Раді Вас бачити!

Шлях назад на третій поверх виявився несподівано спокійним. Наші кроки відгукувалися ледь чутною луною у порожнечі коридору, а тіні танцювали на стінах дивні танці, створюючи трішки химерну атмосферу. Відчувалось, як повітря навколо наповнюється тривожним очікуванням.

Ми піднялися сходами. Охоронців ніде не було. Я мимохіть вирішила, що вони, либонь, уже сплять і бачать свої кольорові сни. От і правильно — нам менше зайвих перешкод.

Але, якщо серйозно, відсутність Охоронців додала мені сил, впевненості, надії й іще якогось дивного, навіть містичного спокою. Наче сама тиша стала на наш бік і оберігала наш шлях. Здавалося, Ред відчував те саме: у його втомленому погляді з’явилася легкість, і коли я крадькома поглядала на нього, він відповідав ледь помітною усмішкою.

Ми тихцем пробиралися до третього поверху, боячись наразитися на Охоронців. Перше ніж ступити в коридор, я на мить завмерла, оглядаючи його. Порожньо. Кивнула Реду, мовляв, все чисто. Ми обмінялися короткими поглядами, у яких, безсумнівно, можна було відчути взаємне полегшення.

Авжеж, я все ще злилася на нього… Та цей його погляд... Відчула, як струмок живильної надії знову вливається в серце... З кожним кроком напруга відступала, дихання вирівнювалося. Присутність Реда, його впевненість і внутрішня сила пробудили в мені друге дихання: втома поступилася місцем цікавості, а страх зник. Я розуміла, що це ненадовго. Все могло змінитися будь-якої миті. Проте саме тепер ця крихка легкість і відчуття свободи були неоціненними.

***

Кабінет «міс Піґґі» відчинився без зусиль, немов сам кликав нас усередину. Та щойно я переступила поріг, по спині пробіг холодок огиди. Простір був просочений важкою сумішшю фальші й прихованої жорстокості, від якої серце мимоволі закалатало ще дужче.

Масивний стіл з темного дерева домінував у центрі кімнати, наче трон зла, з якого вершилися чужі долі. Сірі, голі стіни без жодної прикраси тиснули своєю безжальною офіційністю, і, здавалося, що кожен, хто заходив сюди, ставав частиною безособового механізму. Біля дальньої стіни стояв стелаж із чорними теками, як німий вартовий чужих таємниць, що ніколи не мали залишити ці стіни. У всьому тут відчувався порядок, контроль і відсутність будь-якого тепла чи затишку.

Блакитне світло ламп розливалося приміщенням, надаючи всьому навколо холодного відтінку. Здавалося, що мене оточила крижана товща води. Відчуття ізоляції ставало дедалі сильнішим — мовби я опинилася в затопленій камері, де повітря поволі закінчується, а вибратися неможливо.

Усередині все стискалося й важчало, тягнуло вниз, як камінь, що тоне у глибинах. Серце наповнювалося відразою до цього місця, де кожен квадратний сантиметр стін випромінював байдужість і холод, мов той льодовик, що ніколи не бачив тепла сонця.

Ред стояв поруч. Зовні він здавався незворушним, наче скеля посеред бурхливого океану. Та я була майже певна: цей тиск він відчуває не менше за мене, просто не дозволяє собі цього показати. І саме це водночас захоплювало й дратувало — викликало дивну, трішки колючу заздрість до його вміння триматися, коли все навколо готове розсипатися на друзки.

Мабуть, він помітив мою напругу, бо затримав на мені надто уважний погляд і м'яко промовив:

— Ми тут ненадовго, пам’ятаєш?

Потім обережно торкнувся моєї руки. Цей дотик став несподіваним якорем — на мить повернув мене до реальності, вирвав із тривожних думок і нагадав, що все це скоро закінчиться. Та я рвучко відсмикнула руку. Він знову намагався вплинути на мене. Ні. Більше ні. Сама впораюся.

— Я знаю! — різко відрізала я. — Не треба мене заспокоювати. — Попри твердий тон усередині все одно ворухнулася тривога. Потім кивнула в бік стелажа з теками й уже тихіше додала: — Архів там.

