Раді Вас бачити!

Сіроокої медсестри, з якою я говорила раніше, на місці не було. І, мабуть, це було навіть на краще, бо зараз я б не змогла спокійно розмовляти з нею про Кейла… Щось між нами тоді змінилося... Якийсь ледве відчутний зв'язок. Але що це було? Раптова довіра? Миттєвий флірт без наслідків? Початок справжньої дружби? Хоча, якщо чесно, я сумнівалася, що Кейл узагалі здатен бачити в мені просто подругу. Та й мене тягнуло до нього зовсім інакше, ніж до Реда чи Тіса... Це було майже інстинктивно, на якомусь тваринному рівні. І це лякало.

Чим довше я про це думала, тим сильніше всередині наростав хаос, бо хіба так буває — щоб тебе настільки тягнуло до людини, яку ти знаєш зовсім недовго? Чи це просто моя свідомість вирішила зіграти зі мною якийсь дивний жарт? Я намагалася розібратися, розкласти по поличках свої почуття, але що більше намагалася, то сильніше все заплутувалося. І була навіть мить, коли я відчула незрозумілу впевненість у тому, що це щось більше, ніж просто випадковість... Проте відразу ж прийшов страх, а за ним — сумніви, які накрили мене з головою.

І ніби цього було замало, думки раз по раз поверталися до слів Кейла про світ за Стіною. Бо це відчуття не відпускало — мовби він на мить прочинив двері й дозволив мені зазирнути за межі нашого звичного світу... Та цього виявилося катастрофічно мало. Бо тепер я ще гостріше відчувала, що наша Колонія — це лише крихітна частина величезного світу... І ця невідомість тиснула, як тисне усвідомлення, що ти бачиш тільки верхівку айсберга, а все справжнє приховане під водою… Що там насправді? Що ховається за цими стінами?

Уява сама малювала картини — величезні міста, інше життя, інші люди, інший світ — і це водночас захоплювало й лякало, бо чим яскравішими ставали ці образи, тим сильніше я відчувала, як мало ми насправді знаємо.

І я ніяк не могла зрозуміти головного: чому Дорослі приховують від нас правду. Чому Спільноті вигідно, щоб тримати нас у невіданні? Що саме вони намагаються приховати? Можливо, правда занадто небезпечна? Або вони просто бояться змін? Стільки питань і так мало відповідей. Але чим більше я про це думала, тим більше зростало вперте, майже болісне бажання докопатися до правди, розкрити ці таємниці й побачити світ за межами того, до чого нас привчили… Хоча чудово розуміла, що цей шлях може бути важким і небезпечним. Що як те, що я дізнаюся, змінить мене назавжди?

Та навіть це вже не зупиняло — зупиняло лише те, що я досі не мала жодного уявлення, з чого почати.

Аж раптом я зупинилася й роззирнулася навколо. У своїх метикуваннях я не помітила, як, вийшовши з будівлі Лазарету, попрямувала чомусь не до Навчальних класів, а в бік Житлових приміщень. Це насторожило. Останнім часом зі мною коїлося щось дивне — я стала розсіяною, ніби постійно випадаю з реальності це мене турбувало. Може, через спеку? Сонце нещадно пекло, лоб уже вкрився потом, гаряче повітря обпікало легені й заважало нормально дихати. Я намагалася зібратися, але думки пливли, наче крізь туман.

— Ріко! — пролунало десь позаду.

Я озирнулася через плече й побачила, як до мене твердою ходою прямує Головна по поверхах Стілл. Її занадто серйозний вираз обличчя змусив мене насторожитися.

— Чому ти не на заняттях? — запитала вона, наближаючись і уважно мене оглядаючи.

— Була в Лазареті. Навідувала друга, — відповіла я, навіть не задумуючись.

Її погляд трохи пом’якшав, вона ледь усміхнулася, але уважність нікуди не зникла.

— Гризе сумління?

— Трохи, — знизала плечима, відводячи очі. — Хотілося переконатися, що з ним усе гаразд.

