світло виходило з невидимих джерел, вбудованих у пластикову стелю, та чомусь нагадувало мені про далекі зорі. Десь наді мною зверху висів екран, що відображав мої життєві показники в реальному часі, пульсуючи в такт серцебиттю. А на протилежній стіні були розташовані два великі екрани, які транслювали заспокійливі пейзажі, що змінювалися залежно від часу доби. Ліжко було оснащене системою автоматичного регулювання положення тіла, що забезпечувало максимальний комфорт. Праворуч на білій пластиковій стіні розміщалась кнопка виклику медичного персоналу. Ліворуч од ліжка стояла тумбочка, на якій знаходилась склянка з водою. У протилежному куті кімнати розташовувався білий пластиковий стіл зі стільцем, де можна було їсти або читати, а поруч стояв невеликий диванчик для відвідувачів. Весь інтер'єр палати був продуманий до дрібниць — без сумніву, щоб створити атмосферу спокою та безпеки.

Медсестра повідомила, що поглиблені аналізи теж не дали жодних свідчень, хоча мені доведеться ще кілька днів побути в Лазареті. До того ж вона зауважила, що мій дванадцятигодинний карантин уже закінчився, і тепер я можу вільно пересуватися по Лазарету чи викликати чергову медсестру, якщо це буде потрібно. Також медсестра поставила кілька запитань щось на кшталт: «Як я почуваюся?», «Чи паморочиться в голові?», «Чи не нудить мене?». Я чесно відповіла на всі, намагаючись не виглядати занадто байдужою. А потім  попросила щось поїсти.

Після вечері, що складалася з теплого супу й хрусткого хліба, я згадала про Бетті. Мені було цікаво, як пройшов її перший день... Чи впоралася вона? Нікуди більше не запізнилася? Чи не видала нас нікому?

Щоб якось звільнитися від думок, я піднялася з ліжка та пішла до вбиральні, що знаходилася в цьому ж боксі, праворуч від вхідних дверей. Прохолодна вода освіжила обличчя, змиваючи залишки втоми та хвилювання. Спати вже точно не хотілося. Тому треба було чимось себе зайняти...

Щойно я знову опинилася в ліжку, покликала медсестру й попросила дати мені якусь книгу. Вона кивнула, мовляв, знайде щось цікаве, та зникла в коридорі. Проте не минуло й п’яти хвилин, як вона повернулася.

Я навіть не встигла здивуватися її оперативності, бо вона, не заходячи в кімнату, коротко повідомила:

— 30-15, до тебе відвідувач, — і зникла так само швидко.

Спершу я розгубилася, однак майже через кілька секунд із полегшенням видихнула, відчуваючи, як хвиля радості наринає на мене. Звісно, я не змогла стримати усмішку.

Ну нарешті! Певно, це Тіс, дізнавшись, що я потрапила до Лазарету, вирішив відвідати мене. Проте він завжди знаходив спосіб пробратися потай... Тоді чому зараз вирішив прийти офіційно? Дивина та й годі!

Серце шарпалося так сильно, що здавалося, ще мить — і воно вискочить із грудей.

Як добре, що Тіс повернувся! Либонь, усе обдумав і зрозумів: ми — друзі навіки! Ну й дурник же він, але ж дійшло до нього... Я вірю, що дійшло!

Хоч усе всередині мене прагнуло вибухнути радістю, я стримала себе — вирішила не втрачати рівновагу. Натягнула лікарняний халат і ступила в коридор. Там нікого не було. Лише глуха, стерильна тиша, така щільна, що здавалося — навіть стіни завмерли, затамувавши подих разом зі мною.

Може, він у холі, у приймальні…

Я попрямувала туди, і кожен крок луною розбивав тишу порожнього коридору.

У приймальні сиділа ще одна медсестра, з незворушним, холодним обличчям.

— Перепрошую, Чергова Медсестро, мені щойно сказали, що хтось прийшов до мене… Ви не підкажете, де він? — голосно запитала я, силкуючись говорити рівно, хоча всередині все тремтіло від нетерпіння.

— Він у кабінеті Лікаря. Ходи туди, — відповіла дівчина, навіть не піднімаючи очей од паперів.

Я насупилася, легке занепокоєння почало розповзатися по тілу.

Навіщо Тіс пішов до Лікаря Джонсона? Може, він дуже хвилювався за мене, тому й вирішив особисто звернутися до лікаря та спитати, що зі мною? Проте це на Тіса зовсім не схоже... Гм... Нісенітниця якась.

Підійшовши до кабінету Лікаря, я завмерла біля дверей. Прислухалася. Було чути голоси, але про що говорять, я не розібрала. Серце знову почало стугоніти у грудях і холодний піт виступив на чолі.