Редові брови піднялися в здивуванні.

— Тобто… кілька чорних тек — це і є весь Архів? — у його голосі змішалися недовіра й цікавість.

Я криво всміхнулася, потай насолоджуючись його реакцією. Подивимося, що ти скажеш за хвилину. Хе-хе.

Серце глухо гупало в грудях, коли я підійшла до стелажа. Пальці злегка тремтіли, поки я обережно потягнула одну з тек... І тоді стелаж ожив — він повільно посунувся вбік, відкриваючи прихований прохід.

Ред застиг. Лише в смарагдових очах спалахнуло захоплення, змішане з тривогою. Наче перед ним відкрився не просто таємний хід, а межа, за якою могла чекати або прірва, або відповіді на всі запитання.

— Як ти це знайшла? — його голос, трохи невпевнений, насилу прорізав напружену тишу.

Я примружилася й лукаво всміхнулася:

— Методом тику. — Зробила коротку павзу, а тоді додала з неприхованим задоволенням: — Тож цінуй мої старання. На те, щоб знайти цей прохід, у мене свого часу пішло чимало нервів.

Побачивши, як Ред незмигно витріщається на мене, я не втрималася й тихо розсміялася. Сміх легко розсік напружену тишу, впускаючи в неї ковток тепла й невимушеності. Ред витримав секунду, а потім куточки його вуст сіпнулися в усмішці. Невдовзі він уже тихо сміявся разом зі мною, немов мимоволі підхопивши мій настрій.

***

Архів скидався на забуту крипту, де кожен подих був просякнутий вогкістю минулого. Без жодного вікна він потопав у вічному мороку. Повітря тут було важким од запаху плісняви, старого паперу й затхлості, що просочилася в кожну теку, кожну книгу, кожну пожовклу сторінку. Високі стелажі, щільно заставлені коробками, тягнулися вглиб рівними рядами й губилися в темряві. У кожній коробці ховався чийсь забутий слід, кожен документ був німим свідком давніх подій, а кожна книга зберігала слова, які давно ніхто не промовляв уголос. Подекуди полиці аж прогиналися під вагою безладно навалених паперів, перетворюючи простір на заплутаний лабіринт.

Перш ніж зайти до цієї темної пащі, я висунула нижню шухляду столу «міс Піґґі» й, немов фокусниця, що витягує приховану карту з рукава, дістала звідти два ліхтарики.

Ред здивовано звів брови, коли я простягнула один із них йому.

— А про це ти як дізналась? Теж «методом тику»? — його лукава усмішка освітила цю огидну царині мороку й холоду краще за будь-яке джерело світлу.

— Аякже ж, — усміхнулася я й, увімкнувши свій ліхтарик, першою ступила в темряву Архіву.

***

Темрява тут здавалася живою. Вона заповнювала кожен закуток, просочувалася між стелажами й поглинала простір навколо. Лише блакитні промені наших ліхтариків невпевнено розтинали морок, вихоплюючи з нього довгі покручені тіні та ряди старих полиць, що губилися десь у глибині Архіву. Тишу порушували тільки наші кроки, які глухо відлунювали від кам’яної підлоги, та ледь чутний шелест паперу, що здіймався від найменшого руху повітря. Запах плісняви ставав дедалі густішим, змішуючись із сухим пилом старих книг і документів. Дихати ставало важче — вогкість ніби осідала на шкірі тонкою липкою плівкою.

Я провела пальцями по першій-ліпшій теці й одразу відсмикнула руку — папір виявився таким старим і крихким, що почав розсипатися просто під дотиком. Йой… треба обережніше...

Праворуч од мене зупинився Ред, зосереджений і напружений. Він повільно провів променем ліхтарика по найближчій коробці, вихоплюючи з темряви павутиння й товстий шар пилу, що вкривав усе довкола.

Цікаво, «міс Піґґі» взагалі коли-небудь сюди заходить? Важко повірити, що така педантична жінка здатна тримати щось у подібному безладі... Хоча… здається, вона суцільна суперечність.

— І що саме ми шукаємо? — голос Реда тихо розчинився в тиші, змусивши мене відірватися від думок.

