Раді Вас бачити!

Наступного дня, перед обідом, Ебба та Бетті завітали до мене. Виявилося, що обох дівчат відпустили із занять трохи раніше, бо Лікар Джонсон наказав їм здати якісь додаткові аналізи. Ну і, звісно, дівчатам спала на думку чудова ідея відвідати мене. Вони обидві були сповнені енергії й радості, весь час щось розповідали, і ми гучно сміялися, наче іншого світу навколо нас не існувало.

Бетті, з її завше яскравою усмішкою, ані слова не промовила про вчорашній інцидент, і я була впевнена, що вона нікому не розповіла про нашу витівку. Авжеж це викликало повагу й довіру до неї.

— Як ти примудрилася сьогодні не проспати? — примруживши очі, запитала я.

Перше, ніж відповісти Бетті, що сиділа поряд зі мною на диванчику, елегантно виструнчилась і розправила плечі.

— Бо прокидалася кожні дві години, — мовила вона, злегка зітхнувши. — А коли ввімкнулося світло, схопилася, наче ошпарена окропом. І в душ встигла, й одягнутися, й навіть прийшла на Тренування однією з перших. Уявляєш?

Ебба, що сиділа на стільці біля столу, розвела руками й докинула з усмішкою:

— Начальниця Колонії Оверсі навіть похвалила її.

— Отакої! Це неймовірно! Ніколи не чула, щоб «міс Піґґі» хвалила новеньких, — захоплено відказала я, відчувши в серці гордість за новеньку.

Бетті це потішило — її обличчя засяяло щирою усмішкою:

— Нічого, я доб'юся, що вона й тебе похвалить.

— Скоріше Місяць впаде на Землю, — фиркнула я, відчуваючи, як гіркота сарказму розливається по губах. — Видно, що ти живеш у Колонії лише другий день, — я вайлувато притулилась плечима до спинки диванчика. — «Міс Піґґі» із задоволенням запроторить мене до Карцеру до кінця моїх днів або... — кинула швидкий позирк на малу. Її великі очі пронизали мене таким острахом, що я відразу замовкла. Безперечно, Ебба не хотіла чути про Вищу Кару. Тому я закінчила свою думку по-іншому: — ...або придумає ще що.

Запала гнітюча павза. Дівчата мовчки витріщались на мене мовчки, напружені обличчя видавали їхні думки... Захотілося розрядити цю похмуру атмосферу, тому я продовжила, вже бадьорим голосом:

— Найкраще схвалення для мене від Начальниці Колонії Оверсі — це робота на п'ятому рівні! Хоча такого ще ніколи не було, — мимоволі знизала плечима.

Білявка тяжко зітхнула й насупилась, а мала, примруживши очі, закивала головою в підтвердження моїх слів.

— Бетті, а де ти працювала вчора? — обачливо поцікавилась я.

Раптом Ебба підстрибнула на стільці та з захопленням вигукнула:

— Не повіриш! Бетті визначили відразу на четвертий рівень!

Що? Робота з малюками? Несподівано...

Я здивовано глипнула на новеньку. Вона твердо кивнула.

— І як тобі? — скривилася я, не приховуючи скептицизму.

— Мені дуже сподобалося, — якось занадто ніжно видихнула Бетті. — Малюки такі милі, — вона притиснула руки до грудей та мрійливо всміхнулася, очі засяяли щирим теплом.

Мене мало не знудило від цієї сцени.

Та що з цими дітьми не так?! Чому всі стають такими дурними поряд із ними? Тепер і Бетті туди ж!

Мені вже колись спадало на думку, що малюки, можливо, мають якесь дивне випромінювання чи якісь бактерії, що миттєво сприяють розповсюдженню раптової епідемії отупіння Дорослих... Проте особисто я цього ніколи не розуміла, бо ці маленькі істоти, завжди здавались мені чужими, наче прибульці з іншого світу, що прийшли, щоб зруйнувати наше життя безглуздим плачем і вимогами. А от Дорослі, які завжди такі раціональні й стримані, поряд з немовлятами чомусь несподівано перетворювалися на безпорадних ідіотів, готових на все заради їхньої усмішки. Я сотню разів бачила, як вони забували про свої обов'язки та принципи, про все, що робило їх сильними й непохитними. Вони ставали слабкими, вразливими, і, якщо чесно, це мене лякало. Я не могла зрозуміти, як ці маленькі створіння можуть мати таку владу над ними. Це наче прокляття, яке перетворює розумних і сильних людей на безпорадних рабів своїх емоцій... Либонь, я — єдина, хто не піддавався цьому «чарівному» впливу... цій «магії», що насправді не приносила радощів і захоплення, а викликала відразу й страх. Тому це робило мене ще більш самотньою та відчуженою. Ніби я жила у світі, де всі інші зачаровані, а я — єдина, хто бачить правду.