Стілл підійшла ближче й поклала руку мені на плече, злегка стиснувши. Я не відсахнулася — її дотик був теплий, ба навіть заспокійливий, але всередині все одно щось напружилося.

Нахиливши своє обличчя до мого, вона майже пошепки проказала:

— Мені треба з тобою поговорити. Терміново, — її голос був дуже напруженим, ніби вона боялася, що нас можуть почути.

Я на мить розгубилася.

— Це не займе багато часу, — швидко додала вона. — Потім я сама проведу тебе на заняття. Що в тебе зараз?

— Здається… вже почалася хімія… — невпевнено відповіла я, відчуваючи, як гаряче повітря обпікає горло.

— Це можна пропустити, — Стілл ледь усміхнулася з іронією. — Вчителька Селл зараз у кабінеті Начальниці, і, судячи з усього, до кінця заняття не повернеться. Тож нічого не втратиш. Ходи, поговоримо в мене.

Вона прибрала руку з мого плеча, і я непомітно видихнула, але не зрушила з місця. Щось у її тоні змушувало насторожитися.

— Ріко, це справді важливо, — сказала вона вже твердіше. — Ти можеш мені довіряти. Я вже казала: у нас немає причин бути по різні боки.

Її наполегливість не давала спокою. Чому я? Чому саме зараз? Що такого важливого вона хоче мені повідомити? Думки заметушилися, зіштовхуючись одна з одною... Я намагаючись зважити, чи варто їй довіряти... Звісно, в мене були сумніви, але десь глибше інтуїція тихо підказувала: варто піти.

Я коротко кивнула й мовчки попленталася за нею, навіть не спробувавши заперечити.

Чесно кажучи, на сьогодні з мене вже вистачило новин і розмов. Але, видно, це нікого не хвилювало. В погляді Стілл була така рішучість і щось приховане, що не давало мені спокою. Тому що б там не було, я відчувала, що далі мене чекають ще більше відкриттів та таємниць.

***

Ми вже майже дійшли до входу в Житлові приміщення, коли Стілл, не зупиняючись і навіть не обертаючись повністю, кинула через плече:

— Скажи чесно, ти засмутилася?

Я не відповіла, бо не зрозуміла питання. У її голосі було щось різке, напружене, і це насторожило.

Вона знову озирнулася, трохи сповільнила ходу і вже м’якше уточнила:

— Я мала на увазі... ти засмутилася через своє призначення?

— Ні, — швидко заперечила я, похитавши головою й намагаючись не видати справжніх емоцій. — А чому ви питаєте?

Вона не відповіла. Просто пішла далі, ніби й не чула. Зупинилася вже біля самих дверей і чекала, поки я підійду. Обличчя в неї було серйозне, але в єдиному оці майнув дивний, теплий відблиск.

Коли я зрівнялася з нею, Стілл тихо сказала:

— На зборах ти виглядала не надто задоволеною своїм призначенням…

Вона відчинила двері й притримала їх для мене. Я зайшла всередину, вона просочилась за мною, і ми опинилися в рідному царстві блакитного світла.

Це місце завжди діяло на мене дивно заспокійливо. Наче хтось приглушував усе зайве — звуки, думки, напругу. Повітря тут було прохолодніше, чистіше, і навіть дихати ставало легше. Я відчула, як плечі самі трохи опускаються.

— Ні, це мене не засмутило... — відповіла я після павзи. — Навпаки, це мене зацікавило, адже це нова можливість проявити себе, — додала я з упевненістю, хоча всередині мене вирували емоції.

— Але… — вона злегка підняла брову, не зводячи з мене погляду, — …ти все одно не виглядаєш щасливою. Ти явно замучена. Через що?

— Кого! — різко вирвалося в мене, і я сама здригнулася від цього тону.

Стілл впевненим жестом руки показала на сходи, пропонуючи мені рухатися далі, та обережно запитала:

— Через хлопця?

Я йшла за нею, дивлячись собі під ноги. Говорити про це було важко. І я відчувала, що якщо подивлюся їй в очі — не стримаюся.