Я лише знизала плечима. Промінь мого ліхтарика ковзнув по черговій коробці, відкриваючи новий шар пилу й забуття.

— А що ти сподівався тут знайти? — запитала я, повертаючись до нього.

Ред на мить замислився.

— Різне, — зрештою відповів він. — Відповіді. Так само як і ти. Я ж казав.

Авжеж, ми обоє чудово розуміли, що шукаємо тут не просто старі папери. Ми шукаємо сліди. Нитки, що тягнуться крізь роки й можуть привести до відповідей. Ключі до власних історій. Можливо, наші запитання були різними, проте я все більше підозрювала, що відповіді на них десь перетинаються.

— О, тоді цікаво... Які саме питання тебе сюди привели? — пожвавилася я, спрямовуючи промінь ліхтарика на Реда.

— А тебе? — відразу повернув він запитання з тією ж невимушеністю.

Я була певна, що його це відверто забавляє. Наче він навмисне відбивав кожну мою репліку назад, перетворюючи розмову на своєрідний словесний теніс посеред пилу, темряви й забутих таємниць.

Та хай йому грець. Бач який.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти чимось уїдливим, однак раптом завмерла, бо погляд упав на знайомі коробки. Вони стояли саме там, де й раніше.

Мій радісний вигук «алілуя!» прокотився Архівом, розбудивши його застиглу тишу. Я квапливо попрямувала вперед і відразу взялася перебирати теки, орієнтуючись у вже знайомій системі нумерації.

Мені потрібно досьє Кристаль... моє, Патріка... І..

Рвучко озирнулася на Реда. Промінь ліхтарика в руці здригнувся, ковзнув по його спині й розсипав по стелажах химерні тіні.

Кілька секунд я мовчала, збираючись із думками.

— Ти… дозволиш мені подивитися твоє досьє? — я це майже прошепотіла, проте знала, що Ред відчув вагу важливості цього запитання. І все ж не надто вірила, що дочекаюся серйозної відповіді. Він мав дивовижний талант перетворювати будь-яку незручну тему на жарт.

Серце пропустило удар, коли Ред неквапливо обернувся. Світло ліхтарика знизу різко окреслило його риси, зробивши їх майже неприродно чіткими. Він трохи примружився, уважно вдивляючись у мене, наче намагався зрозуміти, що стоїть за цим проханням.

— І що саме ти хочеш про мене дізнатися? — спитав він рівно, хоча в голосі вчувалася глибина, від якої серце мимоволі пришвидшилося.

— Багато чого... — слова прозвучали невпевнено, та налаштована я була рішуче. Бо відчувала: ця мить важлива. Вона могла або наблизити нас до правди, або породити ще більше запитань.

— Наприклад, мій зріст, вагу й вік? — пирхнув він, а на губах з'явилася знайома зухвала усмішка.

— Хоча б, — відбила я в тому ж тоні. Усмішка вийшла гострішою, ніж планувалося, а десь під нею затаїлося розчарування, яке я вперто ховала. Щоб не бовкнути зайвого, я стиснула щелепи й повернулася до картотеки.

— Я ж... багато чого тобі розповів, — Редів голос злегка здригнувся, і в ньому майнули нотки образи. — А ти все одно сердишся?

Я знизала плечима.

— Ти не сказав головного! — різко кинула я, озираючись. Слова зависли між нами, ніби заплуталися в невидимому павутинні. І тиша в Архіві миттєво поважчала.

Ред, зазвичай зібраний і впевнений, раптом ніби розгубився: плечі напружилися, а погляд став настороженим.

— Ти про що? — сухо спитав він.

Я вже не могла стримувати те, що вирувало всередині.

— Ти «забув» згадати про Е-вірус! — просичала я. — Хоча ні… ти ж згадав. Але чомусь... не сказав правди! — голос затремтів од розпачу, а серце гупало в унісон з кожним словом.

Він дивився спідлоба; в очах змішалися здивування, роздратування… й, здається, страх. Звісно, Ред чудово розумів: ця розмова може все зруйнувати. Розірвати ті крихкі нитки довіри, які ми так довго й обережно сплітали.

У якусь мить його мовчання стало нестерпно гучним. А тоді він несподівано спитав:

— І хто ж поділився з тобою такою «цінною» інформацією?