— Малюки милі? — я здивовано втупилась у блакитні очі новенької. — Ти з глузду з'їхала? Малюки — це жах! Вони вічно ниють, чи плачуть, чи скиглять, чи...

— Не завжди! — різко перебила мене Бетті, виставляючи вперед руку.

Я завмерла, чекаючи, що вона скаже далі.

— Діти плачуть, якщо їм погано. Проте якщо їм весело, то вони вміють сміятися. Як і ми з тобою, як і Дорослі. Малята всі неймовірні, всі чудові!

Я не втрималася — уїдливо гмикнула, а затим, піднімаючи брову, іронічно мовила:

— І це кажеш та, що не хотіла одружуватися, бо заміжжя — це крінж?

Білявка знизала плечима, обличчя залишалося спокійним.

— Заміжжя — так. Але ж діти... Ти взагалі знаєш, що в Місті, щоб завести дитину, потрібно... — вона прикусила язика.

— Що потрібно? — насторожено запитала я. Звісно, вона заінтригувала мене.

— Нічого! — відразу злякано відповіла Бетті. Її очі забігали, мов миші, які шукали, де б сховатися.

Я втупилася в неї пильним поглядом, намагаючись зрозуміти, що вона приховує. І спливло кілька секунд, перше ніж вона зіпнула, не витримавши мого напруженого погляду:

— Та не знаю я! — І майже відразу додала вже стишеним голосом: — Розумієш, у Місті майже не було дітей. Я взагалі ніколи не бачила немовлят... А вони виявляються такі милі, — голос білявки затремтів, і вона відвела очі вбік.

Ми з Еббою перезирнулись, і я побачила в очах малої здивування і страх.

Трясця! Чому Бетті знову втекла від відповіді? Що вона приховує? Чому в Місті немає малюків? Мені вкрай необхідно було це знати. Проте зараз вона навряд чи розповіла б хоча б про щось... Либонь, «Місто» — це теж чомусь заборонена тема, як і «Батько Реда». Новеньку не можна питати прицільно в лоб. Бо вона лише насторожувалася й замикалася. Тож потрібно було змінювати тему та заходити здалеку.

— А що там з Кейлом та іншими? — запитала я, вкладаючи у свій голос всю зацікавленість, на яку була спроможна. — Як учора пройшов їхній перший день?

— У хлопців все добре, — швидко відказала Бетті, явно видихаючи з полегшенням, що тема змінилася. — Вчора Кейл та Патрік допомагали на Кухні, Реду пощастило менше, — у її очах з'явився лукавий вогник, — він прибирав територію, — вона задоволено писнула. Потім, трохи посунувшись на диванчику, граційно обперлася плечима на спинку та продовжила: — Загалом хлопцям сподобалося Тренування. А заняття пройшли «хоч і трохи марудно, проте не так кріпово [1], як спершу здавалося», — либонь, Бетті силкувалася передати тон брата, бо миттєво кинула запитальний погляд на Еббу, мовби шукаючи її підтримки.

Мала широко всміхнулася та кивнула головою, мовляв, саме так і було.

— Авжеж, надвечір, — вела далі Бетті, розгладжуючи рукою свою спідницю на колінах, — після такого навантаження ми всі ледве ноги волочили. Проте ж не ріпнулись [2]. Атож звикнемо, — вона звела на мене очі й щиро всміхнулася.

Я кивнула та всміхнулась їй у відповідь, але в голові вже майнула думка, що Бетті якась дивна сьогодні — вельми спокійна йтака обережна у словах. Ба більше, вона надто смиренна. Гм... Щось змінилося відучора? Невже страх так подіяв на неї? Чи є інша причина?

Через якусь мить я скинула погляд на Еббу й нашорошено запитала:

— Як Тіс?

Очі малої потьмяніли, вона нервово підібгала губи, але вже за мить обурено вигукнула:

— Хочеш здивую?! Вчора його призначили на роботу другого рівня!