— Не відповіси мені? — Стілл спустилася на сходинку нижче та зазирнула мені в обличчя.

Уникнути її погляду вже не вийшло. Я неохоче підняла очі — і відразу відчула, як щоки палають.

— Тіс мене обманув... — ледве видушила я, відчуваючи, як ці слова застрягають у горлі. Витягнути їх назовні було майже боляче.

— Ти впевнена? — у її голосі промайнуло здивування.

Я нічого не відповіла. Просто не знала, що сказати.

Доросла знову жестом показала мені слідувати за нею, і я потюпала далі, відчуваючи, як дихання збивається, а думки остаточно плутаються в голові.

***

Невдовзі ми зі Стілл спустилися на перший поверх і зупинилися біля дверей її кабінету. У Колонії замки на дверях — привілей Дорослих, і відкриваються вони металевими прямокутними картками.

Стілл дістала ключ із кишені, приклала до панелі праворуч. Замок клацнув. Зараз цей звук здався мені занадто гучним у такій тиші, і це ще більше підсилило відчуття таємничості. Вона відчинила двері й, як і раніше, пропустила мене вперед. Я зайшла, і за мить двері за спиною швидко зачинилися. Стілл видихнула, ніби скинула з плечей зайву напругу.

— Перепрошую за цю… конспірацію, — порушила вона мовчанку. — Я пообіцяла Тренеру Ферлес поговорити з тобою. Він помітив, що ти засмутилася і… — Вона раптом замовкла, зморшки між бровами стали глибшими. — Слухай, дівчинко, твої стосунки з цим хлопцем… це, звісно ж, твоя справа, — вона провела долонею по лобі. — Але…

— У мене немає ніяких стосунків із ним! — люто прогарчала я. — Чому всі так вирішили?!

— Мабуть, через твою поведінку, — спокійно знизала плечима Стілл, ніби це було очевидно.

Я приголомшено втупилася в неї, та вже за секунду всередині почало закипати — гнів, образа, нерозуміння, усе разом.

— А що не так із моєю поведінкою?! — голос підвищився сам собою. — Мені постійно натякають, що ми з Тісом… що я… — слова збивалися, плуталися, — але це ж неправда…

— Ріко, ти дорослішаєш, — якось дуже лагідно сказала Стілл, сідаючи на край столу.

— І що це означає? — роздратовано просичала я крізь зуби. Обличчя палало, а серце калатало десь у горлі. Овва, вже вдруге за тиждень я чую це...

— Те, що ти змінюєшся, — спокійно відказала вона. — Змінюються твої вподобання, твої звички, твої бажання. Ти починаєш звертати увагу на те, що раніше тебе не хвилювало. Приходять дивні думки, які не дають тобі спокою... Дуже часто. Відчуття стають… іншими. Сильнішими.

Стілл уважно дивилася прямо на мене. А я мовчала, відчуваючи, як її слова резонують у мені. Так, вона влучила прямо в «яблучко», і я не могла це заперечити. І хоча мені було незручно, я розуміла, що вона мала рацію. Можливо, вона допомогла б мені розібратися з деякими питаннями, проте зараз я не наважилася це обговорювати. Напруження всередині наростало, і я воліла тимчасово уникнути подальших розмов на цю тему.

Тому, повністю ігноруючи її попередні слова, я спитала:

— То про що Ви хотіли зі мною поговорити, Головна по поверхах Стілл?

Мушу віддати належне цій Дорослій — вона швидко зрозуміла, що попередня тема закрита. Жестом руки вона запропонувала мені сісти на стілець біля її столу, і я, глибоко зітхнувши, неохоче прийняла її пропозицію. Після цього вона обійшла стіл і опустилася у своє декоративне крісло.

— Моє ім'я — Кристаль, — раптом вимовила вона. — Можеш називати мене так, коли ми наодинці.