Я не відповіла, лише знову вперлася поглядом у теки.

Трясця… він серйозно думає, що я відкриюся, якщо сам постійно щось приховує? Та ні, дзуськи йому.

Павза затягнулася, та він знову заговорив, спокійно й трохи наполегливо:

— Я хочу знайти досьє на Еббу. — Ред на мить замовк, немов зважуючи думку. — Мені здається, вона тут не випадково. Як і ми.

Я нагородила його зухвалим позирком.

— Даремна трата часу, — відрізала надто різко.

— Чому? — його уважний погляд не відпускав мене, водночас залишаючись дивовижно спокійним.

— Бо її досьє тут немає, — кинула я. — Я вже перевіряла. Забув?

Усередині мене все вирувало, гарчало й стугоніло, проте я намагалась тримала себе в руках, готуючись до того, що ця розмова зайде значно далі, ніж нам обом хотілося б.

Ред ледь нахилив голову, не втрачаючи тієї самої холодної зібраності.

— За рік багато що могло змінитися, — спокійно зауважив він.

Я вже хотіла вколоти його у відповідь, проте стрималася й лише мовчки кивнула. Рік — це й справді чимало. За такий час могло змінитися все, особливо з огляду на те, що відбувалося в Колонії останніми днями.

— Добре, пошукаємо її досьє… Чого на світі не бува! — і я знову зосередилася на картотеці.

Та раптом Ред знову озвався:

— А досьє Тіса ти бачила?

Я кивнула й водночас мимоволі звузила очі.

Навіщо він це питає?.. До чого веде?

Серце глухо вдарилося об ребра, коли в голові почали складатися тривожні здогади.

— Зачекай… ти хочеш сказати, що Тіс теж… — я не договорила. Думки кружляли, намагаючись зібрати всі шматочки пазла.

Ред коротко глипнув на мене, і хоча його обличчя лишалося незворушним, у тоні прозвучала неабияка впевненість:

— А хіба тебе це дивує? — він знову провів променем ліхтарика вздовж полиць. — Думаєш, він не може бути одним із нас?

Я заклякла, відчуваючи, як по жилах розливається холодний адреналін. І саме в цю мить погляд натрапив на знайомий номер.

— Ось! Його досьє!

Швидко витягла теку, намагаючись не виказати хвилювання, хоча руки ледь помітно тремтіли.

Ред наблизився. Світло його ліхтарика ковзнуло по обкладинці в моїх руках. Угорі, великими жирними літерами було надруковано: «21-11». Потім нижче жирним курсивом: «Матіас Райт». Ще нижче звичайним шрифтом, меншим за розміром — дата народження й дата прибуття Тіса до Колонії. А трохи нижче написано дрібним нерівним почерком: «Зразок №4».

— Раніше цього не було… — прошепотіла я. Серце закалатало так сильно, що стало важко дихати.

Ред же стояв поруч напрочуд спокійний, ніби й не здивований зовсім, та світло ліхтарика в його руці злегка здригнулося.

— Ти впевнена?

— Абсолютно! Я б це запам’ятала, — відказала твердо, хоча всередині все вирувало від хвилювання й страху.

— А ось досьє Бетті… — повільно, півголосом мовив він, витягаючи теку з номером «91-81». Нижче: «Берттіна Старлайт». Ще нижче дві дати, як і на теці Тіса. І знову нижче, праворуч — напис від руки: «Зразок №5б».

Я відчула, як моє занепокоєння зростає, коли побачила, як Ред спохмурнів, його щелепа стиснулася, а на шиї проступили напружені м’язи.

Тиша Архіву згустилася, порушувана лише шурхотом паперів і нашим диханням. Ред швидко переглядав теки — одна за одною, рухаючись дедалі різкіше, аж поки не знайшов потрібну.

— Кейл… — видихнув він.

Номер: «91–80». Ім’я: «Кайлліан Старлайт». Нижче дві дати. І той самий почерк праворуч: «Зразок №5а».

