Раді Вас бачити!

Я не випадково вирішила не говорити Тісу про свої наміри. Якщо й існував хтось, кому я б ніколи не відкрила своїх планів — то це він. А причина проста: я збиралася зустрітися з іншим хлопцем. Наодинці. І не з будь-ким, а з тим, хто дивним чином опинявся поруч щоразу, коли починалося щось важливе.

Так, харизма Реда захоплює мене, погляд змушує серце збиватися з ритму… Він пробуджує в мені щось незбагненне — мікс хвилювання, ніжності та внутрішньої суперечності. Мене тягне розібратися, копнути глибше... дістатися туди, куди зазвичай не лізуть без причини.

Та справа була не лише в цьому.

Я змушена визнати: усе це викликає в мені реакції, які я не контролюю. І це, чесно кажучи, дуже дратує.

Я читала достатньо — від загальновідомих до відверто дивних книжок — щоб мати уявлення про те, як працюють стосунки між людьми. Про ті самі «хімічні імпульси», які називають «потягом», «пристрастю», «коханням»... Та що більше я про це думаю, то сильніше сумніваюся: чи не є це все лише зручними поясненнями для речей, які насправді ніхто не розуміє? Можливо, люди просто вигадують відповіді там, де не можуть дістатися до істини. І тоді всі ці «глибокі почуття» раптом виглядають… не такими вже й глибокими. Радше як спосіб надати значущості базовим інстинктам, які зрештою зводяться до одного й того ж.

Тож я усвідомлюю: побачення — це не просто розмова. Це вибір. І наслідки. І я не певна, що хочу в це вплутуватися.

Та все ж… Ред мене зачіпає. І не лише зовнішністю. Найбільше — тим, як він поводився: зі мною, з братом, з друзями... Кожна наша розмова має вагу. Він завжди помічає деталі, які інші ігнорують, і це насторожує більше, ніж мало б. Поруч із ним складніше тримати дистанцію. У його присутності реальність ніби зсувається, наче ґрунт під ногами втрачає звичну опору. А коли він іде, з’являється порожнеча... надто відчутна.

І це вже проблема.

Я не готова відкриватися. І не збираюся. Однак і ігнорувати його не виходить. І, можливо, відповіді, які він може дати, стосуються не лише мене.

То чого я чекала від цього… побачення? Складно сказати. Колись я б лише посміялася з подібного задуму. Та тепер усе інакше. Я сама роблю цей крок — без чіткого плану, без упевненості, ніби заходжу глибше, ніж варто. Втім, з дуже конкретним наміром — зрозуміти.

Це буде моє перше побачення. Перше в житті. І, мабуть, єдине, чого я від нього справді хочу — це ясність. Хоча щось підказує, що вона мені не сподобається.

***

Увійшовши до Навчальних класів, я була сповнена твердого наміру знайти Вчительку Селл — нашу біологиню. Лише вона могла дати доступ до Оранжереї — моєї сьогоднішньої мети.

Як раз був час для домашніх завдань. Тож коридори, схожі на мурашник, вирували життям. Учні сновигали туди-сюди: хтось читав записи просто на ходу, не відриваючи очей від сторінок, інші гаряче сперечалися, розмахуючи руками й час від часу підвищуючи голос.

Я лише мигцем оглядала знайомі обличчя, не затримуючи погляду. Рішучість вела мене вперед, змушуючи зосередитися виключно на пошуку тієї єдиної людини, яка була моїм ключем до подальших дій.

Насправді я завжди відповідально ставилася до навчання. Так, деякі предмети, як-от хімія, давалися складніше за інші... Та це не означало, що я нехтувала заняттями чи не виконувала завдань. Просто зазвичай мені вдавалося впоратися значно швидше за багатьох. Тож витрачати вільний час на домашку... Ні, дякую. Є речі важливіші.

Підіймаючись вузькими сходами на другий поверх, я відчувала, як серце шалено гупає у грудях. Здавалося, що його стукіт розлітається по всій будівлі. 