Я ковзнула поглядом по кімнаті, ніби даючи собі кілька секунд подумати, і водночас прислухалася до себе. Це прозвучало несподівано. Але… правильно. Наче між нами щось трохи зсунулося — у бік довіри. Я кивнула.

— То про що Ви хотіли поговорити... е... Кристаль?

— Ти не зобов’язана робити те, чого не хочеш, — мовила вона, спершися ліктями на стіл. У її єдиному оці спалахнула рішучість.

Я насторожилася.

— Це Ви зараз про що?

— Про твоє призначення. І про статус, — пояснила вона спокійніше. — Ти не повинна погоджуватися, якщо не готова до змін. І брати на себе завчасно статус «Дорослий».

— «Майже Дорослий», — мимохіть виправила я, схрестивши руки на грудях. Розмова набувала дивний присмак, і я відчувала, як мої емоції стають все більше суперечливими.

— Так, авжеж, «Майже Дорослий», — швидко погодилася вона, але її погляд на мить заметушився, і в голосі з’явилася напруга.

— А в мене є вибір? — глузливо гмикнула я. — Ця пришелепкувата «міс Піґґі» і так від мене не відчепиться.

— Ріко, стеж за словами! — різко сказала Кристаль і мимоволі глипнула на двері. Потім знову подивилася на мене, вже тихіше додала: — Але так… ти не помиляєшся. Оверсі справді тебе провокує.

— Навіщо? — я відчула, як усередині знову підіймається роздратування. — Я просто Учень. Чому вона не може дати мені спокій?

— Бо ти теж не даєш спокою її, — твердо відповіла Кристаль. — Наскільки я знаю, це… триває вже давно. Ваше протистояння. Чи не так?

Я втупилася в неї, трохи розгублена. Стілл була серйозна та спокійно чекала на мою відповідь. Глибокий вдих трохи заспокоїв мене, і відчуття полегшення почало пробиватися крізь шар напруження. Затим я знехотя кивнула.

— Коли це почалося?

— Давно… — видихнула я, стенаючи плечима. Спогади нахлинули на мене, немов хвиля, охоплюючи свідомість. Я відчула легкий холодок на шкірі.

— Пам’ятаєш, через що? — обережно, але наполегливо спитала Кристаль.

Я, глибоко зітхнувши, трохи уїдливо проторохкотіла:

— Я влаштувала шалену подію, що супроводжувалася безліччю порушень на самому початку її кар'єри... За її словами — злісних порушень! Це очорнило її бездоганну репутацію, і відтоді я для неї — головне джерело всіх проблем! — слова рвалися з моїх уст різко, боляче, залишаючи після себе гіркий осад.

Кристаль уважно слухала мене, а її погляд був сповнений розумінням. Чесно, це мене здивувало.

— Вона образила тебе? — по павзі запитала вона з непідробною тривогою в голосі.

Я іронічно гмикнула, пальці злегка стиснулися в кулаки.

— Образила? Хіба на неї дозволено ображатися?

— Я серйозно! — голос Дорослої став трохи суворішим.

— Я теж! — огризнулася я, але під її спокійно-крижаним поглядом швидко знітилася.

Я втупилася у свої коліна й тихо видихнула:

— Вона навіть не захотіла вислухати мене… розібратися… Одразу призначила Вищу Кару… — Ці слова здавалися важкими, як свинець, і кожне слово залишало гіркий присмак у роті.

У відповідь пролунало лише глухе зітхання Кристаль. Я не зводила очей — не хотіла бачити співчуття. Такі погляди завжди були для мене пасткою: ніби варто їх прийняти — і ти вже жертва, вже слабка… а я не хотіла такою бути.

Я відчувала, як напруження стискає плечі, немов залізний обруч. Невпевненість і тривога змішувалися з обуренням і злістю, лише сильніше підливаючи олії у вогонь.

Кристаль першою порушила тишу:

— Це тоді ти вирішила мститися?

Я не підіймала голови. Це питання різонуло.

— Чому ви питаєте мене про це? — з сум'яттям відказала я.

— Бо хочу зрозуміти, — її голос залишався м’яким, але в ньому відчувалася наполегливість.