Раптом Редова рука безсило опустилася. Пальці розтиснулися, і тека вислизнула з них, глухо впавши на підлогу. Він навіть не спробував її підхопити. Погляд, іще мить тому уважний і зосереджений, потьмянів. Наче всередині нього щось різко обірвалося. Здавалося, він провалився у власні думки, приголомшений усім, що ми щойно дізналися: цифрами, іменами, цими моторошними згадками про «зразки»... Я не знала, що саме його так вразило, проте відчувала: ми підійшли надто близько до чогось важливого. І небезпечного. У цих досьє була відповідь. Ключ. Те, що зв’язувало нас усіх в одну історію.

І тепер відступати було вже запізно.

Я потягнулася до іншої коробки й почала хутко перебирати теки, хапаючись за будь-яку можливість знайти ще бодай щось. Ред завмер поруч, лише спостерігав за моїми рухами якимось дивно спустошеним поглядом.

— Я знайшла Пата! — мій голос різонув тишу Архіву.

Витягла потрібну теку з коробки — і цього виявилося достатньо, щоб повернути Реда до реальності. Застиглість у його очах зникла, поступившись місцем звичній зосередженості. Він мовчки підійшов ближче.

На обкладинці: «02–05». Нижче: «Патрік Вінґард». Дати. А нижче нерівним почерком: «Зразок №6».

Він раптом похитнувся, немов втратив опору, і повільно сповз на підлогу, впершись спиною в стелаж. Його звична впевненість зникла без сліду, наче її ніколи й не існувало.

І саме в цю мить мене накрило дивне відчуття: наче ми, намагаючись вибратися з трясовини, лише глибше вгрузли в ній.

— Думаєш... — почала я, та слова раптом згасли, мов світло ліхтарика, що мерехтів на останньому подиху батареї. Я ковтнула клубок у горлі, силкуючись зібрати думки докупи. — Ти гадаєш... — знову спробувала, однак голос зрадницьки стих, розчиняючись у гнітючій тиші.

Ред звів на мене очі; в них застигла втома. І якась темна тінь відчаю, яку він більше не намагався приховати.

У грудях болісно стиснулося, і неприємна порожнеча розлилася всередині. Я ще ніколи не бачила його таким… розгубленим.

— Треба знайти наші досьє... — його голос був ледь чутним, але в ньому звучала відчайдушна потреба знайти відповідь. Хоч одну нитку, яка допоможе розплутати цей клубок брехні й загадок. У цьому Архіві ми зіткнулись з історією, яка була більшою за нас... І раптом я зрозуміла: просто вийти звідси й забути все побачене вже не вийде. Ніколи.

Я мовчки кивнула й почала нишпорити по полиці. За логікою, його досьє мало бути десь поруч із Бетті й Кейлом… Хоча ми вже перевірили ці коробки кілька разів. Досьє Ебби там теж не було, як і минулого разу. Тож я перейшла до іншої коробки — вона виглядала надто новою серед решти. І майже відразу натрапила на номер «91-79». Руки тремтіли від хвилювання, коли я витягувала теку.

На обкладинці — жирним курсивом ім’я: «Реджард Вінґард». А нижче — напис від руки: «Зразок №2».

— Ти… другий, — тихо видихнула я.

— Другий?.. — перепитав Ред, поволі підводячись. — Не може бути… — він ступив ближче й втупився в документ. — Чому другий?..

Нервозність хвилею накрила мене.

— Та звідки мені знати! — прошипіла я, не стримавшись. — Тебе більше нічого не дивує? — глипнула на нього спідлоба.

Він завмер, ніби вкорінений у підлогу; в погляді змішалися розгубленість і недовіра.

— Наприклад?

— Наприклад, те, що дата твого народження тут на рік раніша, — швидко випалила я.

Ред знову опустив очі на теку.

— Це помилка… — мовив глухо.

— Справді? — я скептично всміхнулася. — А може, хтось просто хотів приховати твою справжню дату народження?

— Навіщо?.. — його голос спорожнів, наче з нього вичерпали всі емоції.

Я похитала головою.

— Гадки не маю...

Він провів рукою по потилиці.

— А я, здається... починаю дещо розуміти... — тепер у його голосі з’явилося щось нове: крихке й болісне. — Мій батько… — він ковтнув. — Він навмисно приховав мій справжній вік. Він знав… — Ред раптом урвався, мовби злякавшись того висновку, до якого щойно дійшов.