Кабінет Вчительки Селл знаходився в самому кінці коридору, огорнутий затінками й таємничою напругою. Я рухалася стрімко, ніби рішучість могла приглушити внутрішню тривогу.

Проминаючи відкриті двері, краєм свідомості вловлювала знайомі звуки: шелест сторінок, тихий гул Учнівських розмов, уривки сміху... Кабінет літератури. Кабінет іноземних мов. Кабінет математики...

Наближаючись до кабінету історії, я мимоволі сповільнила ходу.

— Все, Реде, це абзац! Ще трохи — і мій мозок просто вибухне! — долинув знайомий, роздратований голос.

Серце на мить стиснулося в дивному поєднанні бентеги й цікавості, змушуючи мене нерішуче зупинитися біля дверей.

— Берттіно, ти ж написала лише два речення, — спокійно відповів Ред.

Його глибокий, оксамитовий голос прокотився холодком уздовж хребта. Я мимоволі здригнулася — реакція, яка мені геть не сподобалася. Та я швидко зібралася й затамувала подих, щоб не видати себе.

— Рілі? Але ж хіба вони не геніальні! Це ж просто бомба! — з ентузіазмом вигукнула Бетті. Проте після короткої павзи її інтонація різко змінилася, набувши крижаного відтінку: — Якби я знала, що з тобою буде так нудно, нізащо б не погодилася! 

— Це було прохання Тіса, — тихо відказав Ред. І щось у мені неприємно стиснулося.

— Та знаю я… — зітхнула Бетті з відчутним роздратуванням в голосі. Потім вона в'їдливо прошипіла: — Але от що ти на чілі [1] залишиш їх наодинці після того випадку в Душовій — цього я не очікувала.

Я обережно притулилася до холодної стіни та застигла, мов вплетена в тіні коридору. Слова, що долинали з-за дверей, ніби обвивали свідомість, не дозволяючи зрушити з місця. Десь глибоко всередині озвався глузливий голос совісті, що зауважував: підслуховувати — неправильно. Та цікавість швидко її заглушила.

— Їм треба поговорити, — стримано відповів Ред. Здавалося, він ретельно зважував кожне слово, аби не сказати зайвого. — І вони не самі в Їдальні.

Та раптом голос Бетті набув гострого відтінку:

— Ой, ви, хлопці, просто залізобетонні! Кажеш вам «ні», а ви… 

— А ми що? — перебив він, у голосі з'явилась легка іронія, ніби він навмисно підбурював Бетті.

— Ви наче не розумієте, що «ні» — це «ні»! — рубанула вона, різко й безапеляційно, немов це був остаточний вердикт, який навіть не обговорюється.

Я мимоволі відзначила, що в її словах більше правди, ніж хотілося б визнавати. Її різкість дивним чином перегукувалася з тим, що я сама відчувала — та не могла озвучити.

Після короткої павзи Бетті раптом вирекла:

— Знаєш, про що я жодного разу не пошкодувала у своєму житті? — її голос став рівним, але в ньому з’явилася така глибина, що мене наче огорнуло холодним подихом вітру.

Ред мовчав, і тоді вона, чітко виокремлюючи кожне слово, продовжила:

— Про те, що ми розійшлися.

Я відчула легке напруження. Її слова прозвучали так відверто, настільки особисто… це було наче вторгнення у їхню приватну розмову.

Коли Ред відповідав, його голос був стриманим, але в ньому вчувалася ледь прихована оборона:

— Ти, як завжди, прямолінійна, Бет. 

— А який мені зиск брехати? — відгукнулася вона напрочуд спокійно. — Правду все одно не сховаєш. Та й ти, здається, й сам усе розумів.

Їх знову огорнула важка завіса мовчання, і лише ледь вловне цокання годинника нагадувало про плин часу.

Я раптом усвідомила, що затамувала подих, ніби боячись порушити цю крихку тишу. Повільно видихнула, і це принесло полегшення. Та водночас у голові вигулькнула думка, що жоден із них не говорить до кінця.