— Що?! — я не повірила її словам, відчувши, як серце неприємно стиснулося від несподіванки. — Це нісенітниця якась! Він же вище п'ятого ніколи не підіймався… — я нахмурилася.

— Я це добре знаю, — Ебба заблимала очима, — тому й не розумію, що сталося, — розвела руками. Затим по павзі вона розгублено промимрила: — Може Начальниця Колонії Оверсі заохочує його... бо він... — мала затнулась і опустила очі на підлогу, ніби раптом її там щось зацікавило.

— Бо він що? — я прошила її поглядом. — Перестав зі мною спілкуватися? — докинула сухо, відчуваючи, як холодок, наче павук, пробігає по спині.

Ебба, не дивлячись на мене, кивнула, її обличчя побіліло.

Запала неприємна тиша.

— Ну це лише одне з двох припущень, — несподівано зауважила Бетті, проймаючи уважним поглядом малу.

Я спочатку вирішила, що білявка таким чином намагається підбадьорити мене, аж раптом Ебба схвильовано вимовила:

— Або ж «міс Піґґі» щось задумала, —  ззирнувшись зі мною очима, вона стурбовано наморщила лоба.

— Наприклад? — запитала я, звівши брову.

— Це лишень мої здогади... — пробубоніла мала, стараючись відвести погляд.

— Та кажи вже! — роздратовано викрикнула я, проте відразу ж подумки пошпетила себе за різкість.

Спочатку наполоханий погляд Ебби ковзнув на Бетті, потім, без поспіху, вона ковзнула поглядом по кімнаті, та лише після цього, трохи посунувшись уперед, прошепотіла:

— Можливо, вона хоче використати Тіса проти тебе.

— У який спосіб? — насупилась я, відчуваючи, як всередині неприємно замлоїло.

Мала притиснула палець до вуст, озирнулась до дверей, а потім тихо відповіла, повільно стенувши плечима:

— Цього я не знаю.

Раптом Бетті шпарко підвелася з диванчика:

— Ріко, вибач. Проте нам з Еббою вже час йти, — вона кинула короткий погляд на електронний годинник, що був вмонтований у стіну між ліжком та входом у вбиральню. — Якщо вийде, то ми завтра знову прийдемо до тебе.

Відчуваючи, що білявка нервує, я проказала:

— Не треба! Ймовірно, що завтра надвечір мене вже випишуть, бо виявилося, що я цілком здорова, — зухвало посміхнувшись, я змовницьки підморгнула її.

Новенька затримала на мені багатомовний погляд, а затим кивнула й усміхаючись зронила:

— Рада це чути!

Подумки я знову відмітила, що вона грає віртуозно.

Ми з дівчатами обійнялися на прощання, звісно, порушуючи чим деякі правила Лазарету. Але, якщо чесно, мені це навіть сподобалося.

Коли Ебба пригорнулася до мене, то ледь чутно прошепотів на вухо:

— Не переймайся. Я швидше за все помиляюся щодо «міс Піґґі» й Тіса, — й, зустрівшись зі мною очима, щиро всміхнулася.

Дівчата побажали мені «якнайшвидше повернутися "додому"» та пішли, залишивши наодинці зі своїми думками.

***

У Лазареті час тече повільніше, набагато повільніше, ніж у звичайному житті. Кожна хвилина розтягується, мов гума, і здається, що годинник зупинився. До мене час від часу заходила медсестра, щоб мовчки взяти черговий аналіз, та знову йшла собі геть, залишаючи мене наодинці з бентежними думками.

Через деякий час вона нарешті принесла дві книжки, проте ті мені не сподобалися: перша — надто нудна, друга — надто складна. Тож я або вешталася по кімнаті, відчуваючи, як стіни тиснуть на мене, або виходила в коридор, де начебто було трохи більше простору для дихання.

Думка про те, що Тіс міг зрадити мене, постійно крутилася в голові, мов нав'язлива муха. Я виправдовувала його, згадуючи все нові й нові факти, коли мій друг допомагав мені, коли ризикував заради мене. Коли...

Коли це було потрібно МЕНІ! І користуватися ним, авжеж, було вельми егоїстично з мого боку. Хоча він і не відмовлявся. Ніколи! А ще він ніколи не вимагав ніяких винагород чи подяк. Хоча я теж багато чого робила заради нього безкорисно, і все це було начебто обопільно. А от чи була інша причина його безвідмовної допомоги, я не знала.