Трясця! А раптом «міс Піґґі» здогадалася про нашу з Бетті витівку?

— Чого ти тут стовбичиш? — пролунало за спиною. Я здригнулася, обернувшись через плече. Старша Медсестра стояла позаду мене, її погляд був суворим, як у вчительки, що зловила учня на гарячому. Йой!

— Мені... До мене... — почала мимрити я, слова застрягли в горлі.

— Нумо, заходь! — голосно наказала вона.

Я нервово проковтнула, відчуваючи, як всередині все напружується. Затим штовхнула двері й ступила до кабінету, де на мене чекала невідомість. Ех! Нехай вже як буде... Проте Карцером це вже точно не закінчиться... 

— О, 30-15!

На мій превеликий подив, до мене швидкою ходою рушив усміхнений Лікар Джонсон — середнього віку чоловік з доброзичливим обличчям і коротким, трохи кучерявим волосся, що вже почало сивіти на скронях. Його очі сяяли доброзичливістю, а усмішка була такою щирою, що я мимохіть відчула полегшення.

— То як ти почуваєшся? — він опустив руку мені на чоло.

На Лікареві був бездоганно чистий білий халат, що пах свіжістю — легкий аромат цитрусового одеколону переплітався з запахом дезінфекційного засобу. Його запах завжди асоціювався у мене з турботою й професіоналізмом та викликав відчуття спокою й довіри.

— Температура в повному порядку, — мовив він, усміхаючись ще ширше.

Я нічого не розуміла. Сторожко роззирнулася навсібіч — у кабінеті, крім Лікаря, мене та Старшої медсестри, нікого не було.

— Спасибі. В мене все добре, — рівним тоном відповіла я, стараючись приховати здивування. — Ще трохи слабкість відчувається, проте...

— Так, знаю-знаю... — перебив мене Лікар Джонсон, неоднозначно махнувши рукою. — Слухай, я залишу вас на деякий час... поки ви спілкуйтеся, — він нахилився до мене ближче та прошепотів: — Але не кажи Начальниці Колонії Оверсі про це, гаразд? — і, не чекаючи моєї відповіді, він схопив Старшу Медсестру за руку та вийшов у коридор.

Таким дивним я його ще не бачила...

— Вибач за цей спектакль, — позаду пролунав знайомий голос, насичений чарівними вібраціями. — В мені не вийшло по-іншому тебе побачити. Тут така бюрократія!

Я озирнулась. У кріслі, за причиненими дверима, сидів Ред, тому відразу я його й не побачила. Він виглядав розслабленим, а в його очах мерехтіла дивна іскра задоволення.

— Ти? — в мене від подиву відкрився рот, а серце пропустило удар.

Зеленоокий красень усміхнувся й рвучко підвівся з крісла.

— А ти чекала побачити когось іншого?

Він обережно зачинив двері та зробив крок до мене. Раптом повітря стало важким від напруги, і я відчула, як шкіра на руках вкривається сиротами.

— Якщо чесно... то так... — насилу вимовила я. — Наприклад, Бетті... Або іншу свою сусідку по кімнаті — Еббу...  — затнулась, дивлячись на Реда, мов кролик на удава.

— Або Тіса? — він чекав моєї реакції, погляд був пильним, наче він намагається прочитати мої думки.

— Так, його теж, — я опустила очі додолу, відчуваючи легке збентеження, що розлилося теплом по щоках. — Але точно не тебе...

— Чому? — м'яким тоном запитав він й нахилився так, щоб бачити моє обличчя.

Його близькість викликала в мені змішане відчуття тривоги й комфорту.

— Не знаю, — знизала плечима, силкуючись знайти правильні слова. — Ми ледве знайомі... Чого б це тобі приходити сюди?

— Можливо, через те, що я хочу подякувати, — заглядаючи мені в очі, проказав він та ніжно всміхнувся.

Його погляд проникав у саму душу, змушуючи серце схарапуджено битися.

— За що це? — запитала насторожено. Руки почали тремтіти, і я миттю сховала їх за спину.

— За Бетті.

Усередині все похололо, немов хтось вилив на мене цебро холодної води.

Невже білявка розпатякала все? От дідько!

— Не хвилюйся, Берттіна нічого мені не сказала... — ніби читаючи мої думки, запевнив Ред. — Я сам здогадався.

Я скептично примружилася, відчуваючи, що напруга посилюється та затягується навколо мене, наче мотузка:

— Як?

Вуста Реда скривила посмішка, а очі зоріли лукавством.