— Бет? — Ред промовив її ім'я так обережно, мовби слова могли зірватися й розлетітися на друзки.

— Що? — різкувато відгукнулася вона, наче інтуїтивно вирішила захищатися.

— Можна дещо запитати?

Почулося глибоке й затяжне зітхання білявки, наче вона вже знала, що це буде щось непросте:

— Окей, запитуй. Спробую відповісти.

— Чому ти тоді вирішила бути зі мною?

Це питання прозвучало з вуст Реда настільки раптово, що між ними запала глуха, незручна пауза. Я теж завмерла, мов це стосувалося і мене.

— З різних причин, — нарешті озвалася Бетті. Здавалося, ніби вона водночас намагається бути чесною й ухилитися від правди.

— Яких? — тихо, але наполегливо уточнив він.

Вона глибоко вдихнула й затарахкотіла:

— Я знала тебе, здається, цілу вічність. Ти завжди був поруч. Ми разом росли, чілили, ржали, плакали, кайфували й сварились. І якось так вийшло, що я до тебе... звикла. З тобою завжди було так лампово [2], так в тему. — Вона замовкла, та вже за мить знову заговорила: — Ти реально краш, і це всі помічали. У школі ти був… ну, ти знаєш... На виду, популярний. Всі казали, що ми прям мега пара. І, якщо чесно, ми ж виглядали разом просто флекс [3], — Бетті зупинилася, ковтаючи повітря.

Я слухала й ловила себе на дивному відчутті: усе це звучало правильно… і водночас — порожньо. Наче гарна форма без змісту.

Павза затягнулася, здаючись нескінченною. 

— А що ти відчувала? — спитав Ред, настільки тихим й м'яким тоном, що здавалось, ніби він боїться зруйнувати щось геть крихке.

Я завмерла, навіть не дихаючи.

— Ти про кохання? — перепитала Бетті. Мить мовчання здалася вічністю. — Мабуть… щось було. Але не так, як має бути... — вона затнулася, голос зрадливо затремтів. — Я відчувала до тебе щось... ну не зовсім таке, як до Кейла… Та щось схоже…

У грудях щось стиснулося. Та зараз я не хотіла аналізувати, чому саме ці слова зачепили мене найбільше.

— Це було зовсім не те що я відчував до тебе? — тихо уточнив Ред. У його голосі прозвучала ледь вловна туга, і це збило мене з пантелику.

— Так… — майже пошепки відповіла вона. — Ти правильно зрозумів.

Здавалося, що Бетті відчувала якусь незручність, чого від неї годі було очікувати.

Я несвідомо подалася ближче до дверей, підсвідомо прагнучи не пропустити жодного звуку в цій густій тиші. Вона була настільки абсолютною, що, здається, можна було почути навіть стукіт їхніх сердець.

— А твої почуття до мене… — почала Бетті з нерішучістю, що, безперечно, була для неї нехарактерною. 

Ред відповів повільно, з тихою втомою в інтонації:

— Ні, Бет. Уже ні… нічого такого. Та я все ще прив’язаний до тебе. Як до друга… як до сестри.

Я тихо видихнула, лише тепер усвідомивши, що весь цей час не дихала. Чомусь це було важливо. Значно важливіше, ніж мало б.

— Ну й чудово! — раптом пожвавішала вона, в голосі з’явилася легкість, ба навіть радість. — То, виходить, і твої почуття були не такими вже й справжніми. А тепер ми обидва на фреш старт [4]. Можемо рухатися далі.

Я мимоволі насупилася. Це прозвучало надто просто. Наче почуття — це щось, що можна просто вимкнути й почати заново.

На деякий час знову запала тиша, вона була настільки густою, що здавалося, сама кімната затамувала подих у передчутті наступних слів.

— То що сталося вночі? Ти щось розкопав? — раптом долинув приглушений шепіт Бетті.

У мене перехопило подих, і я мимоволі напружилася.