— Знав що?.. — обережно підштовхнула я, стараючись повернути його до розмови.

Він виглядав так, наче стояв над самісіньким краєм прірви. Ще крок — і зірветься. Наче всередині нього щось остаточно надломилося, залишивши після себе лише втому, розгубленість і гіркоту.

Серце закалатало швидше. Я не мала жодного уявлення, що почую далі.

Ред на мить застиг, а потім подивився на мене якимось відстороненим поглядом і заговорив, ніби розмірковував уголос:

— Авжеж, він знав, що рано чи пізно йому доведеться відправити сюди когось… когось на кшталт мене. Того, хто довіряє беззастережно й не ставить зайвих запитань… — він проковтнув, тоді прочистив горло. — А тут ще й з'явилася нагода. Патрік... Потім зникли батьки Кейла й Бетті... — Ред урвався й важко видихнув. — Мені здається… — він на кілька секунд заплющив очі, ймовірно, збираючись із думками, а тоді знову подивився на мене. — Він не просто сховав нас тут від Уріели та Спільноти... Він відправив нас сюди як частину свого плану... — Його голос став тихішим. — І не лише для того, щоб ми шукали таких, як ми...

Чесно кажучи, я розгубилася. Редові слова вдарили мене, мов обухом. Серце шалено закалатало, віддаючись у скронях. Я дивилася на нього, не до кінця усвідомлюючи почуте. Це жахливо.… Якою ж має бути мета, щоб виправдати таку ціну? Добровільно відправити власних дітей в таке місце… Приректи їх на це пекло — заради якоїсь вигоди...

— А… для чого? — ледве прошепотіла я. Горло пересохло, слова давалися важко.

Ред мовчав. Мабуть, він і сам не знав…

Повітря ніби загусло, а темрява навколо підступила ближче, стискаючи простір.

— Не розумію, навіщо змінювати твій вік?.. — я ледь стримувала тремтіння. Вже не розуміла, що саме мене трусить — холод, сморід чи глуха лють до його батька.

Він гірко всміхнувся.

— Бо якби мені було майже дев’ятнадцять — мене б сюди не взяли… А так… — його погляд знову потонув у темряві. — Він домовлявся з «міс Піґґі». Тож вона знала, — кивнув на теку в моїх руках.

Мене наче струмом пройняло.

— Тоді ти... пропустив вакцинацію? — вирвалося в мене з жахом.

— Атож, — Ред відповів надто рівно, ніби це його зовсім не зачіпало.

— Може, він усе ж… щось передбачив?.. — обережно почала я, сама не вірячи власним словам і задихаючись од тривоги.

— Ні, — різко перебив він. — Я б знав. Я взагалі думав, що саме для цього батько і відправив мене сюди… — він урвався й втупився в підлогу.

— Наскільки я розумію, вакцинація працює лише у певному віці, так? — обережно запитала я. — Щоб був шанс…

Я ковтнула. Щоб вірус не мутував… Щоб не перетворитися на овоч… Щоб просто вижити.

Ред ледь поморщився й повільно кивнув.

— У моєму випадку шансів майже немає, Ріко. Якщо пощастить — я виживу. Проте спершу — повна невідомість. І за будь-якого розвитку… я залишуся безплідним.

Я знову на мить розгубилася. Він що… справді шкодує про це? Про дітей?.. Дивно. У такій ситуації я б хотіла лише одного — вижити. А діти… Навіщо приводити їх у цей світ? Щоб вони страждали так само як ми? Ставали воїнами в чужій війні? Чи повіями для задоволення багатих покидьків? Чи стерильними інкубаторами для нового покоління таких же приречених? Навіщо?..

Та я зараз навіть не хотіла в це заглиблюватися. Зараз важливо було лише одне: чи Ред житиме? Бо я не хотіла... й не могла його втратити. Не тепер.

Здавалося, земля під ногами поволі зникає. Та здатися я не мала права. Точно не тепер. Ред був мені небайдужий — надто небайдужий. І я чіплялася за будь-яку, навіть найменшу, крихту надії.