— Навіщо?! — різкіше кинула я й нарешті звела очі на неї. Відчула, що всередині прокидається щось жахливе, немов звір, що досі спав.

— Ріко, не сприймай мене як ворога! — вигукнула Доросла так гучно, що її слова луною відбилися в найдальших куточках кімнати.

Я подумки відзначила, що градус нашої розмови зростає, і потрібно тримати себе в руках.

Однак Кристаль опанувала себе майже миттєво і вже спокійним голосом вимовила:

— Я хочу допомогти тобі. Ти маєш зрозуміти, не всі Дорослі — злі й жорстокі. Ми різні, як і ви. Як ти, як твої друзі. Хіба серед твоїх однолітків немає поганих людей? — її погляд залишався зосередженим, уважним.

У мене промайнула думка, що діти навряд чи здатні на такі речі, як Дорослі, проте я це не висловила вголос і лише мовчки кивнула.

— Віриш чи ні, мені теж багато чого тут не подобається... — неквапливо мовила вона. — Але який у нас вибір?

— У вас, Дорослих, він хоча б є, — насупившись пробурмотіла я.

— Ти так думаєш? — її піднята брова виразила легкий подив.

— Вас тут не тримають силоміць. Ви можете піти, коли хочете! — зауважила я, обурено розводячи руки.

— Піти? — сумовито всміхнулася Кристаль. — Було б куди йти... Ти не знаєш світ за Стіною, Ріко. Я повернулася до Колонії не через свою примху...

— Повернулись? — її відповідь приголомшила мене. Серце забилося швидше, а подих став частішим. — Ви вже були тут раніше?

— Так, я виросла тут, як і ти.

Я нічого не розуміла, думки плуталися. Відчувала, як всередині зростає напруження і збентеження.

— Ч-ч-чому ви повернулися?

— Обов'язково розповім тобі про це, проте не сьогодні... Зараз у нас обмаль часу, вибач.

І хоча її голос був сповнений щирості, я все ж відчула розчарування. Мабуть, під тиском цієї емоції я наважилася поставити інше питання, що не давало мені спокою:

— Скажіть, Кристаль… там, за Стіною… все настільки жахливо?

У її погляді спершу майнуло легке здивування, а потім вона сумно всміхнулася й відказала:

— Не все, що за Стіною, жахливе, Ріко… усе залежить від того, з чим порівнювати. Якщо брати Місто і Колонію… я б не сказала, що Місто гірше. Ти ж чула про нього? — вона ковзнула по мені трохи розгубленим поглядом. Я обережно кивнула, і вона продовжила: — Там більше свободи, більше можливостей, більше спокуси... — її очі на мить затуманилися, ніби вона згадувала моменти, які були для неї дорогими. — Світ за Стіною живе за іншими правилами. Там кожен день може стати пригодою… якщо ти наважишся. Проте… — вона зупинилася, обличчя стало серйозним, а голос стишився майже до шепоту. — Там більше болю…

Я, мабуть, виглядала здивованою, бо вона одразу додала:

— Не фізичного болю... Там морально важче. Тамтешні можливості часто приходять із ризиками й відповідальністю. Ти зустрічаєш багато людей, і далеко не всі вони мають добрі наміри. Там більше простору для мрій, але й більше шансів на розчарування. Ти можеш отримати все, чого бажаєш, але водночас втратити найдорожче. У Колонії життя обмежене, але зрозуміле. А за Стіною… ти ніби вільна… тільки за цю свободу доводиться платити... — її голос ледь здригнувся, і вона опустила погляд на свої руки.

На якусь мить у кімнаті запала тиша. Я сиділа й мовчки складала докупи її слова і те, що раніше розповів Кейл. Картина виходила дивна й тривожна: життя за Стіною не таке жахливе, як я спочатку вважала, проте далеко не таке райське, як уявлялося, після слів Кейла. І головне — там було щось, про що ніхто не говорив уголос. Щось, що змушувало мовчати навіть тих, хто повертався.