Проте якщо міркувати логічно, і Ред мав рацію, що Тіс закохався в мене, то...

Раптом неприємний холодок пробіг по моїй спині, в животі замлоїло й дихати стало важко. Адже таку думку я ніколи не допускала, не надавала їй значення, мабуть, тому її так складно було прийняти зараз...

Колись ми з Тісом запевнили одне одного, що нас ЦЕ не цікавить. Усі ці «кохання» та інші дурниці. Проте коли це було? Два роки тому, коли з'явилася Ебба? Ні! Це було кілька років тому... Тоді ми були ще дітьми. Дурними, наївними... Тоді ми не здогадувалися, що «закоханість» може статися незалежно від нас. Навіть проти нашої волі. І якщо ЦЕ справді сталося з Тісом, то...

На якусь мить я завмерла посеред кімнати, відчуваючи, як серце стискається від болю... Здалося, що світ навколо мене зупинився, і лише думки продовжували свій нескінченний танок.

Я сама була винна, що Тіс нічого мені не сказав. Бо саме я завше вирікала, що мене вся ця «романтична маячня» не цікавить. А Тіс... Трясця! Він знав мою думку, і не міг дозволити своєї... слабкості зіпсувати все, що було між нами. Либонь, він принаймні сподівався все залишити в таємниці та перебороти себе, і це логічно. Але коли цей закоханий йолоп побачив мене з іншим... з Редом, то він... То він що? Ревнував? Авжеж, він ревнував, от я дурна! Хоча як же це безглуздо, всі ці ревнощі. Дурний, дурний Тіс! Як він міг подумати, що я та Ред..? Що я...

Аж раптом згадався вчорашній дотик Реда, його погляд, його запах... Тілом пробігло тремтіння, ніби холодний вітер промайнув по шкірі.

Може я насправді захворіла? Чому, коли поряд Ред, мене трясе? В мене якась алергія на нього? Його запах? Та ні, запах тут ні до чого, бо чомусь навіть від думки про нього в мене виникає це дивне відчуття в животі… Ніби нудить, але якось приємно. От дідько! Та що це зі мною?

Я стояла нерухомо, наче приросла до підлоги, прислухаючись до себе.

Невже я боюся цього хлопця? Ні! Бо я нікого не боюся. Одначе я боюся його близькості, його дотиків... Ні, не тому, що, як каже Ред, вважаю їх брудними... Зовсім, ні. Я боюся тієї порожнечі, коли він прибирає руку...

Це зізнання вибило мене з удаваної рівноваги. Я сильно стисла кулаки, підняла їх угору та застигла у безмовному крику, затим глибоко й різко видихнула.

— Та що це зі мною?! — вигукнула вголос і закрила обличчя руками, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Потім сильно стиснула голову, мовби намагалася видавити всі спогади про Реда з неї... Але все було марно. Його образ, дотик, запах — все це переслідувало мене, не даючи спокою.

Я викликала медсестру, щоб вона зробила мені укол, аби заснути. Але дівчина сказала, що такі уколи мені вже скасували, а без призначення Лікаря не можна.

Подумки вилаявши всіх на світі, я лягла у ліжко, намагаючись заснути, однак думки все ще бентежили душу. Я вже тисячу разів пошкодувала, що потрапила сюди. Зовні хоча б можна було відірватися від думок роботою чи тренуваннями, проте тут були лише стіни, що тиснули й дратували. І я все думала, думала, думала...

_____________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] кріповий (від англ. creepy) — страшний, моторошний, дивний або такий, що викликає тривогу чи дискомфорт. Це слово використовується для опису людей, об'єктів, фільмів або ситуацій, які викликають неприємні відчуття, легкий страх або відчуття неприязні.

[2] ріпнутися (від англ. абревіатури R.I.P. (Rest In Peace)) — загинути, померти; припинити існування. Але в українському контексті він набув іронічного, жартівливого значення — і зовсім не обов’язково пов’язаного зі смертю. Наприклад, це може означати потрапити в небезпечну або ризиковану ситуацію, яка може закінчитись погано. Або — зазнати фіаско, «вляпатись» або «завалитись» через необережність чи надмірний ентузіазм. Часто використовується з гумором або сарказмом — як попередження чи коментар до екстремальних дій.