— Але… ти ж усе одно підеш на вакцинацію? — поспіхом запитала я. — Є шанс, що вона спрацює? Вірус не мутує?..

Він невпевнено хитнув головою.

— Вірогідність: п’ятдесят на п’ятдесят. А безпліддя — стовідсоткове, — сумно всміхнувся. — Вибору в мене, як бачиш, немає. Він його мені просто не залишив.

Його тон різонув.

Дивний він… Невже не знає, що навіть вчасна вакцинація означає те саме? Чи це я щось не так зрозуміла?.. Чи Кристаль… збрехала?

І тоді в мені щось спалахнуло. Я сама не вірила, що кажу це… та слова вже зірвалися з губ:

— Ти поки що маєш вибір! Якщо тебе ще не вакцинували — ти не безплідний, правда ж? Як кажуть, на війні всі засоби годяться… Тож ти можеш спробувати… Пригрозити Дорослим... і...

Він якось дивно глипнув на мене й одразу заперечно похитав головою, наче відганяючи саму думку.

— Ні, Ріко. Це не вихід. Я можу нашкодити й матері, і дитині... Невже ти не розумієш? Навіть якщо все зробити… «правильно»... — Він опустив погляд. — Якби батько хотів, він би вже подбав про це. Дав би мені шанс. Однак, виявляється… у нього на мене інші плани.

Гірка іронія в його голосі краяла мені серце. Я опустила очі на теку. Не хотілося тиснути — він і так тримався з останніх сил. Та мені були потрібні відповіді. Хоч якісь. І, можливо, це допомогло б відволікти його від думок, що розривали зсередини.

— Чому тебе так здивувало, що ти другий? — почала я обережно. — Дати, номери… усе ж збігається.

 — Бо я був упевнений, що я — початок, — тихо відказав Ред. — А виходить… — він урвався, а потім уважно глянув на мене. — То ти теж помітила, що номери зразків ідуть у тому ж порядку, що й наш вік? — у його голосі нарешті з’явилася жива іскра, хоча й трохи небезпечна.

Я кивнула.

— Помітила… Але тоді не сходиться інше, — додала, насупившись. — Де тут я? Якщо взагалі я… — замовкла. — Я ж молодша за Бетті й Кейла, проте старша за Пата...

— Думаєш, у тебе теж щось наплутано з датою? — його ліхтарик повільно ковзнув по полицях.

— Ні… принаймні, раніше все було правильно. Я б запам’ятала. Хоча… Перевіримо ще раз. Бо тепер я вже ні в чому не впевнена.

Ред мовчки кивнув, і ми знову розійшлися вздовж стелажів, переглядаючи коробки.

— Цікаво, хто тоді перший зразок… — задумливо промовив він. — І де людина, середнього віку між мною й Тісом? — мовив Ред, повільно освітлюючи ліхтариком стелажі. — І я все ще не розумію, де досьє Ебби? Ми ж наче все передивились… Ти мала слушність: його тут немає. — Він на секунду замовк, а потім задумливо запитав: — За логікою вона мала б бути сьомою, так?

Я не відповіла — думки раптом збилися в один клубок.

 — Ріко?

— Я лишень зараз усвідомила... — видихнула розгублено. — Тіс… він такий самий, як ви. Але яка в нього здатність?.. Він же виглядає абсолютно звичайним…

Хоча… Нехай сам це скаже.

— Досі не здогадалася? — Ред на мить замовк, а потім підійшов до дальнього стелажа й витяг одну з тек. — Його нечутливість до болю. Хіба це не очевидно?

Я напружилася. Тож це правда…

— Думаєш?..

— Упевнений, — коротко відповів він — і раптом завмер, втупившись у теку.

— Що там? — я хутко рушила до нього й зазирнула до теки, яку він тримав.

Там був жирним шрифтом надрукований номер «30-15». Потім моє справжнє ім'я: «Веріка Клауд». Нижче дата народження й дата прибуття до Колонії — теж все правильно. А от нижче… праворуч… був намальований дивний знак. Олівцем. Нерівно.

— Що це?.. — здивувалася я. — Раніше цього не було…

— Знаєш, що це означає? — тихо озвався Ред.