Від цієї думки по шкірі пробіг холодок.

Що це за таємниця? Чому її так бояться? І чому про неї мовчать? Наслідки вірусу… чи щось значно гірше?

Серце глухо калатало в грудях, а в голові крутилася безліч питань. Чи справді життя поза Стіною таке важке морально, як каже Кристаль? Що вона мала на увазі, говорячи про душевний біль? Я почала думати про те, що можливо, саме цей біль і є тією причиною, чому люди воліють залишатися в Колонії, навіть якщо тут усе передбачувано й обмежено. Проте деякі відповіді все одно не складалися.

І раптом я сама не помітила, як запитала:

— Ви втратили око… за Стіною?

Кристаль здригнулася. На її обличчі промайнуло здивування, змішане зі смутком, і вона мовчки кивнула.

Відчуваючи сором, я спробувала перепросити, але це вийшло кострубато, тому я прикусила язика та знову втупила очі у свої коліна.

Тишу розрізав її рівний голос:

— Не треба просити вибачення, Ріко. Ти не перша, хто питає… — вона на мить замовкла. — Я й сама мало що пам’ятаю. Кажуть, мене тоді сильно контузило… — голос звучав спокійно, а в її оці читався біль, який не сховаєш. — Ти не проти, якщо ми поговоримо про це іншим разом?

Я лише кивнула.

Кристаль обережно всміхнулася — її усмішка була теплою й щирою, але я все ще помічала смуток у її погляді. Цей смуток проникав глибоко в душу, змушуючи мене замислитися: що ж насправді сталося за Стіною та яку ціну вона заплатила.

— Хотіла дещо в тебе спитати… Відповіси чесно, добре? — мовила вона м’яким, вкрадливим голосом, що змусило мене насторожитися.

Після цього Кристаль поцікавилася, що мені відомо про моїх нових друзів, і це запитання тільки посилило напруження: навіщо їй це знати? І невже я знаю про них більше, ніж вона сама? Та, здається, вона вирішила діяти за принципом «довіра породжує довіру» і першою поділилася тим, що їй відомо про новеньких.

Утім, знала вона небагато. Сказала, що Ред з іншими прибули з Міста, що нещодавно стали сиротами, що Кейл і Бетті — двійнята, і що в усіх чотирьох немає проблем із пам’яттю, як у більшості дітей тут. Говорила вона якось невпевнено, час від часу поглядаючи на двері й збиваючись, ніби боялася сказати зайве… або бути почутою.

У певний момент я вирішила піти Кристаль назустріч і поділитися частиною того, що знала про новеньких. Хоча я все ще не повністю довіряла їй, але вирішила, що варто спробувати, адже іноді саме довіра відкриває двері до нових розгадок. Крім того, мати союзника серед Дорослих могло б виявитися корисним. Можливо, це допомогло б розкрити більше правди про цей загадковий світ.

Я розповіла, що батьки Кейла та Бетті загинули зовсім недавно. До цього двійнята мешкали в Місті, і, судячи з їхньої поведінки й розповідей, їхня родина була досить заможною та відомою. Про Реда й Патріка сказала лише, що вони рідні по батькові й теж певний час жили там разом із ним.

— Він помер? — настороженість у голосі Стілл змусила мене вдивитися в її єдине око. Бо до цього моменту її обличчя залишалося непроникним, мов кам'яна маска.

— Не знаю. А що? — я примружилася, уважно стежачи за її реакцією.

— Я… чула про нього… — вона розгубилася. Голос трохи здригнувся, а пальці нервово закрутили ручку, яку вона взяла зі столу.

— Ви знали їхнього батька? — я намагалася виглядати байдужою, та всередині мене все кипіло від цікавості.

— Ні, я ж сказала, що чула про нього... — швидко відповіла вона й знову глянула на двері, наче чекала, що хтось зараз увійде.

— І що ж Ви чули про нього? — насторожилася я. Мені хотілося нарешті почути хоча б крихту правди. Скільки ще я маю чекати?