— Про що саме? — голос Реда залишався спокійним, мов нерухома вода, під якою ховається крижана глибина.

— Уся та метушня… сирена… — ще тихіше додала вона.

Між ними знову запала мовчанка. А тоді холодним, рівним тоном Ред промовив:

— Дізнався. Випускники намагалися втекти. Їх спіймали. Усіх покарали.

Випускники?.. Ті самі, що ось-ось мали отримати статус «Дорослі»? Ті, кого незабаром мали забрати?.. Отже, вони не просто тікали — вони намагалися уникнути того, що на них чекало.

Та мене вразив не стільки зміст, скільки його тон. Надто рівний. Без жодної емоції: ні страху, ні сумніву, ні навіть цікавості. Просто факт. Наче він заздалегідь знав, чим усе закінчиться.

Од цієї думки всередині повільно розлився холод.

— І ти так спокійно про це говориш?! — голос Бетті спалахнув обуренням, мов іскра в сухому хмизі.

— Вони знали, на що йшли, — так само рівно відповів він. — Наслідки були очевидні. Та й втеча звідси безглузда. Вони не витримали б і двох днів у пустелі. Спека, хижаки, нестача води…

— Все! — різко обірвала вона. — Я більше не хочу це слухати. Уже шкодую, що запитала. Ти просто айсберг, Реде. Холодний, безсердечний айсберг!

Я несвідомо напружилася. Це прозвучало різко… однак не зовсім несправедливо.

— А ти сьогодні просто взірець критики, Берттіно! — в голосі Реда з’явилася тонка іронія, яка лише підкреслила його незворушність. — Невже я настільки жахливий?

Вона промовчала, проте почулося її раптове задерикувате хихикання. А потім простір знову занурився у мовчання, що дихало таємничими відтінками прихованих думок.

Почувся якийсь шурхіт, я напружилася. А тоді Бетті вкрадливо запитала:

— Слухай, а ти й… — вона якось дивно затнулася, та вже за мить продовжила жвавішим тоном: — Вона тобі справді подобається?

Невже вона говорить про мене?

У грудях щось різко провалилося вниз, і я застигла, як статуя, боячись навіть вдихнути.

Ред не відповів. Жодного слова, лише тиша, яка здавалась нестерпно довгою. І саме вона раптом стала відповіддю. Гіршою за будь-яке «так» чи «ні».

 Я ніби заціпеніла, і разом зі мною, здається, завмер увесь світ. Залишився лише глухий стукіт серця, що віддавався у скронях.

Звісно, мені хотілося вірити, що Ред кивнув. Бо зрештою Бетті тихо видихнула:

— Ясно… 

Проте він міг і заперечно похитати головою. Або просто знизати плечима. Цей образ, створений моєю уявою, вразив мене більше, ніж я очікувала. Я не мала права реагувати так. Не повинна була. Але це нічого не змінювало. Щось всередині мене стиснулося — різко, холодно, мовби серце потрапило в пастку з крижаних пальців.

Та раптом тишу прорізав глибокий голос Реда:

— А ти маєш когось на думці?

І я відразу нашорошилася, знову затамувавши подих.

Бетті ж, як і завжди, залишалася спокійною:

— Можливо… — загадково протягнула вона. — Тут мало крашів, сам розумієш. Хоча… один є. — Вона зробила коротку павзу, ніби обмірковуючи, як саме краще продовжити. — Щоправда, трохи дивний. І, здається... зайнятий.

Я відчула, як голос Реда змінився — став жорсткішим, зібранішим:

— Ти зараз про Тіса? Я правильно зрозумів?

Світ ніби перевернувся догори дриґом. Думки розсипалися в хаос, подих перехопило. І я ледве стрималася, щоб не розкрити себе. Що-о-о?!

Мовчання Бетті затягнулося настільки, що почало тиснути. З кожною секундою напруга лише зростала.

— А тебе не бентежить, що він закоханий в іншу? — знову озвався Ред, голос став жорсткішим.