— Схоже на неправильний ікс? Я що, якась... зіпсована? — я розгублено глипнула на нього.

Він похитав головою.

— Ні. Це «омікс». Я бачив такий знак у записах батька.

— І що він означає?.. — я нічого вже не розуміла.

Ред кілька секунд німував і напружено дивився мені в очі.

— Помилка. Точніше, недогляд.

— Я... «недогляд»? — я приголомшено втупилася в нього. Пальці мимоволі стиснули край теки.Він спокійно кивнув, ніби це було очевидно.

Серце болісно стиснулося, аж дух сперло.

— Але… чому?.. — слова давалися важко. — Чому… я?..

— Ми це з’ясуємо, — Редів голос раптом став твердим, зібраним. — Як і все інше. Я обіцяю тобі, Ріко.

Я звела на нього очі. І вперше за довгий час у його погляді не було ні розгубленості, ні відчаю. Лише впевненість. І сила. Це дивним чином передалося й мені. Коротко кивнула.

— Мені треба перевірити ще дещо… Почекаєш?

— Авжеж, — одразу відповів він.

Я знову взяла досьє Патріка й уважніше придивилася. У графах «Батько» й «Мати» стояло одне й те саме: «невідомо».

— Чому тут вказано, що в Пата «батько» «невідомий»? — спитала я, підіймаючи погляд. — Це ж не правда...

Ред зосереджено насупився.

— Якби там було вказано правду, то брат опинився б в іншій Колонії… а батькові ж було потрібно… — він урвався й рушив до коробки зі своїм досьє. Витягнув теку, швидко переглянув сторінку й додав: — Усе сходиться. У мене написано те саме. Ми офіційно — сироти. Батьки — невідомі.

— Ов… зрозуміла, — видихнула я, відчуваючи, як до горла підкочується нудота. І водночас мене накрила хвиля жалю — до Реда… й до Патріка, який у цій складній грі Дорослих узагалі став заручником. — Реде, мені шкода…

— Не треба! — різко обірвав він. — Ти багато чого не знаєш про мене. Тому не варто мене жаліти, — він замовк, і знову запала важка, гнітюча тиша.

Про що це він?.. Блефує чи справді приховує щось значно страшніше? От дідько… Ну чому навколо нього стільки таємниць? Чому щоразу, коли я намагаюся підійти ближче, він відштовхує мене, зводячи нову стіну? Як мені йому довіряти? Як?..

Я глибоко вдихнула, ледь стримуючи шалений вир почуттів всередині, й знову повернулася до полиць.

Ні, досить. У мене немає часу на ці дивні ігри. Нехай грається з кимось іншим.

На одному зі стелажів я натрапила на білі теки, розставлені за абеткою — досьє Вчителів та інших Дорослих Колонії. Погляд зачепився за прізвище «СТІЛЛ», надруковане великими літерами. Я витягла теку.

На обкладинці не було ніяких написів, а от всередині...

Першим ішов номер: «92-52». Усе виглядало логічно — Кристаль же колись жила в Колонії. Нижче — її справжнє ім'я: «Кристаль Стілл». Дата народження. Дата прибуття.

Тож зараз їй тридцять шість років… А до Колонії вона потрапила у чотири...

Нижче була надрукована дата її випуску з Колонії й статус: «Охоронець».Іще нижче — дата повернення до Колонії. Чомусь через п’ять років вона повернулася сюди, вже як «Вчитель»... Цей статус був перекреслений олівцем, а поруч знайомим нерівним почерком дописано: «Головна по поверхах». І більш нічого, жодних додаткових даних або дописів.

Я перевернула сторінку. Далі йшов короткий опис її життя в Колонії до випуску... кілька порожніх файлів… і далі — у прозорому конверті блакитний прямокутний папірець. На ньому після прізвища й дати народження була графа «Діти». Там було надруковано: «Одна дитина, хлопчик». І у дужках «(Не вижив)». А трохи нижче, тим самим нерівним почерком: «Зразок №6».

От дідько... це ж Пат.

— Реде! — голосно вигукнула я.

Він здригнувся й озирнувся до мене, очі спалахнули здивуванням.

— Здається… я знаю, хто мати Патріка!