— Еммеріх Вінґард… — тихо видихнула вона, ніби це ім’я щось важило саме по собі. Її погляд затуманився, і на мить вона ніби випала з реальності. — Дуже впливова людина в Місті… і… — вона затнулася.

— Впливова людина і..? — не втрималася я, намагаючись повернути її до розмови.

Погляд Стілл сфокусувався на мені, і вона, ніби повертаючись з глибин своїх думок, відповіла:

— Він дуже впливова людина! Без «і»! — хоч її голос був категоричним, в ньому чулися нотки страху.

Я розчаровано видихнула. Вона явно щось приховувала. Невдоволення всередині мене зростало, мов лавина, готова впасти на цей світ. Що ж вона приховує? Чому не може сказати всю правду?

— Сумніваюся, що він живий... — пробубоніла я, хотілося спровокувати її, перевірити її реакцію. — Діти впливових людей не потрапляють до Колонії. Принаймні, якщо ці впливові люди… живі.

— Впевнена? — Кристаль якось дивно дивилася на мене, її єдине око звузилося.

— Ну, так вважають багато хто… — я недбало знизала плечима, намагаючись виглядати байдужою. — Хіба нормальна людина відправить свою дитину сюди? Сумніваюся. До Колонії потрапляють лише ті, в кого не залишилося батьків… чи не так? — моє серце, мов навіжене, гупотіло в грудях.

Стілл уникала мого погляду, що лише підсилювало мої підозри, а її нервові рухи та постійні погляди на двері викликали в мені тривогу. Що це за дивна поведінка?

— Скажіть чесно… чому вас так цікавлять мої друзі? — обережно запитала я.

Вона швидко глянула на мене, потім — на двері, і знову повернулася до мене. Тепер я вже не сумнівалася: вона чогось боїться

— Я розповім тобі дещо… але це має залишитися між нами. Пообіцяй, — її голос опустився майже до шепоту, і в ньому чулися нотки відчаю.

— Обіцяю, — я кивнула, не відводячи від неї погляду.

— Ці нові діти… вони не такі, як інші, ти ж це бачиш, — скоромовкою пробубоніла вона, стишуючи голос. — Ніхто ніколи не потрапляв сюди в такому віці зі збереженою пам’яттю. А вони пам'ятають усе... все своє життя до Колонії. І це суперечить правилам.. Принаймні — правилам нашої Колонії... — Стілл замовкла, а після паузи додала: — Хтось заплатив величезні гроші, щоб це приховати.

— Кому заплатив? — видихнула я, не вірячи, що вона справді сказала це вголос. А ще своєю розповіддю Стілл підтвердила мої підозри щодо пам'яті Учнів. Отже, Дорослі Колонії справді причетні до цього!

— Кому — очевидно. Проте хто? — вона знову кинула короткий погляд на двері.

— Ви хочете сказати, що хтось заплатив «міс Піґґі» кругленьку суму, щоб сховати тут Реда та інших? Це звучить як нісенітниця… чи ні? — я навмисне додала в голос здивування, ховаючи те, що насправді знаю про Еммеріха Вінґарда більше, ніж показую.

— Ні, це не нісенітниця, — твердо відрізала Кристаль. — Ти все правильно зрозуміла: їх сховали тут… Проте виникає нове запитання: навіщо?

— Або від кого? — це вирвалося випадково, і я припнула язика, щоб не виказати ще більше.

— Слушна думка! — кивнула вона, уважно дивлячись на мене. — Твої нові друзі нічого про це не казали?

Я на мить затримала подих. Наразі в мене не було бажання казати їй правду... що Бетті розповіла мені дещо... Адже я все ще не розуміла навіщо Стілл потрібна ця інформація. А якщо вона пов’язана з «міс Піґґі»? Якщо це пастка?

— Ні, — збрехала я, — мабуть, ми з ними не настільки ще близькі. — Серце шалено калатало, проте зовні я силкувалася виглядати спокійною. — Ба більше, вони можуть й самі про це не знати, — припустила я, стримуючи тремтіння у голосі.