— Я дуже добре знаю цю дівчину, — відказав він так, ніби ситуація його забавляла. Підіймаючи очі догори, трохи тихіше додав: — І те, що вона любить поспати... ще пам'ятаю, — на його вустах ковзнула дивна усмішка, наче він знав якийсь приватний жарт, який не збирався мені розповідати, і це змусило мене насторожитися. Запала незручна павза, під час якої Ред сканував приміщення пильним поглядом, а затим зупинив його на мені, немов розбираючи по кістках мою реакцію.

А я… Що я? Я мовчала, відчуваючи, як щоки зашарілися. Не знаю чому, але мені раптом уявилося, звідки Ред може знати, як довго спить білявка... Проте я постаралася відігнати ці думки. Трясця! Навіщо взагалі мені про це думати?

Аж раптом цей зухвалий красень рівним голосом продовжив:

— Якщо серйозно, з логікою в мене ніколи проблем не було, а ще я уважний до деталей. Тому було легко скласти два плюс два, — всміхнувся він лише куточками губ. — Берттіна прийшла на сніданок вся смикана... Тебе — немає. І тоді вона сказала, що з тобою сталося лихо, через що ти потрапила до Карантину, — Ред кумедно гмикнув, після чого я трохи розслабилась. — Вчора, пізно ввечері, ти була ще здорова, а сьогодні... — він пильно дивився мені в очі. Не знаю, що він там хотів побачити... Якої реакції чекав?

— А затим прийшла Ебба. До речі, мила дівчинка, — щира усмішка осяяла Редове обличчя. — Хочу зауважити, теж вся на нервах... — Він примружив очі та вкрадливо вів далі: — І от вона запитала у Берттіни, як тій вдалося уникнути Карцеру... — він хитро посміхнувся, а я нервово проковтнула. — Тоді Бетті стисло розповіла історію про твою раптову «хворобу»... і я остаточно зрозумів, що цю історію вигадала ТИ!

Я здригнулася, відчуваючи, ніби стою на краю високої кручі.

— Чому це? — зухвало пирснула я, стараючись не виказувати своє занепокоєння та зберегти рівновагу. Проте, либонь, голос видавав мою тривогу...

— Берттіна в житті не додумалась би до такого, — рівно відказав Ред, уважно дивлячись на мене пронизливим поглядом. Трясця!

Я, витримавши цей погляд, різко вигукнула:

— Що ти хочеш почути? Я не збираюся виправдовуватися!

Либонь, я заскочила його зненацька, бо він мовив, трохи розгубленим, проте вже м’якішим тоном:

— А я прийшов не для того, щоб ти виправдовувалася... Я прийшов подякувати тобі. Тому дякую, що наглядаєш за нею.

Кілька секунд я мовчала — ковзала поглядом по приміщенню, потім, знову звівши очі на Реда, обережно видихнула:

— Будь ласка.

Цієї ж миттю він усміхнувся своєю найчарівнішою усмішкою, і відразу всі мої тривоги зникли, ніби розтанули в повітрі. Ред дивиться на мене не без доброзичливості, з цікавістю, наче я — загадка, яку треба розгадати.

— Раніше я сам оберігав усіх... — оксамитовим голосом мовив він, од якого мою шкіру обсипало сиротами. — Тепер, виявляється, нас двоє. — Проте несподівано усміх зник з його обличчя, і він надто серйозним тоном запитав: — Проте навіщо ти це зробила?

Відчуття було таке, ніби мене рвучко висмикнули зі сну, тому я хитнула головою, щоб прийти в себе. Я не розуміла, що зі мною відбувається. Насторожилася, відчуваючи, як напруга знову повертається, наче хвиля, що готова накрити з головою.

— Це називається — допомога ближньому! — оголосила іронічно. — Якщо ти не знав, — скривилась у зухвалій посмішці.

— Допомога? — сповненим обурення голосом вигукнув Ред. — Ти завдала собі шкоди! — він махнув рукою на мій лоб.

Я мимохіть торкнулася пластиру на лобі та відчула легкий біль, який нагадав про мою жертву.

Очі Реда блищали від гніву, як блискавки в темній ночі, коли він люто вирік:

— Якщо правда відкриється, тебе не просто посадять до Карцеру, ти це розумієш?

Трясця! Яке йому діло до мене? Чого це його так хвилює?

Схрестивши руки на грудях і нахмурюючись, я гнівно засичала:

— Я знаю, розумнику. Я тут довше, ніж ти. Що мені за це буде — знаю й без тебе. — Та вчасно зрозумівши, що перегинаю палицю, вже спокійнішим тоном додала: — Сподіваюся... «міс Піґґі» нічого не дізнається? — підняла брову, силкуючись виглядати впевнено й водночас тримаючи своє зухвальство в лещатах.