— Я ж не сказала, що збираюся з ним зустрічатися, — швидко відрубала вона. — Він просто мені подобається. А Ріка… вона до нього звикла. Ну, як я до тебе... Тому й не сприймає його як хлопця. Тобто…

— Я зрозумів! — різко обірвав її Ред, явно не бажаючи продовжувати цю тему.

Проте Бетті, здається, не збиралася зупинятися: 

— А я помітила, що він має цікавий, надійний, має чудове почуття гумору... і просто вражає своєю фізичною формою, — її голос пожвавився, наповнившись щирим захопленням. — І припускаю, що він ще й дуже пристрасний...

— Бет, прошу, досить! — різко кинув Ред, і в його голосі прозвучало таке обурення, що я ледве стримала сміх. 

— Ой, вибач! — легко відмахнулася вона. — Іноді забуваю, що ти не мій брат.

— Не думаю, що Кейл оцінив би такі компліменти на адресу іншого хлопця, — відповів він, і його лукавий смішок, здавалося, пом'якшив атмосферу між нами.

Я мимоволі всміхнулася, погоджуючись із його зауваженням.

Пауза, що настала після цього, вже не тиснула — вона мала інший відтінок: була спокійною та розсудливою.

І це дало мені змогу осмислити власні почуття до несподіваного зізнання Бетті про її симпатію до Тіса. Здається, я мала б ревнувати... Хоч трохи. Але цього не було. Навпаки — десь глибоко всередині я відчула щось схоже на полегшення. І навіть… радість за нього. І це було дивно. І надто просто для всього, що між нами сталося за останні кілька днів.

— Як думаєш… ми зробили правильний вибір? — тихо спитала Бетті, вириваючи мене з думок. У її голосі вчувся сум, такий щирий, що навіть я, схована за дверима, відчула легкий щем.

— Ти про них? — спокійно уточнив Ред.

На мить запанувала тиша, яку порушило важке зітхання Бетті.

— Здається, в них уже все йде шкереберть... — майже пошепки мовив він. Його голос раптом урвався, ніби думка спіткнулася, та за мить він прокашлявся і заговорив твердіше: — Ці двоє ще не здогадуються, що самі з цим не впораються.

— То ти справді думаєш що..?

Я не зрозуміла інтонації Бетті, та здалося, що вона оповита ледь помітним смутком та... здивуванням.

— Упевнений. Себе згадай, — твердо відказав Ред. Його слова ніби заковтнули простір, і повітря раптом стало надмірно важким, наче свинець осів у легенях.

Ох, ну це вже просто нестерпно! Що за нісенітниця? Невже вони й справді вважають, що ми з Тісом не здатні розібратися самі? Не те щоб я мала намір зустрічатися з ним... Та те, що вони сунуть свої носи в чужі справи — це вже відверто переходило всі межі.

Та справа була навіть не в цьому.

Усе, що я щойно почула — про втечу, покарання, про нас із Тісом — згорнулося в тугий, важкий вузол, який уже неможливо було ігнорувати. Я більше не могла залишатися осторонь. Обурення, напруга… і ще щось, чому я не хотіла давати назву, штовхнули мене вперед. Я зробила крок — і застигла в прорізі дверей.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

[1] на чілі (від англ. chill — відпочивати, розслаблятися) — перебувати у стані спокою, безтурботності та розслаблення. Фразеологізм, що описує легкий, невимушений настрій.

[2] лампово — означає затишну, теплу, дружню атмосферу, що викликає відчуття комфорту й щирості. Походить від слова «лампа» як символу домашнього світла й комфорту.

[3] флекс (від англ. to flex — напружувати м’язи) — показове самовираження, хвастощі, демонстрація стилю чи статусу; також танцювальні рухи під музику. Походить

[4] фреш старт (від англ. fresh start — свіжий старт, новий початок) — сленговий вираз, що означає новий початок, можливість почати все з чистого аркуша. Використовується для позначення оновлення, другого шансу або нового етапу в житті, роботі чи стосунках.