Стілл кинула на мене складний, важкий погляд, її плечі трохи опустилися. А затим вона, ніби міркуючи вголос, тихо мовила, що я досі їй не довіряю. Звісно, вона розуміла, чому, але обіцяла змінити це, бо хотіла заслужити мою довіру, хоча й сама дуже ризикувала. На цих словах вона змовкла, зблідла, і я чітко побачила, як за її стриманістю прослизає страх.

Я злегка відхилилася назад і з холодною цікавістю дивилась їй просто в око.

— Розумію, — повільно озвалася я, — але хочу знати, навіщо вам ця інформація, чому вам так важливо, чи довіряю я вам, і чому саме я?

— У нас з тобою багато спільного... — відповіла Кристаль, її погляд став м'якшим, а голос — теплішим.

Кристаль трохи пом’якшала, її голос став теплішим: мовляв, у нас із нею багато спільного. Я лише злегка скривилася й буркнула, що вже чула це — про самовідданість і готовність іти до кінця заради близьких, ніби намагаючись якнайшвидше проскочити цю частину розмови. Але вона не відступила: сказала, що це ще не все, і нахилилася ближче, її голос знову став серйозним.

— Ви теж ненавидите «міс Піґґі»? — вирвалося в мене майже жартома, але щойно я це сказала, як одразу пошкодувала: на її обличчі майнула — Ви теж ненавидите «міс Піґґі»? — бовкнула я, не подумавши, й криво посміхнулася.

Проте, либонь, я дарма так пожартувала, бо на обличчі Кристаль промайнули ціла низка емоцій, і від того в мене по спині пробіг холодок і спітніли долоні.

Під її суворим поглядом я мимоволі зіщулилася. Але вона раптом, з дивною жорсткістю, чітко відповіла:

— В яблучко.

Я аж сіпнулася.

— Що-о-о?! Ви, мабуть, жартуєте?

— Ні, Ріко, не жартую. Ба більше: я не просто ненавиджу її... Я хочу знищити її! — у голосі Кристаль звучала рішучість, і десь всередині неї вирувала ще й лють. Проте зовні вона виглядала майже беземоційною, наче на її обличчі була маска з порцеляни. Я навіть почала заздрити її витримці.

— Що вона вам зробила? — тихіше запитала я. — Призначила Вищу Кару? Тричі?

Кристаль похитала головою.

— Гірше. Вона вкрала моє життя.

Я ошелешено втупилася в неї. Що це означає?

— Іноді фізичний біль не настільки шкодить людині, як той, що руйнує її душу, — тихо мовила вона, дивлячись кудись у простір. Здавалося, що її думки зараз десь далеко. — Ти ще багато чого не здатна зрозуміти, дівчинко, — додала вона відчужено. — Але скоро… дуже скоро... Я розповім тобі дещо… Ти… — вона затнулась, потім її погляд зосередився на мені — чіткий і холодний. — Зараз ще не час для цього... — І раптом, уже бадьоріше, додала: — А ось тобі вже час на заняття. Ходімо, я тебе проведу, — вона підвелася, і я мимохіть зробила те саме.

Підійшовши до дверей, Кристаль на мить завмерла, ніби обмірковуючи щось.

— І ще одне, Ріко, — вона глипнула на мене через плече, — твої друзі можуть не бути тими, ким ти їх вважаєш. Можливо, вони не зрадять тебе. Проте... Проте вони інші, не такі, як ти, як я, як Ебба, як твій нібито «друг-зрадник» Тіс... Вони з іншого світу, який ніколи, ти чуєш, ніколи не стане твоїм... — вона зробила паузу, а затим додала пошепки: — ...що б ти не робила.

Ці слова прозвучали, мов удар по душі. Всередині все стислося. Я відчула, що тривога з кожною секундою лише посилюється.

Кристаль відчинила двері й вийшла, не озираючись, а я поспішила за нею, намагаючись розібратися в усьому, що щойно почула.