— Лише якщо ти їй сама все розкажеш, — пирхнув Ред, стримуючи сміх. Так, він не всміхнувся, але його очі сміялися, і в цьому було щось напрочуд заспокійливе.

— Значить, дружба? — я косо глипнула на нього, силуючись зрозуміти його наміри, наче розгадуючи складну загадку.

Тоді новенький зміряв мене незрозумілим поглядом і простягнув руку. Я зам'ялася, відчуваючи, як серце схвильовано тьохнуло.

— Ну ж бо, Ріко! Ти ж хоробра! — м’яко підбурював він.

Минуло кілька секунд, заки я пильно дивилася на руку Реда, збираючись з думками. Потім, зітхнувши, акуратно вклала свою руку в його долоню, і він знизав її. Від цього дотику полетіли «метелики в животі»... проте мені здалося, що це вже не страх, це щось зовсім інше... Щось більш таємне... Більш недозволене... Більш бажане...

Я рвучким рухом прибрала руку, відчуваючи, як щоки шаріються, наче стиглі вишні.

Трясця! Ну, чому я так реагую на нього?

Ред усміхнувся теплою, заспокійливою усмішкою:

— Сподіватимуся, що колись ти звикнеш і перестанеш вважати дотики чимось брудним.

— Взагалі-то я так не вважаю! — випалила на одному подиху, відчуваючи, як серце шалено заходилося у грудях, наче мчить скаженим галопом.

— Правда? — він підняв брову.

Чи то від його пронизливого погляду, чи від зухвалого тону мені стало ніяково.

— Либонь, тобі вже час іти? — раптом прожебоніла я, не впізнаючи власного голосу. Якщо чесно, я не хотіла проганяти його, але... Але я боялася його присутності. І чомусь лише зараз я усвідомила, що ми перебуваємо в кабінеті Лікаря вже довгий час наодинці.

Ред лукаво всміхнувся.

— Не турбуйся, вже змотую вудки! Наостанок скажу: радий, що з тобою все гаразд, — він рушив до дверей. — І, Ріко... — Перед тим, як відчинити їх, він озирнувся через плече. — Наступного разу нехай Берттіна виплутується сама. Настав час їй дорослішати!

Я промовчала.

Ред відчинив двері, і вже на порозі кинув на мене короткий погляд і оксамитовим, сповненим тепла голосом промовив:

— Солодких снів, Ріко, — та хутко вийшов у коридор, зачиняючи за собою двері.

Якусь мить я стояла, мов укопана, насолоджуючись виром відчуттів і емоцій всередині. Затим смуток поступово огорнув мене… І, авжеж, це було через Реда... Через те, що він пішов.

Невже Тіс мав рацію: я роблю божевільні вчинки, і я втягую в це інших?.. Ред, звісно, ризикував, коли з’явився тут… Але щось не вірилося, що він прийшов лише для того, щоб подякувати за Бетті. Це надто просто. Тоді що ним рухало?

Я стрімголов кинулась до дверей та, прожогом відчинивши їх, вибігла до коридору. Ред прошкував неквапливою, проте вельми твердою ходою, його постать здавалася такою впевненою й незворушною.

— Реде! — голосно гукнула я. Схвильоване серце зробило перекид.

Ред зупинився та озирнувся, на обличчі було легке здивуванням. Я рушила до нього, а він у цей момент зробив кілька кроків мені назустріч.

— Що трапилося? — запитав із хвилюванням у голосі.

Дивлячись у зелені бездонні очі Реда, я видихнула:

— Забула подякувати тобі…

Він скривив вуста в лукавій посмішці, наче хитрий лис:

— За що це? — передражнив мене моєю ж фразою.

— За те, що відвідав мене, — відповіла пошепки, опустивши очі на підлогу та відчуваючи, як щоки паленіють. — Мені приємно...

Новенький простягнув руку й ледве торкнувся мого підборіддя. Я не відступила, відчуваючи, як цей дотик викликає приємне тепло у сонячному сплетінні. Тоді Ред трішки підняв мою голову та, зазираючи в очі, промовив:

— Не слухай Тіса, ти варта більшого.

Несподівано приємна хвиля тепла накрила мене з головою. Я дивилася в його дивовижні смарагдові очі й тонула, відчуваючи, як серце знаходить новий ритм, насолоджується, співає...

Затим Ред швидко ковзнув поглядом на мої губи, і після невеличкої затримки прибрав руку й пішов геть. Я з полегшенням видихнула, проте всередині відчула якесь розчарування, наче втратила щось важливе... Що сталося зараз — я не розуміла.